Хроніки Квіткової революції
Зміст
Листи Чудових Людей. Soundcheck
Повість чудових літ
1964 рік
1965 рік
1966 рік
1967 рік
1968 рік
1969 рік
I’ll Follow the Sun
Календар-афіша. Jam session
Deathday Джека Керуака
Birthday Джима Моррісона
Збір племен на Human Be-In
Birthday Браяна Джонса
До Всесвітнього дня рок’н’роллу
50 років Літа Любові в Сан-Франциско
Birthday Еббі Гоффмана
Міжнародний День Матері-Землі
Збір племен Райдуги
Перше плавання «Greenpeace»
Повість чудових літ
Come writers and critics
Who prophesize with your pen
And keep your eyes wide
The chance won’t come again
And don’t speak too soon
For the wheel still in spin
And there’s no telling who
That it’s namin’
For the loser now
Will be later the win
For the times, they are a-changing’
(Bob Dylan)
Приходьте, письменники і критики
Хто пророкує своїм пером
І хай ваші очі будуть відкритими
Такого шансу більше не буде
І не спішіть говорити
Бо колеса ще крутяться
Не спішіть називати
Чиїсь імена
Той, хто лузер сьогодні
Завтра переможе
Бо часи, вони міняються
(Боб Ділан «The Times They Are а-Changin’», 1963).
Волоцюги Дхарми
«Можна по-різному ставитися до руху хіппі, приймати його або ні, але того факту, що ця ідея перевернула світогляд цілого покоління, заперечувати не можна. «Всякий соціум є прихованою змовою проти дорослішання його окремого члена», – сказав Ральф Волдо Емерсон. У відповідь суспільством прокотилася хвиля молодіжного бунту. Причиною була незгода з існуючою реальністю, фальшивою мораллю, несприйняття традиційних поглядів на життя.
1960-ті роки були попросту рушійними. Молодь створювала культуру, повністю протилежну традиційній, точніше, то було намагання вийти за межі усього традиційного. Контркультура запозичила дещо від попереднього покоління. Хіппі зросли на підготовленому ґрунті – їхніми ідеологами були Джек Керуак, Аллен Ґінзберґ, які у своїх творах описували бітниківський спосіб життя» (Алік Олісевич)¹.
Новий глобальний центр, нова культурна лабораторія зосередилися після Другої світової війни в мегаполісах Східного узбережжя США. Нові тенденції зароджувалися у надрах Мангеттена серед інтелектуалів Колумбійського університету і богемного кварталу Ґрінвіч-Віллідж.
1945 рік, Нью-Йорк. Три ключові фігури: Аллен Ґінзберґ – проблемний ексцентрик, розтріпаний інтелектуал із божевільними сюрреалістичними прожектами, щойно виключений з університету, Джек Керуак – ветеран військового флоту, списаний на берег через «індиферентну налаштованість» і відрахований з університету трохи раніше, і Вільям Барроуз² – випускник Гарварда, ексцентричний шукач вражень, цинік і експериментатор у сфері галюциногенів, що був серед них кимось на зразок літературного гуру. Усім трьом були властиві риси девіантної поведінки. Їхнє спільне помешкання стало першою штаб-квартирою нового експерименту, методикою – дослідження нічних таверн нью-йоркського дна, звідки долинали звуки джазу. Їхнє середовище Керуак охарактеризував як Beat Generation. Відчуття відторгнутості суспільством, відсутність грошей і місця на нічліг, уразливість до інвазій світу – все це на нью-йоркському сленґу означало beat.
Героєм Розбитого покоління стає Ніл Кесседі. На початку 1947 року він з’являється у помешканні Керуака – огорнутий таємницею юний арештант з довгими баками, спеціаліст із автомобілів, якого тільки-но звільнили з чергового ув’язнення, зациклений на перспективі стати справжнім інтелектуалом:
– Привіт, ти про мене знаєш. Я прийшов навчитися в тебе писати.
Досі головним заняттям Ніла були тоталізатор і читання запоєм – окрім крадіжок автомобілів і полювання на школярок, серед яких мав неймовірний успіх. «Це був дикий позитивний вибух американського шалу, це був Захід, західний вітер, ода з Рівнин, щось нове, передбачуване і довгоочікуване»³, сучасний ковбой, до запаморочення сп’янілий від життя – та він просто мчав життям як шалений. Ніл швидко зблизився з Ґінзберґом: «Святий пройдисвіт із душею нарозтіж зустрів сумного пройдисвіта-поета з темною душею», – так виглядає маленький ліричний відступ, – «зіштовхнулися у всеозброєнні їхні кипучі енергії».
У липні 1947-го Керуак вирушає автостопом через весь континент до Сан-Франциско.
– Одного прекрасного ранку я вийшов з дому з парусиновим мішком, в якому були тільки найнеобхідніші речі, і з п’ятдесятьма доларами в кишені вибрався до Тихого океану.
Враження від подорожей лягли в основу роману «On the Road». Поява роману означала настання епохи автостопу, джерелом натхнення була персона Ніла Кесседі. Людина з наплічником на узбіччі дороги – ось ідеал цієї епохи.
Кількість тих, які обирали амплуа аутсайдера, стрімко зростала – синхронно з посиленням андеґраундних середовищ в американських мегаполісах.
– Вони хіпові без поверховості, вони розумні без банальності, – сказав Ґінзберґ, – вони дико інтелектуальні і знають все про Паунда без претензій і зайвих балачок⁴.
Hip – так на нью-йоркському жарґоні називали людину, обізнану з останніми віяннями, зокрема щодо галюциногенних ефектів. Hips на противагу цивілам, square, означало «людина, що в курсі».
«Хіпстер – це enfant terrible, тільки навиворіт», – писав Норман Мейлер⁵, захисник бітників, – «він прагне відімстити конформістам, але нишком, залишаючись при цьому збоку. Хіпстер не має в собі нічого від Наполеона, нікому не нав’язує своєї волі, а проте володіє неочевидною, зате могутньою привабливістю». Щоразу він наражається на випробування, котрі влаштовує йому суспільство, і повсякчас змушений доводити, що залишається самим собою. Ситуація перманентного конфлікту ставить хіпстера перед необхідністю щоденного вибору – бунтар або конформіст, hips або square. Так само як чорношкірий: виходячи на вулицю, він ризикує щохвилини, кожною клітинкою відчуває, що життя – це війна, і в пошуках самозахисту вдається до найпримітивнішого способу – живе безмежним тепер. Спектр імовірностей цього перманентного тепер відображає джаз, у якому вчуваються водночас усі можливі емоційні відтінки. Хіпстери – ці американські екзистенціалісти, звертають погляди до негритянських кварталів, і так з’являється новий тип шукача пригод, витворений міською реальністю. Вони блукають ночами, намагаючись щось змінити, і приймають кодекс поведінки чорних.
Норман Мейлер:
– У Ґрінвіч-Віллідж цей потрійний союз довершено – богеміст і юний порушник норм зійшлися віч-на-віч із негром, після цього хіпстер став фактом американського життя.
Приреченість романтиків великого міста відчув Аллен Ґінзберґ. У своїй першій поемі він відбив крик і розпач розбитої душі у кам’яних джунґлях мегаполіса:
Я бачив найкращих людей мого покоління,
зруйнованих шалом,
істеричних, оголених, спраглих,
і як вони волочилися вздовж негритянських вулиць
у пошуках
ламаного шприца,
янголоподібні хіпстери, спраглі прадавнього
єднання з небом,
його зоряним двигуном у нічній машинерії,
ті, що в нужді й лахмітті пустооко й піднесено
курили,
зависнувши в надприродній темряві
своїх найдешевших
квартир,
пливучи крізь вежі міст,
заслухані у джаз⁶.
– Уперше я зустрів хіпстерів, що тинялися навколо Таймс-скверу у Нью-Йорку в 1944 році, і, чесно кажучи, особливого захоплення не відчув⁷, – згадував Керуак.
Ті так само не сприймали Розбитих: і байдужі, мовчазні хіпстери-cool, що з в’їдливою глибокодумністю розглядають склянку, і емоційні, вибухові, абсолютно безумні hot, які з навіженим виглядом бігають від бару до бару.
– У 1948 році вибухові хіпстери мчали на машинах у пошуках дикого, кипучого джазу.
За темпераментом більшість Розбитих безумовно належали до вибухових hot.
Отже, хіпстери!
Їхні дороги тягнулися до Сан-Франциско – легендарного білого міста на одинадцяти пагорбах з гірляндами сонних вогнів понад світанковим океанським безмежжям. Тут, у Бай Еріе⁸ – в Берклі, Окленді, Ла Хонді, Менло Парку, Пало Альто, Пойнт Річмонді, Орінда розгортається майбутня сцена. Епіцентр зосереджувався у Норт-Біч, богемному районі Сан-Франциско, де на Коламбус-авеню відкрилося літературне кафе при видавництві City Lights Лоуренса Ферлінґетті⁹. Тут Аллен Ґінзберґ зустрів Ґері Снайдера¹⁰ – першого із волоцюг Дхарми. Вулицями Фріско¹¹ плентався Керуак, немов таємничий монах-пілігрим, і Снайдер відразу ж оголосив його великим бодхісаттвою.
Ґері Снайдер – жилавий, маленька борідка, що пом’якшувала жорсткі риси обличчя, хода скелелаза, грубі черевики для гірських переходів, нічого богемного – яким його бачив у 1955-му Керуак – цей, на думку Ґінзберґа, великий новий герой американської культури, найбільш шалений на Західному узбережжі, провісник великої рюкзачної революції:
– Уяви собі мільйони людей з наплічниками по світі – і всі автостопом, і несуть людям слово¹².
Увечері в п’ятницю 7 жовтня 1955 року в Six Gallery на Філмор-стріт відбувся перший публічний виступ поетів Beat Generation. Кеннет Рексрот¹³, батько поетичної тусовки Сан-Франциско, «старомодний анархіст із дикою шевелюрою і метеликом» у потертому піджаку, представляв учасників, котрі сиділи на сцені півколом. Всі вже були досить п’яні, коли об 11-й вечора Аллен Ґінзберґ, розмахуючи руками, почав читати поему «Howl»:
– Я бачив найкращих людей мого покоління, зруйнованих шалом, – публіка юрмилася в сутінках ґалереї, намагаючись не пропустити ані слова, поміж них тинявся п’яний Керуак з пляшкою бургундського – янголоподібні хіпстери, спраглі прадавнього єднання з небом, – він не міг піднятися на сцену, тільки, сидячи на краю платформи праворуч від сцени, вистукував ритмічно пляшкою і вигукував у такт «Go! Go!», – зависнувши в надприродній темряві своїх найдешевших квартир, пливучи крізь вежі міст, заслухані у джаз, – а юрба вибухала схвальними вигуками, як на джазовому джем-сейшні.
Снайдер читав останнім. Зовсім не подібний на поета – у своїх добротних італійських бутсах він нагадував лісоруба з далекого минулого. В його поемі «A Berry Feast» вчувалися голоси дикої природи, пісня койота, рик ведмедів, які їдять лісові ягоди, ремигання волів на таємничих монгольських дорогах – а в залі волали від щастя.
По закінченні всі збуджено обговорювали те, що тільки-но відбулося, і куди рухається американська поезія. Народна легенда була створена за один вечір. Вона стала народженням «Сан-Франциско Поетичного Ренесансу».
У травні 1956 року Снайдер вибрався до Японії на пошуки дзенських безумців Сходу. Перед від’їздом вони з Керуаком піднялися в гори, звідки видно Ґолден-Ґейтський міст і весь Сан-Франциско, і Снайдер промовив:
– Колись ми заснуємо в горах Каліфорнії прекрасне вільне плем’я, зберемо дівчат і розведемо сяюче просвітлене потомство, будемо жити як індіанці у віґвамах і харчуватися ягодами і бруньками.
Поема Ґінзберґа «Howl» вийшла друком у жовтні 1956 року у видавництві Sity Lights. Через надмір наркотичних і гомосексуальних тонкощів автора звинуватили у непристойності. Наклад було арештовано, а Ферлінґетті потрапив до в’язниці. Однак у суспільній свідомості вже вчувався подих змін. У вересні 1957 року після тривалих мандрів по видавництвах було надруковано роман Керуака «On the Road», щоправда, теж після того, як автор погодився вирізати всі непристойні сцени. Книга принесла Керуакові славу Короля бітників. У жовтні 1957-го після промови на суді Лоуренса Ферлінґетті було знято всі звинувачення щодо поеми Ґінзберґа, і вона також побачила світ.
Все це викликало потужний спалах інтелектуальної активності у молодіжних середовищах США.
В якомусь із барів Мангеттена Даяна Ді Пріма¹⁴ машинально відкрила першу сторінку «Howl» і вже не змогла відірватися від чтива. Вийшла, навіть не подякувавши приятелям, і рушила в бік молу 60-тою вулицею. Потім сиділа на березі Гудзону, намагаючись зрозуміти, що діється. Було ясно одне – поема Ґінзберґа є аванґардом якогось нового явища, надзвичайно глибокого, початком нової ери.
Ще якихось два-три роки тому у Ґрінвіч-Віллідж можна було нарахувати заледве півсотні любителів джазу, трави і нонконформістської поезії. Ще стільки ж було у Сан-Франциско, і ще сотня в Чикаґо, Новому Орлеані і т.д. – але тепер всіх ніби прорвало. Повсюди водночас заговорили про Beat Generation. Молоді люди в темних окулярах, чорних беретах і светрах під шию почали проповідувати інтелігентський бунт проти American Lifestyle і називали себе бітниками.
Сам термін з’явився 2 квітня 1958 року в репортажі Герба Каена¹⁵ зі «San Francisco Chronicle»; він імпровізував на тему російського «спутник». Проте батьки-засновники не сприймали бітників усерйоз: люди, які спілкуються зовсім іншою мовою, іншими жестами, яким і на думку не спаде ночувати у підземці, раптом відчули себе Розбитим поколінням! Керуак назвав усе це галюцинацією преси і «галасливою інтервенцією всіляких інтелігентських дисидентствуючих покидьків»¹⁶.
Інший пункт на мапі Розбитих – Париж. У жовтні 1957-го Аллен Ґінзберґ знаходить у Латинському кварталі закинутий готель, де Вільям Барроуз закінчить роботу над романом «The Naked Lunch», знаменуючи цим ключовий акт постмодернізму. Так Beat Hotel стає обов’язковою станцією на шляху мандрівників із Каліфорнії до Катманду, які перебирають символічну естафету від паризьких кубо-футуристів і сюрреалістів. Згодом Ґінзберґ вирушає на пошуки могили Ґійома Аполлінера на Пер Ляшез. Він блукає крізь примарний туман мініатюрної вічності, що схожа на місто своїми вулицями і перехрестями, врешті знаходить. Щільний туман окутує кострубатий надгробок із сюрреалістичною квіткою, поволі спливає час.
Дерево до якого я прихилився
росте поволі
галуззя кущів пробилося крізь надгробки
якась шовковиста
павутина мерехтить на ґраніті
це я тут похований я сиджу коло своєї могили
під деревом¹⁷
_______________________
¹ Алік Олісевич. Нам хліба не треба – ми «Вуйками» ситі... // Нова хвиля, 1997. – № 2 (вільний виклад – ред.).
² Вільям Барроуз (1914–1997).
³ Тут і далі – епізоди і цитати з роману Д. Керуака «В дорозі» (1957).
⁴ З роману Д. Керуака «Підземні» (1958).
⁵ Норман Мейлер (1923–2007) – американський письменник і журналіст, виступав оборонцем на судовому процесі над романом В. Берроуза «Голий ланч». Тут і далі – цитати з есе «Білий негр» (1956).
⁶ А. Ґінзберґ «Плач» (1956). Переклад Ю. Андруховича.
⁷ Тут і далі – цитати зі статті Д. Керуака «Походження Beat Generation» (1959).
⁸ Бай Еріе – район Затоки Сан-Франциско, осередок кількох міських агломерацій.
⁹ Лоуренс Ферлінґетті (1919–2021).
¹⁰ Ґері Снайдер (нар. 1930).
¹¹ Сан-Франциско.
¹² З роману Д. Керуака «Волоцюги Дхарми» (1958).
¹³ Кеннет Рексрот (1905–1982).
¹⁴ Даяна Ді Пріма (1934–2020); тут і далі – епізоди з «Мемуарів бітника» (1969).
¹⁵ Герб Каен (1916–1997).
¹⁶ З листа Д. Керуака до Ґренвілля Джоунза (1960).
¹⁷ А. Ґінзберґ «На могилі Аполлінера» (1958). Переклад Ю. Андруховича.
18.04.2021