ІІ
Все ж Центральна Рада, хоча й потребувала гостро військової допомоги, прагнула уникнути німецької присутности в Україні і вийти з війни, як того хотів народ. Німці ж навпаки планували наступ на Західному фронті і вимагали всього й негайно. Тож керівники УНР, насамперед Михайло Грушевський, покладали свої надії радше на Відень, воліючи галичан зі цісарсько-королівської армії та Леґіону УСС і сподіваючись, що цього вистачить. Невипадково ж одразу по завершенню Берестейських переговорів Олександр Севрюк подався до Відня. Ще можна було розраховувати на військовополонених наддніпрянців, котрі перебували у таборах Німеччини, і на це натякав на перемовинах генерал Макс Гоффман. Серед них уже декілька років вели агітаційну і просвітницьку роботу члени Союзу Визволення України.
Влітку 1917 року до саксонського містечка Бішофсверда, де утримувались офіцери російської армії, прибув панок середнього зросту в цивільному убранні. Він звернувся до коменданта табору, аби дозволив поговорити з генерал-майором Віктором Зелінським. Коли той увійшов до канцелярії, гість представився:
– Скоропис-Йолтуховський.
Далі розмова велася по українськи, тож комендант залишив їх наодинці. Панок уточнив, що є повновласником (дійсним членом) Союзу Визволення України.
Досі про таку організацію Зелінський не чув. Загалом він планував кар’єру в Російській імператорській армії, в якій дослужився до генерал-майора командира 6-ої Сибірської стрілецької артилерійської бригади в складі 6-ої Сибірської стрілецької дивізії. З нею в жовтні 1914-го прибув на Північно-Західний фронт, де їх приписали до 1-ої армії, очоленої генералом від кавалерії Паулем фон Ренненкампфом, естляндським німцем. Бо ж російське командування, попри розгром під Танненберґом, не полишало намірів атакувати Німеччину і планувало вдарити по Сілезії з території Конґресувки силами трьох армій, в тому числі Ренненкампфа. Німці однак діяли оперативніше. Володіючи інформацією щодо фахових навичок командирів противника, на чоло усіх військ на Остфронті поставили героїв Танненберґа генералів Пауля фон Гінденбурґа й Еріха Людендорфа. Разом з ними піднявся по службовій драбині й оберст-лейтенант Макс Гоффман. Проти росіян кинули щойно сформовану 9-ту армію під командою генерала від кавалерії Августа фон Макензена, яка мала вклинитися поміж ворожих сил і зайти їм у тил. Ті не помітили скупчення військ, і німці швидко просунулись у бік Лодзі. Подальші тактичні прорахунки що Ренненкампфа, що головнокомандувача Північно-Західного фронту генерала від інфантерії Ніколая Рузського, котрий два місяці тому брав Львів – дарма, що німці ледь не потрапили в оточення – дали змогу останнім зірвати наступ. У запеклих боях під Бжезінами 22 листопада 1914 року командир 6-ої Сибірської дивізії генерал-лейтенант Оскар фон Геннінґс зрезиґнував із позицій і командування взяв на себе Зелінський. Утім наступного дня дивізію було розбито, а сам він потрапив у полон.
– Скажіть, будь ласка, чому ви звернулися до мене, російського ґенерала, з українськими справами, що є будьщобудь противні інтересам Москви?
– Бо я знаю, пане ґенерале, – сказав, усміхаючися, Йолтуховський, – що ви є українець з походження, і як з таким задумав я поговорити та про дещо вас розпитати.1
Звісно, син козацьких степів ще з дитинства чував про свого прапращура Михайла Зеленського, брацлавського полковника часів Хмельницького і Дорошенка, учасника оборони Буші. Також до табору доносилися чутки, що генерал Корнілов, з яким Зелінський запізнався на Російсько-японській війні, дозволив українізувати 34-й корпус Павла Скоропадського.
Натомість Олександр Скоропис-Йолтуховський, професійний революціонер походженням із подільської ходачкової шляхти, еволюціонувавши від автономізму до самостійництва і з австрофіла переорієнтувавшись на Німеччину, від початку був одним із чільників Союзу Визволення України. Він оповів про Перший Універсал Центральної Ради і як Тимчасове правительство перешкоджає національному розвою, а далі про потребу самостійности, до чого змагає Союз Визволення України, «що свої клітини має по всій Німеччині та Австрії». По тому поцікавився, чи поділяє пан генерал подібні ідеї й принципи. Зелінський відповів, що поділяє сповна і готовий долучитися до боротьби. На питання, чи є в таборі офіцери, на яких можна покластися, і чи підуть вони за ним, назвав капітана Андрія Малохатку (Малохаткіна), свого товариша по службі у 6-й Сибірській дивізії, і ще трьох. Скоропис попросив припровадити їх до нього – у висліді всі запевнили, що почуваються українцями і готові йти за своїм генералом.
Наприкінці жовтня 1917-го Зелінського перевели до табору в Ганноверш-Мюнден біля Геттінґена (тепер Нижня Саксонія), де так само тримали офіцерів – українців, москалів і французів з англійцями. Там уже перебував Малохатка. Зелінського як єдиного з усіх бойового генерала призначили старшим по табору. Серед інтернованих уже діяла українська громада на чолі з підпоручиком Григорієм Сиротенком, колишнім помічником адвоката з Полтави. При ній Зелінський створив військовий гурток, чисельність якого сягнула 75 осіб. Разом вони розробили проєкт майбутньої української частини, військовий статут, однострій – сині жупани та різнобарвні шлики. Щораз більше до табору вчащали представники Союзу Визволення України з доповідями й лекціями, а надто Богдан Лепкий. За їх посередництвом Зелінському влаштували 12 лютого 1918 року аудієнцію у військового міністра Германа фон Штайна в Берліні, і той розпорядився сформувати дивізію числом 6 тисяч вояків, яких озброїти трофейними рушницями російського зразка.
Повернувшись до Ган-Мюндена, Зелінський закликав українських військовополонених із таборів у Раштатті (Швабія), Вецлярі (нині Гессен) й Зальцведелі (Саксонія-Ангальт) вступати до 1-ої Української стрілецької дивізії Армії УНР. Він резонно розраховував на організованість і високу національну свідомість рядових козаків – вищу, аніж офіцерів, скованих попередньою службою царю-імператору. Із тих, хто зголосився, відібрав 6 тисяч. До штабу дивізії покликав Григорія Сиротенка, його земляка підпоручика Тимоша Омельченка і ще декого з їхнього гуртка. Начальником штабу поставив полковника Янова. Инших гуртківців вислав до таборів провести мобілізацію. Штабс-капітан Володимир Пухтаєвич мав у Раштатті комплектувати 1-й Запорізький полк імені Тараса Шевченка, і там само капітан Малохатка – 3-й полк імені Івана Богуна. У Зальцведелі формувався 2-й полк імені Максима Залізняка під орудою капітана Костя Блохи (Блохін, Здобудь-Воля), у Вецлярі – 4-й полк імені Петра Дорошенка під орудою капітана Миколи Чехівського. Піхотні полки числили по 1200 козаків. Також організовано 1-шу гарматну батарею (згодом дивізіон) силами штабс-капітана Григорія Чижевського.
Зненацька рядовики, налаштовані більш патріотично, аніж офіцери, тож і не довіряючи їм, постановили на революційний манір переобрати собі командирів – здебільшого прапорщиків із цивільною освітою, мастаків полум’яних промов. Німці дивилися криво на таке самоправство, однак Зелінському важило зберегти частину. Телефонічно він наказав своїм висланцям вволити волю солдатських зборів і зголоситися до полків простими козаками. Подібно вчинили за схожих умов старшини Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців у Києві, допоки Коновалець не навів там лад. Крім того патріотично налаштовані вояки у Раштатті й Зальцведелі відмовилися прийняти зброю, мотивуючи тим, що не певні, проти кого вона буде звернена, і запевняючи, що візьмуть її в руки, щойно опиняться на території України. Цього німецьким чинникам могло вже видатися забагато. Однак Зелінський і тут проявив толерантність, адже така точка зору виглядала справедливою.
Знову прийшов йому розказ їхати до Берліна. 19 лютого міністр фон Штайн повідомив, що доля дивізії вже висіла на волоску, але дякуючи мудрій поставі Зелінського її врятовано. Далі йому потрібно буде навідатися до штабу генерала Гоффмана, котрий розмістився у Брестській фортеці. На той час німці вже марширували територією Волині, а козаків із дивізії Зелінського ешелонували до Ковеля.
21 лютого Зелінський добрався до Берестя.
Макс Гоффман йому зразу заімпонував – «з лагідним обличчям, з виглядом боєвої людини. Взагалі його постать представляла стрункого, енерґійного старшину. На грудях мав найвище військове відзначення, залізний хрест». Це враження виявилося взаємним. До того ж вони вже стрічалися в одній з битв Російсько-японської війни, за яку Зелінський отримав Ґеорґіївського хреста – по різні боки фронту, звісно; Гоффман тоді був військовим спостерігачем при штабі генерала Кавамури Каґеакі. До того ж він високо оцінив і бій під Бжезінами, в якому Зелінський дістався німецького полону.
– В Україні тепер розвиваються такі події, що вони вас, як видатнього старшину й орґанізатора, можуть висунути на високе становище, – натякнув іще на якусь значну перспективу.
На обіді в штабі поряд із німецькими офіцерами були присутні члени української місії на недавніх перемовинах Олександр Севрюк і міністр закордонних справ УНР Микола Любинський. Генерал Зелінський підняв тост за віру в чудеса. Адже хіба не чудом є те, що вони разом зі вчорашніми ворогами засідають за спільним столом у штабі Остфронту, а їхній командувач бажає успіху Україні, ще й обіцяє допомогу Німеччини.
– Отже я очікую ще третього чуда, що два народи, німецький і український, які долею були поставлені у два ворожі табори один проти другого – у недалекому майбутньому стануть тривкими союзниками.
Міністр Любинський, такий самий молодик, як і Севрюк, не знайшовся, що сказати, окрім як докорити досвідченому воякові:
– Пане ґенерале, ви говорили про союз. Про ніякий союз з Німеччиною в нас нема тепер мови.
То ж видно, як діячі Центральної Ради остерігалися позірних проявів співпраці з німцями, з якими українці ще донедавна воювали запекло. Або ж мали на меті якусь иншу конфігурацію геополітичних союзів. На Гоффмана цей епізод справив прикре враження. Адже ви, чорт забирай, потребуєте військової допомоги!
Увечері він запросив Зелінського до свого помешкання ще трохи поговорити.
– Бачите, пане ґенерале, які симпатичні ті ваші міністри, але ж вони ще такі молоді, – довірився йому за чашкою чаю. – Направду я дуже турбуюся тим, яка доля жде вашу молоду державу, коли такі молоді люди кермують її політикою.
Прощаючись наступного дня, Гоффман повідомив, що українська дивізія дислокуватиметься під Ковелем і туди надішлють гвинтівки, артилерію і коней. За поданням військового міністерства до неї буде скеровано авторитетного представника німецького генштабу гауптмана Вернера фон Альвенслєбена, якому можна довіряти цілком.
– З вишколом дивізії мусите спішитися, бо перед вами стоїть велике завдання відбити Київ з рук большевицьких банд. Ваші частини підуть першими проти ворогів, а вслід за вами двигнуть вам на допомогу частини німецькі.
Своєю чергою Зелінський просив поклопотати о дозвіл міністерства організувати другу дивізію з полонених українців, яких по таборах налічується до ста тисяч. Гоффман запевнив, що припильнує сю справу, оскільки чується щирим приятелем України. Про результат повідомить через Альвенслєбена.
Поїздом їхав Зелінський через поліські болота. По дорозі вирішив, що настає час втілити свій наказ щодо призначення командирського складу. На ковельському двірці вже очікували офіцери зі штабу корпусу генерала Кнерцера й українці. Полковник Янов доповів, що дивізія формується в місточку Голобах під Ковелем. У штабі фон Кнерцера Зелінському представили Альвенслєбена. Той виглядав людиною енергійною, відданою українській справі. Озброєння, вишкіл, обмундирування, харчування – усе мав забезпечувати він. До Зелінського поставився із повагою – вочевидь був належно проінструктований Гоффманом.
Наступного дня на пляцу в Голобах Зелінський офіційно перейняв команду дивізії і відновив на посадах командирів полків, призначених у Ган-Мюндені. Заперечень особового складу не було. По тому іменував Пухтаєвича своїм заступником і йому передав референтуру організації другої дивізії. Замість нього командиром 1-го полку імені Шевченка призначив підпоручика Миколу Шаповала, який зі своїм підрозділом, організованим трохи раніше і теж Союзом Визволення України у німецьких таборах військовополонених, перебував уже якийсь час у Голобах. Шаповал був молодий старшина, інтеліґентний, з філологічною освітою Київського університету святого Володимира. Його хлопці – колишні вчителі й студенти, теж ідейні, інтеліґентні, проводили культурно-освітну працю серед волиняків. Із них 17 лютого Шаповал відправив дві чети під командою Повойка й Лисенка представниками Центральної Ради до штабу 45-ої Саксонської дивізії, що під командою генерал-майора Курта фон Райґера висувалася на Луцьк, а сам із рештою козаків влився до дивізії Зелінського. За кольором одностроїв її іменували Синьожупанною, Синьою.
Разом із Богданом Лепким, який буквально оселився в Раштатті й Вецлярі, певний час зі Союзом Визволення України співпрацював Петро Карманський. Поет Молодої Музи, друг Яцкова і Рудницького, він донедавна царював на львівському каварняному Олімпі, усвідомлюючи себе стовпом елітарного храму мистецтва. Утім кликали вітри мандрів, пісні далеких країн. Карманський подався на рік до Канади на заклик української діаспори з провінції Манітоба на педагогічні хліба. До Відня повернувся у травні 1914-го. Та скоро почалась Велика війна. Здається, його мобілізували до війська, однак одразу ж комісували за станом здоров’я.2 Петро осів в австрійській столиці, де знайшли прихисток дехто з учасників Молодої Музи, а ще різномасті діячі української політичної еміґрації, галичани й наддніпрянці. Утім глибоке запілля диктувало свої смаки і свої спокуси. Тож не могла пристрасна й емоційна натура поета змиритися з хитромудрим політиканством. У кожному жесті вбачалися фальш, дріб’язковість і незугарна імітація:
І вийшов патріот як витязь на естраду…
На тисячну юрбу упала тишина.
І кождий забажав почуть слова розради,
Що зараз попливуть устами вістуна.
Цеж він, великий муж, що ген в самій столицї
В крузї самих «батькїв» сїдає на совіт!
Став, гордо зняв чоло, поглянув по світлицї
І втомлений обтер зпід окулярів піт…3
Судячи з мапи, що її розгорнув перед громадою патріот із вірша і де Україна від Сяну по Кавказ, на календарі середина літа 1917-го, період між Першим і Другим Універсалом. Також пригадаймо, що й поляки не спали і павутиною, котру висотували з надр Люблинського генерал-губернаторства, оплітали Холмщину. Тож не могла вспокоїтися гаряча душа:
Аж ось озвав ся хтось, казавбись зпід могили:
«Добродїю, простїть! позвольте вас спитать:
Ви Холмщину кому на картї придїлили?»
Тут речник спалахнув: «Хто смів перебивать?»
У висліді розгорівся абсурдний і непотрібний конфлікт із керівництвом Союзу Визволення України, і то чи не найбільше зі Скоропис-Йолтуховським. Подальша співпраця виявилась неможливою, і Карманський вернувся в Галичину. Довелося оббивати пороги шкільних установ, здебільша обсаджених поляками, аби отримати місце вчителя – то Дрогобич, то Сокаль. Врешті його скерували до Тернополя, щойно звільненого від москалів.
Як стане зрозуміло згодом, все ж не дивізія генерала Зелінського, викшталтована, дисциплінована, ідейна, формуватиме аванґард німецько-українських військ у поході на Київ, як то анонсував Макс Гоффман. Попри катастрофічне положення на фронтах і втрату столиці, Центральна Рада не виробила єдиного геостратегічного бачення української перспективи, також у її середовищі не стихали чвари й інтриги, які велися зі запалом, гідним иншого заняття.
Оборону Києва у час муравйовської навали координував 33-річний товариш (заступник) міністра військових справ колишній полковник царської армії Олександр Жуковський. Минулоріч, перебуваючи зі своїм батальйоном на ріці Стохід, він познайомився з головою Українського комітету Західного фронту Симоном Петлюрою, і саме його проєкт українізації частин Російської імператорської армії той повіз на 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд, де його прийняли за основу. Згодом за генерального секретарювання Петлюри Жуковського запросили товаришем до військового відомства. Обоє гарячі патріоти, в юності зростали питомцями духовних семінарій. Різниця полягала в тому, що Жуковський був кадровим офіцером із бойовим досвідом, а Петлюра – функціонером тилових структур забезпечення на базі земств і міських (городских) дум, яких прозивали земгусарами.
Опинившись увечері 26 січня (8 лютого) на житомирському шосе, діячі Центральної Ради і Ради Народних Міністрів у супроводі січових стрільців Євгена Коновальця розсіювались у довколишніх селах. Ззаду валку прикривали розшарпані підрозділи, котрі вціліли у вуличних боях і запобігали можливій погоні. Обіч простували колони військових в уніформі німецької й австро-угорської армій – колишні полонені верталися домів. Назустріч сунули купи деморалізованої солдатні, тягнучи зі собою награбоване добро.
Зранку 27 січня (9 лютого) в селі Ситниках (нині Ситняки неподалік Макарова) на попівстві Жуковський віднайшов Михайла Грушевського з родиною, прем’єр-міністра Всеволода Голубовича, ще кількох, у тому числі Порша як виконувача обов’язків міністра праці, також декого зі Центральної Ради. Поряд у приміщенні школи розташувався підрозділ січових стрільців, які охороняли скарбницю військового міністерства. Одразу ж зібрали нараду. Як стало відомо, військовий міністр Іван Немоловський, призначений десять днів тому після відставки кабінету Винниченка, втік. Утім він виявився випадковою людиною, якої весь актив полягав у родинних стосунках із Голубовичем. Тож полковник Жуковський погодився виконувати обов’язки військового міністра УНР; відтепер на його плечі лягла відповідальність за організацію подальшого спротиву. Насамперед необхідно було проінспектувати частини, якими диспонувала українська влада.
Об’їхавши околиці, увечері того ж дня зібралися знов на нараду. Жуковський постановив усі наявні сили згрупувати у три загони: січових стрільців Коновальця, гайдамаків Петлюри і об’єднаний загін зі залишків революційних полків – з огляду на дислокацію й укомплектованість технікою, при цьому повиганявши весь непевний елемент. Також відкинути безглузді принципи, на яких творилося «демократизоване» військо з його виборністю командирів і солдатськими комітетами, натомість формувати його на традиційних основах карності і внутрішньої дисципліни. На пост головнокомандувача запропонував полковника Олександра Сливинського, дотеперішнього начальника мобілізаційного відділу Українського генерального військового штабу. Пунктом подальшого збору було визначено Житомир, де розраховували поповнити лави й озброїтись.
Щодо 1-го куреня січових стрільців Коновальця питань не виникало. Курінь був надійний, лічив звиш три сотні вояків і сповняв функції гвардії.
Натомість у Гнатівці, де скупчились рештки революційних полків, царював хаос. Окрім надійних частин прибилося багато «невтральних» – рештки полкiв Сагайдачного, iменi Грушевського, «Вiльна Україна». Аби позбутися раз і назавше анархізованих елементів, у ніч – як виглядає, на 28 січня (10 лютого) – їх роззброїли і змусили демобілізуватись. У висліді з трьох тисяч бійців лишилося менше половини, зате випробуваних, ідейних. Їх об’єднали в Окремий Запорiзький загін із трьох куренів.
1-й Запорiзький піший курiнь формували богунці, серед яких немало було офіцерів, наливайківці, що досі числилися за Гайдамацьким кошем Симона Петлюри (разом вони склали 1-шу сотню), дорошенкiвці (2-гу сотню) і богданівці (3-тю й 4-ту сотні) вкупі з недобитками сагайдачнівців та полуботкiвців (останні долучилися в Києві). Очолив його штабс-капiтан Олександр Загродський, який донедавна командував дорошенківським полком – з тієї причини курінь неофiцiйно іменувався 1-м Запорiзьким iменi Петра Дорошенка. До 2-го Запорiзького пішого куреня влився Республiканський загiн Петра Болбочана у півтори сотні бійців, укомплектований здебільшого мешканцями Києва – гiмназистами, студентами, iнтелiґентами, свiдомими офiцерами та незначною кiлькістю вiльних козакiв; до них долучилися сотня-півтори юнкерів 1-ої юнацької школи та Офіцерський (Волонтерський) загін, сформований в час січневих боїв генерал-майором Костянтином Прісовським, теж уродженцем Києва. Очолив курінь пiдполковник Болбочан, і за ним затрималась назва Республіканський. 3-й Запорiзький курінь постав на базі колишнього Гордiєнкiвського полку, що нині являв собою кінну сотню; командиром залишився полковник Всеволод Петров, тож підрозділ зберіг назву Гордiєнкiвський. До нього включили кіннотників із полкiв iменi Грушевського, «Вiльна Україна» й окремих ветеранів, зокрема колишнього отамана українізованого кінного полку, розбитого на Катеринославщині, Олеся Козир-Зірку. Загалом курінь лічив до 100 шабель. Також до нього була приписана кінно-гірська батарея капiтана Олексія Алмазова, оснащена легкими гарматами. Очолив Запорізький загін Костянтин Прісовський.
Водночас Жуковський, Голубович, Порш подалися до сусіднього фільварку – як виглядає, Терещенка у Шпитьки, де перебував Симон Петлюра зі своїм Гайдамацьким кошем. Кіш мав переформатуватися в Гайдамацький курінь. До нього прибули сотня юнаків 2-ої військової школи з Гнатівки (чорні гайдамаки) і сотня чи більше вiльних козаків Михайла Ковенка, які евакуювалися з Києва – решта залишилися в столиці, не відаючи про наказ про евакуацію, багато їх полягло у вуличних боях. Також пристала певна кількість богданівців зі своїм командиром Олександром Шаповалом – причиною була суперечка з дорошенківцями за номер підрозділу, адже насправді богданівці числилися першою українською частиною, однак їх позбавили цієї чести у зв’язку з втратою полкового прапора. Гайдамацький курінь Петлюри диспонував двома гарматами під рукою сотника Костянтина Смовського.
– На цьому засіданні Петлюра весь час старався підкреслити свою незамінність і самостійність, що вносило розбрат і розстройство в керуючий апарат наради, в такий мент, коли було потрібно напружить всі сили, всю енергію для зміцнення як думки, так і роботи в цьому трудному й досить серйозному положенні. – Згадував Олександр Жуковський. – Такий поведінок Петлюри був злочинним. Відмовити йому – увільнити від обов’язків не можна, бо тоді розпадеться весь отряд. Він популяризує себе перед козаками, завоював у них дешеву славу і любов, а тому то він так високомірно і поводився. Він знав, що його не можуть увільнити, а значить треба було і показати свою незалежність. Мій план щодо реорганізації, розподілення армії на три отряда, о призначенні Командуючого був прийнятий всіми військовими як потрібне і корисне для цього менту, окрім Петлюри, який залишився при особистому погляді.4
Головною причиною візиту була потреба сформувати Похідний штаб, оскільки більшість членів Українського генерального військового штабу залишилася в Києві, також була невідомою доля його начальника Бориса Бобровського. Здається Жуковський пропонував шефство генералові Василю Кирею, якого дуже поважав, однак той відмовився. Тоді він звернувся до генерал-майора Олександра Осецького, який, не діставшись своєчасно 4-ї Січової дивізії, під час київських вуличних боїв був приписаний до Гайдамацького коша Петлюри.
– Тут на засіданні я встрітив одного отамана Осецького, який ще в Київі працював як рядовий козак. З рушницею ходив вартувати і ніс охорону на вулиці. Не знаючи його, що він за людина, який в нього військовий досвід, чи обладає він широкою ініціативою, я взяв його до себе як Начальника Похідного Штабу, якому тут же наказав їхати до м. Житомира і приступити до формування невеличкого похідного штабу.
Ще треба було позбутися підполковника Капкана, який зі своєю кінною сотнею орудував в околиці Ситників, вишукуючи ворогів української справи, хоча насправді лише тероризував мешканців. Утім незабаром самі офіцери тієї сотні вигнали Капкана за розтрату коштів; її кооптували до Загону Прісовського.
Перед виступом з Гнатівки воякам доповіли про укладення Берестейського миру з країнами Четвiрного союзу, що викликало неабияку радiсть і пiдняло бойовий дух. Надвечір 29 січня (11 лютого) Центральна Рада і Рада Народних Міністрів прибули в Житомир.
Тут була сильна українська залога, зокрема 1-ша бригада 1-ої Української дивізії корпусу Скоропадського-Гандзюка під командуванням полковника Наума Ніконова, полтавського селянина, нині коменданта міста. Крім того в Житомирі стаціював українізований авто-панцерний дивізіон сотника Олександра Болдирєва, уродженця Слов’янська, укомплектований чотирма броньовиками. Також сюди прибули дві сотні бійців Одеської гайдамацької дивізії зі штабс-капітаном Юрієм Осмоловським, ротмістром Миколою Янчевським і підполковником Миколою Продьмом на чолі. Більшовики навпаки не мали в місті власного красногвардійського загону. До всього в околиці дислокувалася 1-ша Чехословацька стрілецька дивізія числом 15 тисяч вояків, налаштована позитивно до українців, з якими спільно патрулювали дороги.
На Житомир як прифронтове місто поширювалася компетенція головнокомандувача Пiвденно-Захiдного фронту, штаб якого перебував у Бердичеві. Однак у цій вертикалі панував цілковитий хаос. Ще в грудні у відповідь на призначення главковерхом Ніколаєм Крилєнком більшовицького головнокомандувача фронту, частини, вірні Центральній Раді, зайняли Бердичів і обрали головнокомандувачем штабс-капітана російської 7-ої армії полтавчанина Данила Кудрю. Водночас Петлюра, тодішній генеральний секретар військових справ, аби вивести українізовані частини з-під російського підпорядкування, заходився об’єднувати Південно-Західний і Румунський фронти в єдиний Український фронт, довіривши керівництво генералові Дмітрію Щербачову, тодішньому головнокомандувачеві Румунського фронту зі штабом у Яссах. До того ж у перших днях січня 1918-го більшовики на з’їзді солдатських комітетів у Рівному обрали новим головнокомандувачем 23-літнього грузина Васо Кіквідзе. Цей колишній однорічник гусарського полку, свого часу засуджений до смертної кари за дезертирство, свою базу облаштував у Рівному.
Позатим до житомирської штаб-квартири Костянтина Прісовського зголосився підполковник Константи Болєцкий з 1-го Польського корпусу генерала Довбор-Мусьніцкого; він обiйняв посаду начальника штабу Окремого Запорізького загону. Ад’ютантом штабу став колишній наливайківець Олександр Шпилинський. Так само Прісовський включив до складу 1-го і 2-го Запорізьких піших куренів рештки Одеської гайдамацької бригади, а заразом й авто-панцерний дивізіон сотника Болдирєва. Заволодівши численними складами зброї, амуніції й боєприпасів, в складі Окремого Запорізького загону організовано 2-у Запорізьку батарею під орудою капітана Леоніда Савінського (чи Савицького). Тоді ж повністю оснащено й 1-шу січову батарею Романа Дашкевича, до якої у Коростишеві 30 січня (12 лютого) вписалося 37 тутешніх семінаристів.
Заведення полковником Жуковським суворої військової дисципліни багато кому нагадувало старі добрі часи. Тож не все ішло гладко. Хтось дезертирував. З иншого боку, хвилювалися командири, плекаючи непомірні амбіції, що спостеріг Жуковський:
– Петлюрі було обідно, що не його призначено командуючим.
Не дивно, що Симон зі своїм куренем все ще залишався у Шпитьках і не поспішав до Житомира.
– На реорганізацію і спочинок частин витрачено до 5 днів, – згадував начальник штабу Гайдамацького куреня Олександр Удовиченко.
Тож скоро й Сливинський усунувся від справ, пославшись на захворювання ішіасом, хоча було ясно, що причина инша. Аби не деморалізувати командний склад, безпосереднє керівництво військом узяв на себе Жуковський. Крім того вартувало остерігатись анархізованих елементів або можливого перевороту, та й більшовики могли загрожувати з Києва. У висліді Центральна Рада й уряд вирішили перебратися в Сарни.
Утім погоні з Києва не мож’ було вислати ніяк, оскільки «армії» Берзіна і Єгорова розклалися. Заступити шлях українцям зі західного боку міг лише півторатисячний загін Васо Кіквідзе, сформований на базі колишнього 12-го корпусу 7-ої армії – здається, єдине, на що тоді могли розраховувати більшовики.
Ще на початку переговорів у Бресті актуалізувалось питання про перехід на григоріанський календар. У Петрограді Совнарком вже 24 січня (6 лютого) оприлюднив відповідний декрет, за яким після 31 січня старого стилю мало наступити 14 лютого. Та й іще минулого року більшовики, марячи світовою революцією, ухвалили вважати 18 квітня старого стилю 1-м травня: дуже вже праглося День міжнародної солідарності трудящих справляти синхронно зі світовим пролетаріатом. Тож починаючи із цього дня, кожен наступний випуск газети «Правда» датувався двома числами – за новим стилем і (в дужках) за старим. Урешті-решт і вкраїнська Рада Народних Міністрів 30 січня (12 лютого) затвердила «Закон про заведення на Україні числення часу по новому стилю і перевод годинників на середньоєвропейський час». Згідно з ним, 16 лютого 1918 року старого стилю мало вважатися 1-м березоля, також і годинникову стрілку на всій території УНР належало перевести на годину-вісім-хвилин назад (12-та година за петроградським часовим меридіаном 1-го березоля вважалася 10-ою годиною 52-ма хвилинами ранку за середньоевропейським). До слова, галичани, буковинці й закарпатці в Австро-Угорщині вже давно дотримувались европейського календаря. Утім зважаючи на те, що в Києві й на більшій території УНР тоді хазяйнували більшовики, новий стиль фактично запроваджено з московських рук.
Натомість автокефальна православна і греко-католицька Церкви датування обрядовості не змінили. І це при тому, що існував прецедент, і в той-таки самий період. Ще 15 лютого 1916 року станиславівський греко-католицький єпископ Григорій Хомишин розпорядився, що починаючи від 25 лютого сего року в межах єпархії в численні днів має враховуватися різниця в 13 діб. Однак галицька суспільність на чолі з Костем Левицьким і греко-католицький клір противилися, мотивуючи тим, що різниця в українському і польському календарі є аргументом на користь поділу Галичини. Рівно ж і митрополит Андрей Шептицький, повернувшись у вересні 1917-го із Росії, не підтримав реформи, оскільки вона могла перешкодити поширенню греко-католицької ієрархії на терени Російської імперії. Тож скоро мусив владика Хомишин скасувати 22 березня 1918 року чинність своєї календарної реформи.
Наступного дня 31 січня (13 лютого) Центральна Рада і Рада Народних Міністрів УНР виїхали зі Житомира потягом на Коростень. В аванґарді рухалася 1-ша сотня січових стрільців Романа Сушка, за нею друга, позаду урядової валки – січострілецький обоз і третя сотня січовиків. Далі состав формували Залізничний курінь, вільні козаки, Похідний штаб на чолі з Жуковським та Осецьким. Замикали кортеж гайдамаки Петлюри, які прибули буквально щойно, і Запорізький загін генерала Прісовського.
У Коростені зав'язалася перестрілка з анархізованими робітниками, яким не сподобалося, що січові стрільці розбирають за собою колію. Утім всі акценти розставила новоорганізована батарея Романа Дашкевича. По тому державні мужі в супроводі січових стрільців рушили далі на захід, а гайдамаки й запорожці лишилися. Гайдамакам доручили очистити і взяти під контроль терен по лінії Овруч – Коростень – Звягель.
4 (17) лютого січові стрільці прибули в Олевськ, далі в Клесів, встряючи повсюди в сутички з більшовицькими бандами.
Наступного дня почався рух німецьких військ на Луцьк і Сарни в рамках операції Фаустшляґ.
В Сарнах стояла 2-га бригада 1-ої Української дивiзiї корпусу Скоропадського-Гандзюка, точніше її рештки, поза пів тисячі багнетів, якими орудував комісар Центральної Ради на Південно-Західному фронті прапорщик А. Певний. Одразу ж місто атакував Кіквідзе, виступивши зі своїм загоном з Рівного. Проте 6 (19) лютого в Сарни зайшла 2-ша сотня Івана Чмоли. На підмогу підіспів 2-й Запорізький курінь Болбочана, тож Кіквідзе утік до Бердичева. Натомість 2-га бригада зайняла Рівне.
Скоро стало відомо, що в Маневичах на захід від Сарн знову з'явився бравий підполковник Капкан і чинить самоправство. Того вже не годен було стерпіти. Жуковський розпорядився вислати туди конвой і арештувати ворохобника, не зваживши й на те, що Залізничний курінь був прихильним до нього. В результаті Капкана доставили в Сарни. Жуковський примістив його в окреме купе свого потяга з розказом не виходити звідти без вартового старшини. Так він і просидів там до самого Києва.
Водночас німці, приступивши до Маневичів, запропонували Всеволодові Голубовичу обговорити умови Берестейського миру. Разом з прем'єром поїхав Жуковський. Як виявилось, уряд досі не був поінформований членами української делегації про німецькі умови. Особливо розчарованим виглядав Михайло Грушевський – що й не дивно, коли згадати його персональний прожект стосовно Олександра Севрюка.
Наступного дня треба було узгодити з німцями деталі спільного наступу. До села Грива північніше Маневичів (поряд зі селом Нові Червища, нині не існує) виїхали Жуковський з Осецьким. Їх зустрів особисто командир 91-ої піхотної дивізії генерал-майор Герман Клаузіус, який повідомив, що за погодженням зі Центральною Радою його дивізія має увійти в Сарни. Дивно, але досі нічого про це Жуковський не знав. Як і про те, що південніше рухається инша німецька колона.
Як виглядає, тоді ж Голубович відвідав українську делегацію в Бересті і в супроводі міністра закордонних справ Миколи Любинського поїхав до синьожупанників у Голоби. Особу прем'єра генерал Зелінський так само потрактував як «рішучо замолодого» на такий пост.
За той час Кіквідзе, укріпившись у Бердичеві, спробував ударити на Житомир. Туди Прісовський відправив 2-й Запорізький курінь, натомість 1-й курінь Олександра Загродського лишив у Коростені, який було визначено Жуковським головною базою для наступу на Київ. 10 (23) лютого Болбочан підступив до Житомира, йому помагали гайдамацькі підрозділи Петлюри. Наступного дня Кіквідзе чкурнув до Бердичева практично без бою.
11 (24) лютого почався спільний наступ на Київ. Одна група німецьких військ рухалася на Коростень, інша на Житомир. На підступах до Житомира стояли чехословаки, однак тепер конфігурація геостратегічних союзів змінилася. Для останніх німці були заклятими ворогами, натомість українці тепер з ними стали спільниками. Тож чехословаки ухвалили відступати до Києва, попередньо зірвавши військові склади, аби не дісталися німцям. Зав’язалася перестрілка з кавалеристами Боппа, в якій поранили німецького офіцера і трьох солдатів і загинуло кілька чехів. Проте українці так само розраховували на зброю. У результаті чехословаків оголосили ворогами України, як і більшовиків.
Того ж дня січові стрільці вийшли зі Сарн, а з ними й уряд, який повернувся до Житомира.
Десь тоді до Жуковського прибув делегат від синьожупанників підпоручник Григорій Сиротенко з письмовим рапортом генерала Зелінського про стан дивізії й готовність до походу на Київ. Даремно міністра чекали в Голобах, де вже побував прем’єр Голубович. Утім не на таке сподівався старий генерал.
Сиротенко вернув з Житомира не веселий.
– Кажіть, були, бачили міністра, як приняв?
– Майже мордою об стіл.
– Чому так?
– Зразу спитав мене міністер Жуківський, чому сам отаман Зелінський не зявився до міністерства. Я йому відповів, що пан отаман не має можливості, бо має справи з дивізією і не може її так залишити. Про наступ на Київ міністер нічого не відповів.
Відомости Сиротенка зробили на мене прикре враження. Я прийшов до заключення, що відношення військового міністра до синьої дивізії є вороже, а зокрема до мене. Я зрозумів, що це недовіра до мене зі сторони партійця соціял-революціонера, як до бувшого ґенерала російської армії, що не належить до партії соціялістів-революціонерів. Впрочім ця його ворожнеча була обґрунтована ще глибшими критеріями, що я пізнав щойно в Києві при його відношенні до моєї дивізії.
І справді вступ німецьких військ на українську територію багатьом видавався справою абсолютно неможливою. У цьому світлі инакше виглядала й участь у тім українських військовополонених. До прикладу, Жуковський допускав німецький контроль над залізничними станціями уздовж північного кордону України, аби унеможливити вивіз військового майна в Росію, однак не складав собі справи з реальних потреб Центральних держав.
– В той час я роздвоювавсь і постійним був тільки в тому, що німецькі сили впускать до нас ні в якому разі не можна, бо вона принесе нам велике нещастя. Крім того не могло у мене серце лежать до цього всесвітнього розбишаки, занадто було багато факторів в попередньому і перед очима. Залишались на душі і серці тяжкі криваві роки попередні і недалекого часу. 4 роки війни, 4 роки знущання над культурою, над народнім правом, над усім святим, тяжких страшних років грабіжа, убивства і хамської занощивости і бахвальства, не могли ніякі улесливі і приятельські відносини витравити і переконати.
Позатим українцям залежало на тім, аби оволодіти Бердичевом до приходу німців. 12 (25) лютого в запеклих боях поліг смертю хоробрих сотник Савінський зі своєю батареєю – надалі запорожцями був запроваджений культ його імені. Сотник Алмазов був поранений в ногу. Так само 2-й Запорізький курінь зазнав втрат і відступив. Болбочан, перед тим призначений губерніяльним комендантом Житомирщини, спішно прибув до свого куреня, і ввечері 13 (26) лютого Бердичів було взято. Кіквідзе з великими втратами відступив до Козятина.
Згідно з планом Жуковського, Окремий Запорізький загін мав накопичуватися на станції Коростень, готуючись разом з усіма українськими частинами наступати на Київ. Тож Прісовський залишив невеликий підрозділ у Бердичеві і поспішив у Коростень.
14 (27) лютого до Житомира вступила німецька кавалерія по дорозі з Рівного. Водночас піхота з тієї ж групи в’їхала залізницею в Бердичів. Шлях на Київ був відкритим.
Військовий успіх підняв настрій українським воякам. Однак дехто з командирів занервував, а надто Петлюра, і це не лишилося поза увагою Жуковського:
– Наскільки я придивився до Петлюри за весь час боїв під Києвом за обладання над ним, помітив, що головним наміром його було стати героєм, щоб всі дивились на нього як визволителя Київа від большевиків. Тому в його поводженні було не те, щоб більш нанести поразки большевикам, а цілком честолюбні наміри і не дивно, що він почав дуже нервувати, аби хто інший не вирвав цього первенства з його рук. Він почав домагатись, щоб його негайно пустили на Київ, крім того, став заявляти мені протест, чого це я не інформую про всі події бойового характеру і не знайомлю з планом операції.
Тож українці чимдуж поспішали, не даючи змоги більшовикам розбирати поперед себе залізничну колію. 28 лютого гайдамаки разом зі січовими стрільцями перейшли річку Ірпінь і зав’язали бої в передмісті Києва. Головнокомандувач Жуковський зі штабом переїхав на станцію Буча.
Цісар Карло був роздратований умовами Хлібного миру, за яких розплачуватися з УНР доводилось коштом Австро-Угорщини. Тож він не поспішав з військовою допомогою, на яку так сподівалися у Центральній Раді, натомість розважав над тим, як порозумітися з Антантою, придивляючись до «14 пунктів» Вудро Вільсона. Однак голод Імперії дошкуляв більше, аніж Німеччині. Врешті 24 лютого Карло змушений був дослухатися до аргументів Артура Арца фон Штрауссенбурга, який переконував поспішати, инакше німці заберуть собі все.
Вільгельм фон Габсбург теж не бажав гаяти зайве часу:
– В переїзді через Берлін задержався я кілька днів за для знакомих і вернув до Відня. Тут побув я два дні й хотів їхати. Та мене знов завізвали до шефа штабу Арца, який знов доручив мені цілий стос доносів на УСС. Я взяв їх з собою, щоб мати що читати по дорозі. До Львова перечитав я з половину тих актів і написав острий лист до Арца, заперечуючи правдивість усіх доносів. При тім відіслав я йому всі акти.5
Ясно було, що за всіма тими сигналами й інтригами проглядався чіткий намір допровадити до розв’язання Леґіону.
– Щоб не допустити до того розв’язання /…/ заявив я шефові генерального штабу Арцові, що я особисто з цілим українським легіоном піднесу повстання проти Австрії, при чім я і вони добре знали, що за Українськими Січовими Стрільцями підуть всі українські полки австрійської армії.
Це справило певне враження, і січовим стрільцям на якийсь час дали спокій.
Втім очевидно, що така переміна мала причину більш вагому.
По тому, як німецька армія перетнула український кордон, цісар Карло телеграмою викликав Вільгельма до Відня.6 У приватній розмові повідомив, що планує створити окрему Kampfgruppe під його, Василя, командуванням і дозволяє долучити до неї Леґіон УСС.. В Україні ж йому належить бути очима й вухами цісаря, впливаючи на тамтешні справи усіма можливими засобами.
– Його Величність був надзвичайно ласкавим і призначив мені завдання діяти в Україні не лише військово, а й політично, у зв’язку з чим надав мені необмежену свободу дій як знак своєї довіри.
Про коронацію Вільгельма як короля України вони, схоже, не говорили.
А далі закрутився вихор.
28 лютого п’ять піхотних і одна кавалерійська дивізії зі складу 2-ої армії Едуарда фон Бьом-Ермоллі перетнули кордон УНР. Кілька підрозділів 11-ї піхотної дивізії фельдмаршал-лейтенанта Рудольфа Метца фон Шпондалунґа, дислокованих в Ямполі на річці Горинь, отримали призначення до Шепетівки, решта вийшли з Підволочиська на Проскурів і Жмеринку. 30-та піхотна дивізія фельдмаршал-лейтенанта Моріца Єссера просувалася від Сатанова на Проскурів, Бар і Жмеринку. 59-та піхотна дивізія фельдмаршал-лейтенанта Клєтуса фон Піхлера – з-під Гусятина на Городок, Проскурів і Бар. Всі вони, рухаючись у цьому керунку, цілилися на Бірзулу (нині Подільськ), Вапнярку й Одесу. Лише 155-та гонведська дивізія генерал-майора Фелікса ріттер Інокенса фон Меласфельда, що вийшла з Балина на Ярмолинці, мала кінцевим пунктом Проскурів. 54-та стрілецька дивізія (колишня ландверу) фельдмаршал-лейтенанта Віктора-Северуса Едлера фон Лаубенфельда прямувала на Хотин, Кам’янець-Подільський, Нову Ушицю й Бар. Обидві останні підлягали команді XXV корпусу на чолі з генералом від інфантерії Петером фон Гофманном. Разом з 54-ою дивізією зі Сковятина й Шишківців вимарширував Леґіон УСС в кількості одного піхотного батальйону під командою Осипа Микитки. Територією південніше по фронту, зайнятою румунами, чия владна централя розважала над підписанням мирного договору з Центральними державами, просувалася 2-га кавалерійська дивізія генерал-майора Альберта Абеля фон унд цу Лілієнфельда – через Липкани, Ларґу, Окницю, Бєльци й Рибницю на Бірзулу й Одесу. Водночас із півдня рухалася 145-та піхотна бригада з Групи Макензена, підпорядкованої австрійському генштабові – дислокована під Галацом, вона висувалася на Рені, Бендери й Тирасполь. На відміну від німців, переважну більшість висланих австрійських військ склали бойові з’єднання, лише декотрі комплектувалися вояками старшого чи надто молодого віку (як січові стрільці). Доволі багато з їхнього особового складу були українцями.6
Одразу ж по аудієнції з цісарем Вільгельм виїхав до Львова, де зустрівся з керівництвом УСС. Натоді справами Леґіону відала Центральна управа УСС у Відні, минулоріч трансформована з Боєвої Управи; нею орудував колишній професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький.
Звідти Вільгельм подався до Тернополя.
Вістку про те, що до міста прибуває архикнязь Василь Вишиваний, першим приніс отець Франц-Ксаверій Бонн. Фламандець із Брюґґе перед війною в числі п’яти бельгійських місіонерів прибув на запрошення митрополита Шептицького в контексті започаткування в Галичині Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів). У березні 1914-го його скерували до Тернополя як отця-сотрудника тутешнього пароха і декана Володимира Громницького. Той планував відбудову парохіяльного храму Різдва Христового в центрі міста і погоджувався дочірню церкву Успіння Пресвятої Богородиці при вулиці князя Костянтина Острозького передати редемптористам. З Василем Вишиваним отець Бонн познайомився торік у Львові на прийомі в митрополита Шептицького на Святоюрській горі після його повернення з Росії. Він повідомив, що архикнязь хотів би з відпоручниками тернопільської української громади поговорити десь при спільному чаєві. Серед представників громади був Петро Карманський, професор української мови Української державної гімназії. Однак у зруйнованому Тернополі не знайшлося гідного льокалю, тож ухвалили привітати ерцгерцога в його тимчасових апартаментах.
Щойно прибув архикнязь на залізничний двірець, як отець Бонн просигналізував, що тернопільський староста Екгардт, вшехполяк, котрий усе звинувачував українців у русофільстві, заборонив влаштувати маніфестацію на честь приїзду ерцгерцога. Вільгельм одразу ж наказав їхати до Староства і викликати Екгардта перед двері, де привселюдно ганив його. По тому поїхали до апартаментів, де очікували українці. Гостей перестрів ад’ютант у ранзі гауптмана – здається це був ротмістр Форстер. Перед входом стояла почесна варта. В салоні не було нічого, лише номер газети «Діло», – згадував потім Карманський. Вийшов ерцгерцог у супроводі ад’ютанта. Ясноволосий, симпатичний, статний, дещо навіть несміливий. З-під кітеля виднілася вишиванка. Він привітався з усіма, далі почав розпитувати по-німецьки, які є в місті середні школи. Карманський відповів, що лише гімназія.
– А чому нема учительської семінарії?
– Бо створення семінарії входить в компетенції Краєвого Сойму, – відповів Карманський, – а Сойм не дає дозволу.
– Ага, – тут вихопилася йому лайка вже по українськи. – Це пусте, так вже не довго буде.7
По тому ще була зустріч із греко-католицьким священством на плебанії Успіння Пресвятої Богородиці, майбутній домівці отців редемптористів.
З Тернополя Василь Вишиваний виїхав залізницею до Жмеринки, де за розрахунками мали перебувати січові стрільці. Щоправда, і Кіш, і Вишкіл затримувалися ще в Галичині – австрійська централя все не давала їм дозволу вирушати на Наддніпрянщину. Правдоподібно в їхньому складі числилися Роман Купчинський і колишній слухач Вищого музичного інституту імені Лисенка Михайло Гайворонський.
Тож поки що лише курінь, горстка відважних марширувала подільськими горами й долами, плекаючи спільну мрію і спільну мету.
Ми йдемо в бій, ми йдемо в бій
По згарищах Руїни
За рідний край, за нарід свій
За волю України
Ми йдемо в бій, земля дуднить
Радіють гори, степи
Бо нас у бій благословить
Могучий дух Мазепи8
(далі буде)
_______________________
1 Тут і далі – цит.: Ґен.-полк. Віктор Зелінський. Синьожупанники (Берлін, 1938).
2 Олександра Стасюк. Життєвий шлях Петра Карманського (громадсько-політичний аспект) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Випуск 18. – Львів, 2009. – С.535–543
3 Петро Карманський «Інцідент». Зі зб. «Al Fresco» (Львів, 1917).
4 Тут і далі – цит.: Олександр Жуковський. Вспомини часів епохи Великої Східньої Революції початка 1917–19 рр. (Із окопів до Тюрми). Записна книжечка 1919 рік. – К., 2018. Упор. Павло Гай-Нижник.
5 Тут і далі – цит.: Юрій Терещенко, Тетяна Осташко. Український патріот із династії Габсбургів. Вид. 2-е. (К.: Темпора, 2011).
6 Михайло Слободянюк. Другий етап вступу німецьких та австро-угорських військ в Україну (20 лютого – 5 березня 1918 року) // Українознавство, № 4 (69), 2018, с. 8–19.
7 Полк. В. Вишиваний в Тернополі // Тернопільський бюлетень, Ч.4, липень-грудень 1975, рік ІІ. – Філадельфія, Пенсільванія, США.
8 Зі зб. «Роман Купчинський. Ми йдемо в бій». Упор. Ігор Соневицький (Нью-Йорк, 1977). Слова написані Р. Купчинським у 1917 над р. Ценівкою під Бережанами, музика – Михайлом Гайворонським у 1919 на Великій Україні, пізніша обробка Миколи Колесси, як подає Великий Співанник «Червоної Калини» (Львів: Видавнича кооператива «Червона Калина», 1937, с.12).
01.09.2024