Коли закінчиться війна

У нас з ним стільки всього було, що годі переказати. Краще просто сказати – стільки всього було. І все те було якимось мальовничим і цікавим, наповненим по вінця. Навіть у ті моменти, коли я від нього ховався, уникав його, бо вже не мав сили, бо був перевтомлений радістю, було інтенсивно, бо втікав саме від нього. Він якась антична людина. Най би що хто казав, але це дуже точне визначення.

Якби я колись хотів написати повість, описавши всі епізоди, всі переживання і світлотіні, які з ним пов'язані, то став би сенсаційним автором. Як якийсь Джек Лондон чи Конрад. Бо Ромко Рось – це стихія. Тож коли наважуся написати про нього – а Ромко такий, що про нього можна і треба писати за життя, його вітальність не потребує споминів – означатиме, що нарешті позволив собі бути таким, яким себе уявляю.

Він і сам прекрасний письменник. Може про себе розповісти значно краще, ніж хтось інший. Але то інша справа. Ромків Ромко – Ромковий, мій Ромко – мій. Так само, як кожен має свою Анну, так багато хто має свого Ромка.

Тепер Роман Рось у війську. І це добре для війська. Він на війні, і це робить війну змістовнішою.

Ми мали одне до одного багато прохань. І – як не дивно – усі усе виконували.

Понад десять років тому, коли Ромко жив у нашому місті, в якому – як він казав – майже не було нормального джазу, він попросив мене написати коротке лібрето для джазової п'єси на теми нашого міста. Я ще ніколи такого не робив, але ж він попросив. Пам'ятаю, що відсилав йому під ранок. Пам'ятаю, що думав тоді, що це дійсно показові сюжети про Станиславів.

Чомусь з того нічого не вийшло. Всяке буває. Але тепер я дуже хочу: коли закінчиться війна, попрошу Рося все ж вигадати якусь музику до цих історій. Хоча би для кухонного виконання. Я можу рецитувати і підспівувати.

Як доказ поважності намірів подаю оте лібрето у нередагованому вигляді.

Епізод 1

11 серпня 1739 року кількадесяттисячний корпус російського війська генерала Кантемира – пограбувавши і понищивши перед тим Попельники, Рожнів, Снятин, Кути, Милування, Жидачів, Підвербці, Городенку, Тисменицю, Долину, Тлумач, Медуху, Черлени цю, Ісаків – підійшов до Станіславова і зупинився над Бистрицею. Як порятунок від штурму росіяни вимагали видати усіх вірменів разом із їхнім скарбом. Не зважаючи на смертельну загрозу, місто не віддало своїх громадян. Відбитий вогнем фортечної артилерії, Кантемир на світанку повернув на Молдавію, залишаючи за собою плач, трупи і згарища.

Не віддавай своїх вірменів…

Завести собі вірменів – це так, як завести добрих псів. У добрих псів велике серце. І їх ніхто не вижене за мури…

Неначе вівчурі, вони вели своїх биків і кіз і гнали вість про Станіславів на Захід і на Схід

Каспар Туманович Арсеній Лазарович Кшиштоф Якубович Микола Вартанович Каетан Теодорович Роско Богданович Міхал Амірович Августин Торосевич Богдан Камінчанин

Не виганяй своїх вірменів..

Вони самі підуть, погубляться, як добрі пси, як вівчурі, які лишаються без стад.

Епізод 2.

1 грудня 1893 року у Станиславові почалася зима. Вперше це не стало перешкодою для продовження великого будівництва. Найбільшу споруду – дирекцію залізниць – будував блискучий учень Захаревича, перспективний співробітник Левинського, модний львівський архітект Ян Томаш Кудельський. Краще бути першим у провінції, ніж другим у Львові, подумав він і залишився у голому після великої пожежі місті на двадцять років, разом з дружиною і новонародженою донькою Анною. Його будинки ставали орієнтирами для нових вулиць цього міста і азимутами на століття. А він вигадував, як хотів, як знав, як міг, мішаючи історизм із модернізмом. Ян Томаш дуже любив фехтування і багато фехтував.

Провінція має свої права

Ідея як камінь – лишає сліди на воді

Квартали і вулиці, коло за колом. Дахи – це відбитки твоїх територій на небі

Будинки – немов придорожні хрести дороги, властиво, простують до них

Як у дитинстві: змайструй собі забавку, назви її містом

Змайструй собі шабельку, лізь на коня

Повітова рада польський сокіл камениця Кенігсфельда страхове товариство Флоріана Австро-Угорський банк реконструкція пасажу Гартенбергів головна пошта будинок Добруцького камениця доктора Маєвського школа імені Емілії Плятер три вілли на Липовій

Епізод 3.

16 жовтня 1939 року велика родина Пристаїв і Гробельних була змушена переселитися у недобудовану власну каменицю, щоби звільнити приміщення, які нова влада означила як громадські. Каменицю вони будували з думкою, що кожна сім'я буде мешкати на окремому поверсі. Планували житло відповідно до власних уявлень про простір. Але не так сталося, як гадалося. Від самого свого початку і дотепер будинок не переставав бути плацдармом найрізноманітніших експериментів із тим, що досі по-радянськи називається житловою площею. Окремі квартири ущільнювали, переробляли, сюди селили різних людей, значна частина підселених залишилася тут надовго. На першому поверсі були штаб протиповітряної оборони, відділ жеку, галантерейна майстерня, каварня, цілодобовий мінімаркет, піцерія, ресторан.

Скільки метрів квадратних потрібно для того, щоб жити нормально?

Скільки вікон потрібно для того, щоби не заходило сонце?

Скільки душ вміщається під один душ?

Скільки часу потрібно, щоб вистигли не тобою напалені печі?

І скільки дверей закриваються замість того, щоб бути відкриті?

Усюди, де ти є, вже щось було

Усюди, де є ти, буде щось інше

Богдан і Наталія, Леся, Маруся, Осип і Олена, Михайлина, Марія, Мирослава, Іван і Галина, Розалія

Епізод 4.

14 листопада 1943 року посеред третьої дії оперети Ярослава Барнича «Шаріка» озброєні гітлерівці оточили театр у Станіславові і увірвалися до зали, перервавши виставу. Обшуковуючи ряд за рядом, гестапо знайшло зброю, підкинуту провокаторами. Під час облави було затримано сто сорок українців. Заарештованих членів ОУН Дмитра Лепкого, Миколу Гундзяка, Івана Долішнього, Мирослава Штуняка, Олексу Маланюка, Василя Бобрецького, Ярослава Бибика, Михайла Лупипсіва – загалом 27 осіб – німці розстріляли через три дні біля синагоги. Дивовижним чином вдалося врятуватися провідникові Митареві. Він вистрибнув із другого поверху просто на голову охоронникові і втік від погоні. Тієї ж ночі, збуджений і втомлений, він дістався до Коломиї й розповів друзям-підпільникам про ворожу провокацію і повальні арешти.

Відродження театру – це знак покращання часів

На сцені стільки молодих і здібних панн

У залі – побратими, вовки і аси конспірації

На виходах і входах, під вікнами і в коридорах озброєні мисливці

Чого було туди іти? Але ж сьогодні оперета

Вистава йде на різних рівнях

Ти вириваєшся з сильця і опиняєшся на голові убивці

А хтось прив'язаний до слупа з мішком на голові.

Шаріка Морянка Рожіка Бейжіка Котінко Лідія Ляля Сяся

Усе.