22 квітня 2010 року у світі вперше відзначили International Mother Earth Day. Метою було привернути увагу до нашого спільного дому планети Земля, навчитися жити в гармонії з природою.

Аналогічні акції проводилися й раніше, щоправда, нерегулярно і в різні дні, але під спільною назвою День Землі. Наймасштабніша відбулася 22 квітня 1970 року у США, тому вибрали саме цю дату. Надалі щораз більше людей долучалося до захисту довкілля, і це дало право екоактивісту Деннісові Гейсу¹ заявити: «День Землі перетворився на найбільше нерелігійне свято, яке у світі щороку відзначає понад мільярд людей».

Масовий екологістський рух народився з протестної енергії 1960-х. У той час з’являються і набирають сили численні громадські рухи – хіпі, проти війни у В’єтнамі, антиядерний, рух за звільнення афроамериканців, сексменшин, проти бідності, друга хвиля фемінізму. Екологістський, як виглядає, був серед них наймасовішим. Якщо Вудсток зібрав пів мільйона людей і стільки ж – антивоєнний марш у Вашинґтоні в листопаді 1969-го, то в День Землі 22 квітня 1970 року на вулиці вийшло 20 мільйонів. У багатьох американських містах тоді пройшли демонстрації проти підприємств – забруднювачів довкілля, які продовжились організованим упорядковуванням громадських територій, парків, висаджуванням дерев. Учасниками стали здебільшого учні й студенти. Акції супроводжувались виступами музикантів, поетів, громадських активістів, зокрема Аллена Ґінзберґа у Fairmount Park у Філадельфії.

Ініціатором загальнонаціонального дійства був сенатор від штату Вісконсін Гейлорд Нельсон². На роль головного координатора він запросив 25-літнього Денніса Гейса, колишнього студента Стенфордського університету, який мав досвід пацифістських акцій. Дату 22 квітня обрали тому, що надворі в цей період вже стійка тепла погода, закінчилися іспити, великодні свята, канікули. Хтось, щоправда, запідозрив тут комуністичну провокацію, оскільки того дня виповнювалося 100 років Володимирові Леніну. Та ні, просто середа, студенти перебували в аудиторіях і могли організовано вийти на вулицю.

Візію нашого спільного дому якнайкраще ілюструє неофіційний прапор Землі. У 1969-му активіст-ветеран Джон МакКоннел³, розробляючи його дизайн, запропонував взяти за основу фото планети з космосу. Згодом домовилися використати знімок, зроблений астронавтами місії «Аполлон-17» по дорозі до Місяця в грудні 1972 року; це був одинадцятий і останній пілотований політ за програмою «Аполлон», шоста й остання висадка людей на Місяць.

Втім, ця ідея мала глибше коріння і з’явилася в хіповому середовищі. Першому вона прийшла в голову Стюартові Бренду, учасникові кислотних тестів Кена Кізі, співорганізатору Фестивалю Польотів у Сан-Франциско. В лютому 1966-го, два тижні по завершенні Фестивалю, він сидів на вкритому гравієм даху в Норт-Біч, закутавшись у ковдру, і споглядав зоряне небо. Стюарта хвилювала думка, чому ніхто не усвідомлює, наскільки вразливий у своїй довершеності світ і що необхідно захистити природу, інакше цивілізація занапастить себе. Справі незле помагали вжиті перед тим 100 мікрограмів ЛСД.

– Я збагнув, що потрібне кольорове фото Землі. Коли люди побачать цю крихітну кульку, що дрейфує в космічному океані, вони по-іншому глянуть на світ.

У той час фотознімків планети ще не було, інтернет не винайшли, соцмереж теж. Стюарт виготовив кілька сотень значків з написом «Why haven't we seen a photograph of the whole Earth yet?» («Чому ми досі ще не бачили фото всієї Землі?») і взявся поширювати ідею в маси. Значки продавав у кампусі по 25 центів за штуку. Адміністрація Берклі виставила його за ворота, але це послугувало рекламою – про інцидент написали в «San Francisco Chronicle». Таким чином ідея спрацювала. Наступного року NASA передало зображення, зроблене зі супутника на відстані 34 тисячі кілометрів від Землі. Цю світлину Стюарт вмістив на обкладинку першого номера «The Whole Earth Catalog». Це була ще одна блискуча ідея, яку він запозичив у Кізі. У вересні 1968-го Бренд започаткував видання «Каталогу всієї Землі», по суті, довідника про все необхідне для облаштування побуту в аґрокомунах – екобудинки, генератори, теплиці, садові й столярні інструменти, фірми-виробники, адреси, ціни, рецензії, огляди. Каталог відразу став найпопулярнішим чтивом серед хіпі, упродовж трьох років він виходив мільйонними накладами із періодичністю 5–6 випусків на рік. Ідейні засади базувалися на екологічній свідомості і холістичному світогляді, також проглядалося стійке зацікавлення технологічним прогресом – з цієї причини видання поширилось серед інтелектуалів Кремнієвої долини. Стів Джобс називав його Біблією свого покоління.

Спілкування з небайдужою молоддю підштовхнуло Гейлорда Нельсона до ідеї проведення Дня Землі. Оглядаючи влітку 1969-го наслідки недавньої техногенної катастрофи – розливу нафти зі свердловин на тихоокеанському узбережжі біля Санта-Барбари, надто ознайомившись із новітніми університетськими програмами з екології, він здогадався, яким чином вплинути на істеблішмент: «Якщо вдасться зацікавити громадськість проблемою збереження довкілля, наповнити студентську пацифістську енергію екологічним сенсом, ми зможемо поставити ці питання на порядок денний у національному масштабі».

Про це Нельсон заявив 20 вересня 1969 року в Сіетлі. Одночасно Джон МакКоннел у Сан-Франциско анонсував відзначення Дня Землі у весняне рівнодення 21 березня наступного року.

Екологістський рух потребував репрезентанта, відому особистість. Того року до США повернувся Ґері Снайдер – поет Beat Generation, друг Ґінзберґа й Керуака, один з ідейних лідерів хіпі. Упродовж тринадцяти років він студіював в Японії дзен-буддизм і східну поезію. Керуак змалював його в романі «Волоцюги Дхарми» під іменем Джефі Райдера, іменуючи «великим новим героєм американської культури, найшаленішим на Західному узбережжі». Популярність Ґері здобув під час Human Be-In 14 січня 1967 року в Сан-Франциско. Тепер він збирався будувати у Каліфорнії дім, проповідуючи навернення до дикої природи в дусі Емерсона і Торо.

Джек Шумейкер, менеджер видавництва Counterpoint у Берклі:

– Екологістський рух потребував знаменитості, харизматичного лідера. Ґері мав відчуття власного життєвого стилю.

Стюарт Бренд:

– Ґері опинився в гущі зеленої активізації в Бей-Еріе у момент її появи.

У 1969-му Снайдер оприлюднив трактат «Four Changes», яким попереджав про небезпеку перенаселення, забруднення навколишнього середовища, надмірного споживання природних ресурсів і наголошував на необхідних кроках, аби завадити цьому.

Джек Шумейкер:

– Це був маніфест, і національний екологістський рух мусив сприйняти його серйозно.

Втім деякі ідеї Ґері виглядали екзотично: архаїчні спільноти на взір американських індіанців як модель суспільства майбутнього, об’єднання народів у світову раду племен, котрі, своєю чергою, слід розмежувати відповідно до природних і культурних особливостей на противагу сучасним політичним кордонам, також виховання дітей в умовах дикої природи, сподівання на те, що спрощений побут не завадить розвиткові передової науки. Подібні ідеї він висловлював у лютому 1967-го на пресконференції, що проходила на яхті Алана Вотса в Саусаліто. Програма включала чотири пункти – технології американських індіанців, груповий шлюб, центри медитації і періодичні великі збори племен. Паралельно з осередками племінного устрою уявлялися майбутні центри кібернетичних технологій.

Стюарт Бренд був одним із видавців трактату «Чотири кроки»; його Снайдер роздавав читачам безкоштовно.

Мрію про вільне життя на природі Ґері виношував давно. У романі «Волоцюги Дхарми» йдеться про те, як у травні 1956-го, перед від’їздом до Японії, вони з Керуаком піднялися в гори, звідки видно весь Сан-Франциско. Тоді Снайдер прорік: «Колись ми заснуємо в горах Каліфорнії прекрасне вільне плем’я, зберемо дівчат і розведемо сяюче просвітлене потомство, будемо жити як індіанці у віґвамах і харчуватися ягодами й бруньками».

– Як поет, – писав він згодом, – я сповідую найархаїчніші цінності Землі. Вони дійшли до нас із пізнього палеоліту: родючі ґрунти, тваринна магія, енергетичне бачення на самоті, страхи ініціації й народження, любов та екстаз танцю, спільна праця племен. Я намагаюся охопити поглядом історію й дику природу, віршами осягнути суть речей, протистояти сучасному дисбалансу і невігластву.

Повернення до дикої природи корелювало з поширенням хіпових аґрокомун. У трактуванні цього процесу Ґері йшов далі від Емерсона й Торо:

– Це не ностальгічне наслідування ХІХ століття довговолосими. Нарешті покоління білих людей дозріло до того, аби навчитися у корінних мешканців Черепашачого Острова, як жити на цьому континенті, як любити й оберігати землю, ці дерева, аби майбутні покоління залишилися тут, а не полетіли на Місяць.

Черепашачим Островом індіанці називали Північну Америку. За легендами хопі, океаном пливе гігантська черепаха. Каліфорнія, Флорида, Нова Шотландія і Бай-Еріе – її ласти, хвіст спрямований у бік півострова Юкатан, голова – до Берінґової протоки. Святкування життя, буяння природи відбуваються на поверхні гігантського панцира. Необхідно підтримувати рівновагу, інакше все потоне. Звідси переконання про засадничу цінність і рівність усіх живих форм на Землі. Тут Снайдер наслідує індіанців пуебло, котрі зберегли ритуальні практики, в яких рослини й тварини в житті племені представлені нарівні з людьми.

Себе Ґері іменував представником дикої природи в людському суспільстві.

– Всі ми корінні мешканці Землі, в її сади нас кличе природа й історія, голос доброї волі. Аби відновити планету, маємо жити і працювати тут, на землі. Вона привітає кожного, хто поставиться до неї з належною повагою й увагою. Працювати на землі означає прив’язатися до неї, люди, котрі працюють разом, стають спільнотою, творять культуру. Відновлюючи дику природу, відновимо культуру, – пише він у своїй найвідомішій книжці «Черепашачий Острів». – Кожна жива істота є вихор у потоці, формальна турбулентність, пісня. Планета Земля так само жива істота. Англосакси, чорношкірі, чіканос, усі, хто висадилися колись на цих берегах, були носіями власних культурних традицій – африканських, азіатських, європейських. Ми ж маємо звернутися до коренів, відчути давній зв’язок, працювати і жити спільно на Черепашачому Острові.

Дім Снайдера стоїть у передгір’ї Сьєрра-Невада за 250 кілометрів від Сан-Франциско. У 1970 році будову в основному було завершено. Їй властиві риси водночас індіанського і японського традиційного житла. На території садиби облаштовано медитаційний зал, навчальні й господарські споруди. Для неї Ґері вибрав автентичну назву Кіткітдіззе, що в перекладі з вінту, однієї з індіанських мов Північної Каліфорнії, означає «ведмежа конюшина». Адже необхідно успадкувати місцеву традицію, втрачену в індустріальну епоху. Там він живе дотепер.

Подяка Матері-Землі, невтомній вдень і вночі –

її ґрунтам багатим, неповторним і розкішним