Хроніки Квіткової революції
Зміст
Листи Чудових Людей. Soundcheck
Повість чудових літ
Пекельні Янголи
Провоси
Majales в Празі
Партизанський театр
Ла Хонда
Народження хіппі
Flower Power
The Family Dog
Кислотний тест
1966 рік
1967 рік
1968 рік
1969 рік
I’ll Follow the Sun
Календар-афіша. Jam session
Deathday Джека Керуака
Birthday Джима Моррісона
Збір племен на Human Be-In
Birthday Браяна Джонса
До Всесвітнього дня рок’н’роллу
50 років Літа Любові в Сан-Франциско
Birthday Еббі Гоффмана
Міжнародний День Матері-Землі
Збір племен Райдуги
Перше плавання «Greenpeace»
7 лютого американська авіація розпочала систематичні бомбардування північнов’єтнамських міст. У березні на аеродромі Дананґа висадилися додаткові підрозділи американської морської піхоти. Їхнім завданням було очистити Південний В’єтнам від прокомуністичних партизанів і відкинути північнов’єтнамську армію вище 17-ї паралелі.
Початок військових дій викликав спалах пацифістського руху у США. 24–25 березня у Мічиґанському університеті активісти SDS провели перший teach-in¹ на тему війни у В’єтнамі. 17 квітня у Вашинґтоні 25 тисяч людей вийшло на перший антивоєнний марш, 15 травня було скликано загальнонаціональний teach-in. Ця тенденція поширилася по багатьох містах країни. У Берклі антивоєнні акції відбувалися під орудою Комітету дня В’єтнаму², створеного Джеррі Рубіном.
***
«Безперечно, якийcь трем чи судома справді пройшлися в ті дні Каліфорнією, і не завжди це було пов’язано з почуттям захоплення. Пекельні Янголи, подібно до старих збоченців, здригалися від сміху, потішаючись із тих неймовірних помиїв, якими обливали їх журналюги. Інших зірвиголів просто корчило від заздрощів – така слава, що неочікувано звалилася на голови янголів, їм і не снилася»
(Гантер Томпсон «Пекельні Янголи: дивна і жахлива сага»).
Навесні 1965 року у Каліфорнії здійнялася сенсація – на фоні прогресуючої бітломанії стрімко зросла популярність байкерського клубу Пекельні Янголи.
Он вони – легендарні гунни з великого міста, що подібно до Чинґісхана здіймаються на залізних монстрах-конях, кінець цивілізованого світу, драйвери, котрі мчать без шоломів на своїх chopped hog – віддраяних до блиску «Гарлеях-74», звідки повідкручувано буквально все, аби тільки не заважало швидкісній їзді.³
Після 1945 року на гайвеях Західного узбережжя з’явилися банди хуліганів на мотоциклах; багато хто з них були ветеранами Другої світової війни. Вони відкидали можливість повернення до звичних життєвих стандартів і обожнювали швидкість. Їх переповнювала жага дії і невмотивована агресія, як сумний наслідок війни. Презентацією став мотоциклетний бунт у Голлістері, Каліфорнія, де на День Незалежності 1947 року був оголошений мотопробіг. Несподівано три тисячі райдерів забажали взяти в ньому участь. До вечора місто заполонили некеровані юрби мотоциклістів, вони влаштовували п’яні бійки, перегони центральними вулицями і надихнули на створення фільму «Дикун». З їхньої тіні вийшов клуб Hells Angels, що базувався в Сан-Бернардино у південній Каліфорнії. Назву запозичили в ескадрильї бомбардувальників часів Першої світової війни, дислокованої біля Лос-Анджелеса. Згодом філії Пекельних Янголів поширюються по всій Каліфорнії, до них вступають байкери вже наступного покоління. На початку 1960-их найпотужнішою стає філія в Окленді.
Пекельні Янголи стали не просто черговими outlaws⁴. На відміну від інших, вони були максимально екстремальними; окрім того своє амплуа янголи стверджували сім днів на тиждень сповна.
– Ось вони летять, наче зграя диких кабанів. Огидні гунни! Прислухайтеся до ревіння їхніх моторів. Їх чути здалека, мов гуркіт грому. Чорні жилетки з емблемами на спинах, рукавиці з обрізаними пальцями, бороди, пофарбовані в зелені й яскраво-червоні кольори, довге волосся, бандани, німецькі Залізні хрести і відзнаки Люфтваффе, мідне кільце в носі. Вони підперезані мотоциклетними ланцюгами, які знадобляться в бійці. На задніх сидіннях апетитні дівулі в чоботях і блузах без рукавів, з яскраво напуцованими губами. Людський зоопарк на великих колесах проноситься мимо з шаленою швидкістю. Хто б не їхав по трасі – догнати, перегнати і здути з дороги.
Це явище настільки унікальне і настільки ж американське за своєю природою, як і джаз. Пережиток Дикого Заходу в сучасній подобі, реінкарнація Дикого Білла Гікока і Біллі Кідда.
Коли збираються янголи, чи п’ятеро, чи сто п’ятдесят – ватажок серед них визначається безпомилково: Ральф Сонні Барґер⁵, президент оклендської філії, беззаперечний лідер, найсвітліша і найбільш тямуща голова у всій обоймі. Він то фанат, то скандаліст, то хитрий і тонкий дипломат, то, зрештою, суддя в останній інстанції. Він рідко підвищує голос – хіба тільки в розбірці з чужаками. Для оклендських янголів він Ральф, всі решта називають його Сонні. Слово Барґера – закон, незважаючи на те, що багато хто з янголів міг би завалити його в три секунди, якщо би дійшло до бійки. Але такого не трапиться ніколи.
В Окленді ставлення поліції до янголів було значно лояльнішим, аніж деінде. Хоча, на думку Сонні, поліція будувала власні далекосяжні плани, враховуючи зростання напруженості у негритянських кварталах міста.
Часті бійки і пригоди на дорогах створили янголам погану репутацію. Взяти хоча б найвідоміших оклендських монстрів – Террі, 27-річного янгола з масивними важкими ручищами, лапатою бородою і чорним волоссям до плечей, якому нічого не вартує за одну секунду розплющити чиюсь фізію чи змолотити кого-небудь до консистенції желе: «Я ніколи не вважав себе злочинцем. Все, що я роблю – природно, мені просто необхідно так чинити». Або Тайні з подібною на свинячий хвіст косичкою до плечей – він не тільки один із найнебезпечніших серед них, але й найбільший гуморист:
– Ми звичайні хлопці, більшість із нас працює. Копи докучають нам, як тільки можуть, а все тому, що ми любимо їздити на мотоциклах. Чого би не дати нам спокій? Все, що нам треба, це зібратися разом і трохи повеселитися, як масони чи якась інша організація.
Янголи швидко розпалюються і лізуть у бійку, однак всім їм далеко до Тайні, коли той остаточно втрачає контроль і його величезне тіло перетворюється на смертоносну машину.
Янголи з’являються раптово, ніби спадають на голову – ніколи не знаєш, скільки їх збереться на бензозаправці чи в барі, і так само раптово зникають, ніби фантом з екранів радара, залишаючи після себе розбиті голови і пляшки, перевернуті столи, сміттєві баки і розтрощені вітрини. Хмари янголів, що мчать по дорозі – хто аби раз у житті бачив це приголомшливе видовище, вже ніколи його не забуде.
Ранньою весною 1965-го невдаха-репортер Гантер Томпсон познайомився у Сан-Франциско з янголом Френчі. Там було ще кілька янголів з філії Сан-Франциско, вони сиділи в барі навпроти гаража Box Shop. Дух ворожості витав у повітрі, ніби дим у накуреному приміщенні, було ясно, що причиною є персона самого Томпсона. Врешті його спитали, чи не за запахом він їх знайшов.
Сонні:
– Нам не потрібно нічого, крім правди. Про нас багато доброго не напишеш, але не розумію, чому всі дозволяють собі писати про нас всяке лайно, невже правда така погана?
Кодекс честі аутсайдера, котрий протистоїть агресивному суспільству, включає негайне реагування. Янголи кидаються в атаку, незважаючи ні на що – достатньо кількох секунд, аби збіглося кілька десятків, які розмажуть по стіні будь-кого. Етика тотальної помсти: якщо тобі вказали на двері, ти повинен не тільки дати в морду – ти маєш повернутися зі всією армадою і рознести в друзки бар і всю територію. Жодних компромісів. І хай бережеться той, хто спробує навести на янгола ствол, а потім поспішно ховає. Його місце в ієрархії автоматично опускається на найнижчу сходинку. Бути слабаком ще гірше, ніж стукачем – адже він не здатний довести справу до кінця. Його карають найжорстокіше.
Янгол, сідаючи за кермо, не вдягає захисного шолома. Достойний берсеркр, випробовуючи долю на повну, не залишає собі дороги для відступу.
– Янголи були гострі як бритва, тому, що весь час перебували в ситуаціях, коли будь-яка помилка може стати фатальною, – згадує Пітер Койот⁶. – Їхній соціальний радар, здавалося, коливався на вищих частотах, аніж в інших людей. Янголи були дивовижно проникливими, запах лицемірства чи фальшу вони відчували за милю.
Скоро газетна сенсація перетворилася на нав’язливу ідею. Янголів почали вважати піонерами людського духу, хранителями традиції, котра зробила цю країну великою, і останніми американськими героями.
***
Алік Олісевич:
– Влітку 1982 року на музичній Біржі, що збиралася на площі Міцкевича у Львові, мені трапилася платівка голландської групи Wanda’s. На обкладинці були зображені шість яскравих кобіт, одягнутих у чорну шкіру, зі зачісками в стилі панк. На звороті подавалася адреса студії в Амстердамі. Я був вражений. Зразу кілька векторів сходилися в одній точці – нова версія молодіжного бунту, яку репрезентував панк, дівчата, що виконують рок, а тоді це траплялося нечасто, і Амстердам – моя юнацька мрія. Я вирішив написати їм листа. Не минуло й півроку, як прийшла відповідь з Амстердама. Мені відписала Марлін Каммінґа, одна з учасниць Wanda’s; вона також була причетна до випуску молодіжного альтернативного журналу «Parblue». Ми переписувалися десять років. Голландці розпитували про здобутки радянської рок-сцени, що перебувала тоді у підпіллі. Я писав про сейшни у Святому Саду, на Ґауї, про інтелектуальні збіговиська на Вірменці, вони друкували все це у своєму журналі.
Мене цікавила історія групи Provos, завдяки якій у 1960-их Амстердам перетворився на контркультурну Мекку Европи.
Вільний художник Роберт Яспер Ґротвельд⁷ з Амстердама був відомий своїми ексцентричними вибриками і екстраваґантною поведінкою. З’їздивши раз велосипедом до Парижа, він збагнув, у чому суть, і що має чинити. У 1961-му Ґротвельд перевтілився в антитютюнового мага. Він влаштовував перфоманси, переодягаючись в індіанського вождя, за що неодноразово потрапляв до поліцейського відділку. Найнебезпечнішою зі суспільних виразок вважав куріння – ірраціональний, безглуздий ритуал, нав’язаний суспільству тютюновими компаніями. Ґротвельд заходив до тютюнових крамниць, озброєний ганчіркою з хлороформом, і просив дозволу зателефонувати. Він розмовляв годинами, задихаючись і кашляючи в трубку, на очах у стривожених покупців. Розпитував про фтизіатрію і захворювання на рак. Джерелом натхнення Яспера були таємничі ліки, придбані в якогось африканського шамана, також очевидною була його прихильність до марихуани.
У червні 1964-го Ґротвельд перебрався на площу Spui в центрі міста, де віднедавна встановили пам’ятник Het Lieverdje на кошти однієї з тютюнових компаній. Статуя символізувала амстердамського вуличного хлопчака, шибеника з гарячим і щирим серцем.
Чорні меси починалися в суботу опівночі. Ґротвельд в убранні шамана являвся в хмарах тютюнового диму, витанцьовуючи навколо пам’ятника і виганяючи нікотинового демона. Акції збирали величезні натовпи, до Het Lieverdje сходилися амстердамські nozems – неповнолітні хулігани, котрі ганяли містом на мопедах. На одній з акцій 25 травня 1965-го побував Рул ван Дайн⁸, студент Амстердамського університету. Цей день став народженням руху Provos.
Вже сама назва натякала на провокацію. Абсурдні витівки, що їх збиралися влаштовувати адепти нової ідеї, мали дратувати владу і провокувати її на насильницькі дії. Рул ван Дайн став ідеологом, тактику запозичили у Ґротвельда. Опорою були групи nozems. 12 липня вони опублікували «Прово маніфест» у першому номері журналу «Provos», що його видавав Роб Столк⁹.
Один із провосів Лууд Шиммельпеннінк¹⁰ висунув ідею Білих велосипедів, які би можна було безкоштовно здавати в прокат. Муніципалітетові пропонували закупити 20 тисяч велосипедів, якими б користувалися всі, хто бажає. Було вироблено Білий велосипедний план з метою заборонити в’їзд екологічно шкідливого транспорту до центру міста, також Білий житловий план, яким передбачалася державна підтримка сквотів¹¹, і Білий курячий план; «курми» на місцевому жарґоні іменували служителів закону. Поліцію пропонували роззброїти і перепідпорядкувати муніципалітетові – в такому разі правоохоронні органи більше б не залежали від волі бурґомістра і перетворилися на одну зі соціальних служб. В ідеалі поліціянти просто би їздили містом на велосипедах і роздавали всім смажену курятину й контрацептиви.
Вже у липні провоси посіли верхні сходинки у топ-новинах національних масмедіа. Їхні акції на площі Spui переростали у демонстрації.
Наприкінці липня було оголошено про початок виконання Білого велосипедного плану. Біля Het Lieverdje публічно пофарбували кілька велосипедів у білий колір. Проте міська влада вирішила, що його втілення приведе до збільшення числа крадіжок у місті, тож їх конфіскували. У відповідь провоси викрали велосипеди у поліціянтів. Кількох активістів затримали, проте арешти лише сприяли зростанню популярності групи.
Рул ван Дайн:
– Звісно поліціянти – наші головні компаньйони, чим більше їх, чим брутальніші є вони, тим краще для нас. Поліція, як і ми, провокує маси. Вони породжують обурення. Ми намагаємось перетворити обурення на повстання.
***
І хоч я Травневий Король,
Марксисти били мене на вулицях,
тримали всю ніч в буцегарні,
шпигували по всій весняній
Празі, напастували таємно й вигнали
з нашого королівства
на літаку¹²
Серед країн соціалістичного вибору найактивніше демократичні процеси розвивалися в Чехословаччині, вони й підготували Празьку весну. Просунуті літературно-мистецькі середовища, нонконформістські тусовки, маніфести, вуличні акції – досі про все це у царстві тоталітаризму не могло бути й мови. Для країн соцтабору Чехословаччина перетворилася на вікно до Европи.
Ще від 1962 року творча молодь Праги збиралася біля пам’ятника Карелу Гінеку Маха на узгір’ях Петршина. В цьому середовищі захоплювалися творчістю Аллена Ґінзберґа і Лоуренса Ферлінґетті, тут витворився власний літературний міф – Вацлав Грабе¹³. Инші приходили на Вацлавське Наместі до сходів Національного музею, гуртуючись навколо Мілана Кніжака¹⁴; у 1963-му вони сформували групу «Актуальне Мистецтво» для проведення вуличних мистецьких церемоній і демонстрацій, а наступного року оприлюднили свій маніфест. Кніжакові вдалося встановити контакт із провосами, а також із міжнародною мистецькою групою Fluxus, котра орієнтувалася на аванґардові експерименти Джона Кейджа.
На початку 1960-их у Празі було відновлено міське молодіжне свято Majales, традиційне для католицького Великодня. Під час нього обирали Травневого короля («Kral Majales») і влаштовували карнавальні походи вулицями Праги.
Навесні 1965 року Аллен Ґінзберґ вирушив до Варшави, міста, де «сумне сопрано історії виспівує з динаміків»¹⁵, а звідти подався до Праги – слідом за Аполлінером, котрий шукав своє відображення в агатах святого Віта. У Празі вони перетнуться з Кніжаком. Однак Ґінзберґові так і не доведеться зустрітися з Вацлавом Грабе.
Ось Аллен у потертому пальті й білих кросівках, ось його хапають на вулиці за п’яні співи – та силует віддаляється і злітає під звуки весняного хоралу, ніби передбачаючи своє перевтілення у символ кохання, і «прокурений кашель Просто людини понад хмарами в яскравому сяйві сонця є салютом на честь синього неба»¹⁶.
У 1965 році комуністична влада офіційно дозволила Majales. Багатотисячні юрби вихлюпнули на празькі вулиці. Кульмінацією стало обрання Аллена Ґінзберґа Kral Majales. Королівський фаетон, прикрашений трояндами, в супроводі урочистої процесії рушив карнавальною ходою бульварами старого міста.
Я Травневий Король, втілена сексуальність і сила юності,
І я Травневий Король, індустрія мовлення та активність
кохання
І я Травневий Король, себто довге волосся Адама й Борода
мого власного тіла
Однак весняна ідилія не могла тривати занадто довго. За Ґінзберґом стежили, його тричі затримували. Він загубив свою записну книжку, і органам безпеки стало відомо про його любовні походеньки. Врешті Ґінзберґа депортували, адже «Королівство травня занадто гарне, щоб тривати довше за місяць».
***
«Необхідно домагатися змін, оскільки «система» виснажує, репресує і неестетична. Партизанська група мусить подати приклад. Формування групи, її внутрішні взаємостосунки і корпоративний стиль повинні базуватися на моралі. Зазвичай юридична особа не має моралі. Саме це й властиво варварському світові. Не має бути різниці між публічною поведінкою і приватною поведінкою. Робіть публічно те, що робите приватно, або припиніть робити це приватно»
(Ронні Девіс «Партизанський театр»).¹⁷
Були й инші витоки у карнавалу, що розгортався на вулицях і площах Сан-Франциско. Все частіше у громадських парках можна було спостерігати виступи San Francisсo Mime Troupe.
Ронні Девіс вивчав пантоміму в паризького метра Етьєнна Декруа; якийсь час маестро навіть переніс свою студію до Нью-Йорка. Зібравши власну мім-трупу, Ронні продовжував працювати в естетиці commedia dell’arte. Паралельно з тим все більше відчувалися впливи аванґардового театру і радикальної лівої ідеології. Наблизити мистецтво до народу означало покинути комфортні зали і вийти на відкритий простір. У 1962 році міми вперше зіграли в Парку Золотих воріт. Поступово їхні сюжети зосереджуються на табуйованих темах – фальшивій моралі, політичних репресіях доби «полювання на відьом», расовій сеґреґації. У травні 1965-го Ронні оприлюднив есей «Guerrilla Theatre», що став маніфестом. Назву запропонував один з акторів Пітер Берґ¹⁸. Після того трупа перебралася до мансарди на Говард-стріт далеко від богемних кварталів. Поруч містився офіс радикальної SDS.
Влітку 1965-го міми ставили спектакль за твором Джордано Бруно «Il Candelaio» у сценічній адаптації Пітера Берґа. Публіку шокували публічне оголення, калічена мова, різнобарв’я варіантів сексуальної ідентифікації. Після третьої вистави в Ґолден-Ґейт-парку міська влада вирішила припинити це неподобство. 4 серпня було скликано спеціальне засідання Комісії з питань рекреації та парків. Виставу визнали вульгарною, образливою для дорослих і несумісною з вихованням молоді та дітей. Здійнявся шквал суперечок.
Девіс:
– Комісія не має права цензурувати зміст дійства, представленого в парку, це посягання на свободу слова. На якій підставі ви забороняєте вистави commedia dell’arte у парках? Через поганий смак? Яким чином Комісія може судити про смак або зміст?
Тим не менше її члени одноголосно висловилися за скасування минулорічного дозволу на виступи в міських парках. У відповідь двадцятеро мімів вийшли зі залу засідань з піснею «We Shall Overcome» під супровід флейти. Звісно прийняте рішення не мало для них жодного значення. Адже вони революційний театр!
7 серпня в Лафаєт-парку зібралася тисяча людей, приваблених рекламними оголошеннями з подачі бізнес-менеджера трупи Білла Ґрема¹⁹. Прибули поліція і преса. Девіс звернувся до натовпу, пояснивши суть проблеми і причини скасування дозволу на виступи в парку. Далі розгорнулася анімована дискусія. Ронні одягнув маску, виголосив у мегафон: «А зараз, дякуючи вам, ми проведемо арешт», і підстрибнув угору. В цей момент його скрутив сержант поліції. Потім згвинтили ще двох, звинувативши в спробі опору правоохоронцям. Натовп був обурений, здавалося, ось-ось спалахнуть сутички. Поліцію звинувачували в жорстокості і скандували «Геть!».
Через дві години в залі суду Девіса випустили під заставу в 56 доларів до винесення судового вироку. Кілька запланованих виступів мім-трупи були скасовані без зайвих пояснень.
***
«З Пекельними Янголами Кізі познайомився в Сан-Франциско через Гантера Томпсона, який писав про них книгу. Книга, до речі, вийшла прекрасна, вона називалася «Пекельні Янголи: дивна і жахлива сага». Як би там не було, Кізі з Томпсоном пили пиво, Томпсон сказав, що йому треба зайти в гараж під назвою Box Shop, побачитися з кимось із янголів, і Кізі пішов разом із ним. Там чаклували над своїми мотоциклами янгол на ім’я Френчі і ще четверо чи п’ятеро хлопців, і всі вони відразу потягнулися до Кізі. Кізі був такий же стріляний горобець, як і вони. Недавній арешт за марихуану підносив його в очах янголів до розряду правильних чуваків. Вони твердили, що не можна довіряти нікому, хто не тягнув тюремного терміну, а Кізі принаймні загрожувала перспектива такий термін отримати. Пізніше Кізі розповідав, що арешт за марихуану на них враження справив, але на те, що він письменник, їм було абсолютно наплювати»
(Том Вулф «Електропрохолоджувальний кислотний тест»).
Перший арешт Кізі у квітні цього року під час поліцейської облави в Ла Хонді приніс йому популярність в андеґраундних середовищах Бей Еріе.
На початку серпня він зустрівся з Томпсоном у Сан-Франциско. Гантер мав віднести комусь із тутешніх янголів платівку зі записами бразильських барабанщиків, тож вони пішли удвох. Кілька годин пиячили разом з янголами, Кізі справив фурор на всю компанію, врешті запросив їх на наступний вікенд до Ла Хонди. На той час дев’ять пунктів звинувачення проти Кізі було знято, тож він мав намір відсвяткувати цю подію.
7 серпня 1965-го була субота, яскраве сонце заливало виднокруг. До Ла Хонди з’їхалася ціла купа гостей – Аллен Ґінзберґ, Річард Алперт, інтелектуали зі Сан-Франциско й Берклі. Всі прагнули спілкування з Пекельними Янголами.
До того часу янголи встигли перетворитися на фактор суспільного та інтелектуального життя Північної Каліфорнії. Їх чи не щодня цитували у пресі, обговорювали у богемних салонах нарівні з поетами, їм влаштовували овації бунтівні студенти-радикали. Томпсону не давали проходу мамусі зі своїми чадами через те, що обіцяні на десерт янголи чомусь не з’явилися на вечірку. Янголи перебували за гранню останнього писку моди і стали формулою відповіді на Британське вторгнення. Великі й брудні, вони подражнювали сенсорні аналізатори, на відміну від маленьких і чистеньких Beatles, занадто популярних, аби стати модними.
Гантер Томпсон приїхав десь під обід. На дорозі навпроти будинку вже стояло кілька поліцейських машин, які стежили за тим, що відбувається на ранчо.
Будинок Кізі разом із прилеглою територією був обладнаний так, аби вловлювати всі можливі звуки і посилювати їх. На даху виднілися динаміки, від них електричні дроти тягнулися до лісу, що починався зразу за огорожею. Мікрофони на верхівках дерев фіксували шелест листя, писк і квиління птахів і тварин, від цього вся ущелина наповнювалася невиразним шамотінням і белькотанням, нагадуючи записи макак-резусів на старих фонограмах. Потужні динаміки встановили також на вершині пагорба, і таким чином з будинку можна було запросто перемовлятися з тими, хто перебував у глибині лісу. Дерева, пофарбовані флюоресцентними фарбами, стовбури і навіть листки сяяли у темряві зеленими, жовтими та оранжевими барвами. Це також була ідея Кеннета Бебса. Повсюди на території валялися розкидані магнітофони, кінокамери, проектори, яскраво пофарбовані матраци, коробки. В дупло величезного дерева, що росло за будинком, незрозуміло для чого запхнули олов’яного коня, а на пні стояв телефон, розмальований зеленою фарбою; від нього розходилися дроти, відсвічуючи чудернацькими яскравими кольорами. З динаміків, встановлених на секвойях понад урвищем, долинав гугнявий голос Боба Ділана: «Hey! Mr. Tambourine Man, play a song for me...».
Нарешті на дорозі з’явилися янголи – їх було десять мотоциклів, ще двадцять мали підтягнутися з хвилини на хвилину.
Це нагадувало гуркіт локомотива. Янголи рухалися похідною колоною, спускаючись із гори на своїх «Гарлеях-Девідсонах». Ревіння ставало все сильнішим, вже не чути було власного голосу, ані співу Ділана. Ось вони виринають з-за останнього повороту – кошлаті, бородаті, у джинсових безрукавках з черепами, в усій своїй мерзенній красі. Вихором промайнувши дерев’яний поміст, гальмують перед будинком, розвертаючись і здіймаючи хмару куряви – один за одним, як у кіно. Це прибули янголи з філії Сан-Франциско.
Раніше ніхто ніколи й нікуди їх не запрошував, принаймні всією шайкою. Тож вони планували розвідати, що й до чого, і при нагоді влаштувати побоїще – тоді би все пішло, на крайняк, нормально. Настороженість і ворожість струменіли від усієї компанії. Але пива у Кізі було заготовлено в колосальних кількостях. Загальний настрій швидко поліпшився, а кислота паралізувала звичну агресію янголів:
– Слухай, старий, краще й бути не може. Нарешті можна повеселитися і нікого не тлумити.
Один із них на ім’я Вільний Френк, невисокий жилавий хлопчина, подібний на пірата, з довгим чорним волоссям, зачесаним назад, мов у Тарзана, з вусами і золотим кільцем у вусі, виліз на секвойю і притулився до динаміка, вбираючи вібрації, що несли музику Ділана.
Ґінзберґ і Алперт ще не були знайомі з янголами, тож роль цвяха програми довелося ділити на всіх. Перед мікрофоном міг виступати кожен, хто хотів. Ґінзберґ з довгою до живота бородою виспівував «Харе Крішна, Харе Крішна» під супровід кастаньєт. Згодом намалювалася ще одна кандидатура на роль цвяха, в образі, що часто являвся янголам на подібних імпрезах – сексапильна блондиночка натякнула трьом із них, що не проти влаштувати трамвай. Ситуація стрімко прогресувала – вже не звичний sex-session, а dramaction із драстичним надривом – і гримнув янгольський хор, зграбаставши жертву, жмакаючи і спускаючи під колеса янгольського паровоза.
Сутеніло. По всій ущелині вистрілювали промені прожекторів. З динаміків на деревах зривалися рок’н’ролльні пасажі, розтікаючись понад пагорбами Ла Хонди. Мигалки поліцейських машин, що скупчилися навпроти ранчо, кидали яскраві бліки й витворювали подобу стробоскопічного ефекту. На веранду, освітлену прожекторами, вибіг голий Ніл Кесседі. Він заволав, звертаючись до поліціянтів: «Гей, що з вами, боягузливі синки гімноїдів?». На щастя, хтось поволік його в будинок, адже діяв закон, за яким каліфорнійська поліція мала право зайти до приватного помешкання без санкції закону у випадку, якщо її «запросили».
А в верхів’ях секвой далі звучав тріскучий голос Боба Ділана, розлягаючись над крутосхилом:
Hey! Mr. Tambourine Man, play a song for me
I’m not sleepy and there is no place I’m going to²⁰
Дехто кидав забаву і вертався додому. Проте усіх чомусь зупиняла поліція за півмилі вниз по гайвею. Томпсон з Ґінзберґом поїхали подивитися, що там таке. Два поліціянти на якийсь момент застигли, побачивши у Томпсона в руках мікрофон, потім один із них попросив показати водійське посвідчення. Він переглядав документ і тягнув час, а Ґінзберґ дуже ввічливо, проте наполегливо допитувався в другого, у чому річ, чому затримують усіх, хто від’їжджає з ранчо. Запанувала стійка тиша. Тоді Ґінзберґ почав наспівувати якусь індійську рагу. Врешті той, що перевіряв документи, підняв голову і спитав:
– І довго ти відрощував таку бороду?
Аллен трохи подумав і сказав:
– Близько двох років... Ні, напевно, місяців вісімнадцять.
Тепер замислився коп, здавалося, він з’ясував для себе все, що хотів.
Вечірка тривала дві доби. Янголи пережили своєрідне очищення від стереотипів: «Цей Ґінзберґ ще той фрукт». Всі обставини, що в їхніх очах компрометували будь-кого – гомосексуаліст, єврей, інтелектуал, прибулець із Нью-Йорка – раптово втратили силу.
Террі:
– Зі всіх ненатуралів це найнатуральніший сучий кіт, яких я коли-небудь бачив.
Ґінзберґ відтепер також стає шанувальником Пекельних Янголів.
Скоро до Кізі навідалися представники оклендської філії на чолі зі самим Сонні Барґером, відтоді Ла Хонда стала Меккою для янголів усієї Північної Каліфорнії.
Серед волоцюг, котрі ошивалися в Ла Хонді і палили вогнища на ранчо, деколи траплялися найфантастичніші з’яви. 19 серпня пройшов слух, що до Ла Хонди їдуть Beatles, тож сюди напхалися юрми малолітніх фанаток. Коли Приколісти почали виводити їх за міст, з юрби вигулькнув нахабний темноволосий коротун, що вимагав представити його Кізі. Він був одягнутий, як звичайнісінький кислотник:
– Я – Оузлі²¹.
Вони ледь не розсміялися. На Кізі це теж не справило абсолютно жодного враження.
Проте насправді це був феномен, що став найпотужнішим каталізатором Психоделічної революції.
Юний вундеркінд із впливової родини, з непогамовним характером, самовпевнений і впертий, маленький хлопчик, що не хотів ставати дорослим, типовий Пітер Пен – у вісімнадцять років Оузлі порвав стосунки зі сім’єю, покинув Військову академію, а згодом університет, і пішов в армію. Потім знову вступив до університету, на цей раз у Берклі, але витримав лише один семестр. Оузлі захоплювався всім підряд – балетом, живописом, поезією, а найбільше електронікою. Він усвідомлював свій видатний інтелект і назагал виглядав блискучим невдахою. Проте в якийсь момент Оузлі зрозумів свою місію – він покликаний, щоб врятувати світ. Адже вищі істоти, спостерігаючи за подіями на цій планеті, не могли допустити знищення життя на Землі. Тому й було придумано невеличку зміну в програмі, запуск нового фактора, який змінює свідомість. Тож тепер Оузлі допоможе їм врятувати світ, налагодивши випуск найчистішої кислоти – і в такій кількості, що вистачить на всіх²².
У ванній кімнаті житлового будинку в Берклі недалеко від університету він обладнав хімічну лабораторію. В лютому 1965-го поліція накрила її, проте ЛСД не була заборонена законом, і Оузлі викрутився. Свою Фабрику квітів він переніс до Лос-Анджелеса, де у травні отримав першу велику партію продукції. Це була надзвичайно якісна кислота. Бренд «Оузлі» став її розповсюдженою назвою.
***
«Вона бачила болісні судоми його прагнення Бути, бачила неймовірні, конвульсивні зусилля розкритися, розпрямитися, проголосити: «Ось він Я!» – /.../ – подібні до потуг слабенької кволої квітки, що надто довго скніла в бутоні і тепер спішить розпустити дрібні пелюсточки, доки не зайшло останнє сонце її надії. І спостерігаючи за цим, відчувала його відчайдушну квіткову тягу до повітря, води і світла»
(Кен Кізі «Інколи нестримно хочеться»).
Коли богема й бітники Сан-Франциско перебралися з Норт-Біч до перехрестя Гейт і Ешбері, це стало історичним моментом.
Вже кілька років у Норт-Біч зростали ціни на житло, і весь район зазнав через це непоправних втрат. Першопричиною були завзяті ресторатори і готельєри, які, використовуючи екзотичне сусідство, витворили йому славу батьківщини топлес-барів. Сюди потягнулися численні туристи, а за ними поліція, що раптом зацікавилася бородатими любителями нонконформістської поезії й трави. Все це надто обтяжувало мешканців цієї дільниці, тож вони подалися хто куди. «Легендарний Норт-Біч, давня богемна вотчина Західного узбережжя, тепер помирав», напише згодом Том Вулф. Натомість у кварталах на пагорбі понад Ґолден-Ґейт-парком, що спустіли після Великої депресії, стрімко збільшується кількість довговолосої молоді, захопленої ідеями розширення свідомості і сексуальної свободи. Епіцентром стало кафе The Blue Unicorn, недалеко від Ґолден-Ґейт-парку, що славилося найдешевшою в місті кухнею. Нових аборигенів називали фріками, хедами²³ і кислотниками, хоча самі вони схильні були вважати себе вищим ступенем еволюції homo sapiens. Крім того у синґлах і періодиці на обох узбережжях все частіше звучить дефініція hippie. Врешті 6 вересня 1965 року журналіст Майкл Фаллон зі Сан-Франциско, описуючи збіговиська в The Blue Unicorn, означив цим терміном представників нової контркультурної хвилі, що приходила на зміну бітникам і сконцентрувалася у кварталі Гейт-Ешбері. Цей момент можна вважати датою народження хіппі.
Новітні волонтери походили зі середнього класу із числа білої молоді. Восени 1965-го вони займали вже півтора десятка будинків у Гейт-Ешбері. Автентичну атрибутику запозичили в американських індіанців, від бітників успадкували зацікавлення східними релігіями. Окрім жвавого захоплення можливостями ЛСД, нова контркультура була глибоко просякнута пацифізмом. Подразником, що відіграв роль каталізатора, став початок бойових дій у В’єтнамі.
Обриси нової людини проступають у другому романі Кізі в образі Ліланда Стенфорда Стемпера. Новий герой вразливий і делікатний, демонструючи, що «є й інші шляхи до перемоги. Як-от поступитися, бути м’яким, без героїчного зубовного скреготу і мертвої хватки». Він вміє «бути податливим, відступити, розслабитися до тієї кондиції, коли все до лампочки», ніби переконуючи мешканців жорстокого світу в тім, що «слабкість істинна і справжня, неможливо навіть симулювати слабкість»²⁴ – і все ж перемагає, адже ідея, що народжується, завжди сильніша.
Проте в Ліланда був попередник. Майк Валлентайн Сміт, марсіанин, що повернувся на Землю – ось прототип людини майбутнього. Підлітковий тип із безтурботним лицем і скуйовдженим довгим волоссям, який абсолютно не розуміє, що відбувається навколо, і просто радіє життю.
– Ця дитяча наївність – не дитяча і не наївна, вона є проявом довершеної культури, що далеко обігнала людську, розвиваючись власними таємничими шляхами.²⁵
Найулюбленішою книгою Приколістів був роман Гайнлайна «Чужак в чужім краю»; його головний герой – глибокий інтелектуал, який все схоплює на льоту, і не знає, що таке брехня.
***
«Медовий місяць розтягнувся утричі. Ідилія скінчилася різким розривом 16 жовтня, коли Пекельні Янголи атакували демонстрацію, що йшла під лозунгом «Геть із В’єтнаму!», на межі Окленда й Берклі. Екзистенційні герої, котрі спільно з радикалами з Берклі передавали по колу косяки на вечірках у Кізі, неочікувано перетворилися на злісних хижаків, накинувшись на тих же лібералів, розмахуючи кулаками й вигукуючи: «Зрадники, комуністи, бітники!». Коли напруження вилилося у справжнє протистояння, Пекельні Янголи твердо зімкнули ряди з копами, Пентагоном і Товариством Джона Берча»
(Гантер Томпсон «Пекельні Янголи: дивна і жахлива сага»).
15 жовтня у вісімдесяти містах США пройшли антивоєнні демонстрації, їх учасниками стали сто тисяч осіб. У Берклі Комітет дня В’єтнаму провів 24-годинний teach-in на тему війни, модератором був Джеррі Рубін. Наступного дня було заплановано мітинг, семінар-диспут; о 19.30 мав початися антивоєнний марш на Оклендський військовий термінал, звідки людей і військову техніку відправляли до В’єтнаму. Чийсь безіменний геній запропонував виступити на мітингу Кенові Кізі.
Кізі вирішив інсценізувати збройний напад на пацифістів. Автобус перефарбували в кольори висохлої крові і прикрасили зображеннями свастики, залізних хрестів, серпів з молотками, черепів із перехрещеними кістьми. Під дощем однак фарба порозпливалася і вся картина перетворилася на брудно-іржаве місиво. Поверх нього один із янголів намалював великого американського орла. На даху автобуса встановили артилерійську башту, з якої стирчали дві гармати.
16 жовтня по обіді Merry Pranksters виїхали з Ла Хонди. Кізі в оранжевому мундирі й шоломі часів Першої світової війни вліз до артилерійської башти. Ніл Кесседі сів за кермо. У Пало Альто їх мали чекати Пекельні Янголи, аби супроводжувати автобус мотоциклетною колоною. Проте команда Кізі спізнювалася, і їх ніхто не чекав. До Берклі вони прибули вже перед смерком.
На мітингу все ще лунали гарячі промови, зібралося 15 тисяч люду. Першим помітив автобус Пол Красснер²⁶, редактор нью-йоркського журналу «Realist». Він трохи здивувався, коли Кізі заговорив із ним так, ніби вони тільки-но перервали попередню розмову. Взагалі Кізі мав дивну властивість, яка збивала з пантелику – неочікувано відповідати на запитання, яке ще тільки народжувалося у вас в голові.
Врешті він виліз на трибуну. Ззаду заметушилися Приколісти з гітарами.
– Ні мітингами, ні маршами війну не зупинити! – Його спіч виглядав абсолютно недоречним. – Вони воюють вже десять тисяч років, вони ж затіяли цю гру з маршами й мітингами. Своїми маршами ви граєте в їхню гру.
Він витягнув губну гармоніку і почав видувати з неї звуки. Приколісти рвали струни, безладно імітуючи виступ рок-групи. Всі навколо перестали будь-що розуміти:
– Чорт забирай, хто додумався запросити цього придурка?
– Невже вам сьогодні мало було ораторів? – спробував заступитися за нього Пол Красснер.
А Кізі продовжував промову, перемежовуючи її звуками, які видобував із губної гармоніки:
– Залишається тільки одна річ, яка матиме хоч якийсь сенс. Подивитися на все це, на цю війну, повернутися спиною і сказати: Нам насрати на неї.
Цей полум’яний виступ був останнім. Після того почався марш.
В сутінках кількатисячна колона вийшла з Берклі до сусідніх дверей в Окленд. Тут їм перекрили дорогу 400 озброєних копів. Певний час лідери Комітету дня В’єтнаму вирішували, чи варто прориватися крізь поліцейський кордон. Аллен Ґінзберґ намагався охолодити напруженість, виспівуючи «Харе Крішна». Раптом із протилежного боку почулися вигуки «Боягузи! Їдьте в Росію, кляті комуністи!». З-поміж поліцейських рядів висипали янголи, які накинулися на демонстрантів. Погромниками командував Тайні, монструозний волохатий ізгой, орудуючи пляшкою з-під кока-коли. Дюжина п’яних гоблінів змасакрувала передні ряди, потім хтось із копів вдарив Тайні кийком по голові, і той, падаючи, зламав ногу поліцейському офіцерові.
Цей виступ був дебютом янголів на політичній арені. На радикалів з Берклі він справив гнітюче враження, так само й на тих, хто вважав янголів піонерами людського духу. Проте всі, хто знав їх краще, такий поворот вважали цілком логічним. Справді янголи зарекомендували себе переконаними антикомуністами, проте їхній ретроградний патріотизм був того ж ґатунку, який живив і Ку-клукс-клан.
На 20 листопада був запланований другий марш на Оклендський військовий термінал. Янголи пообіцяли зірвати акцію і бити «затаврованих комуняк». Аллен Ґінзберґ адресував їм послання: «Є зашкарублі жорстокі душі, які вірять, що Всесвіт наповнений злом. Вони бояться самого життя, не усвідомлюючи його безневинності – для них ми повинні працювати, творити любов, бунтуючи наш розум, помягшуючи їхні серця», однак цього видавалося замало. Разом із Кеном Кізі вони пішли до Сонні Барґера на переговори.
Кізі:
– Ґінзберґ кинувся прямо в пащу лева зі своїми маленькими цимбалами чінґ-чінґ. Він говорив і говорив, переконував, як зазвичай. Нарешті йому сказали: Гаразд, ми не будемо бити протестувальників. Коли він пішов, янгол Террі видав: Оцей гідний їздити на велосипеді. Відтоді він мав у них фору. Янголи передали своїм: Він правильний чувак, йому можна допомагати. Вони були вражені його мужністю.
Таким чином перешкод більше не було. Акцію провели в зазначений день. Десять тисяч студентів пройшли в Окленд і лягли на рейки, якими військову техніку вантажили на кораблі.
– В них є щось таке, що веде за собою, – додав Террі. – Вони такі ж мудозвони, як і ми, але конструктивні.
В ці дні народився лозунг «Flower Power».
За день до акції активісти поцікавилися в Ґінзберґа, що б він порадив, коли раптом янголи передумають.
– Перетворити марш на спектакль. Маси квітів, які створять візуальне враження, особливо, сконцентровані на передовій. Їх можна використовувати при зведенні барикад, дарувати янголам, поліції, політикам, пресі, якщо буде така необхідність.
Ненасильницький опір, на який треба було надихнути людей супроти репресивної машини, потребував світлої, величної ідеї. Так квіти, музика, спів мантр перетворюються на зброю у боротьбі за мир і протистоять силам зла.
***
Перший виступ данс-групи, котра згодом прибрала назву The Family Dog, неочікувано здобувся на гучний резонанс. Кілька хлопців і дівчат, що проживали комуною на Пейн-стріт у будинку, де тримали повно собак, вирішили організувати танцювальний концерт і залучити до дійства глядацьку аудиторію. 16 жовтня вони виступили з програмою «A Tribute to Dr. Strange» в Залі портових вантажників (Longshoremen’s Hall), улюбленому місці публічних зібрань у Сан-Франциско. Їх супроводжували новостворені місцеві команди Jefferson Airplane і Great Society, де вокалісткою була Ґрейс Слік. Рок-данс-концерт став буквально музичним проривом.
27 жовтня Ронні Девіс постав перед судом у справі про незаконний виступ у Лафаєт-парку. Через кілька днів його визнали винним і дали рік і два місяці умовно. «Це схоже на країну за залізною завісою», – обурювався Ронні. Для покриття юридичних витрат, 6 листопада Білл Ґрем організував благодійну акцію «Appeal» в студії-мансарді на Говард-стріт. В ній взяли участь Аллен Ґінзберґ, Jefferson Airplane і ще кілька груп, що дотепер виступали в Longshoremen’s Hall.
Того дня Family Dog давали вже третій данс-концерт у Залі портових вантажників. Успіх був неймовірний. Величезна кількість різнобарвного піпла товпилася біли дверей годинами, очікуючи, коли їх впустять досередини.
Звісно Ґрем не міг не завважити цієї обставини. Для проведення акції «Appeal II» він орендував зал бальних танців The Fillmore Auditorium за кілька кварталів від Гейт-Ешбері. 10 грудня понад дві тисячі людей прийшли потанцювати під музику Jefferson Airplane, Grateful Dead, Quicksilver Messenger Service і Big Brother and the Holding Company – гуртів, котрі сформували ядро каліфорнійської психоделік-сцени. Це стало початком зоряного часу Білла Ґрема.
***
«Господи!.. скільки вже людей наштовхувалося на цю ж проблему! Вся здатність до передбачення, вся проникливість, якою були наділені одвічні учасники кола, як завжди, з’являлися внаслідок нового досвіду сприйняття кайроса, але хіба про це можна оповісти! Як передати його широким масам, яким не дано здобути цього досвіду самостійно? Адже висловити це неможливо. Хіба що створити такі умови, при яких вони відчують щось подібне, що хоча б оддалік скидалось на те відчуття, величний кайрос»
(Том Вулф «Електропрохолоджувальний кислотний тест»).
Вже кілька місяців Кізі не давала спокою ця ідея. Він перестав писати, адже було абсолютно ясно, що література безсила виразити таємниці синхронізації і повного ототожнення.
Незабутня серпнева вечірка з янголами стала згустком енергії, що втягувала всіх присутніх – тепер всі змогли потрапити у Фільм. Хотілося повторити цей ефект. Уява вимальовувала великий каркасний купол, яким буде увінчано циліндр – разом це нагадуватиме велетенський гриб. Всередині циліндра перебуватимуть учасники містерії. Купол сконцентрує акустику залу. Яскраві спалахи, вихори, що проносяться куполом, гуманоїдні звуки майбутнього – це буде планета світла і звуку, якої ще не знав Всесвіт, у ній розчиняться учасники польотів. Світлове шоу і звуковий тайфун можна буде створити за допомогою кіно- і відеопроекторів, прожекторів, стробоскопів під супровід магнітофонних записів зі змінним запізнюванням. Відчуття польотів забезпечить ЛСД – адже в них тепер були таблетки «Оузлі». Цей новий жанр Кізі назвав кислотним тестом, користуючись термінологією золотошукачів і експериментаторів з Менло Парку.
Перший кислотний тест вони провели 27 листопада в заміському будинку Бебса в Соквел біля Санта-Крус. Прибули Аллен Ґінзберґ зі своїм почтом і старі друзі-радикали з Берклі. До певного часу все нагадувало вечірку в Ла Хонді. Присутнім демонстрували світлове шоу з нарізкою кінокадрів із минулорічної автобусної екскурсії. Після третьої ранку всі, хто мав піти, вже розійшлися, залишилися обрані. Кізі зайняв місце під стіною, навпроти нього стояв Ґінзберґ, решта юрмилися посередині. Зайшла розмова про В’єтнам. Кізі твердив, що треба просто взятися за руки і йти геть з цієї війни. Ґінзберґ пояснював усе відсутністю взаєморозуміння: «Адже ніхто ж не хоче воювати!».
– Ну так це ж самоочевидно! – несподівано промовив Бебс, який єдиний з усіх був безпосередньо в курсі теми.
Це стало приголомшливим відкриттям. Чудеса синхронізації – коли поглинає течія і час втрачає значення, все стає абсолютно очевидним.
Другий тест відбувся 4 грудня в Сан-Хосе. Ошаліла публіка, що валила з концерту Rolling Stones, спинялася перед постерами «А ти пройдеш кислотний тест?» і завертала до будинку Біґ Ніґа; звідти долинали вібрації електроорґана «Hammond». Музику забезпечував Джеррі Ґарсія з групою The Warlocks, майбутньою Grateful Dead. В залі танцювало кілька сотень людей, звиваючись в екстазі, на них накочувалися хвилі світла, все навколо наповнювалося уривками розмов, сміхом і співом.
Джеррі Ґарсія:
– Здавалося, апаратура живе власним життям. Голоси лунали з динаміка, який навіть не був підключений.
Третій кислотний тест провели 11 грудня в Пало-Альто. Родзинкою було слайд-шоу «America Needs Indians» Стюарта Бренда²⁷; він раніше теж експериментував з галюциногенами в Менло Парку, заодно приколював із Merry Pranksters. Всепоглинаюче світлове шоу і музика Grateful Dead засвідчили народження феномену acid rock. Технологія психоделічних польотів, здавалося, була доведена до апогею.
________________
¹ Teach-in – вільне обговорення будь-яких поточних питань, як правило, політичних, без академічних обмежень і за участю аудиторії.
² Створений у Берклі 21–22 травня 1965 р.
³ Тут і далі – епізоди і цитати з роману Гантера Томпсона «Пекельні Янголи: дивна і жахлива сага» (1966).
⁴ Хуліган-марґінал (те саме, що російською «беспредельщик»).
⁵ Ральф «Сонні» Барґер (нар. 1938).
⁶ Пітер Койот (нар. 1941) – американський кіноактор, учасник San Francisco Mime Troupe.
⁷ Роберт Яспер Ґротвельд (1932–2009).
⁸ Рул ван Дайн (нар. 1943).
⁹ Роб Столк (1946–2001).
¹⁰ Лууд Шиммельпеннінк (нар. 1935).
¹¹ Сквоти – самовільне захоплення покинутих приміщень.
¹² Аллен Ґінзберґ «Kral Majales» (1965). Переклад Ю. Андруховича.
¹³ Вацлав Грабе (1940–1965) – чеський поет і прозаїк, запросив Аллена Ґінзберґа до Праги. У березні 1965 року був знайдений мертвим у своєму празькому помешканні.
¹⁴ Мілан Кніжак (нар. 1940) – чеський художник і музикант, дисидент, від 1965 р. директор аванґардового мистецького об’єднання «Fluxus East». «Fluxus» (лат. «життєвий струмок») – міжнародний артистичний рух, започаткований у Нью-Йорку в 1961 на противагу академічному і комерційному мистецтву.
¹⁵ З вірша Аллена Ґінзберґа «Варшавська кав’ярня» (1965) (переклад Ю. Андруховича).
¹⁶ Тут і далі – цитати з вірша А. Ґінзберґа «Kral Majales» у перекладі Ю. Андруховича.
¹⁷ Рональд Девіс (нар. 1933) – упродовж 1959–1970 очолював San Francisсo Mime Troupe.
¹⁸ Пітер Берґ (1938–2011).
¹⁹ Білл Ґрем (Ґрехем) (1931–1991).
²⁰ Гей, містер тамбуринщик, зіграй мені пісню // Я не сплю, і немає місця, куди б мені піти (Боб Ділан «Mr. Tambourine Man», 1964).
²¹ Оузлі Стенлі (1935–2011).
²² З книги Джея Стівенса «Штурмуючи небеса» (1987).
²³ Сленґове: шибздик, химерний виродок (без негативної конотації).
²⁴ Цитати з роману К. Кізі «Інколи нестримно хочеться» (1964).
²⁵ З роману Роберта Гайнлайна «Чужак в чужім краю» (1961).
²⁶ Пол Красснер (1932–2019).
²⁷ Стюарт Бренд (нар. 1938).
01.05.2021