Відгук на книжку Ілька Лемка «Омела і Ксенофоб»
«Це був осінній сад, сад кінця вересня, сад якогось монастиря, у сні це було щось середнє між садом монастиря Святого Онуфрія і монастиря черниць-бенедиктинок. Був сонячний день», – як бачимо, рекоґностування доволі докладне і просторово, і в часі, герой оповіді займає зручну позицію на гребені оборонного муру – «…на мить він замріявся, його погляд несподівано зупинився на верхівці освітленого сонцем найвищого горіха» – від дерева на те місце падає тінь, в її контурі циркулює невидимий зв’язок, і варто очікувати осяяння в дусі Сковороди – «…крізь листя горіхових дерев Мілько побачив якесь неземне сяйво, його душу охопило неймовірне почуття, і він подумав, що напевно це та найщасливіша мить у житті, яку Бог дає людині, у сні чи наяву, аби людина відчула всю Божу велич…»
Описаний пасаж передбачає подальшу динаміку, однак сюжету ми не бачимо. Це інший жанр. Попри те, що автор означив свій твір як філософсько-політично-музичний роман, це не роман, адже відсутні зав’язка, кульмінація, інтрига плюс мінімальне число героїв. До того ж архітектоніка неоднорідна. На дві третини обсягу це філософський діалог – на думку одразу ж спадає Платон із «Тімеєм» і «Крітієм» як джерело надхнення і точка зеро, решта – еклектична добірка попередніх газетних публікацій і блогів, деяким із них добрих два десятки років. Крім того, у приватній розмові автор назвав «Омелу і Ксенофоба» своєю останньою книгою. Що ж, не знаю, не знаю. Та оскільки не доведеться блукати хитросплетіннями сюжету, спробуємо вгледітися у логічні взаємозалежності й паралелі, для цього потрібен навігатор у часовому і компетенційному параметрах – а з’ясувавши вихідні позиції, відстежити ймовірні варіанти і пояснити, чому це не так, якщо це справді виявиться не так.
Головний герой, від імені якого ведеться оповідь, Мілько Семків на псевдо Омела, діджей на FM-радіо, блогер, гітарист рок-гурту Bad Silence і композитор. Свого часу він закінчив історичний факультет і зі середини 1990-х працює діджеєм. Омела – шанувальник різноманітних особистих рекордів і довготривалих піших проходів, на роботу ходить виключно пішки через Погулянку в центр; FM-радіо теж називається «Рекорд». Його прототипом, звісно, є автор книги Ілько Лемко. У 1970-х, навчаючись у Львівському університеті на історичному факультеті, він організував рок-групу Супер Вуйки, де грав на соло-гітарі, а починаючи з 1995 року працював на «Радіо Люкс FM», у тому числі програмним директором. Із 1998-го дописував до газети «Поступ», публікувався в інтернет-газеті «Zbruč», нині веде блог на Zaxid.net. Ілько так само практикує дальні піші мандрівки і в минулому він теж любитель всіляких чудернацьких рекордів. Та навіть їхні імена і псевда співзвучні: Лемко – Омела, Мілько Семків – Ілько Семенов чи то Семенів, якщо зважити на життєпис протопласти роду зі села Вілька Кунинська піді Львовом; нині на тому місці Яворівський полігон.
Однак спостерігаються виразні неспівпадіння в часі. Повсюди в тексті розкидані маркери, які конкретизують епоху: фіксовані дати, як наприклад концерти Пола Маккартні в Пітері 20 червня 2004 року чи Києві 14 червня 2008-го, згадка про ЦНАПи, що функціонують із 2013-го, апеляції до постмайданних подій. Отож мова про сучасність. Оскільки Омела вже третій десяток літ працює на радіо, куди прийшов двадцятирічним хлопцем, його рік народження орієнтовно 1975-й. Різниця у віці з протагоністом становить чверть століття. Навіщо авторові знадобився такий часовий люфт?
Його візаві Мирко Ксенофоб, якого правдиве ім’я Мирон Брук, тридцятилітній супероригінальний поціновувач раків літеральних, себто паліндромів, та абсурдних новотворів-лексем типу «длод». Певною мірою в його образі вгадується Карло Коцюмбас (1955–1984), харизматичний вокаліст-барабанщик Супер Вуйків. Але це не Карло, який помер надто рано. Адже Ксенофоб, як і Мілько, прихильник британського проґ-рокового гурту Porcupine Tree, створеного 1987 року. До речі, дивно, чому не Deep Purple чи Emerson, Lake & Palmer, які відіграли ключову роль у зрілий період музичного становлення автора. А ще начитаність філософією, Шевченко, інтеґральний націоналізм – не певен, чи так сильно грішив тим Карло. Тож цей персонаж – мікс, збірний образ, alter ego автора. Частково він і Джубокс, себто Володимир Михалик, вуйківський басист, оскільки разом із Мільком мандрує пішки по дальших околицях і в Карпати, а можливо іще хтось.
Залишається загадкою, чому Лемко відняв собі двадцять п’ять років і чому Ксенофоб на п’ятнадцять літ молодший від Омели? Кому присвячений і що символізує цей двокроковий часовий зсув?
Ще один персонаж Бугай, якого звати Іван Тукальський – «старий львівський рокер», на чверть віку старший від Омели, фанат і сучасник бітлів. У 1970-х він заснував андеґраундний рок-гурт Куркулі. Зрозуміло, що мова тут про Супер Вуйків, а Бугай, який дванадцятирічним восени 1963-го намагався збагнути загадку The Beatles, то і є Ілько Лемко. Нелюбов до творчості Моррісона і The Doors зайвий раз вказує на особу автора. Їхня дискусія з Омелою – навіть не дискусія, а розлогий спіч – торкається поколіннєвих рефлексій музичних уподобань. Однак авторський задум впровадження власного двійника в рамках часової реґресії так і лишається незрозумілим, а втім він, зважаючи на ексклюзивність, як і динаміка естетичних пріоритетів у межах поколінь, володіють потенціалом для подальшого осмислення.
І навпаки апологія Бітлз, блискуче продемонстрована у попередніх книгах «Львів понад усе», звідки мотив безпричинних радощів, коли «хочеться верещати, стрибати до стелі і обійняти увесь світ», майже дослівно перекочував до «Омели…», а також «Сни у Святому Саду» – беззаперечна і непорушна. З останньої запозичено й ідею взаємопов’язаності британської рок- чи то поп-сцени з відвідуванням місцевими школярами парафіяльних церковних хорів. Та навіть репліка щодо «професора зі загробного світу» авторства Леоніда «Ліньбяо» Коваля (1951–2019) з її непідробною силою переконання транспонована зі «Снів…»! Тож як виглядає, ця тема вичерпана. Як і загалом ностальгічна, в якій Лемко числиться серед основоположників, і то насамперед щодо рефлексій пізньосовкової доби.
Натомість романтична візія монастирського Саду-Едему, снів про Сад – наскрізна у творчості Ілька Лемка. Вона простежується у «Львів понад усе», в якій точка «за двадцять метрів південніше від входу до костелу кармелітів босих» постає центром Всесвіту, і в «Снах…», де «Сад неодмінно був осінній, неодмінно пронизаний золотими променями сонця, неодмінно з листям горіха чи клена, запаленим цими променями, і неодмінно уві сні фігурував закуток Саду зі стародавнім розваленим цегляним муром, на вершечку якого хлопець сидів, споглядаючи…» Момент осяяння, описаний в «Омелі…», корелює з містичним надхненням Григорія Сковороди, отриманим у вересні 1770 року в монастирському саду на Слобожанщині – дарма, що будь-який зв’язок зі спадщиною Великого Філософа Ілько заперечує: «…відчув я внутрі себе незвичайний рух, який сповнив мене незвіданою силою. Вмить влилося в душу мою щось дивовижно солодке, від чого все в мені спалахнуло вогнем, і, здавалося, що в моїх жилах струменить вогненна течія. /…/ Лише почуття любови, благонадійности, спокою, вічности оживляло існування моє. Сльози потоками ринули з очей моїх і розлили особливу розчулено-милу гармонію у весь склад мій. Проникши в себе, я відчув наче синівське запевнення в любові і з того часу посвятив себе синівському служінню Духу Божому».*
Так само й вічні євангельські мотиви, щедрою пригоршнею розсипані на сторінках згаданих видань, афоризми біблейської мудрості, співзвучної з філософією гіпі:
– Ці довговолосі, обірвані, брудні волоцюги, які несли яскраве духовне світло, і без них ніколи не було б у житті тих, хто з ними спілкувався, тої критичної маси любові, добра й свободи, яка робила пересічного гомо-совєтікуса змістовною людиною.
Ця ідеологія і є світоглядною платформою автора.
Найвлучніше Ілька охарактеризував Святий, його друг юності Сергій Мардаков, ритм-гітарист і адміністратор Супер Вуйків, виведений під іменем Монах; в «Омелі…» він з’являється на останніх сторінках як ексвокаліст Куркулів. В інтерв’ю альманаху «Хіппі у Львові» Святий ділиться своїми спогадами:
– Лемко був добрим чарівником Саду – щирий, жертовний, ніколи не відмовляв ні в чому, для нього не існувало слова «ні». Якщо про таких кажуть Мати Тереза, то Лемко – Отець Ілія.**
Естетика дітей квітів, альтруїстична мораль, дух святого Франциска, «найтихішого і найпокірнішого святого з усіх християнських святих», відлунюють у бесідах Ксенофоба й Омели, де європейські цінності суть продукт модерного християнства, а саме християнство – «найбільша революція у людській свідомості, революція утвердження індивідуальності». Отож ця тема невичерпна. Її хочеться проілюструвати поетичними рядками підгайчанина Богдана Манюка:
Якщо ти від Бога, якщо ти для Бога,
якщо тобі бути таким дано,
сховай свою душу від кодла лихого,
бо знає про неї диявол давно,
що квіткою мовби, махне п’ятірнею,
й обличчя людські облетять, наче цвіт,
а замість – хто вовком, хто псом, хто змією
у твій увірвуться стривожений світ
і будуть мінятись одежами згуби,
і мук твоїх сяйво вкривати рядном.
Хтось в серце ужалить, хтось вискалить зуби,
а ти їм простиш усе знову і знов.***
Так само з вуйківського періоду походить і захоплення автора філософією – тоді студент-другокурсник уперше розгорнув Фройда й Адлера, згодом книжкову полицю поповнили Шопенгауер, Кант, Монтень, Платон. Занурившись у психологію, Лемко заповзявся ще й прослухати курс лекцій з клінічної психіатрії і навіть брав участь у курації пацієнтів – за дозволом керівництва відповідної кафедри Львівського медінституту; натоді цикл психіатрії на четвертому курсі стоматфакультету проходив Джубокс, отже рік 1980–1981-й.
Діалогічна форма, апробована у філософських дискусіях із Дмитром «Казіком» Кузовкіним (1952–2022), першим басистом Супер Вуйків і визнаним садівським інтелектуалом, теж уперше виринає на сторінках «Снів…» Вона ж демонструє невичерпаний потенціал автора як шкільного вчителя – відповідний досвід було набуто впродовж кількох тижнів 1978 року у 80-й школі на Новому Львові. Однак ця форма, придатна для філософських трактатів, малостравна щодо амплуа художника, тож і не видається перспективною.
Із Джубоксом пов’язана тема піших подорожей рідним краєм. Початок сягає 1999 року, коли вони удвох вийшли зі села Чорнушовичі неподалік Львова і подалися лісовими стежками через Сухоріччя, Нижню Білку до Борщовичів. Просто в кабінеті стоматолога у Чорнушовичах, де працював Джубокс, вирішили: давай пройдемося. Утім пасторальні картини аж ніяк не асоціюються з рок-сейшнами та урбаністичними ландшафтами, до того ж і відповідних публікацій з-під пера автора небагато, отож про цю перспективу говорити не можу.
Натомість політологічна складова неоціненна. Неоціненна і неоцінена, якщо згадати про книгу «Доля України», що вийшла друком у 2012 році. Це публіцистика цілісна, гармонійна – здається, автор не припустився в ній суттєвих помилок. Утім видана у переддень Євромайдану, коли динаміка історичного процесу була непорівнянна зі сьогоднішньою, вона розглядала питання, на які й досі немає відповідей. Примітно, що «Доля…» закінчується словами: «Можемо малювати будь-які варіанти остаточного підсумку історії світу, та все одно не вгадаємо і не побачимо». Натомість «Омела…» вміщує політологічні матеріали з кількох попередніх років, деякі з них безнадійно застаріли, зважаючи на ситуацію, і незрозуміло, для чого було їх публікувати. Проте «Доля України» теж виявилася непрочитаною, хоча й опублікована вчасно. Та нинішня реальність потребує зваженого тверезого погляду, до того ж і книжковий формат не встигає за змінами. Питання стоїть – чи здатний хтось, проаналізувавши поточний обсяг інформації, прорисувати ймовірну траєкторію, і то не кілька, чим зловживають штатні коментатори, намагаючись залишитися в тренді, а одну-єдину, оперту на раціо. Моя відповідь: Автор здатний.
Та найвище вдалось засягнути у царині популяризації львівської минувшини. Львовознавство – хоча тоді такого терміну ще не було, заволоділо автором одночасно з появою об’ємного ілюстрованого путівника по Львову, що вийшов 1999 року у видавництві «Центр Європи» за ініціативою його директора Сергія Фрухта (1950–2017). Натоді це була абсолютна новація.
Серед сюжетів «Омели…» виділяється оповідь про Авелідеса. Чому Авелідес, будівничий костелу Андрія отців бернардинів, який помер у 1617-му і чиє ім’я занесене до каталогів львівської архітектури?
– Ільку, сюжет про Авелідеса з «Омели…» достовірний чи фантазія?
– Існує чи то легенда, чи то бувальщина про одного монаха-бернардина, який після касації монастиря залишився на вежі доглядати годинник і своїм одягом затикав дзюри у ній. Це буквально все, що відомо. Решта – моя вигадка.
Тож очевидним є другий лот, який володіє незмірною мистецькою силою – художній вимисел, алегорія, асоціація, міська лірика. Не ретельний виклад історичних подій чи переказів, згенерованих у попередній період, з їх неодмінною скованістю тогочасними приписами й мірками, а вільний політ творчої уяви під звуки тріумфальних сурм.
Авелідес, який живе в годинниковій кабіні на вершечку дзвіниці бернардинів і споглядає міський пейзаж під щільним покровом небес.
Ця пісня співмірна з акордами симфонії чи то сюїти – пам’ятаємо, що Ілько торік презентував відео «Легенди старого Львова», музику до якого створив кілька років тому в рамцях творчого прожекту Ренероко. Їх неземний чар спонукає схилити голову, а конґруентність із літературним образом достеменна і взаємна.
Тож і нема потреби дошукувати в інтелектуальних бесідах «Омели і Ксенофоба» проблеми поколінь чи монтувати візії поточного моменту. Адже їхня тематика глибша і всеохопна. І вповні зрозумілого сенсу набувають поетичні рядки, що колись давно вийшли з-під пера автора, в році 1978-му чи 1979-му. Як видно, засаднича колізія була закладена ще тоді, в далеку романтичну епоху – діалог, акцептований у філософському саду під кроною священного горіха:
В мені живуть тепер філософ і поет
Поет недавно лиш завоював це право
Із філософських вириваючись тенет
Він проповідує наліво і направо:
– Життя прекрасне! Подивись лишень
На світі щастя є, а ти цього й не знаєш
І цілий день, як той трухлявий пень
Ти Шопенгауера з Кантом все читаєш
– Ти телепень. Не знаєш ти життя
Це ж нісенітниця і непорозуміння!
А твоє щастя – іграшкове забуття
Для інфантильного дурного покоління
– Я відчуваю! Я живу тепер!
Ніхто ще так не відчував на світі!
Старий філософе, чого ти ще не вмер?
Ну відпусти ж мене! Я хочу жити!
____________________
*Григорій Сковорода. Повне зібрання творів у двох томах, К., 1973, – т. 2. – с. 463. Переклад з давньої книжної української мови Володимира Яворського.
**Хіппі у Львові, 3-й випуск, 2015.
***Богдан Манюк. День предвічний: поезії. – Львів, 2007.
09.07.2025