Уривок з «Повісті про загублений скарб»
ІІ
Вітер надимає вітрила, скрипить просмолене дерево, з гавані випливає нава, на її борту паломники до Гробу Господнього, старий і юний. Старий оповідає про химерні з’яви, змальовані у Книзі Світу, що всіяна чудними письменами.
Доля помагає сміливому, лінивим вона не сприяє. Хіба можна стати майстром, не будучи учнем? Як відслонити одвічну пелену? Бо ж той, хто лишиться удома, розтратить свій талант і не віднайде ключ до таємниць Усесвіту. Та й ми усі хіба не суть мандрівники у цьому світі?
– У 1459-му брат Крістіан, наш Християнський Батько, вже був старцем, та за півсотні літ до того він – прудкий юнак, знавець латини й греки, котрий всім незамуленим єством своїм волів збагнути світ, – повів розмову отець Теодор, сидячи у кріслі на ґанку. Щось промайнуло ззаду у повітці, чи то сова, чи який малий птах. Левади й пагорби окутало м’яким серпанком надвечір’я.
– Пів сотні літ провів я, штудіюючи науки
У товаристві книг і знатних мудреців –
Прорік на палубі старий монах
– Та Біблія і досвід показали
Що вищий сенс пізнати мож’
Лише у таємниць Природи
Його не вивідаєш в тиші книгозбірень
Окрім як ступиш за поріг
І глянеш у велику Книгу Світу
Тож акурат по рівноденню навесні
Законники старий і юний
Ступили за поріг обителі
Із наміром добутися Єрусалиму
Пізнати тайни світу
Сонце й Місяць
Перебували ув Овні
Дорогою тягнулися підводи
Купці-неґоціанти везли крами
І вирушали по аттар, трояндову олію
Обидва долучилися до них
– Можливо й не законник ще, про це нам достеменно невідомо, – звів пальця всечесніший Теодор. – Послушником у кляшторі десь у Франконії.
– Чував про Птаха я на ймення Фенікс
Що він єдиний на весь білий світ
А його пір’я й плоть суть чудодійні ліки
Від пристрастей і смутку –
Мовив палко
До старця юний переґрін
– О Феніксе, Всесвітнє дзеркало
Ти чистий, досконалий
Даруєш ти себе великим мудрецям!
Того й подався він на Схід
Де б’є одвічне джерело Премудрости
Щоб розшукати Фенікса й добути
Хоча б одну пір’їну. Бо ж не мав
І тіні сумніву, що Птах такий
Направду є і він його
Доконче віднайде
Відтак на тому крапка і амінь
Купецька валка рухалась на південь
Стежками крем’янистими й долами
Повз замки й урвища, минаючи
Шварцвальд і Швабський Альб
Старий монах все розважав
Про істини, почерпнуті у Книзі
Змережаній чужинецькою в’яззю
Пересипав їх ґроном власних розмислів
Бо ж ліпшого нема товару
Аніж знання й наука
Котрі суть витворами Раціо
– Так повелося здавна, що Европа
Переважає инші континенти
Відвагою, енергією й розумом
Своїх питомців. Глянути на мапу –
Вгадаєш в обрисах лик Діви, втім у неї
Левине серце. Звем Европу Дівою
Зважаючи на репутацію
Й красу, а прецінь вона Лев
Оскільки переможеною
Ніким ще не була. Европа породила
Звитяжних лицарів, того ж вона
Є мати світу. Але серце континенту
В краю Тевтонськім
На шляху до них
Доєднувались инші подорожні
Що дослухалися тієї мови
І довжелезна вервечка тягнулася змією
За пару тижнів докотились до Італії
Великої країни знань. Повсюди
Хлопчисько той розпитував про Птаха
Утім ніхто про нього тут не чув
Здебільшого плечима знизували, та він не вгавав
Тоді сміялися
Що хлопець схожий на Нарциса
Залюбленого в тінь свойого розуму
Ще трохи часу зафрахтований вітрильник
Стояв на рейді, доки вщух
Студений трамонтан. Аж ось
Підняли якір. Закипіли
Зімкнувшись, води за кормою
І збуривши пінистий білий слід
Поволі танув, розмиваючись в імлі
Гостинний ґенуезький берег
Останнім никнув із очей
Тонкий стовпець Лянтерни
У той час
Старий на палубі усе
Своєї правив про предмети
Нам невідомі, а проте корисні
– Ось бачите корал, то ж він росте
У морі Сицилійськім, він рослина
Але стає твердим, як витягнеш з води
Бо ж перетвориться на біле
Або червоне дерево
Отак
Минуло місяців зо два
Коли пришвартувалися на Кіпрі
Однак на острові почався мор
Команду і купців замкнули в карантин
Не всім там поталанило. На Кіпрі
Умер старий монах і хлопець
Лишився сам. Довкола много
Було всіляких немічних, нужденних
Тож він допомагав усім, а надто тим
Котрі зі струпами і гнояками
Ріжний люд там був
Мандрівці вчені аравійські
Йому оповідали про Дамаск
Велике місто, де Обитель Мудрости
Тож Крістіан
Поклав собі добутися Дамаска
І тільки-но зійшли на берег левантійський
Як він подавсь на схід зі сарацинами
Згадалися слова старого:
– То Азія, вона ж бо незбагненна
Їй уторований вінець осердя Світу
Оскільки тут колиска раси нашої
І Першої монархії престіл
Sancta Sanctorum, звідкіля Спаситель
Вознісся до небес, спокутувавши на Голгофі
Й Едем, що сотворив Господь
На ріках вавилонських в час
Коли людина ще була невинною
Дорогою юнак
Усе розпитував про Птаха
Що ліки суть від болю і знегод
Однак і тут ніхто не чув про Фенікса
В Дамаску їх зустріли Вчителі
Котрі, на диво, знали вже імення
Хлопчиська, що він вчений і в ділах
Харитативних вправний, також те,
Як у Франконії обходяться з уломними
І в разі моровиці. Тож за рік
Юнак подужав сарацинську і вже міг
Переповісти по-латині
Усі премудрощі із Книги, що лишилась
По камерадові старому. Відтоді ж
Не розлучався з нею. Так минуло
Ще років зо два. За той час в Дамаску
Начувся про сивіллу, котра мешкала
На березі Еритри й виснував собі
Що в неї поталанить певно
Розвідати про Фенікса. Тож далі
Стелилася дорога до Аравії
За пару місяців, минаючи пустелю
Дістався моря. Вже тоді нікого
З ним не було. Утім юнак змужнів
І міг собі порадити в чужій країні сам
Коли Селена піднялась найвище в Раку
На обрії замріло плесо. Ще блукав
Допоки віднайшов криївку
Надибавши у скелях амбразуру
Запнуту балдахіном з дерну. Нахиливсь
Над каменем і відслонив попону
– Хіба не відаєш, що жоден чоловік
Не вільний є зближатись до самітниці?
Почулось із нори. Він стрепенувся
Застиг на мить – ади ж таки то правда
Утім живила думка, що нарешті
Дізнається про Птаха
– Про дві речі
Я запитаю лиш. Чи істина є те
Що десь в Аравії замешкав Птах
Як сповістив великий Трисмеґіст
Четвертий пагін Нілу?
І чи плоть
Його і пір’я суть знадіб’я
Від пристрасті й хвороб?
Якщо це так, скажи
Як маю упізнати того Птаха?
– Що ж, сумнів – перша сходинка до знань
Раз довго ти блукав – добудеш все, що прагнеш
Відомо ж, що шукати того Птаха
В Аравії Благословенній у сабеїв
Серед земного Раю. Правда й те
Що доста взріти Сонце, щоб відчути
Його тепло, але щоб променя лапнути
Того не годні ми. Втім Фенікса
Торкнутись можна. Він бо ж подарує
Свою пір’їну спраглому. Вони
Черлено-пурпурові в нього. Крила білі
З-під низу ґранатові, шия оторочена
Злотистим комірцем. Його пізнаєш
По чубчику блискучім, мов у чаплі
Незвичний темперамент в нього, инша кров
Котра дарує силу. Зносить спеку
Той Птах – котра випалює пустелю
І повінь теж йому не шкодить. Він живе
Пів сотні літ і насолоджується Сонцем
Коли ж відчує смертний час – летить
До жертвенного олтаря, щасливий
Скінчити дні свої
В огні. Упевнений
Що знову стане молодим
Ні мавзолеї, ані піраміди
Не дорівняються тому, що знає Птах
І побут падишаха неспівмірний
Із тим. На вівтарі жертовнім
Зів’є гніздо з гілок цинамону
І ладану – той запах звіддаля
Є чутний. Далі він
Розпалює вогонь, махаючи крильми
І в нім згорає, наче смолоскип
Але на тім не кінчиться земне буття
Із попелу народиться хробак
З якого виростає юний Птах
З останками вітця летить в Геліополіс
У Місто Сонця, що у дельті Нілу
Учений люд тамтешній звідав суть
Цілющу його плоті й пір’я
То ж диво світове, хіба не так?
Хіба він є офірою на смертнім вівтарі
Коли вмирає й знову воскресає?
Бо тим лиш робом нам дано Безсмертя
О Феніксе неперевершений понад усі дива!
Тобі відомий потаємний шлях Природи
Відроджуєшся ним до нового Життя
Злотою слава є твоїх пір’їн
Котрі суть ліки від знегод і смутку
Знаряддя від хвороб, що повертають
Молодість. Та все ж коли даруєш
Комусь свою пір’їну ти
Я прошу про одне
Хай буде той везунчик
Мудрецем
– Тож чин подвижницький, що сколихнув вісьмох достойників у Тюбінґені, – підсумував отець Теодор, – був подиктований епічною мандрівкою в Левант. Її звершив майбутній принц фільозофів Філіпп Ауреол, добувши алькагест і панацею в сарацинів. Скінчивши натоді медичні студії в Феррарі. А до Феррари він подався, вибравшись з бенедиктинського монастиря Святого Якоба у Вюрцбурзі.
За мотивами Першого маніфесту розенкрейцерів
і книги «Symbola aureae mensae duodecim nationum» Міхаеля Маєра
Пояснення
Нава (італ. «nave», ісп. «nao», фр. «nef») – тип середземноморського корабля X–XVІ ст.
Лянтерна – маяк у Генуї.
Перша монархія – за середньовічними уявленнями, Ассиро-Вавилонське царство.
Еритра (грец. «Ερυθρά θάλασσα», «Еритра таласса») – Червоне море.
Аравія Благословенна (лат. «Arabia Felix», грец. «Ευδαίμων Αραβία», «Евдаймон Аравія») – південь Аравійського півострова, нині територія Ємену.
Сабейці – населення сучасних Ємену й Еритреї у І тис. до н.е.
Алькагест – універсальний розчинник в алхемії; термін спопуляризований Парацельсом.
Диплом доктора медицини Парацельс отримав в університеті Феррари (1516).
Абатом бенедиктинського монастиря Святого Якоба у Вюрцбурзі у 1506–1516 був містик Йоганн «Тритеміус» фон Гайденберг (1462–1516), автор книги «Steganographia» (1499–1500; друк. 1606). У нього можливо навчався Парацельс після того, як 1513 покинув Базельський університет.
Книга Міхаеля Маєра (1568–1622) «Symbola aureae mensae duodecim nationum» видана 1617 у Франкфурті-на-Майні висвітлює «ланцюг мудрості» з 12 найбільших алхіміків, починаючи від Гермеса Трисмеґіста.
01.02.2025