«Дух змін охопив Америку. Нова хвиля вривається в музику, поезію, танці, газети, кіно, фестивалі, магію, політику, театр і побут. Новітні трайби зійдуться в Чикаґо. Ми чекаємо всіх із відкритим серцем. Ми поділимось усім безкоштовно. Беріть зі собою ковдри, намети, призовні повістки, фарбу, щоб розмальовувати тіла, молочко від скаженої корівки містера Лірі, їжу, щоб поділитися з ближнім, музику, відчуття радості. Погрози Ліндона Джонсона, мера Дейлі¹ і Едґара Фрико² нас не зупинять. Ми йдемо! Ми йдемо зі всіх кінців світу! Америка морально хвора: вона страждає від насильства і духовного розпаду, вона небезпечно підсіла на напалм. Ми вимагаємо Політики Екстазу! Ми – ніжний пилок, з якого народиться нова, кайфова Америка. Ми створимо нашу власну реальність. Ми це вільна Америка. І ми не допустимо фальшивої вистави на помості З’їзду Смерті» (З маніфесту Їппі).

Цим маніфестом, опублікованим 16 січня, Еббі Гоффман і Джеррі Рубін оголосили про створення Молодіжної інтернаціональної партії (Youth International Party). Її абревіатура YIP збігалася з назвою нового руху Yippie. 18 пунктів програми включали припинення війни у В’єтнамі, скасування загального військового обов’язку, свободу лідерам Чорних Пантер, всезагальне роззброєння, починаючи з поліції, легалізацію марихуани, відміну грошей, платні за житло, транспорт, освіту і медичне обслуговування, а також переселення з великих міст у комуни на лоно природи. Маніфест підписали 25 осіб, у тому числі Пол Красснер, Ед Сандерс зі The Fugs і Аллен Ґінзберґ. Партія не мала ієрархії. Базою було середовище нью-йоркських хіппі, прапором – чорне полотнище з червоною п’ятикутною зіркою і зеленим листком марихуани в центрі, його оголосили символом Нової Нації.

Одним із джерел надхнення Їппі була діяльність контркультурної дадаїстської групи «Black Mask», котра базувалася на Нижньому Іст-Сайді. Її заснував позаминулого року андеґраундний художник, анархіст і наркоман Бен Мореа. Радикали з Чорної Маски зривали публічні лекції на мистецькі теми, вимагали закривати художні музеї через їхню відірваність від життя, критикували Ґінзберґа, Лірі, всіх дотеперішніх топ-лідерів за недостатній радикалізм. Минулого року вони взяли участь в облозі Пентагону.

Таким чином Нью-Йорк перехопив прапор контркультурної екзистенції. Барвисті костюми і театральні перфоманси витворювали нову версію карнавалу, що донедавна палахкотів на вулицях Сан-Франциско. Від Диґґерів перейняли ідею партизанського театру з його абсурдними акціями, котрі стирали грані між мистецтвом і життям:

– Спочатку треба розіграти спектакль, а репетирувати можна й потім (Еббі Гоффман).

Проте на відміну від Диґґерів, Їппі ретельно обдумували cвої дії. Аби надати акціям максимального розголосу, Еббі повідомляв журналістів заздалегідь. Так, тритисячна In-B, що пройшла 22 березня на Центральному вокзалі Нью-Йорка, супроводжувалася сутичками з поліцією. In-Out у квітні зібрала в Сентрал-парку 20 тисяч людей. Проте головна подія мала відбутися у серпні в Чикаґо, де правляча Демократична партія збиралася провести загальнонаціональний передвиборний конґрес і висунути кандидата на майбутні президентські вибори. Очікувалося, що ним стане чинний президент Ліндон Джонсон.

***

«Якщо довго стояти перед Статуєю Дзеркал, звільнивши розум від усього, крім дзеркал, у Статуї починає відбиватися все. Потрібно бути обережним і нічого не бажати від дзеркал, інакше воно станеться.

І я відпустив свій розум. Минула приблизно година. Дехто не в змозі побачити у Статуї Дзеркал навіть власного відображення» (Річард Бротіґан «У кавуновому цукрі»).³

4 лютого в Мексиці несподівано помер Ніл Кесседі. Він повертався з крутої вечірки і мав пройти п’ятнадцять кілометрів по залізничних шпалах до Сан-Міґель-де-Альєнде. В лютому у Мексиці дуже холодно ночами. Падав дощ, а Ніл був під кайфом, одягнутий лише у футболку і джинси. Його знайшли вранці за чверть милі від залізничної станції Сан-Міґель-де-Альєнде.

Десь тоді на стінах громадських будівель у Сан-Франциско з’явилися постери з написом 1% Free і зображенням двох китайців з Тонґи⁴ – репродукцією світлини часів землетрусу 1906 року в Сан-Франциско. Автором був Пітер Берґ. Їх роздрукували півтори сотні; з ними копачі ходили по шопах і ресторанах, не промовляючи ані слова, просто лишали на столах, ліпили на білбордах. Для комерсантів це стало прикрою несподіванкою, хоча дехто добровільно жертвував гроші. 29 лютого «San Francisco Express Times» вмістила зображення на своїй сторінці разом із повідомленням, що для фінансування громад Вільного Міста створюється Free Bank, його ресурси поповнюватимуться за рахунок 1% брутто-прибутку рок-гуртів, дансинґів, шопів, виробництв, юридичних контор, навіть «Якогось вар’ята на вулиці». Оголошення було підписане Біллом Тамблвідом; під цим псевдом фігурував Солодкий Білл Фрітч.

Ідея Вільного Банку зродилася в дискусіях поміж Берґом, Ґроґаном, Фрітчем і Койотом. Необхідно було сплачувати оренду Free Store на Коул-стріт, та й добувати продукти для безплатного харчування у Пенгендл-парку ставало все важче. Тож треба було простимулювати декого, аби скинулися, раз заробляють на ідеї Гейт-Ешбері. Комерсанти HIP вважали це рекетом.

Втім у Пітера Берґа є глибше трактування ідеї:

– Це було провокативне, взяте з нашивок на куртках Пекельних Янголів із написом 1%, тобто 1% від усіх мотоклубів. Звідти я запозичив 1%, доточивши Free в дусі диґґерів, це означало, що лише один відсоток населення на той час був здатен щось розуміти або поводитися таким чином.⁵

За твердженням Гантера Томпсона, серед усіх байкерських команд Америки лише 1% були справді відв’язними, відчайдушними райдерами, outlaws, і це виключно Hells Angels у повному складі.

– Один відсоток людей на той час вели себе так, ніби жили у вільному світі, вільному економічно, вільному духовно, вільному творчо, – продовжує Пітер Берґ. – Ми запровадили манеру говорити Free перед будь-чим, що подобається, і починати робити це. Якщо ви любите готувати, станьте Free кухарем. Любите їздити на велосипеді – ставайте Free велосипедистом. Хочете бути естрадним артистом, будьте Free артистом. Реально перший Free концерт зробили Grateful Dead, яких ми привезли до Пенгендл.

З цієї аксіоми він примудрився вивести цілу стратегію:

– 1% Free мали спровокувати решту населення, змусити їх захотіти бути частиною цього відсотка, аби в результаті дійти до 100%.

Вільний Банк давав гроші на прожекти, помагав у фінансовій скруті і не пропонував позики під відсоток. Як це виглядало на практиці? Фрітч на мотоциклі їздив від комуни до комуни, обговорював з ними їхні економічні проблеми. Якщо потреба в грошах видавалася реальною, виймав із хайратника стодоларові купюри і давав. Потім ішов до комерсантів і казав: «Дайте сотню баксів. Мені треба поповнити капелюх». Він напевно був єдиною людиною в місті, хто міг взяти на себе цю роль. Також Фрітч вів книгу Вільного Банку, занотовуючи дохідну і витратну частини.

Пітер Койот:

– Однією з основ нашої ранньої економіки була The Free Bank Book – товстий китайський зошит, зшитий вручну, зі заповненими вщерть сторінками. Книга Вільного Банку фіксувала як колективні, так і індивідуальні фінансові операції. Звісно ця облікова система була недосконалою, з кумедними порушеннями через відсутність професійних навиків.

Скоро нью-йоркські діячі, пов’язані з фундацією Ґлайд, запросили Ґроґана поділитися досвідом, як спрямувати кошти на потреби Іст-Віллідж. Разом з ним до Нью-Йорка поїхав Фрітч; для чогось він взяв зі собою пістолет.

Звичку ходити зі зброєю Диґґери перейняли від Чорних Пантер, надто після гучної акції 2 травня минулого року, коли ті озброєними прийшли до Легіслатури штату Каліфорнія, протестуючи проти розгляду законопроєкту про заборону на території штату носити заряджену вогнепальну зброю. Дотепер пантери мали змогу легально зі зброєю патрулювати оклендські чорні квартали з огляду на терор і погроми, що їх чинили білі хулігани. Все ж новий закон прийняли, і в липні губернатор Рейган його підписав.

У Нью-Йорку Ґроґан і Фрітч поселилися в готелі «Челсі» по сусідству з Ґрінвіч-Віллідж. Збори відбулися того ж дня в одному з лофтів на Нижньому Іст-Сайді. Зразу Емметт застеріг, аби зібрані кошти йшли на загальнодоступні, популярні заходи і в жодному разі не торкалися справ публічних:

– Гроші слід сприймати як енергію і використовувати для створення популярних альтернатив, як наприклад, очищення нетрів або створення візуальних зображень на глухих стінах. Сенс популярних альтернатив у тім, що коли їх буде достатньо, жителі району відчують силу і почнуть боротися за своє право жити, а не повільно вмиратимуть!

Фрітч зазначив, що гроші на потреби хіпових комун мають використовуватися лише на Нижньому Іст-Сайді і ніколи за межами району:

– За протести проти війни чи з якогось іншого приводу нехай платять інші. Ті, хто володіють усім, хай заплатять за походи і вигнання духів з Пентагону. Ви зосереджуйте гроші з фондів у себе вдома на Іст-Сайді, тратьте на людей, які тут живуть.

Не можна сказати, що своїми пропозиціями вони вразили присутніх. Тим більше, Ґроґана пам’ятали з минулорічних виступів і не сприймали толерантно. Зачитавши список із півтора десятка прізвищ, яким можна було довіряти або не довіряти, Ґроґан і Фрітч покинули зборище. Втім і тут головна увага зосереджувалася на персоні Емметта.

Уночі він вийшов погуляти містом і взяв пістолет Фрітча. На ранок їхній номер у «Челсі» обліпили юрби фанатів і дівчат-групі. Все це спровокувало гостру суперечку між ними; у результаті Солодкий Білл поспішив в аеропорт на найближчий рейс до Сан-Франциско.

Наступного дня Емметт зустрів у готелі знайому і запросив до сусіднього бару випити віскі. Від неї довідався, що Еббі Гоффман працює над книгою про контркультурну революцію. Тут же він згадав про величезний стос документів, що його так необачно залишив минулого року. Восени йому вже доводилося телефонувати Гоффману, аби той припинив експлуатувати їхній бренд, оскільки вони в Нью-Йорку не практикували безплатного харчування і подібних прожектів. Причиною була 30-сторінкова брошура «Fuck the System»⁶, в якій Еббі навчав шукачів пригод, як здобувати засоби для існування. Вони у Сан-Франциско робили це для всіх, а хитрий Еббі – для тих лише, котрі гралися у волоцюг і кому все це й так не було потрібно. Зате він здобув оплески, яких так прагнув. Також Еббі дуже пишався, що йому вдалося на посаді помічника мера Ліндсі⁷ обдурити нью-йоркську мерію і надрукувати брошуру за муніципальний кошт. Бракувало ще, аби він оприлюднив інформацію що, де і як можна взяти задурно у Сан-Франциско – це вже попахувало би колаборацією. Обурення поділяли всі учасники Колективу Вільного Міста; у результаті з’явився проєкт Їппі.

За кілька хвилин Емметт постукав у двері квартири на Сент-Маркс-плейс. Відчинила Аніта. Вона зраділа його появі, здалося навіть, що була небайдужа до його персони. Аніта повідомила, що Еббі має лекцію в Бостоні. І тут у коридорі задзвонив телефон.

Коли вона скінчила говорити, Емметт взяв слухавку. Тільки-но спитав в Еббі як справи і зразу ж його накрило наївним ентузіазмом неофіта, котрий щосили прагне арешту за будь-що, бодай за стрибок через турнікет у метро.

– А, до слова. Чи не пригадуєш, я давав тобі ті папери минулої весни? Хочу передати їх знайомій секретарці, вона передрукує для однієї підземної газетки. Вони все ще в тебе? Де вони?

Відповідь на тому кінці дрота була передбачуваною. Звісно їх в Еббота вже нема, комусь дав, а кому не пам’ятає, йому не віддали.

– Та якщо не віриш, можеш сам пошукати в квартирі, але їх там нема.

– Слухай, Гоффмане, я чув, ти збираєшся писати якусь книгу. Хочу сказати, що якщо ти надрукуєш або перефразуєш будь-що з тих матеріалів, особливо трактат Берґа, і не вкажеш, що не ти це писав, ми знайдемо спосіб, як змусити тебе відповісти за крадіжку.

Тут Гоффман заперечив, що все це було Free, хіба ні? То як же він чи хтось інший може вкрасти безплатне? Емметт пояснив якомога спокійніше, що він, Еббі, вкрав Free, переконуючи всіх, що він є автором тих паперів. Той однак наполягав, що оскільки все було Free, то ніхто й не може вкрасти Free. З усього було зрозуміло, що він не збирається їх віддавати і що папери сховані надійно. Що ж, доведеться провчити нахабу. Продемонструвати, як можна вкрасти Free і як почуватимешся, коли в тебе його вкрали.

Емметт ще спитав, чи Еббі впевнений, що сам він Free і чи все, що він має, насправді Free? Наприклад, друкарська машинка чи програвач? Той відповів, що все це Free, більше того, Емметт може взяти собі все, що бажає:

– Це безплатно, оскільки воно твоє.

Емметт поклав слухавку і пройшов до вітальні, де сиділа Аніта на великому вкритому тканиною матраці. Вона дивилася телевізор і не чула розмови. Це добре, адже її зміст засмутив би її. Емметт поліз у холодильник, взяв банку пива, додивився по телику фільм. Потім ще трохи поговорив з Анітою, перш ніж украсти в Гоффмана Free.

***

Кількість американських військових у В’єтнамі вже наближалася до півмільйона.

31 січня на Тет, перший день в’єтнамського Нового року, бійці В’єтконґу влаштували несподіваний напад на американські військові бази у Південному В’єтнамі. Вдалося навіть на короткий час окупувати американське посольство у Сайґоні. Запеклі бої точилися при облозі стратегічної бази Кхе-Сань. Американці, здається, всерйоз обдумували можливість застосування «невеликої» тактичної ядерної бомби:

– Оскільки район Кхе-Сань є практично безлюдним, втрати серед цивільного населення були б мінімальними.⁸

У ході боїв 16 березня було знищено селище Мей Лай, що належало до громади Сонґмі у провінції Хуанґнай. Загинуло кілька сотень мирних жителів, включно з жінками і дітьми. Поки що світ не знає про цей злочин.

Звісно тетський наступ закінчився провалом і катастрофічними втратами В’єтконґу. Проте для американської громадськості це стало шоком. Стало зрозуміло, що війну не виграти. Все гучніше лунають заклики вивести війська із В’єтнаму. Також наростає деморалізація на верхніх щаблях американського керівництва. Президент Джонсон, виступаючи 31 березня на національному телебаченні, несподівано заявив, що не буде балотуватися на другий термін.

***

ми вийдемо на вулиці, підемо й боротимемось

піднявши беззбройні руки

ми розсіємо чужаків світу, наче

пронизливий вітер

і наша кров розплавить залізо

і наше дихання розплавить сталь

ми глянемо їм в обличчя відкритими очима

і наш відчай спричинить землетруси

і наші ридання зрушать гори і зупинять Сонце

ВОНИ БІЛЬШЕ НЕ ВБИВАТИМУТЬ ЯНГОЛІВ!

і нас також⁹

Після приїзду Емметта з Нью-Йорка прірва між ним і копачами ще більше поглибилася. Його популярність була бар’єром, який не вдавалося подолати. Він знову взявся за безплатну доставку продуктів додому. Але тепер, чи не вперше, відчув, що більше не хочеться. Окрім того посилювалася героїнова залежність. Аякже. Ось і секрет Емметтової загадковості. Наркомани хитрі. Врешті він покинув і цей прожект, залишивши братам по Колективу список тих, хто потребував найбільше. Справу продовжували Худий Міно, Брукс, Фрітч, Койот, який остаточно звільнився з Мім-трупи, ще дехто, їм, як і раніше, допомагали Нана Ніна, Натуральна Сюзанна, Філліс Віллнер. Однак вони теж швидко виснажилися і скоро все скінчилося.

4 квітня в Мемфісі, штат Теннессі, застрелили Мартіна Лютера Кінґа, ідеолога ненасильницької боротьби за громадянські права афроамериканців. Рік тому він приєднався до протестів проти війни у В’єтнамі. Едґар Гувер називав його зрадником, комуністом і найбільшим брехуном у країні. Першим про смерть Кінґа публічно повідомив сенатор Роберт Кеннеді, котрий балотувався у кандидати на посаду президента США від правлячої Демократичної партії. Копачі відгукнулися на цю подію постером «Good-bye Brother Martin, Today is the first Day in the Rest of Your Life».

Пітер Берґ:

– Уперше вираз «Today is the first Day in the Rest of Your Life» я почув з уст американського біт-поета Ґреґорі Корсо. Коли він висловився таким чином, я зрозумів, що просте одкровення перетворилося на кредо «Весь час починай знову». І не в трагічному сенсі типу Сизіфа, котрий знов і знов котить під гору камінь, а таким чином, що життєві можливості свідомого сприйняття щораз змінюються, що це дух, з яким необхідно гармонізувати, а не дисонувати. Тож «Сьогодні перший день решти вашого життя» означає яскраву можливість почати все наново, якщо цього прагнеш чи потребуєш, або коли це так чи інак неминуче. Починати заново, аби перетворити зовнішній світ.

– Чому його вибрали для постера у день вбивства Мартіна Лютера Кінґа?

– Тому, що вбивство Мартіна Лютера Кінґа стало кульмінаційною точкою, ми зрозуміли, що це переломний момент у свідомості людей. Абсолютний і остаточний доказ того, що американське суспільство треба змінити. Якщо поборника мирних зрушень жорстоко вбивають, і це настільки очевидно, то для всіх має бути очевидним те, що ідеали вбитого в кінцевому підсумку візьмуть гору.

Після вбивства Мартіна Лютера вибухнули негритянські анклави по всій країні. 6 квітня в Окленді 15 пантер, очолених міністром інформації партії Елріджем Клівером¹⁰, влаштували поліції засідку в одному з висотних будинків. Перестрілка тривала півтори години, було поранено двоє копів. Після того, як поранили Клівера, дехто з пантер вирішив здатися. Серед них був 18-річний Боббі Гаттон, скарбник партії. Він підняв руки і на вимогу поліції зняв одяг до спідньої білизни на доказ, що не має зброї. Незважаючи на це, копи випустили в нього 12 куль. Таким чином Боббі став першим пантерою, загиблим від рук поліції. Кліверу наприкінці року вдалося вийти з в’язниці під заставу і еміґрувати на Кубу.

У період, що настав після Літа Любові, між хіповими комунами Гейт-Ешбері та Мерією затрималася хитка рівновага.

Пітер Берґ:

– Наша відповідь на відсутність у Мерії позитивного ставлення до квіткового племені полягала в тому, що ми трактували Гейт-Ешбері як власне місто. Так, наче навколо Гейт-Ешбері виросла стіна. Міська поліція навіть виділила спеціальний підрозділ, аби проникати сюди, оскільки не знали, що тут відбувається. Департамент охорони здоров’я створив групу для обстеження комунальних квартир у Гейт-Ешбері на предмет дотримання санітарно-гігієнічних норм. Тобто район вийшов з-під контролю. Ми могли зупинити рух, коли хотіли, і робили це неодноразово. Ми могли робити все, що забажаємо. У нас відбувалися великі здвиги в Ґолден-Ґейт-парку, дехто мав на них дозволи, але диґґерські акції завжди проходили без дозволів. Ми могли зайняти магазин і влаштувати в ньому Free Store. Ми могли перетворити апартаменти на безкоштовні комунальні квартири. Ми роздавали їжу в парку, коли хотіли. Це був наш район.

Аби реально стати окремим містом, бракувало хіба автономного водо-, електропостачання й каналізації. Однак Мерія вирішила контратакувати. Минулої осені було змінено схему дорожнього руху, на Гейт-стріт запроваджено односторонній рух і цілодобове патрулювання з метою виявлення неповнолітніх осіб. Ці заходи мали забезпечити порядок, яким його уявляли в Сіті-Голлі.

Тоді копачі перенесли свої акції на сходи Мерії.

– Якщо вони збираються взяти наш район, то ми візьмемо їхнє місто (Пітер Берґ).

Починаючи зі середини квітня, на Сівік-сенте-плаза відбуваються щоденні гепенінґи, поетичні читання, співи, розігруються сцени в стилі партизанського театру вкупі з роздачею безплатної їжі. Їх проводять в обідній час під гаслом «City Hall Noon Forever!» і закликають міських чиновників і всіх довкола приєднуватися, аби ділитися куснем хліба просто неба. Адже нову спільноту витворить активізм, базований на категоріях «Everything is free» та «Do your own thing» – його Берґ іменував «social acid», оскільки партизанський театр впливає на людську свідомість так само, як ЛСД, розчиняє коґнітивну мапу реальності і розширяє коридор можливостей.

1 травня Колектив Вільного Міста скликав The Free City Convention в Сан-Франциско. Дві сотні активістів, ідеологів і сенсориків з усіх куточків США зібралися, аби обговорити візію Вільного Міста. В одному з приміщень проводилися ідеологічні дискусії, в іншому відбувалися гепенінґи й атракції.

Пітер Берґ:

– Дженіс [Джоплін] була під час збору, який ми назвали Конвенцією Вільного Міста. Ми скликали Конвенцію Вільного Міста, подібно до звичайних політичних конференцій, там люди висловлювали гасла, що означали щось на кшталт невинності, відчуття благодаті. Ми палили гроші. Я пам’ятаю як усе відбувалося, Дженіс тоді співала. І Стенлі Маус малював на пілонах всередині Carousel Ballroom¹¹. Ось де це було, танцювальний зал Carousel Ballroom. Там були всі – від підлітків Гантерс-Пойнт до людей у військовій формі.

Ідея полягала в тому, аби об’єднати пацифістів і радикалів, тих, хто проголошує невинні гасла, і тих, хто спалює гроші. Серед учасників були Пекельні Янголи. Перед початком збору поліція заявилася в Carousel Ballroom із пропозицією: «Хіба немає способу нам усім вжитися разом?»

– І як гадаєш, нам ставитися до цього? – повернувся до Берґа Піт Кнелл, президент філії Сан-Франциско.

– Не в інтересах янголів бути союзниками поліції. Це певний дзвінок, і уникнути його – не укладати з ними угоди. Вона не є необхідною.

7 травня на пропозицію Берґа копачі оприлюднили «Помірні пропозиції», адресовані Мерії Сан-Франциско. Список включав п’ять пунктів: реконструкцію закинутих будинків, що перебували на балансі міста, і передачу їх під безплатне житло, спрямування надлишків продуктів та побутових виробів до десяти безплатних магазинів в окремих кварталах, виділення необхідного устаткування і транспорту для безплатного розповсюдження новин по місту, забезпечення святкових акцій на різних дільницях, дозвіл вільно користуватися міськими парками. Після того один із диґґерів зачитав вірш про Америку. Він був одягнутий у сорочку, пошиту з американського прапора, тож поліція швиденько його арештувала. Затримали також Ронні Теліна, який промовляв, закривши обличчя банданою – на це знайшлася кримінальна стаття часів боротьби з Ку-клукс-кланом у Каліфорнії, нею заборонялося приховувати свою особу. Арештували навіть Філліс Віллнер за перешкоджання поліції – загалом п’ять осіб.

Коли юриста, який вимагав у Ронні зняти бандану, запитали про актуальність такої екзотичної статті, той відповів: «Це тому що я гарний суддя».

Емметт Ґроґан категорично заперечував необхідність конфронтації з Мерією, достатньо мовляв публікації «Помірних пропозицій» у газеті. Однак його вже ніхто не слухав.

У відповідь на репресії, Колектив Вільного Міста наступного дня влаштував акцію «Ланч у масках», так званий Mask-In. Кілька десятків хіппі прийшли на сходи Мерії в масках, хустках, вуалі, навіть паперових пакетах. Навколо зібралося кілька сотень людей, які обурювалися: «Коли вже поліція так поводиться з білим середнім класом, котрий читає вірші, то як же вони поставляться до войовничих молодих чорношкірих та китайців цього літа?».

Один із копачів заявив:

– Ми продовжуватимемо діяти по всьому місту, включаючи Мерію. Було би круто, якби всі чоловіки в місті перейнялися цією справою.

Скоро всі звинувачення з п’яти арештованих були зняті. На судовому засіданні 22 травня помічник окружного прокурора визнав факт недостатнього обґрунтування арештів під час поетичних читань на Сівік-сенте-плаза.

В інших колах контроверсія була значно драматичнішою. 5 червня в Лос-Анджелесі пострілом у потилицю був смертельно поранений Роберт Кеннеді, який тільки-но виграв праймеріз на посаду кандидата у президенти від Демократичної партії.

Худий Міно:

– Кінґ заговорив про В’єтнам, через кілька місяців його вбили. Те саме з Робертом Кеннеді. Він говорив про мир у В’єтнамі та пов’язував пацифістський рух із рухом за громадянські права. Мені здається, що всі, хто починав говорити про встановлення зв’язків між цими двома сферами, були вбиті досить скоро. Ось чого боялися нагорі. Аби все це не зійшлося докупи.

На цьому тлі активність контркультурних середовищ Гейт-Ешбері згасає. У вікенд 21–23 червня Колектив Вільного Міста організував друге святкування Літнього Сонцестояння. Акція під назвою «San Francisco Enters Eternity» проводилася в шести міських парках на різних дільницях і мала продемонструвати візію Вільного Міста. Однак перспектива її реалізації категорично розходилася з намірами міської влади, тож ця подія виявилася останньою.

***

Алік Олісевич:

– Коли я хлопцем слухав музику по Радіо Свобода, там говорилося про революційні події 1968 року у Франції. Та й у радянській пресі просочувалася якась інформація, і в школі розповідали, як паризькі студенти на барикадах борються із несправедливим суспільним ладом. Нам ставили у приклад Даніеля Кон-Бендіта¹² і німецького лідера Руді Дучке¹³. При тому я відчував за цим якусь ширшу основу. Про це свідчили фотографії з польських журналів. Того ж року відбулися революційні події у Празі і Варшаві. Я тоді не робив різниці між усім цим, вони видавалися речами одного і того ж порядку. Адже всюди серед учасників були довговолосі хлопці, які боролися за ідею.

У 1968-му в Західній Европі найвищий градус суспільної напруги спостерігався у Парижі.

Два роки тому з Німеччини до Франції прибув Даніель Кон-Бендіт, вступивши до університету Сорбонни. Факультет розташовувався в новозбудованому кампусі у паризькому передмісті Нантер. Юний Дені ле Руж, як його прозвали за руду шевелюру, прославився тим, що під час розмови з міністром освіти з нагоди відкриття університетського басейну попросив у того закурити, а потім заявив про необхідність вільно відвідувати дівочі гуртожитки. Коли наприкінці минулого року поширилася чутка, що Кон-Бендіта збираються відрахувати з університету, в Нантері почалися студентські заворушення. В результаті його залишили в спокої. Так Даніель стає студентським лідером.

У березні 1968-го було арештовано кілька студентів, які занадто гучно протестували проти війни у В’єтнамі. Їм інкримінували напад на паризьке представництво American Express. Вимагаючи звільнення товаришів, 22 березня студенти захопили приміщення адміністративного корпусу в Нантері. Поліція прислала кількох агентів, але їх вичислили і сфотографували. Фотографії виставили у приміщенні факультету. Поліціянти намагалися запобігти цьому, але їх витіснили з кампуса.

У квітні в Західному Берліні відбулася подія, яка справила значний вплив на Даніеля Кон-Бендіта.

Ще до початку будівництва Берлінського муру 21-річний антифашист і пацифіст Руді Дучке перебрався зі Східного Берліна до Західного, аби вступити до місцевого Вільного університету. Тут він захопився ідеями марксизму і революції свідомості, за ним закріпилася опінія анархіста. Згодом під час молодіжних протестів 1967 року в Західному Берліні поліцай застрелив студента Бенно Онезорґа¹⁴. Дучке, аби змусити уряд розслідувати це вбивство, закликав провести sit-in по всій ФРН, створити єдиний фронт студентів і робітників. Він стає популярним і його починають цькувати, називаючи «ворогом народу номер один». 11 квітня 1968-го екстреміст Йозеф Бахманн тричі вистрелив Руді в голову; той дивом залишився живим.

30 квітня адміністрація Сорбонни звинуватила студентів у підбурюванні до насильства і оголосила про припинення занять. Це викликало обурення. 2 травня у Парижі почалися демонстрації, протестна активність поширилася по університетах Франції. Наступного дня про підтримку студентів заявили робітники, почалися страйки. 6 травня двадцять тисяч студентів пройшли вулицями Парижа, зворушивши серця мешканців столиці. По дорозі демонстрантів атакувала поліція. У Латинському кварталі виросли барикади і почалися вуличні бої. Лише до 2-ї години ночі поліції вдалося розігнати повсталих. Незважаючи на сотні арештованих, сутички продовжувалися і в наступні дні. Студентів підтримали письменники й комуністи. На вулицях замайоріли червоні прапори, чути було «Інтернаціонал». 10 травня на демонстрацію вийшло ще більше молоді, до вечора їх було вже 50 тисяч. Уночі розгорілися бої з поліцією на бульварі Сен-Мішель, так звана Ніч Барикад.

Рудий Дені, якого так прозивали вже не за колір волосся, а й за ліві погляди, стає символом паризької молодіжної революції. Не так лідером, як символом. Влада ж, намагаючись посіяти серед повсталих ворожнечу, наголошувала на участі іноземців у заворушеннях і називала серед них Даніеля Кон-Бендіта. Лозунг «Насильство – це радість» також приписували йому.

Даніель Кон-Бендіт:

– Я ніколи не був марксистом, ні тоді, ні тепер, не хотів бути ні терористом, ані міністром.

Зважаючи на ситуацію, він 10 травня покидає Париж. Однак його продовжують звинувачувати у підбурюванні до бунтів. Одночасно не забувають про єврейське походження Даніеля. У відповідь студенти скандували: «Ми всі – німецькі євреї».

13 травня пройшли грандіозні маніфестації у Парижі та інших містах, у них взяли участь вісімсот тисяч людей. Увечері студенти захопили Сорбонну, оголосивши, що відтепер університет відкритий для всіх трудящих. Було створено самоврядні Генеральні асамблеї та Окупаційний комітет для управління Сорбонною. Того ж дня робітники провели 24-годинний страйк, чим паралізували всю Францію.

Врешті влада змушена була відступити. Поліція покинула університет і звільнила арештованих.

14 травня робітники за прикладом студентів починають захоплювати підприємства, створювати Комітети самоврядування і Комітети дії. За три дні на їхній бік перейшло півсотні підприємств по всій країні. Робітничі комітети встановлюють революційну дисципліну, налагоджують постачання продовольства і виганяють посередників.

15 травня студенти зайняли паризький театр Одеон і оголосили його відкритим дискусійним клубом, а потім театр Комеді Франсез, де мав зібратися народний парламент. Над ними замайоріли червоні й чорні прапори. Латинський квартал вкрили гасла «Звільнення має бути тотальним, або його не буде зовсім», «Уяви собі – війна, а на неї ніхто не пішов», «Алкоголь убиває. Приймайте ЛСД». Стала популярною лівацька формула Три М: «Маркс – бог, Маркузе – вождь, Мао – меч». 20 травня бастували вже десять мільйонів. Це був найбільший страйк в історії Франції.

Аби якось розрядити ситуацію, влада вирішила депортувати Кон-Бендіта. 22 травня його відправили до Німеччини. У відповідь 24 травня повсталі підпалили паризьку Біржу. Уночі знову відбулися вуличні бої, так звана Кривава п’ятниця.

29 травня раптово зник президент де Ґолль. Для когось це був шок. Ситуація виглядала критичною, здавалося, влада в країні лежить під ногами. Проте насправді президент виїжджав інспектувати французький військовий континґент, дислокований у Німеччині. Наступного дня він прибув до Парижа. Із цього моменту настає перелом.

Поступово хвиля страйків спадає. Натомість влада, попри переговори з повсталими, діє методично й жорстко і 12 червня переходить у контрнаступ. Через два дні було очищено Одеон, а 16 червня захоплено Сорбонну.

Студентська революція в Парижі була спонтанною і не мала мети, перетворилася на ірраціональний бунт без виразних лідерів. Проте потужний вибух засвідчив глибоку кризу традиційного консервативного суспільства, хто би там не стояв за плечима революціонерів. Одним із гасел було «Заборонено забороняти».

Даніель Кон-Бендіт:

– Ми хотіли розробити проект нового суспільства, яке б не було підвладним ні ринку, ані якій-небудь політичній партії. Створити новий стиль життя, який не би був підпорядкований життєвій моралі батьків.

***

«[Пророк:] І ми назривали квіток, і зі скромними букетиками вийшли до міста, де проїжджали бронемашини, ми кричали: Мир! Мир! Обійшли з тими нашими гаслами цілі Душники, але направду усвідомлювали, що не можемо вдіяти нічого, і на наших очах, на очах тих, які вірили, що врятують світ любов’ю, що настане мир, починається війна» (Каміл Сіпович¹⁵ «Хіппі в ПНР»).

Серед країн «соціалістичного вибору» найпрогресивнішою була Чехословаччина. Тут, як зрештою і всюди, майбутнім суспільним зрушенням передують революційні процеси у мистецтві. Мілан Кніжак експериментує зі звуком і наприкінці 1967 року створює у своєму рідному місті Маріанські Лазні рок-групу Aktual, вона стає лідером неформальної музичної сцени Чехословаччини. Навесні 1968-го синхронно з початком Празької весни в столиці виникає Чехословацький хіппі-клуб Soul на чолі з Мартіном Бенешем. 1 травня під час Majalesy кілька десятків членів Soul разом з іншими учасниками демонстрації вручили маніфест-декларацію першому секретареві ЦК Компартії Чехословаччини Александрові Дубчеку:

«Не хочемо:

Бруду душі й тіла (очевидно, йшлося про кампанію 1966 року, коли довговолосих силоміць стригли нібито з гігієнічних міркувань – прим. авт.), фальші, хамства, наклепів, усього, що кривдить інших.

Справ і поганих звичок (як, наприклад, вживання наркотиків).

Хочемо:

Дбати про права нашого краю, а найбільше, аби не допускали каральних дій...

Програму Клубу уявляємо як творчу діяльність, що представляє наші погляди...».¹⁶

В скорому часі Клуб Soul налічував 1100 зареєстрованих членів віком від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років. Вони організовують хіпові зльоти; найвідоміший пройшов у Лужній на початку серпня, подискутувати прибув тодішній керівник Чехословацького союзу молоді. Там чи не вперше було поставлено питання про загальний військовий обов’язок і відмову від військової служби. Гімн «San Francisco» Скотта Маккензі стає одним зі символів Празької весни.

Перший хіпісовий зліт у Польщі відбувся у липні 1968 року в Мельні на березі Балтійського моря. Другим мав бути зліт у Душниках на кордоні з Чехословаччиною.

Пророк:

– Найбільшим ударом для мене став момент, коли ми добиралися до Душників, і на стопі зупинилася військова бронемашина. Ми сіли, а вони питають, куди їдемо. Кажемо: До Душників на Зліт Любові, а ви? А вони відповіли, що їдуть на війну.

Поки хіпіси добиралися до Душників, танки і бронетехніка прямували до чехословацького кордону. Увечері 20 серпня до кемпінґу прибула міліція і всім наказали роз’їжджатися. Пророк відповів, що з ними є двоє людей з Радянського Союзу, тоді їх залишили в спокої:

– Бо якщо росіяни, то значить, дозволено.

Перед світанком усіх розбудив шум військових літаків, від яких небо здавалося сірим.

О другій ночі на празькому летовищі висадилися радянські повітряно-десантні частини. Один за одним сюди прибували військові літаки. Скоро Чехословаччину наводнили півмільйона солдатів з СРСР і країн-сателітів. У відповідь біля столичного радіоцентру виросли барикади, розгорілися вуличні бої. За кілька днів загинуло близько тридцяти людей, трьохсот було поранено. Чехословацький уряд звернувся до Ради Безпеки ООН за допомогою. Проте окупанти вивезли Дубчека до Москви і змусили відкликати звернення, за це пообіцяли звільнити заарештованих. Дубчек підписав протокол і залишився при владі, однак в його країні почали згортатися демократичні процеси.

Менш як за місяць після вторгнення у Празі було створено рок-групу The Plastic People of the Universe. Назву запозичили у Френка Заппи з пісні 1967 року. Її лідером був Мілан Главса¹⁷. Кніжак на той час перебував у Нью-Йорку, де брав участь в акціях Fluxus. Відтепер Plastic People репрезентують чеський музичний андеґраунд, змінивши на цьому становищі гурт Aktual.

***

«Я біжу через Лінкольн-парк, навколо вивергаються балони зі сльозогінним газом. Обертаюся – сцена нагадує газову атаку 1917 року з кіноархіву. Я добираюся до вестибюля готелю «Лінкольн», де лікарі допомагають жертвам газової атаки. Фотограф із «Лайф-Тайм» лежить на лавці, лікарі промивають йому очі. Скоро він приходить до тями і починає фотографувати все навколо. На вулицях лягаві шастають, ніби перезбуджені коти» (Вільям Барроуз «З’ява червонозадого ідеалу»).

Під час Демократичної національної конвенції в Чикаґо мали оголосити кандидата на майбутні президентські вибори від правлячої партії. Роберт Кеннеді, який мав реальні шанси, був убитий на початку червня. Влада пропонувала висунути віце-президента США Губерта Гемфрі, який збирався продовжувати політику Ліндона Джонсона.

Пацифісти планували влаштувати в той час гучні антивоєнні акції. Конвенцію оголосили З’їздом Смерті. Організатором протестів виступив Національний мобілізаційний комітет за припинення війни у В’єтнамі (The Mobe), проваджений Девідом Деллінджером; для безпосереднього керівництва було створено чиказький офіс на чолі з лідерами SDS Томом Хейденом і Ренні Девісом¹⁸. До протестів долучилася Молодіжна інтернаціональна партія. Еббі Гоффман на противагу З’їздові Смерті анонсував проведення в Чикаґо Фестивалю Життя. Аби прийшло якомога більше людей, він стверджував, що мітинги супроводжуватимуться атракціонами й розвагами, хоча такого не планували. Диґґери зі Сан-Франциско виступали категорично проти обману. Пітер Берґ застеріг, аби людей не використовували як «статистів у поліцейському театрі». Емметт Ґроґан взагалі вважав Гоффмана медійною шлюхою.

Мер Чикаґо Річард Дейлі пообіцяв, що не допустить порушення громадського порядку. Проти демонстрантів виставили 23 тисячі поліціянтів і нацгвардійців. Також існувала заборона перебувати в міських парках після 23-години. The Mobe намагався опротестувати її у федеральному суді, вимагаючи відкрити для демонстрантів Ґрант-парк біля готелю Гілтон, куди з'їжджалися учасники конвенції, але отримав відмову. Тоді Гоффман закликав облаштувати табір у Лінкольн-парку, розташований неподалік.

– Я готовий вмерти за право спати в Лінкольн-парку, – заявляв Еббі.

Паралельно Їппі готувалися висунути власного кандидата на президентські вибори. Претендентом мав бути кабан, якого у випадку поразки планували засмажити.

– Якщо ми не зможемо мати його в Білому домі, то будемо мати на сніданок.

Втім Ед Сендерс був категорично проти вбивства.

Рубін і Гоффман довго шукали претендента на свинофермах в околицях Чикаґо:

– Наш свинтус має бути найсмердючішим і найогиднішим кнуром, який коли-небудь пердів на Землі. Від нього повинно нудити.¹⁹

Врешті купили молодого 66-кілограмового кабанчика. Його нарекли Піґасусом за аналогією з крилатим Пегасом і оголосили лідером Молодіжної інтернаціональної партії. Зранку 23 серпня у п’ятницю семеро Їппі доставили Піґасуса фургоном до Чиказької мерії. Там вже зібрався натовп. Біля статуї, зведеної недавно за проектом Пабло Пікассо, Піґасуса проголосили кандидатом у президенти США. Далі спробували завести його до муніципалітету, проте у дверях на активістів накинулася поліція. Заарештували сімох осіб на чолі з Джеррі Рубіном. Восьмим арештованим був Піґасус.

Наступного дня в Лінкольн-парку зібралося кілька тисяч людей. Мерія дозволила проводити тут акції упродовж двох днів, але тільки до 23-ї години. О 13-й годині Фестиваль Життя оголосили відкритим. Було вшановано пам’ять сімнадцятирічного Діна Джонсона, якого напередодні застрелила поліція за те, що витягнув пістолет, і висловлено протест проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини. Далі звучали полум’яні промови, проходили народні гуляння. Із настанням комендантської години Аллен Ґінзберґ вивів з парку більшість людей під спів мантри «Ом-м-м». У той час лідери SDS розмовляли на вулиці з кількома сотнями людей, які скандували «Peace Now!». Поліція арештувала 11 осіб, ті у відповідь закидали поліцейські автомобілі камінням.

У неділю 25 серпня The Mobe влаштував делегатам зустріч біля готелю Гілтон. Півтисячі демонстрантів на чолі з Хейденом і Ренні Девісом скандували «Гей, гей, Ел Бі Джей, скільки нині ти вбив дітей?».²⁰ Після короткого мітингу в Ґрант-парку вони приєдналися до Свята Життя в Лінкольн-парку. О 16-й мав розпочатися рок-концерт. Однак прибула тільки детройтська група МС5, решта через протидію влади відмовилися від виступів. Більше того, поліція заборонила завести в парк бортову вантажівку, побоюючись, що демонстранти скористаються динаміками для небезпечних закликів. Джеррі Рубін всіма силами добивався дозволу на в’їзд, врешті машина зупинилася за межею парку. Тоді Гоффман спровокував натовп на сутички з поліцією – поки ще було неясно, чи домовленості досягнуто. Увечері протестувальники вирішили «перевірити комендантську годину» і заявили, що захоплюють парк. Тисячі людей гуляли в сутінках між дерев, палили багаття, лупили в барабани, співали. Все ж до 23-ї поліція витіснила їх за периметр. Арештували кількох активістів, у тому числі, Тома Хейдена. Проте ніхто не розходився і врешті поліція взялася розчищати Кларк-стріт. Бій розгорівся не на жарт.

Джеррі Рубін:

– Це фантастика, і це тільки вечір неділі. Вони здатні оголосити в місті воєнний стан.

Вільям Барроуз:

– У Лінкольн-парку поліціянти безпристрасно лупцюють палицями Їппі, репортерів і роззяв. Зрештою, невинних роззяв не буває. Чого вони сюди прийшли?²¹

По закінченні вікенду в Чикаґо залишалося ще багато протестувальників. Вони знову просочувалися до Лінкольн-парку, іґноруючи заборону Мерії, палили вогнища і співали пісні.

Еббі Гоффман:

– Не бійтеся репресій – не треба через жорстокість влади відмовлятися від демонстрацій взагалі. Під час Другої світової війни в Данії виходили на вуличні демонстрації проти нацистської окупації. Навіть сьогодні у центрі Сайґона в’єтнамці проводять антивоєнні виступи. Репресій не уникнути, але переоцінювати їх – ще більший тактичний прорахунок, аніж недооцінювати.²²

У понеділок в Лінкольн-парку з’явився Хейден, якого тільки-но звільнили під заставу. Однак його впізнав полісмен, побив і заарештував удруге за порушення умов звільнення. Джеррі Рубін і Боббі Сіл, лідер Чорних Пантер, вигукували в мегафон, що треба обпалювати свиней. Тоді влада вирішила дати демонстрантам урок. Увечері в Ґрант-парку, де зібралися протестувальники і грала кантрі-музика, з’явилося 600 гвардійців. Активісти закликали всіх розійтись, але даремно. Відбулося побоїще.

В середу 28 серпня в останній день Конвенції 10 тисяч протестувальників зібралися в Ґрант-парку. Вони збиралися пройти до Інтернаціонального Амфітеатру, де відбувався з’їзд, але знов розгорілися сутички. Приблизно о 15:30 поліція увірвалася в натовп і почалася битва. В хід пішли палиці і ґумові кийки. Протестувальники кидали каміння й уламки бетону, на кожного з них припадало п’ять копів. Навколо аж сіріло від сльозогінного газу. Все це нагадувало Барроузові кадри з кінохроніки про газову атаку 1917 року:

– Я піднімаю очі і бачу щось подібне до танкового батальйону часів Першої світової війни, що насувається на молодіжну демонстрацію.

Втім демонстранти перегрупувалися і вирішили ввечері пройти по Мічиґан-авеню до готелю Гілтон, де збиралися оголосити кандидатом у президенти Губерта Гемфрі.

Джеррі Рубін:

– Ми повинні розпалювати вогнища, блокувати роботу метрополітену, влаштовувати страйки і снігові бурі, лише таким чином принесемо в місто свободу.

Акція була добре організована, що засвідчує Барроуз, опинившись у другій шерензі протестувальників – багато людей у міцних шоломах і синіх уніформах, зі спеціальними накладками на плечах, з алюмінієвими гульфиками. Розпорядників акції важко відрізнити від поліцейських. Всі шикуються, з мегафонів лунають команди:

– Ставайте щільніше. Відстань між шеренгами п’ять футів. Гей там ззаду, не варто курити коноплю. Зберігайте холоднокровність. Це ненасильницька демонстрація. Ганчірки проти сльозогінного газу можна буде отримати у медиків.

Еббі Гоффман однак у цих подіях участі не брав. Ще на світанку його арештували і він цілий день просидів у поліцейському відділку. У принципі, він досягнув того, чого прагнув.

Наближалася 20-та година вечора. І тут поліція пішла в атаку. На цей раз вони ніби зірвалися з ланцюга. Лупцювали всіх підряд – демонстрантів, репортерів, випадкових перехожих. Все відбувалося безпосередньо перед готелем Гілтон. П’ятсот осіб отримали травми і постраждали від сльозогінного газу, 45 було госпіталізовано.²³ У Ренні Девіса діагностували струс мозку. Все це демонструвалося по телебаченню, події охрестили Поліцейським бунтом. Вся країна стала свідком, як поліція виходить з-під контролю і воює проти народу.

Гантер Томпсон:

– Я поїхав звідти в істеричній агонії, переконаний, що американська мрія забиває себе саму кийками до смерті. Порівняно з поліцією, те, що виробляли Пекельні Янголи, просто дитячі пустощі.

Проте для інших це був початок шляху.

Вільям Барроуз:

– Молодіжне повстання – це міжнародний феномен, небачений у світовій історії. Я не вірю, що вони [демонстранти – авт.] заспокояться і в тридцять літ стануть чиновниками, як хотілось би вважати істеблішменту.

***

«Я живу в хатинці неподалік від СМЕРТЕМИ. Її видно з вікна. СМЕРТЕМА прекрасна. Я й з заплющеними очима можу її побачити і торкнутися. От зараз вона холодна і ніби крутиться на дитячій долоні. Не знаю, що має зображати ця штука.

Вона мінлива. Це нас влаштовує.

Моя хатинка маленька, але там зручно і затишно, як у моєму житті. Вона побудована із соснового дерева, кавунового цукру та каменю, так само, як і все навколо.

Ми дбайливо побудували наші життя з кавунового цукру і вирушили крізь сновидіння по вимощених каменем і деревом дорогах» (Річард Бротіґан «У кавуновому цукрі»).

Після Літнього Сонцестояння настає якісний поворот у житті психоделічної тусовки Сан-Франциско.

Пітер Койот:

– У певний момент, коли Аліото²⁴ був обраний мером, гра змінилася. Раптом на вулиці з’явилося багато важких наркотиків. Кілограми замінили цеглинами:²⁵ замість 2,2 фунта трави стало півкіло. Раптом гра стала реально важкою і реально жорсткою, місто було захоплене. Багатьох із нас це наводило на глобальні думки про вічне, що криється під тонкою плівкою асфальту.

Ще більше докучала поліція – патрульні машини, котрі щодесять-п’ятнадцять хвилин шугають вгору-вниз вулицями, нескінченні перевірки, автозаки, куди пакують по два десятки підозрілих для встановлення особи. У результаті наплив ентузіастів до Гейт-Ешбері припинився, кількість довговолосих аборигенів скоротилася. Прибутки від продажу контркультурної атрибутики впали, магазини закривалися, повсюди зяяли вітрини, забиті дошками. Учорашній фантасмагоричний пейзаж став понурим і непривітним, надто вночі, коли опинишся на порожній Гейт, залитій жовтим ядучим світлом від оновлених ліхтарів, ніби у в’язниці, і тишину раз по раз прорізає скрип гальм.

Після Літнього Сонцестояння 1968-го розпадається Колектив Вільного Міста. Пітер Берґ змонтував документальний фільм «Nowsreal» з останнього періоду історії диґґерів і разом із Джуді Ґолдгафт подався в автомобільну подорож Америкою. Солодкий Білл Фрітч вступив до клубу Пекельних Янголів. Вже півроку, як він зблизився з ними, випробовуючи себе на стійкість, і тепер вирішив вступити до клубу – як побачимо згодом, це був поганий вибір. Після того зникла з овиду й Ленор, і все це було направду сумно. Сумно, що копачі програли янголам Фрітча.

Пітер Койот теж певний час тусував з янголами, проживаючи зі Сем у будинку на Рузвельт-стріт, що його орендував Піт Кнелл.

Худий Міно:

– Пітер Койот був з ними і купив мотоцикл. Білл Фрітч купив мотоцикл. Ті хлопці допомогли їм пофарбувати бак. Треба було зробити це, пофарбувати бак, це було ніби особистою заявкою. Я не мав стосунку до цього, але відвідував їх кілька разів у будинку Піта Кнелла.

Там проживав Вільний Френк Рейнольдс, і Емметт Ґроґан також, зайнявши кімнату на верхньому поверсі. На мотоцикл він щоправда не сів, натомість придбав двомісний скутер-фанданґо «Harley-74».

У результаті драконівських заходів квітковий район ще того року занепав остаточно. Це стало початком хіпової діаспори. Довговолосі аборигени вихлюпують за межі Гейт-Ешбері у пошуках спокійної гавані. Одним із варіантів була Morning Star у Сонома-каунті на північ від Сан-Франциско.

У 1963 році кантрі-музикант, доктор філософії з музикознавства Лу Ґотліб²⁶ вернувся з Нью-Йорка до Каліфорнії і оселився на ранчо Монінґ Стар біля Себастополя, що його придбав минулого року. Колишня птахоферма з продукування курячих яєць розташувалася у передгір’ї Каскадного хребта, на площі 31 акр стояли два будинки, господарські споруди, росли фруктові сади. У квітні 1966-го Лу запросив сюди художника і музиканта-аванґардиста Рамона Сендера²⁷, з яким познайомився три місяці тому на Фестивалі Польотів у Сан-Франциско. Місцевість направду була чарівною і нагадувала сни про Едем. Не дивно, що коли Ґотліб відлучився у справах, Сендер вирішив залишитися. Скоро сюди прибуло кілька артистів з Берклі, ще дехто. Через півроку повернувся Ґотліб. Оскільки житлові приміщення були зайняті, він оселився в колишньому курнику, кинувши на підлогу матрац, спальний мішок і притаскавши сюди друкарську машинку і фортеп’ян «Bösendorfer» – на ньому мав намір відшліфувати виконавську майстерність, аби до свого 50-ліття зіграти в нью-йоркському Карнеґі-Голі. Ідилічний побут на лоні природи, індонезійські духовні практики Субуд, макробіотична кулінарія, базована на даоській традиції витворювали візію насиченого і самодостатнього життя. Навесні 1967-го прибуло кілька диґґерів, котрі заготовляли продукти для безплатного харчування. Ґотліб дозволив їм збирати яблука в садах і виділив грядки для вирощування овочів. За ними потягнувся квітковий піпл, кислотники, ухильники від військового призову, проблемні персони, що не ладили зі законом – приймали усіх. Визначальним був принцип «Доступ до землі нікому не заборонений». Втім Сендеру таки довелося вигнати чотирьох правопорушників, і це неабияк засмутило Ґотліба. В липні на ранчо проживало півтори сотні людей. Оголеність була звичайною справою, а марихуана та ЛСД нівелювали конфлікти. Від ранчо до Безплатного магазину на Коул-стріт курсував Digger Free Bus; із цим Ранкова Зоря здобула реноме диґґерської ферми.

Худий Міно:

– Ми контактували з людьми Лу Ґотліба на Монінґ Стар і там був один, ким я досі захоплений, на ймення Кальвіно де Філіппес. На той час йому було близько 60 років, але він тусував з нами. Він був старий італійський анархіст, дав нам книгу Ерріко Малатеста чи ще когось із анархістів: Читайте, там мова про те, що робите ви. Він там жив, вів бесіди з Ґотлібом і всіма, а ті були просто зациклені на кислоті. Він радив, чим треба займатися – органічним землеробством. Для того необхідно було готувати ґрунт. Тож усі йшли копати мідії в Томалес-бей, приносили сюди й їли, а після них лишалися черепашки. Ми мали кувалди, ставали на бетон і розбивали їх, подрібнювали і скидали в компостну яму. Він готував ґрунт: «Треба бути самодостатніми, не маємо покладатися на свиней, аби ті годували нас». Коли підете на сучасний фермерський ринок, побачите все, про що говорив Кальвіно. І так само – всі жили в наметах, а Кальвіно казав дістати деревину, аби збудувати житлові споруди. У Кальвіно була ідея розвинути рух. Навряд чи він зважав на те, що ті не володіють ментальними чи емоційними спонуками будувати сортири, та ми цього теж не знали! Нас переконував його приклад.

Однак довговолосим і тут не давали спокою. Проти мешканців ранчо повстали сусіди-власники, обурені публічним оголенням, хаотичною сексуальною активністю, теж часто-густо публічною, наркоманією, а надто антисанітарією, і це була правда. Вони наклепали скаргу до окружних правоохоронних та органів охорони здоров’я із попередженням про загрозу пожежі. У вересні 1967-го Ґотлібові наказали звільнити ранчо від екзотичних прибульців. Не всі зразу погодились переїжджати, тож на нього впали судові переслідування, штрафи, навіть довелося тиждень провести у в’язниці, оскільки відмову кваліфікували як неповагу до суду. Загалом сума штрафів перевищила 18 тисяч доларів.

Влітку 1968-го багато колишніх постояльців знову повернулося на Монінґ Стар, і скоро тут налічувалося 120 осіб. Треба було шукати вихід. Білл Вілер²⁸, вільний художник і сусід Ґотліба, який часто гостював тут, запропонував переселитися на своє ранчо. Там було 315 акрів обіч автостради Коулман-Веллі-роуд понад затокою Бодеґа-бей, практично ізольованої від світу. Погодилося півсотні людей, у тому числі, Сендер. Як виявилось, ізольованість ранчо Вілер стимулювала почуття спорідненості у мешканців, а заодно вдосконалила комунальний побут, як учив Філппес.

Потужна альтернативна спільнота виникла в Оломпалі у Марін-каунті на північ від Новато. Минулого року багатий бізнесмен Дон МакКой²⁹, розлучившись із дружиною, вирішив покинути справи і поринув у пошуки нових сенсів. Перейнявшись ідеями розширення свідомості й спільного життя, які щедро дарувало Літо Любові, він відпустив бороду, врубався і випав. На кошти з родинного бізнесу орендував величезне ранчо площею 690 акрів з 22-кімнатним будинком у вікторіанському стилі на території колишнього селища індіанців мівок за 40 хвилин їзди від Сан-Франциско. До нього навідуються зіркові персонажі – Ніл Кесседі рубав дрова, Тімоті Лірі поставив намет, частим гостем був Лу Ґотліб. Нова комуна прибрала назву Chosen Family («Обрана сім’я»). У 1968-му вона стає меккою для контркультурної еліти Бей Еріе. Оузлі Стенлі, Дженіс Джоплін, Ґрейс Слік із Jefferson Airplane, Quicksilver Messenger Service, Grateful Dead проживають тут тижнями і влаштовують дикі вечірки. Біля басейну організували пекарню, де на відкритому повітрі випікали хліб – ясна річ, голими. Хліб передавали диґґерам для безплатного харчування в Пенгендл-парку. Преса іменувала Оломпалі «Білим Домом хіппізму» (The White House of Hippiedom).

Навесні 1968-го кілька диґґерів у пошуках притулку натрапили на закинуте ранчо у кам’янистій гірській місцині в Сіск’ю-каунті на півночі Каліфорнії. 80 акрів – ліс, луки, фруктові сади, стрімкі потоки, де можна ловити форель, занедбані будівлі часів Золотої лихоманки у Каліфорнії: вони вирішили, що лишаться тут назавжди. Ініціаторами були Ельза Коллі і Річард Марлі, колишній моряк торговельного флоту, родич Білла Фрітча; разом з ними поїхала Філліс Віллнер. Ключове значення зберігало кредо «Free Land for Free People». Залишалося знайти 22 тисячі доларів, аби придбати ранчо у групову власність. Необхідну суму зібрали в Сан-Франциско і Лос-Анджелесі за допомогою Емметта Ґроґана і Пітера Койота. Документ про право власності був виписаний на ім’я Річарда Марлі. Однак, коли перші 12 поселенців прибули вантажівкою на місце, виявилося, що тут вже оселилося 40 осіб. Що робити? Адже це Free земля, хіба ні? Вирішили, що житимуть разом. Таким був початок легендарного ранчо Black Bear. Зразу ситуація виглядала безнадійною. Майже всі мешканці були міськими дітьми і поняття не мали про життя в глушині. Вони боялися ведмедів, рисей і пум. Не могли нарубати дров і лише двоє чи троє вміли приготувати їжу. До найближчого міста було кілька годин їзди по гірських стежках. Проте скоро все налаштувалося. За продуктами спершу їздили до друзів у Сан-Франциско. В лісі збирали ягоди, корінь винограду, навчилися робити вино з бузини. Індіанці карук, юрок, гупа приносили їм лосося, на експериментальній китобійній станції в Пойнт-Річмонд можна було розжитися м’ясом кита. Врешті Чорний Ведмідь став найпівнічнішим форпостом Вільної Сім’ї (The Free Family), вільної конфедерації громад, як тепер трактували себе диґґери, і найстійкішою з хіпових аґрокомун. До них доєднувалися Дженні Ді Пріма, старша дочка Даяни Ді Пріми, і пасинок Герберта Маркузе Оша-Томас Нойман³⁰, учасник анархістської групи «Up Against the Wall Motherfucker»³¹ з Нижнього Іст-Сайда. Час від часу приїжджав Пітер Койот.

– В якийсь час всі покинули свої крихітні сімейні оселі й кімнати і перебралися до головного приміщення, аби зруйнувати те, що називали «зростанням фракційності», – згадує він у «Заночувавши там, де стояв». – Весь одяг розвішали на трубі посеред кімнати, аби кожен міг користуватися будь-чим безплатно. (Ні приватній власності). Вочевидь тоді було знівельовано пари як декадентсько-буржуазне жіноче фракціонування, котре панувало досі. Вони оголосили, що відтепер ніхто не може спати з однією людиною більше двох ночей поспіль, оскільки це спонукає до «зчеплення».

1968 року хіпова діаспора розсіялася по всій Каліфорнії і за її межами. Особи, наближені до редколегії «San Francisco Oracle», що перестав виходити в лютому цього року, осіли в Міддлтауні, Лейк-каунті. Тут у липні ними опубліковано єдиний випуск психоделічного таблоїда «Harbinger». Численні стійбища виростають в околицях Лос-Анджелеса – в Малібу, Лорел-каньйоні, Топанґа-каньйоні, Декер-каньйоні. Тутешнім гуру був Ґрідлі Райт, який у 1966-му заснував контркультурну оселю в Малібу. На початку наступного року він переніс її в Декер-каньйон через протидію багатих сусідів; там вона здобула назву Strawberry Fields за мотивами Beatles. Щоправда вже у травні 1967-го Райта арештували за зберігання марихуани і на 18 місяців запроторили за ґрати. Втім не бракувало й пришельців зі Сан-Франциско, котрі шукали нових ландшафтів і вражень. Яскравий феєрверк, немов завершення життєвого циклу наднової, символізував кінець епохи Гейт-Ешбері.

Пітер Койот:

– Ми відчували наростання екологічної кризи і того факту, що культура, якій були по барабану підставові елементи життєзабезпечення, не могла існувати довго. Тож багато людей повиїжджало за місто, аби наблизитися до землі і тих процесів, що видавалися довговічнішими та більш відновлюваними. Десь тоді переїхав і я.

Влітку 1968-го Пітер Койот винайняв за 50 доларів на місяць ранчо в Олемі на півострові Пойнт-Реєс у Марін-каунті за 30 миль від Сан-Франциско. До них зі Сем і дочкою Аріель переїхав Емметт Ґроґан, розлучившись із Натуральною Сюзанною, і так само Піт Кнелл з янголами. Загалом там крутилося до трьох десятків осіб. Ніхто нікому не був зобов’язаний: захотів – прийшов, захотів – пішов.

Емметт Ґроґан:

– Ранчо Койота було надійною пристанню, куди прибували з міста серйозні хлопці й дівчата, які не мали потреби видавати себе за когось, ким насправді не є. Прилітали вертольотами, їхали машинами, вантажівками. Милю від воріт до будинку ніхто не йшов пішки. Ніхто не напрошувався, ніхто не був чужим. Тут завжди щось відбувалося, безплатне і для всіх. Ось людська тінь у призахідному сонці збиває землю з пагорба, пустивши чергу з автомата Томпсона 4-го калібру. У високій зеленій траві народжує жінка, за нею слідкують сотні очей і ось чути перший дитячий крик. Музиканти, котрі заробляють мільйони своєю музикою, і ті, що взагалі ніколи не виступали, джемують, змішуючи хард і чуттєвий соул, від того вся місцевість сповнена звуків, які консонують і не стихають.

У цих умовах Емметт працює над підсумковим документом «Позаконкурсна компаративна гра у Вільне Місто» – програмою зі створення альтернативних автономних спільнот як новий етап молодіжної революції:

«У кожному місті світу існує аморфне конкурентне підпілля, яке складається з окремих груп, які перетинаються, конфліктують і спонукають до автономії. Ми маємо зброю, знаємо, як нею користуватися, знаємо ворога і готові захищатися. Настав час творити Вільні Міста у міських середовищах Західного світу. Вільні Міста складаються з Вільних Сімей (у Сан-Франциско Диґґери, Чорні Пантери, Провос, повстанці Мішн, різні революційні групи й комуни), котрі витворюють і підтримують служби забезпечення, завдяки яким здатні реалізувати власну програму, не турбуючись про їжу, поліграфічні послуги, транспорт, гроші, житло, одяг. На цьому етапі нашої революції необхідно, аби сім’ї, комуни, чорні організації, угрупування в кожному американському місті координували свої дії і розвивали Вільні Міста, де учасники різних кланів отримають безплатно все необхідне».

Далі Емметт перераховує напрямки і сфери, необхідні для функціонування Вільного Міста, ясна річ, на безплатній основі: Free міський комутатор чи інформаційний центр для координації дій, Free центр зберігання і розповсюдження продуктів з охопленням усіх доступних джерел їхнього поповнення (ринки, виробництва, ферми, м’ясокомбінати, молочні підприємства), засобами для приготування і консервування їжі, морозильними камерами і зв’язком з водіями, котрі розвозитимуть сирі продукти і готову їжу, Free гараж і механіка для ремонту транспортних засобів, Вільний Банк, юридичні контори, житло, магазини та майстер-класи для ремонту і перешивання старого одягу, медичні консультації, лікарня, екологістська дизайнерська група для розмальовування стін, Free школи відповідно до ідентичності окремих груп (чорні, анархісти), Free новинна і комунікаційна компанія, комітети для проведення Free фестивалів, святкувань і вистав, кооперативні ферми для вирощування їжі, кемпінґи для безплатного відпочинку, корпус сміття з парком вантажних автомобілів, засоби для ремонту побутової техніки, Free радіо, телевізійні канали, комп’ютерні станції, навіть Free міська музика.

Цей прожект був опублікований у серпневому випуску «The Diggers Papers» за 1968 рік, що став останнім серед публікацій Колективу Вільного Міста.

***

У вересні 1968 року Едґар Гувер назвав Чорних Пантер найбільшою загрозою для внутрішньої безпеки країни. Проти них почалася справжня війна.

Тоді ж у вересні Г’ю Ньютона, міністра оборони партії, засудили за ненавмисне вбивство офіцера поліції, скоєного минулого року. На той час Г’ю-Персі перетворився на живу легенду. Коли він з’являвся у негритянських кварталах, діти повсюди вигукували хором: «Коли, коли, Г’ю, ти вб’єш свиню?»; називати поліціянтів свинями було ноу-гау Чорних Пантер. Виходила незла пісенька: «When you gonna off a pig, Huey P.? When? When? When, Huey P.?». В результаті його персона здобула стійку опінію. Торік у жовтні Ньютон разом із камарадом їхали нічною вулицею, їх зупинили двоє оклендських полісменів і сказали вийти з автомобіля. Г’ю мав у руках Конституцію США та Білль про права, тим не менше, розгорівся конфлікт. У результаті перестрілки було вбито офіцера і поранено другого копа. Г’ю теж отримав кулю в живіт. Камарад відвіз його до лікарні, але там Ньютона арештували, припнувши наручниками до ліжка. Г’ю запевняв, що не мав наміру вбивати полісмена, але всі вірили словам пісеньки «Убий свиню! Убий свиню!». Ніхто й не припускав, що такого не могло бути насправді.

Цей епізод викликав сплеск популярності партії. Паралельно в американському суспільстві зростає хвиля насильства. Гасло хіппі «Ні війні» змінюється гаслом пантер «Немає миру».

На одному з мітингів лідери Чорних Пантер спитали, чи хочуть люди миру?

– Так, – відповів натовп.

– Немає миру. Пора воювати.

____________________

¹ Річард Дейлі (1902–1976) – мер Чикаґо в 1955–1976 рр.

² Директор ФБР Едґар Гувер.

³ Роман опублікований 1968 р. Український переклад Ірини Серебрякової.

⁴ Тонґи – таємні організації мафійного типу серед китайських імміґрантів у США, починаючи з другої половині ХІХ ст.

⁵ Тут і далі – фраґменти інтерв’ю з П. Берґом для Німецького громадського радіо (записав Давід Майровіц 22 жовтня 2007 р. у Берліні) і для документального телесеріалу «American Experience» (запис 19 квітня 2006 р., Сан-Франциско).

⁶ Опублікована 1967 р. Наступного 1968 року вийшла книга «Революція для приколу».

⁷ Джон Ліндсі (1921–2000) – мер Нью-Йорка у 1966–1973 рр.

⁸ З мемуарів генерала Вільяма Вестморленда (1914–2005), головнокомандувача американських військ у В’єтнамі у 1964–1968 рр.

⁹ Ленор Кендл «Спершу вони убили янголів» (Зі збірки «Алхімія слова», 1967).

¹⁰ Елрідж Клівер (1935–1998).

¹¹ В районі Сівік-Сенте недалеко від Мерії. У липні 1968 в цьому приміщенні Білл Ґрем відкрив зал Fillmore West (функціонував до 1971).

¹² Даніель Кон-Бендіт (нар. 1945).

¹³ Рудольф Дучке (1940–1979).

¹⁴ Бенно Онезорґ (1940–1967).

¹⁵ Каміл Сіпович (нар. 1953) – польський історик філософії і контркультури, був одружений з Ольгою «Корою» Яцковскою (1951–2018), солісткою (у 1976–2008) краківського рок-гурту Maanam. Книга «Hipisi w PRL-u» опублікована 2008 р.

¹⁶ Зі статті «Довговолоса хроніка» (2000) празького дослідника чехословацького хіппі-руху Романа Лаубе (нар. 1958).

¹⁷ Мілан Главса (1951–2001) – бас-гітарист The Plastic People of the Universe.

¹⁸ Реннард Девіс (1940–2021).

¹⁹ Епізоди з книги Джеррі Рубіна «Роби це!» (1970).

²⁰ LBJ – ініціали президента Ліндона-Бейнза Джонсона.

²¹ Тут і далі цитати з оповідання В. Барроуза «З’ява червонозадого ідеалу» (1968).

²² З книги Еббі Гоффмана «Steal This Book» («Вкради цю книгу», 1971).

²³ Учасником чиказьких подій був Джоел Торнабене.

²⁴ Джозеф Аліото (1916–1998) – мер Сан-Франциско у 1968–1976 рр.

²⁵ Упаковки пресованого кокаїну вагою 1 кг.

²⁶ Лу Ґотліб (1923–1996).

²⁷ Рамон Сендер (нар. 1934).

²⁸ Білл Вілер (1941–2018) – у 1963 році переїхав до Сонома-каунті, придбавши у 1965 році ранчо.

²⁹ Дональд МакКой (1931–2004).

³⁰ Оша-Томас Нойман (нар. 1939) – автор книги «Ставай до стіни, вилупку. Мемуари з 60-их із нотатками на майбутнє» (2008).

³¹ «Up Against the Wall Motherfucker» («Ставай до стіни, вилупку») – інакше «Family»; виросла з групи Black Mask, яка у травні 1968 змінила назву, запозичивши її з вірша афроамериканця Амірі Барака (при народженні Лерой Джонс, 1934–2014), колишнього чоловіка Даяни Ді Пріма. Лідером був Бен Мореа.

11.09.2021