«Про хіппі заговорили серйозно з моменту проведення у Парку Золотих воріт у Сан-Франциско 14 січня 67-го року так званого Human Be-In – З’їзду Людей або З’їзду Племен. Біля двадцяти тисяч представників квіткового племені відкрили еру небачених хіпових фестивалів, де музика була важливим, але все ж таки не домінуючим чинником. Хіппі шукали і знайшли тоді дорогоцінний дух єднання, дух спільності і згуртованості» (Джубокс¹ «З неопублікованої Рок-Енциклопедії»).

Підсумком змагань до єдності став фестиваль The Gathering of the Tribes for a Human Be-In. Організували його комерсанти Гейт-Ешбері, об’єднані в HIP (Haight Independent Proprietors). Асоціацію HIP створили в листопаді попереднього року після конфіскації «Книги любові» Ленор Кендл, провідна роль у ній належала братам Телін. Майк Боуен, знайомий з бітниками Норт-Біч і кислотним гуру з Міллбрука, зумів об’єднати поетів Beat Generation, спеціалістів із трансперсональної психології та юних адептів психоделії зі студентськими радикалами Берклі. 12 січня Боуен, Коен, Ґері Снайдер, Джеррі Рубін і Джей Телін провели прес-конференцію з приводу майбутньої акції:

– Політичні активісти з університету Берклі і діти Покоління Любові з Гейт-Ешбері зберуться разом як представники Нової Нації, що витворюється з окремих ланок і середовищ, аби спільно проголосити і відсвяткувати початок епохи розкріпачення, любові, миру, співчуття і єдності людства.

Субота 14 січня 1967 року була одним із тих прекрасних днів, коли вранішня температура у зимовому Сан-Франциско різко зростає і вже за пару годин на місто спадає майже тропічна спека. Можна виймати купальні костюми і йти засмагати на пляж.

Понад тридцять тисяч людей зібралося в Ґолден-Ґейт-парку на полі для гри в поло вітати наближення нової ери. Незліченний ліс – плюмажі, віяла, намиста зі зубів дракона, дзвіночки, барабани, прапорці, талісмани, буси, вишиті бісером амулети, повітряні кулі, квіти і флейти. Ось босоногі дівчата в монаших плащах, мадраських сарі й джинсах, тінейджери, оголені до пояса, ніби індіанські воїни під гарячим зимовим сонцем, шамани і байкери, ковбої та індіанці. Крізь натовп крокують грізні янголи, розмахуючи портативними радіопередавачами на годинникових ланцюжках, сьогодні їм випала дещо незвична роль, котра перейшла у спадок від Кізі – охороняти правопорядок; фактично вони займалися тим, що втішали малолітніх дітей, загублених у натовпі, і гралися з ними на траві. Вільний вітальний дух прокинувся всередині роботизованої плоті.

Роль Master of Сeremonies відвели Ґері Снайдеру, її він ділив із діджеєм Буддою. Піонери психоделічної сцени Сан-Франциско Grateful Dead, Jefferson Airplane і Quicksilver Messenger Service підігрівали наелектризовану юрбу. Аллен Ґінзберґ у білому балахоні з довгою бородою, схожий на рабина, виспівував мантри, звернені до Радхи, єднаючи магію духа і провіщаючи початок нового дня:

– Мир у твоєму серці, Боже, мир у цьому парку теж.

Тімоті Лірі з квіточками, закладеними за вуха, закликав людей покидати мегаполіси і повертатися до природи:

– Ми хочемо вивести людей Заходу з міст і повернути їх до племен і сіл.

Проголосивши «Turn On, Tune In, Drop Out», він зійшов зі сцени, сів на траву і почав забавлятися з дітлахами. Того дня Лірі остаточно ствердив своє реноме героя Гейт-Ешбері.

Виступили Лоуренс Ферлінґетті, Майкл МакКлюр, Річард Алперт, Ленор Кендл. За ними спостерігав Річард Бротіґан, товплячись на східному краю поля для гри в поло.

– Наші посмішки – політичні прапори, наша нагота – наш пікет! – віщував Джеррі Рубін, теоретик зі сталінсько-троцькістськими вусами, що проповідував шлюб між племенами Гейт-Ешбері й Берклі. – Поліція, як і солдати у В’єтнамі, всього лише виконавці й жертви.

Grateful Dead виконали пісню на мотив єгипетської Книги Мертвих, і вона відгукнулася луною над Ґолден-Ґейт-парком. Під час виступу Quicksilver Messenger Service з якихось причин пропала електрика. Було запідозрено диверсію. Коли звук відновили, емсі Будда заспокоїв усіх, вигукнувши у мікрофон, що відтепер генератор перебуває під охороною Пекельних Янголів.

Диґґери влаштовували перфоманси, розклавши на газонах тисячу бутербродів з індичкою. М’ясо фундував Оузлі Стенлі; довідавшись напередодні, що ті чесно розподілили в Гейт-Ешбері десять тисяч щойно виготовлених таблеток ЛСД «White Lightning», він побажав зустрітися з Емметтом особисто і передав іще три тисячі доз вкупі зі сімдесятьма п’ятьма двадцятифунтовими упаковками м’яса.

Назагал Оузлі вже перетворився на міф. Раптово з’явився одномоторний літак, кружляючи над Ґолден-Ґейт-парком, звідти хтось вистрибнув з парашутом на галявину. Кілька тисяч люду запевняли, що це Оузлі, так, наче зустріли живого Бога.

Надвечір Снайдер дмухнув у черепашку і натовп рушив до Тихого океану спостерігати за сутінками з пляжу. Ґінзберґ затягнув мантру, звертаючись до Сонця, що заходило багряно-золотистим сяйвом над лінією обрію, всі взялися за руки, піднявши їх над головами:

– Вона – прекрасна нубійська принцеса, він байкер, маг і чарівник, я Поет і Учасник, ми взялися за руки, ви чудові люди, Ом Шрі Майтрейя. Сонце сідає за деревами, воно – ніби сяюча золота голова Тихого океану просто за деревами на горизонті, Ом Шрі Майтрейя. Сонце всотується в дерева, обережно погойдуючись, Сонце майже зайшло, воно розтікається, а потім згущується саме в собі, о вогонь мандали, Ом Шрі Майтрейя Ом².

В час дійства Ґроґан стояв під сценою, спостерігаючи за виступами. Він відчував певний дискомфорт. Гаразд, потужною рекламою комерсанти HIP привабили хмари народу. Окей, прекрасні ідеї. Але все, що вони зробили корисного, це кілька вдалих виступів плюс музичка. Все. Оратори мочили штани у захваті від гігантської аудиторії, але все це, по суті, лише один великий показ мод, тріумф комерсантів, які буквально за одну ніч стали законодавцями смаків на Західному узбережжі, завоювавши величезний ринок і забезпечивши собі платформу в медіа. Мерія проводила з ними публічні конференції на предмет зміни міських автобусних маршрутів, аби уникнути корків на Гейт. І ніхто не скаже тисячам спраглих свідків нової ери, котрі вже збираються в дорогу, що все це означає лише збільшення прибутків наркодилерів і торговців контркультурною атрибутикою.

Серед поетів Емметт найбільше цінував Снайдера, який, на відміну від інших, міг говорити про східні філософії конкретно. Ну й Ґінзберґа звісно – гарна людина, яких мало.

Напередодні Human Be-In в день, коли проходила прес-конференція організаторів, у Норт-Біч відбувалися публічні читання під гаслом «Перші поети Сан-Франциско дякують Диґґерам». Вони чули про їхню «благодійну суспільну місію», але значно менше – про те, звідки ті беруть кошти. Виступали Аллен Ґінзберґ, Ґері Снайдер, Лю Велш, Ленор Кендл, Річард Бротіґан, ще дехто. Людей прийшло так багато, що акцію довелося проводити у двох барах, тож поети міґрували туди-сюди. Оскільки не було передбачено плати за вхід, Ґінзберґ зі Снайдером пустили по колу капелюха. Коли прибули Ґроґан і Койот, їм передали набитий грошима реквізит. Ті однак заперечили:

– Єдина послуга, яку визнають Диґґери, це зробити щось безплатно, – і передали капелюх барменові, аби той порахував гроші і на всі поставив усім випити й закусити.

– Таким є привілей Диґґерів, – кинув Койот.

Всі аплодували.

– Ти бачив? Вони віддали все людям! – кивнув Ґінзберґові Снайдер.

Після Human Be-In у пресі заговорили про світанок нової ери. В лютому «San Francisco Oracle» проголосив The Age of Aquarius³ – епоху торжества любові, інтелектуальної свободи і єднання людства. Невелика горстка людей вже відчуває її прихід, однак до тріумфу ще далеко. Провісників майбутнього будуть піддавати гонінням, як християн у Римській імперії, та й сама людська цивілізація на сучасному етапі нагадує Римську імперію перших століть нашої ери, в надрах якої визрівало християнство. Один із цих людей – Аллен Ґінзберґ.

***

Танцюй зі мною, будь ласка,

так, наче ти зірка

з мереживом світлових років

у своєму волоссі,

всміхаючись,

і я танцюватиму з тобою

так, ніби я темрява

з кажанами, що обліпили, як капелюх

мою голову.⁴

Скоро по тому Диґґери замислили масштабний проєкт, що мав струсонути містом. Дехто з них продовжував співпрацювати з Мистецьким визвольним фронтом і виступав з Мім-трупою, тож ідея викристалізувалася в рамках Фронту. На той час вони перебралися до приміщення колишнього магазину на Фредерік-стріт, значно просторішого – кухня, ванна, великий підвал. Ззаду була двоповерхова прибудова, куди позносили ліжка і вкрадені меблі – там могло вміститися шестеро-семеро осіб, решта диспонувала підлогою, встеленою матрацами. На вітрину Емметт наклеїв літери «Free Frame of Reference». В тильній частині розмістили Free Store, спереду облаштували вітальню для тих, хто в мокру сиру погоду опинився на вулиці. Усіх регулярно оглядав лікар на предмет гепатиту чи легеневих проблем і за потреби скеровував на госпіталізацію. Тут же демонструвалися фільми на простирадлі, кинутому на переднє вікно.

Новий проєкт мав стати антитезою Human Be-In і уявлявся «карнавалом сценічного мистецтва», де кожен реалізує свої найхимерніші фантазії, а не лише спостерігатиме за дійством на сцені. Для нього придумали назву Невидимий Цирк, необхідно було знайти відповідне місце. З цього приводу згадали про Меморіальну церкву Ґлайд у Tenderloin, де минулої осені проводили Вільний ярмарок. Парафія Ґлайд мала унікальну громаду вірних із числа повій та гомосексуалів обох статей. Методистський пастор-афроамериканець пропагував толерантне ставлення до альтернативної сексуальності, демонстрував порнофільми і дозволяв виступати з лекціями геям і лесбійкам. Що може бути відповідніше? Велика будівля, наріжна, займає чверть кварталу. Кілька поверхів, ліфт. Ленор Кендл переконала церковників, що їхнім священним обов’язком є сприяння духовному визволенню людей, над чим працюють і Диґґери, і Мистецький визвольний фронт. Після незначних коливань ті погодилися передати їм на 72 години храм зі всіма приміщеннями і територією для паркування і робити, що заманеться.

Того ж вечора 23 січня у підвалі Ґлайд зібралися Ґроґан, Берґ, Койот, Худий Міно, Брукс разом з дівчатами. Запросили Бротіґана і Ленор Кендл зі своїм бойфрендом Солодким Біллом Фрітчем⁵.

Пітер Берґ:

– Ми абсолютно збожеволіли. Вирішили, що будем торкатися будь-яких контраверсійних тем. Мене дратувала космічна програма, тож треба облаштувати кімнату зі стіною з газетного паперу. Людей заведуть досередини, вони не знатимуть, що там штучна стіна. Всі будуть спостерігати за світлинами Землі, надісланими NASA, і в певний момент крізь папір прорвуться танцівниці живота під музику Orkustra. Близькосхідну музику. І танцівниці вигинатимуться поміж людей, які щойно обсервували космічні знімки Землі. Це одна з речей, які хотілося зробити. Друга – я хотів мати панель непристойності.

Серед дівчат були Джуді Ґолдгафт⁶, дружина Пітера Берґа, Айлін «Сем» Івінґ, майбутня дружина Койота, кілька дівчат, що готували безплатну їжу в помешканні на Клейтон-стріт – «Нана» Ніна Блазенгайм, Натуральна Сюзанна⁷, 17-річна Філліс Віллнер. Із Джуді Ґолдгафт, чудовою танцівницею і психологом тіла, Пітер Берґ два роки тому брав участь у студентських заворушеннях у Берклі. Нана Ніна минулої осені покинула Антіохійський коледж і подалася до Сан-Франциско, де зійшлася з Худим Міно; так само Натуральна Сюзанна, котра подружилася з Емметтом. Сем вже років п’ять оберталася в богемних колах – пристрасна, імпульсивна, зі скандинавськими рисами, приголомшливою фігурою і не менш вражаючою схильністю до публічного оголення.

Найекзотичнішою була пара Ленор і Фрітч.

– Емметт познайомив мене з Ленор і Біллом, – згадувала ентузіастична Філліс, котра щоразу в когось закохувалася. – Я була приголомшена. Я полюбила обох. Обидва були одягнені в шкіру. На ній фіолетові шкіряні джинси, він у чорній шкірі – наймагнетичніший, найгарніший, найсексуальніший, найдинамічніший мен, якого я коли-небудь зустрічала. А Ленор була просто прекрасна. Красива як ліванська принцеса.

Як розповів Койоту Солодкий Білл, вже на перших зібраннях Мистецького визвольного фронту на Говард-стріт поміж ним і Ґроґаном намітилася конфронтація: обидва безпомилково впізнали один в одному суперника.⁸ Втім на переговорах, що проходили 8 лютого у підвалі Ґлайд поміж Диґґерами, HIP і редколегією «San Francisco Oracle», вони знайшли спільну мову. З огляду на розрекламований Human Be-In і очікуване паломництво до Гейт-Ешбері, Емметт запропонував комерсантам скинутися, аби забезпечити всіх їжею й притулком. Ті однак заявили, що допомагатимуть медичній клініці Девіда Сміта.

– Ви дозволяєте цим жалюгідним шахраям паразитувати все літо? Хочете прикритися їхнім фасадом, імітуючи глибоку турботу і співчуття до піпла? Піпл не відпустить вас так легко, не будьте дурнями. Рано чи пізно з’ясується, що ви знали, що треба робити, все розуміли, а не робили нічого. Коли це станеться, вас розбомблять у ваших магазинах і банках, де тримаєте гроші, яких у вас більше, ніж треба! Рознесуть все на фіг!

Із цим Ґроґан, Берґ, Фрітч і Койот піднялися з місць і попрямували сходами догори. Хтось кинув їм услід: «Мир, брати, мир».

Емметт повернувся в той бік:

– Мир? Слухай, друже, на цій планеті дуже мало кому світить мир, чому повинен для нас?

– Ось ще одна хаза для Невидимого Цирку, про яку ми забули. Тут крутиться більше фантазій, аніж ми понапридумували за цілу ніч, – добавив Солодкий Білл.

Емметтові імпонувала смілива манера Фрітча. Щораз частіше вони з Натуральною Сюзанною приходили на Каштанову вулицю в Норт-Біч, де ті мешкали в квартирі Ґреґорі Корсо. Ленор сиділа за кухонним столом, водила безшумно витонченими руками, гаптуючи бісером астрологічні візерунки, вивіряючи їх за ефемеридами – Уран, Сатурн, різні сузір’я, а Емметт оповідав про справи Диґґерів. Фрітч був захоплений. Найважче було щодень забезпечувати Безплатне харчування, тож він зголосився їздити на вантажівці за продуктами – більшість поринула у підготовку Невидимого Цирку і справа гальмувала. Емметт, виснажений чотиримісячними ловами, вже зривався на кожного – «рухаючись по кімнаті з відособленою концентрацією акули», яким його пам’ятає Койот; з огляду на умовний термін, він також мусив бути обережнішим із крадіжками м’яса.

Фрітч, портовий вантажник, моряк на торговому судні, теж був вихідцем із Нью-Йорка. Як згадував Пітер Койот, йому доводилося докладати зусиль, аби ствердити себе обіч Ґроґана чи Фрітча, які добре знали бруклінську вулицю, так само й Біллі Маркотта.

Пітер Берґ:

– Якось Фрітч відколов трюк із Біллом Ґремом. Той штампував чеки, як скажений, але Диґґерам раз надав Fillmore Auditorium. Тоді він до смерті злякався Фрітча, думав, що той його вб’є. А Білл нічого такого не говорив. Просто стояв у своїй чорній шкірі, тільки трохи схилився над ним. Якийсь такий жест. Але якби хто глянув зовні, то сказав би: «Та він погрожує Ґремові». Втім якби було треба, то Білл би так і вчинив. І Емметт так само. Білл любив так поводитися. Любив виглядати загрозливим.

Філліс Віллнер:

– Білл був мачо. Він був коханцем. В якого те, що між ногами – як для байкера мотоцикл.

***

«Це було схоже на букет неймовірних вологих мрій Фелліні, воно тягнулося й тягнулося, видива й звуки спліталися в сюрреалістичній гармонії, всі проходили, споглядали, спостерігали, ніхто не цофався, навпаки всміхалися радісно, щасливі, час від часу лунав крик, раптово уриваючись, за мить чувся регіт, хтось видавав прикол, потім знову музичне завивання, стогони про загублену душу, слізні голосіння, обличчя миготіли то тут, то там, демонструючи відчуття досягнутої свободи, витворюючи одну велику щасливу, бляха-муха, мить вічності» (Емметт Ґроґан «Рінґолевіо: життя зіграти до кінця»).

Майбутня подія була анонсована як спільний екологістський гепенінґ, що триватиме від 24 до 26 лютого, точніше, до 27-го. Ральф Ґліссон повідомив у «San Francisco Chronicle»:

– Меморіальна фундація церква Ґлайд на Мейсон-стріт, що потроху перетворюється на своєрідне передмістя Гешбері, проводить у цей вікенд 72-годинну нон-стоп подію, котра почнеться сьогодні увечері о 19-ій. Поети, музиканти, художники, артисти, будь-хто зможе взяти участь. Її гасло «Невидимий Цирк – Закон весни».

У п’ятницю ввечері почав збиратися натовп. Зразу біля входу в храм містився ліфт, який вів до підвалу. Ліфт і далі коридор були заповнені подрібненим пінопластом на три фути у висоту. Цей прикол придумав Ґроґан; пінопласт кілька днів перевозили з фабрики пластмас і різали на смужки. Пробиратися крізь нього було дуже важко, люди потопали, застрягали, ніби уві сні. Вибравшись із пластикових джунглів, потрапляли до трапезної. Тут у великій залі облаштували рекреаційний центр. Виступали Big Brother & the Holding Company, на столі стояла величезна чаша, наповнена цілющими дозами кислоти. Втім через тисняву і близькість до парового котла в приміщенні було надто жарко, також докучав надто голосний звук. Вище розташовувалася Алея кохання. Десяток кабін переобладнали на любовні салони з матрацами, свічками, прянощами, різнобарвними індуськими намазками, оліями. Замки з дверей познімали, а лампочки викрутили. Вниз по коридору містився «Комп’ютерний сервіс Джона Діллінджера». Це була ідея Річарда Бротіґана – негайний спонтанний друк флеш-бюлетенів і новинних випусків за кілька хвилин після події і таке ж миттєве їх поширення. Сервісний центр укомплектували друкарськими машинками IBM Executive, копіювальним апаратом Gestetner, що давав кольорове зображення, електронними сканерами Gestefax, добутими не вповні законним способом. У пошуках новин репортери снували туди-сюди по храму, матеріал набирали на трафарети і зразу ж розповсюджували. Загалом було віддруковано близько вісімдесяти експрес-повідомлень, допоки техніка не вийшла з ладу.

Відбувалося багато гротескних і дивних подій. Індуїстські співи, світлові шоу, вірші власного виробництва, рецитовані в мікрофон біля вівтаря. На електричному органі хтось вигравав «Траурний марш» Шопена – здається, Піґ Пен⁹ із Grateful Dead. Дюжина шаленців лупила в конґи, ритми відлунювали об стіни, здіймаючись високо під стелю вкупі з хмарами диму від тисяч ароматичних паличок і свічок. Кілька голяків на велосипедах мчали вгору-вниз по переходах. Чорний трансвестит на колінах каявся у гріхах, його періщив батогом беззубий альбінос. Важкоатлет-мастурбатор вибрався на амвон, задихаючись у трансі. На задніх лавках п’яні янголи розважалися з красунею, одягнутою як монахиня-кармелітка, вона вигукувала «More! More!».

Кімнату, де наречених готували до весільних церемоній, зайняла Ленор. Приміщення обшили шовком, атласом, обставили свічками, лубрикантами, пахучими оліями і перепрофілювали на кімнату для спокушання, по суті, наблизивши до первинної мети. Оскільки головним завданням було звільнитися від мілітаризму, Ленор активно поширювала листівки по навколишніх базах ВМС і морської піхоти; таким чином людей у військовій формі прийшло багато.

Філліс Віллнер:

– Люди були одягнені в костюми commedia dell'arte, тугі корсети, прозорі плаття, колети з пір’ям. Маленькі костюмчики, трико – як Скарамуш і всі інші амплуа. Я одягла сукню й колготки з чорного ламе, фату, оздоблену бісером і намистинами, що відсвічували синім. Зійшла на вівтар і танцювала. Я була не одна, там танцювали й інші люди. Що танцювала? Не пам’ятаю. Грала жива музика. Білл Фрітч був там і спостерігав. Він сказав, що не може повірити, що я це зробила. Мабуть я зробила це для нього.

В одній з кімнат проходила панельна дискусія «Про значення непристойності» за участі священнослужителя, юриста з Американської спілки захисту громадянських свобод, представника поліції – всі в костюмах, при краватках. Модерував Пітер Берґ, сидячи за столом зі серйозним виглядом. Ззаду були книжкові стелажі і скляна вітрина, вмонтована в стіну поряд із дверима в сусідню кімнату. Коли заговорив полісмен, Худий Міно ледь прочинив двері і в щілину просунув член, поклавши його на полицю. Поки охоронець закону сталевим голосом доповідав про загрозу порнографії, він вимахував членом, вільно інтерпретуючи принцип «роби свою справу».

Емметт Ґроґан:

– Скінчилося тим, що чотири носильники внесли до кімнати оголену пару на матраці з балдахіном, неначе єгипетського фараона. Їх поклали на конференц-стіл, і вони почали займатись коханням. Раптово прорвалася перегородка зі склеєних аркушів паперу, що відділяла третину кімнати, і десяток танцівниць вбігло досередини. Перед вела Сем, її молочно-біла шкіра була волога й блискуча, рожеві пуп’янки набрякли, чорний шовковий шарф розвівався в білому волоссі, опадаючи на розпашілу спину. Замикала ходу Джудіт, витанцьовуючи навколо коханців у такт шести-семи барабанів і закликаючи всіх приєднуватися.

Звісно тут були преса, фотографи, оператори телевізійних новин, втім вони лише спостерігали, роззявивши рота. Оскільки ставало жарко, двері в храмі відкрили наростіж. З вулиці почали напливати волоцюги, наркоторговці, поліція. Опівночі служителі Ґлайд, яким цього вже було забагато, спохопилися. Тут же з’явилися два офіцери поліції, які розпорядилися негайно звільнити приміщення, оскільки через гору пінопласту в підвалі виникла небезпека пожежі. Цей наказ був відразу розтиражований The John Dillinger Computer. О 4-ій ранку в храмі виключили електрику. Кілька тисяч людей рушили до Тихого океану зустрічати схід Сонця і смажити на пляжі свинячі сосиски. Майкл МакКлюр виспівував під супровід цитри «Oh, lord, won't you buy me a Mercedes Benz»¹⁰, йому вторив Вільний Френк Рейнольдс, гамселячи в бубон.

Загалом за цей вечір крізь локації Невидимого Цирку пройшло двадцять тисяч людей. Однак преса, куплена HIP, із цього приводу мовчала.

Річардові Бротіґану теж не вдалося продекламувати свого вірша з амвону:

Мені хочеться думати

(і чим швидше, тим краще!)

про кібернетичну галявину,

де звірі й комп’ютери

живуть у взаємній

запрограмованій гармонії,

як чиста вода

під прозорим небом.

Мені хочеться думати

(вже зараз, будь ласка!)

про кібернетичний ліс

зі соснами й електронікою,

де олені спокійно пасуться

обіч комп’ютерів,

коли розквітають

пагони.

Мені хочеться думати

(так має бути!)

про кібернетичну екологію,

коли ми звільняємось від своїх трудів

і повертаємось до природи,

вертаємося до наших звірів

братів і сестер,

і всього, що споглядають

машини любовної благодаті.¹¹

***

«Емметт спостерігав за ними, поки вони долали автомобільні корки. Чуваку на вигляд було років тридцять, він мав великий ніс, кремезне тіло і велику голову, яка здавалася ще більшою від копиці чорного кучерявого волосся. Дівчині, що її тримав за руку, було близько двадцяти – підстрижена під хлопчика, з характерним прикусом, гарненька, якою буває молода стенографістка з офісу супроти старих вішалок, котрі просиділи сорок років за друкарською машинкою.

Обидва широко всміхались, поки врешті вскочили на тротуар Блікер-стріт, вони, здавалося, були захоплені Емметтом, якого бачили на знаменитому збіговиську в лофті пару тижнів тому. Чувак назвався Еббі Гоффманом¹², свою дівчину представив як дружину Аніту¹³, а далі поцікавився, чи не до Іст-Сайда прямує Емметт, і якщо так, то «Чи не заперечуватимеш, якщо підемо разом, ми живемо у кавалєрці на Сент-Маркс-плейс?» (Емметт Ґроґан «Рінґолевіо: життя зіграти до кінця»).

Певна інформація про Диґґерів все ж просочувалася в пресу, витворюючи їм непотрібний імідж. З огляду на це, а також зважаючи на погрози, що виходили ймовірно від комерсантів HIP, Емметт вирішив на певний час повернутися до Нью-Йорка. Маркотта щоправда в місті не застав, той подорожував десь країною, тож він оселився у знайомої на Нижньому Іст-Сайді.

На той час нью-йоркська богема переселилася з Ґрінвіч-Віллідж на Нижній Іст-Сайд, у тому числі, Аллен Ґінзберґ і Ґреґорі Корсо. Ще 1964 року тут відкрилася книгарня Peace Eye Bookstore, місце тусовки андеґраундних поетів, політичних активістів і фриків. Її власником був Ед Сендерс¹⁴, поет і бек-вокаліст групи The Fugs; для її презентації Енді Воргол¹⁵ видрукував на шовку банери зі зображеннями квітів. Новий богемний район прибрав назву Іст-Віллідж. У жовтні 1965-го тут започатковано андеґраундний часопис «East Village Other», сюди переїхала редакція сатиричного журналу «The Realist», заснованого в 1958-му Полом Красснером – журнал офіційна влада вважала порнографічним.

Перед тим Красснер, коротун із глибоким інтелектом, побував у Сан-Франциско на перемовинах із комерсантами HIP, там і запізнався з Ґроґаном. Він повідомив, що на Нижньому Іст-Сайді відбудуться збори місцевого андеґраунду. Емметт вирішив глянути, що там.

Пізно увечері в лофті зібралося три десятки людей, здебільшого молодь віком до двадцяти. Темою було жорстоке ставлення тутешніх чорношкірих і пуерториканців до патлатих, що прибували в район. Вони переконували самі себе, що причиною є довге волосся і стиль життя марґіналів, яких намагалися наслідувати. Так, напровесні, лише зійшов сніг, вони ходили по вулиці босими. Далі Емметт не витримав. Він нагадав, що Нижній Іст-Сайд, населений малозабезпеченими імміґрантами, чорношкірими, пуерторіканцями, українцями, євреями, завжди вважався крутим районом, де новачків б’ють, тож хіппі не виняток. Але насправді проблема є глибша. По-перше аборигени вражені тим, що прибульці готові платити за оренду житла більшу ціну, аніж ринкова, і вражені неприємно. І так всім відомо, що довговолосі вийшли з жирних передмість, населених білими, та й сам вигляд щасливих, вгодованих шукачів мрій для людей з бідних районів є глузливою імітацією їхнього нужденного життя. По-друге, через них сюди почала вчащати поліція, що ускладнило проведення незаконних операцій, котрі для аборигенів є фінансовою підставою існування. І задля чого патлаті все затіяли? Заради наркотиків? Та наркоман-джанкі є в кожній родині на Нижньому Іст-Сайді! Аби жити в смітті, зі щурами і психопатами? Які ще емоції можуть виникати в людей, що не мають іншої альтернативи, окрім презирства до молодих освічених дурнів, котрі не знають нічого про життя?

– Отож, брати і сестри, вам краще погодитися, що ви не є жодними новими ніґґерами і ніколи ними не будете. У вас занадто багато всього, ви можете повернутися, коли завгодно, маєте дім, родину, гарну освіту, навіть колір шкіри. Всі про це знають, як і те, що для вас пожити волоцюгами – всього-навсього забавка, цікава пригода.

Звісно такі слова не могли сподобатися, оскільки руйнували виплеканий імідж аутсайдера. На додаток Емметт запропонував відкривати безплатні центри догляду за дітьми, безплатні школи й магазини, проводити безплатні рок-концерти і фестивалі латиноамериканської музики у Томпкінс-сквер-парку, поприбирати вулиці від сміття і покинутих автомобілів. Тоді можна буде аргументувати американську мрію і довести, що хіппі прагнуть будувати нове життя.

Коли через кілька тижнів Емметт перетнувся у Ґрінвіч-Віллідж із Гоффманом, той все ще перебував під враженням. Першим ділом він вказав, настільки круто виглядав Емметт у лофті, і що читав про нього статтю в журналі, а також, що хіппі-рух володіє колосальним політичним потенціалом і в Нью-Йорку треба створити філіал Диґґерів. Далі Еббі говорив виключно про себе. Що він доктор психології, спеціаліст із чорної магії й шаманізму, юнаком у Массачусетсі був більярдним акулою, вправним злодійчуком і шулером на всі руки. Що в Іст-Віллідж осів минулого року, а перед тим десять літ був активістом Руху за громадянські права афроамериканців у південних штатах, пресовим агентом SNCC, відповідальним за зв’язки з громадськістю, писав промови для Стоклі Кармайкла¹⁶, і таке інше, таке інше.

– Іще до того, коли хтось щось почув про Емметта Ґроґана, ха-ха-ха!

В його словах читалася невситима жага. Вже десять років активності, а все на задньому плані, а щораз інші пожинають лаври.

– Він певно щоночі засинає з фантастичними мріями про велич, – подумалося Емметтові.

Та в принципі для нього це було неважливо. Для себе він сповідував анонімність. Помічника в Нью-Йорку Емметт теж не мав, а в цього типа вчувалася неабияка хватка. Тож він погодився з думкою, яка ніби сама собою випливала з розмови, що справу треба рухати разом. Наступного ранку Ґроґан приніс Гоффману цілу купу диґґерських публікацій, маніфестів, навіть чорновик Пітера Берґа «Політ без квитка». Той обіцяв усе перекопіювати і поширити на Нижньому Іст-Сайді, ще й організувати такий самий пресовий бюлетень на Нижньому Манхеттені. Та насправді Еббі плекав іншу мету. Йому хотілося на обкладинки, в чарти, вийти на національний рівень, стати модним радикальним політиком номер один, режисером вуличного театру, попсовим революціонером «на біс».

Для Емметта ця авантюра стала школою зі знаком мінус. 9 квітня, на шостий тиждень свого перебування у Нью-Йорку він разом із Натуральною Сюзанною сів на літак до Сан-Франциско.

***

Human Be-In і Невидимий Цирк були першими актами містерії, що розгорталася буквально на очах. Прелюдією стала поява в Гейт-Ешбері тлумів барвистої молоді, котра прибувала зі середніх штатів і великих міст на обох узбережжях. Спокушені рекламою, вони покидали дім, школу, коледж і поспішали до Сан-Франциско. Скоро їх стало надто багато, як і попереджував Ґроґан. Перша реакція влади була передбачуваною. Їх намагалися виловлювати і відправляти додому. Біля поліційного відділку в Station House у Парку Золотих воріт встановили дошку оголошень, де під грифом «Wanted» вивішували фото малолітніх утікачів до Хіппіленду. Поліція здійснювала рейди по Гейт, під час яких гребли всіх підряд. Одночасно вийшло розпорядження мерії про заборону ночувати в Ґолден-Ґейт-парку.

У березні через претензії пожежників і служби охорони здоров’я приміщення на Фредерік-стріт довелося звільнити. Далі ініціативу взяв до рук Пітер Берґ, який разом із Джуді Ґолдгафт звільнився з Мім-трупи. В рамках Free Store він збирався реалізувати ідеї партизанського театру, висловлені в трактаті «Політ без квитка»:

– Партизанський театр має намір вивести публіку на звільнену територію, аби витворити акторів життя. Це зробити легко, експлуатуючи ті ж механізми, що й при осягненні Free. Публіку створює проблема. Так само групу вільних осіб. Вони самі стають проблемою. Це театр андеґраунду, який прагне у світ. Його мета – звільнити поле, контрольоване споживачами, створити територію без стін. Його вистави – склорізи для вікон імперії. Диґґери модні. Все безплатно, займайся, чим хочеш. Людина є засобом обміну. Їжа, машини, одяг, притулок, предмети, реквізит просто існують. Матеріал. Ідеальним роздавачем буде відкритий автомат на вулиці. Замки трудомісткі. Комбінації це замки. Отож Безплатний магазин, клініка чи ресторан стають соціальним видом мистецтва. Безбілетний театр. Без грошей і контролю.

Вкупі з Міно, Койотом і Фрітчем вони винайняли приміщення за кілька кварталів звідси на розі Carl street і Cole street – зусібіч краще й просторіше, на другому поверсі з балконом і величезними суцільними вітринами. Берґ іменував його «The Trip Without a Ticket», за назвою свого трактату; він став третім і останнім Free House. Сюди позносили одяг, ювелірні вироби, телевізори, господарське начиння, кухонний інвентар, стіни розмалювали в білий колір. Сам магазин займав дві третини площі, решту віддали під безплатну швейну майстерню, яку вела Джуді з дівчатами. Тут шили хіповий одяг, прикрашали його візерунками, латками, нашивками, торочками, розфарбовували у психоделічні кольори. Швейна майстерня працювала п’ять днів на тиждень. Волонтери-лікарі продовжували надавати безплатну медичну допомогу. Також організували групу безплатних адвокатів, які захищали патлатих від репресій влади; їхні послуги оплачували Grateful Dead.

Втім найпроблемнішим залишався проєкт Безплатне харчування. Легко сказати – щодня забезпечувати продуктами сотні голодних у Пенгендл-парку. Після від’їзду Ґроґана його продовжував Солодкий Білл Фрітч.

Авторитет Диґґерів визнавали не лише Пекельні Янголи, а й Чорні Пантери. У квітні, вже коли Емметт повернувся з Нью-Йорка, на Коул-стріт завітали двоє озброєних пантер – головнокомандувач Г’ю Ньютон, м’язистий, з відкритим обличчям і пристрасною мовою, і 16-річний скарбник партії Боббі Гаттон. Їх цікавила можливість випуску друкованого партійного листка. В результаті перший номер газети «The Black Panther» вийшов 25 квітня в диґґерському помешканні на Пайн-стріт, де проживало кілька сімей, зокрема Пітер Койот зі Сем, і стояли копіювальні машини Gestetner. Заодно пантер надихнула ідея Безплатного магазину, і в квітні в районі Філлмор відчинив двері The Black People’s Free Store.

У Пасхальну неділю 26 березня діти квітів організували кілька акцій, означивши вихід ідеї за межі заповідника Сан-Франциско. В Лос-Анджелесі 4 тисячі людей прийшло до Єлисейського парку. У Нью-Йорку Flower Power Love-In And Be-In зібрала 10 тисяч у Сентрал-парку.

Неподалік від Центрального парку на 5-й авеню з юрби виринув Еббі Гоффман з розмальованим золотою фарбою обличчям. Був Великдень і йому захотілося зайти до катедри Святого Патріка. Проте завадила поліція:

– Тобі у такому вигляді не можна.

– Чому? Адже з вашим виглядом можна.

– Не можна до церкви з квітами у волоссі.

В Сан-Франциско того дня виникли заворушення, іменовані Пасхальним повстанням. Почалося з того, що кілька Диґґерів на Гейт-стріт роздавали постери й листівки. Навколо юрмилися люди. Декотрі з них розіграли футбольні паси пластиковою пляшкою. Це зацікавило зівак і скоро на вулиці зібрався натовп, витворилися автомобільні корки. На виклик прибула поліція, яка не придумала нічого ліпшого, як перекрити Гейт. У відповідь люди пішли порожнім стрітом, вигукуючи: «Вулиці належать народу» і «Не пускайте машини по Гейт». Вони повсідалися на асфальт, заодно протестуючи проти заборони спати в Ґолден-Ґейт-парку. Далі почалася гра «Зв’язування руху». Довговолосі снували туди-сюди, перетинаючи перехрестя, поліція арештовувала їх по одному. За кілька годин назбиралося півтора десятка. Врешті народу ввірвався терпець. Патрульну машину оточили і чергового затриманого винесли на руках. Ситуація балансувала на грані зриву. Аллен Коен намагався вгамувати пристрасті:

– Сьогодні День Воскресіння, та це не означає, що когось треба розіп’яти! Є інші способи боротьби зі злом!

Паломництво школярів до Сан-Франциско на Пасхальні канікули було репетицією Літа Любові. Стало зрозуміло, що влітку слід очікувати на стовпотворіння. Необхідно було подбати про організацію житла, харчування, постачання продуктів, медичну допомогу для тисяч людей, що прибудуть до міста. 5 квітня зібралися представники Диґґерів, The Family Dog, Straight Theatre, редакція «San Francisсo Oracle», які оголосили себе Радою Літа Любові. Ось коли, здавалося, пригодиться радикальний досвід Диґґерів! Хрещеним батьком Літа Любові був іменований Чет Гелмс.

Втім спритні ділки кинулися експлуатувати розкручений бренд. Доктор Девід Сміт, наближений до місцевої влади, рідко призначав щось більше від аспірину чи торазину, натомість переймався боротьбою з контрабандними наркотиками. На розі Клейтон і Гейт він відкрив власну Haight-Ashbury Free Medical Clinic. У нього працювали волонтери з Каліфорнійського університету і медичного коледжу Сан-Франциско. Сміта завзято критикував Ґроґан, адже вибивання грошей для заробітної плати і щотижневі інтерв’ю на телебаченні і в пресі жодним чином не відповідало диґґерському трактуванню Free.

Інші теж поспішали скористатися кон’юнктурою. 5 квітня був започаткований тур «The Hippie Hop». З понеділка до п’ятниці два екскурсійні автобуси упродовж двох годин возили спраглих туристів по Гешбері, як іменувався район у рекламних буклетах, аби ті насолоджувалися виглядом довговолосих тубільців. У відповідь Диґґери демонстрували їм розбиті дзеркала. Річард Бротіґан ішов по Гейт, спрямовуючи дзеркало на туристів, на якому було написано «Пізнай себе». Втім через суцільні корки бізнес виявився збитковим, тож у середині травня туристичний маршрут скасували.

Організатори майбутнього Літа Любові теж ухилялися від вирішення реальних проблем. Якийсь час редакція «San Francisсo Oracle», комерсанти HIP, шамани-послідовники Тімоті Лірі у білих балахонах носилися з ідеєю відсвяткувати День Літнього Сонцестояння 21 червня в резервації хопі біля Ґеллепа, штат Нью-Мексико, заодно відвідати Ґранд-Каньйон в Арізоні. Захід уявлявся розширеним Human Be-In; очікувалося прибуття півмільйона людей. На той час Ґроґан перебував у Нью-Мексико, остерігаючись замаху на своє життя, який нібито планували комерсанти HIP – хоча це вже, здається, була паранойя. Разом з індіанцем пуебло на ім’я Маленький Птах він полював в околицях Ель-Ріто на півночі штату, а Натуральна Сюзанна очікувала в індіанському селищі. Коли делегація з Гейт-Ешбері прибула до Санта-Фе, Емметт і собі подався на зустріч із хопі. Ті однак виявили катастрофічну нетактовність щодо індіанських традицій. Познімавши зі стін у хоганах ритуальні маски, вони повиносили їх надвір, одягаючи самі і пританцьовуючи перед непосвяченими місцевими жінками й дітьми. Далі ще ліпше. Пригостивши тих марихуаною й ЛСД, новітні дикуни з мегаполісів поскидали зі себе одяг і почали злягатися – парами, групами, демонструючи начебто внутрішню свободу, невситиму любов і солідарність з аборигенами. Це вже не лізло в жодні ворота. Старійшини племені висловилися за те, аби блідолиці з бородами ніколи більше не ступали на їхню землю – попри те, що комерсанти HIP обіцяли їм золоті гори після Human Be-In. Індіанський шериф також заборонив акцію, тож довелося погодитися на скромніший гепенінґ в Сан-Франциско.

Водночас зросла пацифістська активність. 15 квітня пройшли демонстрації в рамках Весняної мобілізації як продовження загальнонаціональної акції проти війни у В’єтнамі, започаткованої в листопаді 1966 року. Понад 60 тисяч людей зібралося на стадіоні Кезар у Ґолден-Ґейт-парку в Сан-Франциско. 125 тисяч вийшли на вулиці Нью-Йорка. Обидві стали найбільшими на той час антивоєнними маніфестаціями. Вирішальною стала підтримка Мартіна Лютера Кінґа, який вступив до Національного мобілізаційного комітету. Втім Джоан Баез закликала іґнорувати марш, аби не підтримувати прокомуністичний В’єтконґ.

Наприкінці квітня розпочався судовий процес за звинуваченням у непристойності «Книги любові». Ленор Кендл явилася на суд у яскравій помаранчевій водолазці й таких же леґінсах як свідчення невтолимого почуття.

– Любов – лише слово із чотирьох літер, – нагадала вона, зауваживши, що справді непристойними є слова ненависть, бомба та війна. – Якщо ми пізнаємо власну красу, ніхто нікому не заподіє жодної шкоди.

До захисту долучився Лоуренс Ферлінґетті, який десятиліття тому пережив подібну колізію з поемою Ґінзберґа «Howl». Все ж після десяти годин роздумів присяжні дійшли висновку, що «Книга любові» порнографічна і не має жодної суспільної вартості.¹⁷

У квітні до Сан-Франциско повернувся Біллі Маркотт, а на початку травня з Нью-Мексико – Емметт Ґроґан. Утрьох зі Фрітчем вони продовжили проєкт Безплатного харчування.

А в цей час до Гейт-Ешбері прибували нові й нові волонтери світлої Ери Водолія, їм не видно було кінця-краю. Безумовним хітом сезону стає пісня «San Francisсo (Be sure to wear some flowers in your hair)» Джона Філіпса¹⁸ у виконанні Скотта МакКензі¹⁹. Записана у травні, вона відразу ж зайняла верхні сходинки в чартах, супроводжуючи масове паломництво:

If you’re going to San Francisco

Be sure to wear some flowers in your hair

If you’re going to San Francisco

You’re gonna meet some gentle people there²⁰

***

Цьогорічна виборча кампанія до муніципалітету Амстердама поглибила розкол у середовищі провосів. Частина пішла на вибори під гаслом «Уперед весело на Амстердам, який має стати містом для життя». До муніципальної ради пройшло п’ять кандидатів, у тому числі, Рул ван Дайн і Лууд Шиммельпеннінк. Ґротвельд і Столк засудили це як зраду ідеалів.

У зв’язку з минулорічними заворушеннями в Амстердамі пішов у відставку комісар міської поліції. У травні 1967-го був змушений піти бурґомістр. Проте дистанціювання лідерів Provos від активної боротьби і безвідповідальна риторика в час, коли потрібні були рішучі дії, свідчили про те, що рух вичерпався. Ґротвельд заявив, що всередині він уже мертвий. 13 травня, через тиждень після відставки бурґомістра, провоси оголосили рух ліквідованим.

Роб Столк:

– Provo має зникнути, бо всі великі люди, які зробили нас великими, вже пішли.

Насправді це означало, що настала нова фаза експерименту. Через два роки Рул ван Дайн створив із колишніх провосів Зелену партію Kabouters²¹. Вони висунули ідею Вільної Помаранчевої держави як союзу комун Амстердама та інших громад Нідерландів. У результаті Амстердам перетворився на місто, де панує вільний стиль життя:

– В Амстердамі можна все, що заборонено вдома.

***

«Скоро настав червень, і за пару тижнів до того, як по всій країні позакриваються школи і звільнена молодь увіллється в паломництво до Гейт-Ешбері на розрекламоване Літо Любові, провід «Студентів за демократичне суспільство» Східного узбережжя запросив Диґґерів на свою щорічну конференцію, що мала відбутися у вікенд на лісовому кемпінґу в Мічіґані. Койот продовжував співпрацю з Мім-трупою Сан-Франциско, граючи у безплатних виставах commedia dell’arte в міських парках, тож запрошення його не цікавило. Але Ган (Пітер Берґ – ред.) давно покинув трупу і вважав, що було би незле перевести дух від Безплатного магазину, перш ніж полчища дітей квітів затоплять Гейт. Офіційне запрошення Диґґерам надійшло до Польоту Без Квитка на Коул-стріт, тому Ган першим довідався про конференцію» (Емметт Ґроґан «Рінґолевіо: життя зіграти до кінця»).

Враховуючи перманентну кризу, в яку занурився SDS – і в керівництві, і щодо політичної тактики, їм необхідна була альтернатива. До того ж епіґони Diggers почали з’являтися в Берклі, Лос-Анджелесі, а надто в Нью-Йорку, де орудував Еббі Гоффман, тож треба було вказати на їхній дилетантизм. Заодно вималювалася перспектива зірвати конференцію.

Затарившись пивом, вином, віскі й амфетамінами, вони з Ґроґаном, Маркоттом і Фрітчем сіли в орендований універсал і поспішили в Дентон, штат Мічіґан. Зразу поміж Фрітчем і Емметтом розгорілося змагання, хто краще водить машину, тож вони мчали зі швидкістю 90 миль на годину. Берґ був байдужий до таких ігрищ, Біллі Маркотт так само – вмостившись на задньому сидінні з косячком, він задовольнявся амплуа happy hippy.

За шість миль до Дентона, Емметт занурився в мапу, поклавши її на кермо і не збавляючи швидкість. Раптово машина вискочила на ґрунтову дорогу, кілька разів перевернулася і влетіла в ставок. Як не дивно, ніхто не забився. Оскільки Емметт не мав водійського посвідчення і виглядав п’яним, вину за скоєне взяв на себе Фрітч. Він твердив, що їхав не більше п’ятдесяти миль на годину. Полісмен однак наполягав, що при такій траєкторії швидкість мала сягати не менше вісімдесяти. Тож Фрітча посадили в поліцейську машину і повезли в Дентон, де суддя мав призначити штраф. Раніше він мав одну ходку, тож необхідно було чимшвидше витягнути його з халепи.

Буквально за десять хвилин Ґроґан, Берґ і Маркотт в’їхали на кемпінґ. У конференц-залі промовляв Том Хейден – акуратно підстрижений радикал з університетським дипломом, рябий, одягнений як типовий представник середнього класу. Тодд Ґіттлін²² записував на магнітофон.

Берґ із Маркоттом всілися біля дверей, Ґроґан почав протискатися наперед. Біллі витягнув флейту.

– Ти хочеш виступити, Емметте? – спитав Берґ.

– Ні.

– А ти, Біллі?

– Я хочу грати на бубні.

Кивнувши Хейдену і президії, Емметт звернувся до аудиторії:

– Моє прізвище Ґроґан, там сидить Берґ, на флейті грає Маркотт. Ми Диґґери зі Сан-Франциско, але про це поговоримо пізніше. Наперед справи важливіші. У нас аварія за шість миль звідси, одного з наших братів Фрітча забрала поліція. Якщо дізнаються, що в нього вже є стаття, Біллові доведеться несолодко. Треба витягнути його звідти. Нам потрібен адвокат і хтось із машиною.

Тиша тягнулася непристойно довго. Тоді Емметт взяв з іншого боку. Дуже ввічливо він поцікавився у товстуна тридцяти з гаком років, чи той часом не адвокат. Той кивнув ствердно, ще й витиснув: «Еге ж, і машина є». Емметт буквально стягнув його з крісла і вони втрьох із Маркоттом побігли надвір.

Берґа натомість запросили до слова. Спершу він попросив, аби вимкнули магнітофон. Ґіттлін вимкнув, хоча й неохоче.

– Я розповім, що ми робимо в Сан-Франциско. Це, як на мене, гарний варіант для завершення проєкту SDS. Ви можете стати Диґґерами.

І далі повів квасно-солодким біло-ніґґер-хіпстерським сленґом:

– Власність є ворогом, треба знищити мертві цінності будь-яким способом. Починати маємо зі себе – атакувати власні голови, перш ніж зосередитись на системі. Організуйте власні божевільні голови! Викиньте всю надуману фігню! Таку, як професійні спілки вчителів, робітників і таке інше! Не створюйте довбаних шкіл! Спаліть їх! Або відійдіть вбік і лишіть їх у спокої, вони зігниють самі. Випадіть зі системи, перестаньте прикидатися, ваші діти знають про це, тому й тікають від вас. Втікають від брехні, котра є вашим життям!

Зі заднього крісла підвівся тип в армійському бушлаті.

– Мене звати Еббі Гоффман. Я втомився від простоти громадянського суспільства. Ми маємо веселитися. Маємо інакше вдягатися і робити ті самі речі. Ви на правильному шляху, хлопці, ви фантастичні. Ми повернемось до Нью-Йорка і робитимемо те саме, що й ви.

Поряд сидів Пол Красснер і ще кілька нью-йоркських псевдодиґґерів у фіолетових хіпових прикидах, розшитих бісером, у мексиканських сомбреро.

Зірка Хейден навпаки заперечував проти того, аби мати з Диґґерами справу.

За той час Біллі Маркотт вирулив на головну вулицю Дентона. Зразу ж вони побачили Фрітча біля порожнього бару з пляшкою пива в руці. Він розповів, здавалось, абсолютно фантастичну історію, про те, як виступив перед мировим суддею і так сподобався всім, що його звільнили без будь-якого штрафу, ще й запросили на вечерю і нічліг.

Регочучи, вони увійшли в зал. Адвокат тихенько проліз на своє місце, не посмівши спитати, де ключі від машини; Біллі Маркотт лишив їх у замку запалювання.

– Хто з вас, дівчатка, хоче трахнутися? – поцікавився Фрітч.

Проте в залі розгорілася серйозна дискусія. Якийсь чолов’яга років п’ятдесяти заперечив Берґові, що той не є пролетарем, отже й не має чого викидати, а ось сам він уже тридцять п’ять років член профспілки автобудівників, з біса важко працює, аби змінити капіталістичний менталітет і вдосконалити організацію, котра набагато революційніша, «аніж отой хлопець, що сидить на столі й грає на іграшковій флейті».

Тоді на авансцену виступив Фрітч. Вийнявши два посвідчення з гаманця, він вперся в старих лівих мерців чорними блискучими очима.

– Бачиш ці дві картки, чоловіче? Всі бачите? Трохи менше, як рік тому цими картками був я, вони були мною понад дванадцять років, третину мого життя. Я отримав їх з одних і тих же рук у двадцять літ, коли звільнився з каліфорнійської тюрми. Ось тут написано, що я портовий вантажник у Сан-Франциско, а тут, що був членом Американської комуністичної партії і мав непогану репутацію – до часу, коли мені виповнилося двадцять чотири чи двадцять п’ять, і я вже не бачив сенсу поновлювати членство. Обидві картки вручив мені один і той самий містер соратник Гері Бріджес²³, якого ви всі добре знаєте. Так от, жодна з цих карток вже не я. Чому так сталося – довго оповідати, скажу лишень, що минуло багато часу, допоки я збагнув, що обидві організації повні лайна. А я не хотів брехати про соціально важливі зміни, хотів щось робити, змінити кляту систему! Поки зрозумів, що коли хочеш зробити щось важливе, змінити жалюгідне існування в цьому довбаному світі, треба перестати дурити самого себе, заробляючи триста доларів на тиждень і відвідуючи щомісяця партійні збори. Саме заробітна платня допомогла зрозуміти, що моє членство в Комуністичній партії є ніщо інше, як елітарна забаганка, завдяки чому раз на місяць почуваєшся самовдоволеним дурнем. Більше нічого і ні для кого ми не робили. Я глянув на своїх друганів, які бавилися в профспілку, партію трудівників світу, і побачив, які вони жирні і люблять комфортне життя. І вирішив, що з мене досить. Досить цієї фігні. Потім я зустрів своїх нових братів, і тепер ми працюємо, аби щось змінити. Не маршами протесту, не демонстраціями з вимогами змін, ні! Змінити самим. Все дуже просто. Ми не просимо, не вимагаємо, аби хтось щось зробив. Ми робимо самі. І якщо хтось схоче нас зупинити, ми будемо захищати наше право змінювати своє життя. Я був таким, як ви, містер! Як більшість із вас. Грав у трік-трак, але насправді дурив лише самого себе. Я би й далі викидав із вагонів і обкладав історію лайном, якби не збагнув істину, що насправді не роблю нічого і ні для кого, окрім як для свого власного божественного еґоїзму.

Під шквал оплесків Фрітч зійшов зі сцени. Далі взяв слово Емметт, який сидів у задньому ряду. Він виліз на стіл і всі повернулися в його бік.

– Ми приїхали для того, аби ви знали правду про те, що робиться в Сан-Франциско. Те, що робиться там, треба робити скрізь і робити правильно! Не якась там Армія Спасіння, не романтичні Робін Гуди, а звичайні вільні брати й сестри, котрі працюють, бо мають любов до людей. Любіть людей, але не як безглузді ліберали-доброчинці з фальшивими обіцянками гуманізму і м’язево-кишковою любов’ю. Маємо лишатися анонімними, тому що суспільство, з яким ми махаємось, рано чи пізно почне напружуватися при згадці про гірку диґґерську таблетку «Безплатно, бо воно твоє!». Тому що копи заб’ють нас палицями. Якщо ти не анонім, якщо пишеш своє ім’я поверх усього, що робиш – не зробиш нічого! Вони замкнуть тебе, або зметуть назавжди.

Ліворуч почувся знайомий голос. Емметт обернувся і побачив Гоффмана.

– Знаєш, Емметте, ти отримаєш кооптацію, подобається тобі це чи ні. Ти надто переконливий, надто виразний, вони зроблять з тебе ікону, викрадуть твою анонімність і продадуть країні як нового антигероя! Ще цього року або в 1968-му тебе помістять на обкладинку «Time», «Life» чи «Newsweek», продадуть твою харизму як модний стиль. Подобається тобі чи ні, але через рік твої постери будуть висіти на стінах!

Емметт вже стикався з подібним свинством серед нью-йоркських телевізійників. Ну що ж, тепер він дасть здачі. Його враз накрило хвилею, здалося, що весь тягар дотеперішньої рабської праці з Безплатним харчуванням навалюється на нього, від чого закипіло всередині. Емметт почав притишеним голосом, відчуваючи, як наростає шквал:

– Еббі, ти помиляєшся. Мені не треба на обкладинку «Time», я не хочу свій фейс на обкладинку нікуди, навіть в андеґраундну газету, ніде. Мені не треба постерів, я не збираюся продавати їх, ні тепер, ні потім, принаймні доки не відчую, що пора зупинитися. Вам це важко зрозуміти, бо ви аж підскакуєте, коли бачите себе на екрані, коли показуєте всім, що ви теж там були. А мені, моїм братам і сестрам, не треба, розумієш? І знаєш чому? Та ти й так знаєш, що я правду кажу. Все просто. Бо ми не жартуєм! Ні я, ні будь-хто з нас. Ні про те, що ми робимо, ні про те, як змінити країну! Вам, мабуть, справді важко зрозуміти це. Більшість із вас швидше дадуть в зад, аби нарисуватися на обкладинці як Великий поганий радикал. От ти, наприклад, зараз думаєш, ну чому я такий мускулистий, носатий, брутальний важковаговик, романтичний хіп, симпатичний котяра, який має більше стилю в своєму, блін, каблуці, аніж будь-хто з вас, ну чому мені не бути на перших сторінках цих сраних таблоїдів? Та вони просто зжеруть усе, що я скажу, і зроблять мене за ніч національним, модним героєм, радикалом номер один! Але МИ НЕ ЖАРТУЄМО, ви, засранці, бляха, робочі мурашки!

Із цим Емметт зістрибнув зі стола, ненароком перекинувши його. Враз публіка вибухнула. Всі занурилися в хаос. Крики, тріск, поламані стільці, штовханина. Емметт роздавав ляпаси направо й наліво, вигукуючи «Ви кляті боягузи!». Фрітч спостерігав, аби ніхто не зайшов йому зі спини. Берґ сидів на підвіконнику, Біллі Маркотт дув у свою флейту. Назагал витворився незлий театр, всі снували навколо, як ошалілі. Так тривало кілька хвилин. Скінчилося тим, що Емметт вхопив за барки єдиного чорношкірого, що перебував у залі, і викинув за двері:

– Ти, клятий ніґґер, ти не маєш тут бути! Ти потрібен своїм! Іде війна, тож повертай свою чорну задницю до своїх братів і сестер, там тобі належить бути. А ви, сміттюхи, геть звідси! Пішли спати! Вперед, сонний час!

Увечері наступного дня вони четверо зайшли в забігайлівку в Драґ-Сіті, штат Канзас, по дорозі на Фріско. Всередині семеро чи восьмеро юних реднеків зависли за музичному автоматі і раз по раз поглядали на патлатих дядьків, одягнутих як хіппі зі Сан-Франциско. Втім на бійку не скидалося, навпаки вони чемно діждались, поки ті дадуть собі раду з тарілками, і аж тоді підсунулись ближче. Звернулися до Фрітча – такий, як він, крутий, здоровий, старший удвічі, вважався би великою рибою в їхньому містечку.

– Ми через пару тижнів їдемо в Сан-Франциско. Хочемо приєднатися до Емметта Ґроґана і Диґґерів. Ви знаєте їх?

Біллі Маркотт розсміявся. Берґ нервово кинув монету в музичний автомат. Фрітч глянув на Емметта, потім повільно повернувся до них:

– А що такого чути про того хлопця і тих, як ви кажете, Диґґерів?

Ті здивувалися, що четверо дорослих, патлатих, з вигляду справжніх хіппі не чули про Ґроґана.

– Всі знають, хто такий Емметт Ґроґан. І що Диґґери керують в Гейт-Ешбері – ну там, їжа, одяг, все, що треба, влаштовують на нічліг. У нас є знайома дівчина, живе за милю звідси, півроку тому їй виповнилося п’ятнадцять, вона втекла до Фріско і жила з Диґґерами. Зі самим Емметтом Ґроґаном! Богом клянусь! Кажуть, вона носить його дитину, але невідомо, чи це правда, можливо гонки. Та ні, ви мусите знати Диґґерів, якщо ви насправді з Фріско!

– Так-так, ми чули, але давно виїхали з міста, подорожували, а ті за той час рухали справу. Гарні хлопці, еге ж. Ну що ж, привіт, побачимося на Західному узбережжі.

Цей епізод сколихнув бурю в склянці. Хоча Біллі Маркотт до зіркового феномену Ґроґана поставився з гумором:

– Вони вже ввели тебе в Зал фольклорної слави хіпстерів і все ще не знають, як ти, в біса, виглядаєш! Ти вже легенда, Емметте.

Фрітч однак насупився і лишився таким до кінця поїздки. Так само Берґ помітно згіркнув від інвазії у власне еґо. Він натякнув, що можливо Емметт використовував Безплатний магазин, аби здійнятися на вершину слави. Ґроґан віджартовувався, адже це абсурд, ви ж знаєте, я не мав нічого спільного з медіа, якраз навпаки, сам намагався ліквідувати міф:

– Та це ж дітваки, що на цілий рік відстали від життя і не знають, що мене насправді не існує.

Та Берґ із параноїчним завзяттям наполягав на своєму. Емметт відчув себе придурком. Він був готовий лупанути його, але Фрітч відтягнув убік. Що ж, можливо, це початок кінця – якщо вже категорії диґґерів і безплатно вийшли з-під контролю і потрапили в чарти.

Десять годин ніхто з них не спав. Маркотт вів машину по нічній дорозі зі швидкістю понад дев’яносто миль, не промовляючи ні слова, лише награвав на десятицентовій губній гармоніці. Зранку в’їхали на станцію технічного обслуговування біля Сакраменто. До Сан-Франциско лишалося вісімдесят п’ять миль, це була остання зупинка. Біллі зняв черевики і поліз на заднє сидіння поспати. За кермо сів Берґ. Поруч із ним всілися Емметт і Фрітч. Емметт крутив ручку радіо, намагався вловити станцію Сан-Франциско. Через дві години, коли оминули Берклі, з’їхавши з автостради на міст через бухту до Фріско, Емметт обернувся, аби розбудити Маркотта.

Оба-на! А де Біллі?!

На підлозі валялися його черевики. Фрітч перехилився через сидіння, мацаючи рукою по підлозі:

– Біллі, мать твою!

Вийшло так, що Маркотт лишився на заправці в Сакраменто. Напевно відійшов на хвилину і там заснув. А вони молодці, навіть не поцікавились, що з ним. Нікому й на думку не спало, що Біллі лишився сам, без черевиків і грошей. Напевне й досі спить десь під тентом. Це що, вже всім стало по барабану? Втомилися змінювати світ? Усім все до лампочки?

***

«Фестиваль Монтерей Поп, що відбувся у червні 1967 року, став першим значним фестивалем в історії рок-музики. Його організували продюсер Лу Адлер і Джон Філіпс із популярної в хіповому середовищі групи «The Mamas & the Papas». На той час все – рок’н’ролл, ритм-енд-блюз, біґ-біт, називали поп-музикою. Фестиваль супроводжувала маса неймовірних чуток і домислів – що інкоґніто прибули Beatles, і що начебто бачили Пола Маккартні з приклеєними вусами, як на обкладинці «Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band». Піком стали виступи Дженіс Джоплін і Джимі Гендрикса, який спалив на сцені свою гітару. Цей фестиваль виявився надзвичайно вдалим. Якби не відбувся Монтерей Поп, не було би Вудстока» (Джубокс «З неопублікованої Рок-Енциклопедії»).

Щороку в містечку Монтерей неподалік від Сан-Франциско проводили джазовий фестиваль. У 1967-му вирішили організувати фестиваль популярної музики. До участі запросили Білла Ґрема. Гаслом Monterey International Pop Music Festival було «Музика, любов, квіти». Гостям на вході роздавали гавайські орхідеї. Вже 16 червня у перший день фестивалю з’їхалося 30 тисяч людей. Виступили групи зі Сан-Франциско, Лос-Анджелеса, Нью-Йорка, також британські The Animals і The Who, індійський сітарист Раві Шанкар. Monterey Pop став майданчиком для зустрічі музикантів з Бей Еріе і Лос-Анджелеса, дебютом для груп, котрі в майбутньому визначать напрям розвитку рок-музики, і прологом Літа Любові. В останній день 18 червня на Монтереї було 90 тисяч людей. Пролунав заклик їхати до Сан-Франциско. Хіт МакКензі «If you’re going to San Francisco // Be sure to wear some flowers in your hair» стає неофіційним гімном хіппі.

У червні, по закінченні судового процесу Кен Кізі почав відбувати термін у виправно-трудовій колонії.

***

«Я спостерігав за виступом Дженіс у Пенгендл-парку і бачив її в Монтереї, але найяскравіше її запам’ятав на святі Літнього Сонцестояння 1967 року в Сан-Франциско. Вона стояла перед подовгастою аеропортівською машиною сорокових років і курила сигару, сьорбаючи з пляшки. Серед усіх фантастичних масок-породжень того дня – червоних облич магів, котрі демонстрували фокуси, циган, гігантів, що наковталися айауаски, самозваних принцес, клоунів і арлекінів з Мім-трупи, які виконували піруети на галявині, монахів, ватаг ангелів, огорнутих димом, дітей, голих, як Адам у перший день творіння, що розбирали надувні кульки на дощовому узліссі, індіанців, власників фургонів, усіх оцих авіаторів, скороходів і дайверів, котрі змогли зібратися в одному місці в один час, Дженіс видавалася найфантастичнішою і найбільш реальною. Очевидно в той полудень серед усіх паркових уособлень її еманація видавалася найбільш правдоподібною. Втілення перетворилося на Дженіс, а вона – в нього» (Девід Долтон «Часточка серця»).

Закличні ритми і флейти менестрелів приголомшили Сан-Франциско. Офіційне відкриття Літа Любові був призначений на день Літнього Сонцестояння 21 червня. О 4-й ранку оголосили збір на огорнутих океанським туманом пагорбах Твін Пікс, що здіймаються над Гейт-Ешбері:

– Приносьте костюми, ґонґи, цимбали, мир, гармонію, квіти.

Тут зустрічали схід Сонця, складаючи жертвоприношення з трави й гілок місцевим індіанським божкам. Богинею цього Сонцестояння була Королева Бджіл.

О 8-й чи 9-й годині всі зійшлися до Парку Золотих воріт, де на полі для гри в поло мав початися сейшн. Ось автофургон з апаратурою Big Brother & the Holding Company, і Дженіс Джоплін з вантажної платформи виконує блюз перед зачарованими підлітками. Навколо витанцьовують дітлахи, вигукують щось і купаються в кільватері звукової лавини. Он Джимі Гендрикс видирається на фургон, аби зняти все це на камеру. Люди навколо сідають на траву. Сьогодні вони – учасники дійства, що нагадують міжпланетних мандрівників у перший день дослідження земного раю.

І серед них Дженіс, що уособлювала дух Сонцестояння – чуттєва, вогненно-руда, вона танцювала босою, ніби циганка, очманіла від насолоди. Та ось образ віддаляється, перетворюється на маленький світний диск, його всмоктує пустка часу, лишається тільки усмішка до вух, що пливе блакитним небом, неначе примарний серпанок Чеширського Кота.

Увечері втомлені від чудес люди спускаються на пляж до океану, що плюскоче у підніжжі Ґолден-Ґейт-парку. Велике сонце балансує на грані присмерку, розсипаючи щедро свої відблиски. Люди на пляжі проводжають захід Сонця і починають церемонію святкування молодого Місяця.

Очевидно, що початковий стан існування людства був подібний на дійство, яке відбувалося у цей день.

25 червня була влаштована нова грандіозна акція. Цього дня проводилося всесвітнє телевізійне шоу «Our World», уперше в історії телебачення його транслювали на всіх п’ятьох континентах і могли спостерігати 400 мільйонів людей водночас. До участі в шоу були запрошені The Beatles. Сидячи в лондонській студії на Еббі Роуд, вони виконували свою нову пісню «All You Need Is Love». Новоспечені мешканці Гейт-Ешбері співали разом з ними:

Nothing you can know that isn’t known

Nothing you can see that isn’t shown

Nowhere you can be that isn’t where you’re meant to be

It’s easy

All you need is love

All you need is love, love

Love is all you need²⁴

Із цим Гейт-Ешбері перетворився на світову оазу, космічний зоопарк. Вулиці, перехрестя і кав’ярні заполонили десятки тисяч юнаків і дівчат. Стилі й барви всіх епох і куточків світу – індіанські пончо, індійські нехру й сарі, саронґи з островів Індонезії, африканські дашикі, пір’я, плюмажі, мундири з галунами, окуляри з різнокольоровими шкелками, весь безладний вихор барв, що залишився у спадок від Приколістів Кізі – розум відмовляється все це сприймати. Реальність змінилася, трансформувавшись у безперервний карнавал.

Аллен Коен:

– Ми відчували себе агентами і свідками народження нової епохи. Ганді і Мартін Лютер Кінґ були нашими героями. Ми зверталися до багатої спадщини азійської містики і метафізики. Це був початок відродження думки й культури, схожий на Ренесанс, коли грецькі та римські ідеї й культурні коди повернулися до Европи. Ми стали громадянами світу. Мир і любов були не просто гаслом, а станом розуму, усвідомленням, що ми цим живемо. Життя в гармонії зі Землею було ідеалом, який ми відчували і сприймали як реальність.

Танцювальні вечірки зі світловими шоу регулярно проводили у Fillmore і Avalon. Паралельно відбувалися безкоштовні рок-концерти в Ґолден-Ґейт-парку під опікою Диґґерів. Ґроґан домовлявся з музикантами про те, що виступ буде безплатним, Фрітч підганяв вісімнадцятифутові бортові вантажівки – дві-три, забезпечуючи сцену. Щораз популярнішим ставав диґґерський принцип Free. Все було безплатним – магазин, юридична консультація, їжа, нічліг, наркотики, секс.

Ці тенденції маркували контури майбутнього, накидані Пітером Берґом в есе «Політ без квитка»:

– Комп’ютери зроблять принципи найманої праці застарілими, заступаючи її. Ми звільняємося від механістичної свідомості. Ми можемо евакуювати заводи, передати їх андроїдам, очиститися від забруднювачів. Американці мають облишити самовдоволеність задля збагачення власного буття.

Радикальна теорія Ґері Снайдера передбачала, що благополучне автоматизоване суспільство майбутнього плюс психоделіки плюс радикальний поворот у бік верховенства духовних цінностей неодмінно приведуть людство до суспільства дозвілля. Психоделічний рух тільки прискорює зміни, які вже відбуваються. Свою теорію Снайдер висловив у лютому 1967-го на саміті в Сосаліто, штат Каліфорнія, на яхті Алана Вотса²⁵:

– Я би виділив чотири етапи на нашому шляху. Насамперед технології американських індіанців, далі центри медитації, груповий шлюб і нарешті регулярні великі Збори племен, подібні до Human Be-In.

Без сумніву, настання ери достатку і дозвілля приведе до того, що люди свідомо обмежать чисельність населення планети, спростять матеріальне життя. Виробляти будуть лише найнеобхідніші речі, у побуті наближатимуться до американських індіанців. Людські інтереси отримають інший напрямок – стан власної душі й розуму, зацікавлення медитативними практиками Сходу. Можна буде обирати – скніти серед неживої техніки або жити ближче до природи.

– Модель нової суспільної клітини нагадує Маха-Лілу. Тобто це група, наприклад, із трьох сімей, які вирішують жити разом і працювати теж разом. Матеріальними засобами вони користуватимуться спільно. Така розширена сім’я зможе датувати своє походження по материнській лінії після запровадження інституту групового шлюбу. Сучасна економічна система для цього не надається, тож груповий шлюб це вирок капіталізму і всій нинішній цивілізації (Снайдер).

На вулицях Сан-Франциско проповідують Jesus-фрики, яких називають Jesus People. Вони теж намагаються повернути суспільство до простого життя, яким жили ранні християни, вірять у знамення, чудеса й силу Святого Духа, котрий здолає демона Системи, подібного на Молоха з поеми Ґінзберґа «Howl».

Диґґерська вантажівка повертає на Монтґомері-стріт, де пульсує фінансове серце міста. На вантажній платформі напівоголені красуні під супровід конґів виконують танець живота. Примою безперечно є Джуді Ґолдгафт. Навколо більшає народу, надто клерків, їх пригощають вином, марихуаною і пропонують піднятися на платформу, аби змінити своє життя.

Серед танцівниць бачимо Ленор Кендл.

– Вона виконувала танець живота і гаптувала бісером штори, щоб заробити якісь гроші, – згадував Пітер Койот. – Ми сиділи, курили траву і розмовляли про філософію та мистецтво. Вона була просвітленою людиною, особистістю.

Цього року вийшла її перша повноцінна збірка «Алхімія слова».

Філліс Віллнер:

– Я гортала книжку, мене, здавалося, ніби намагнітили. Я думаю, вона найкраща поетеса з усіх, кого мені довелося знати. Краща від Боба Ділана. Вона блискуча. Вона промовляла моїми думками, і саме в цьому сенс поезії. Лаконічно висловити те, що хочеш сказати сама.

Хвала молодому Еросу, котрий їбе всіх дівчат!

Лише боги кохають так щедро

дарують блаженство усім

Хвала Еросу! який цінує лише красу

і знаходить повсюди

Еросе, я перестріла тебе і твоїх колишніх богинь

окутаних серпанком любовної жаги, неначе правдиві квіти

що цвітуть увесь день і опадають під подувом вітру

Я бачила твої очі, повиті млостю

і як ти пестив солодку Психею своїм хтивим язиком

і споглядала таку ж глибоку втіху, якою іскрились

тендітні дівчата, що лежали в твоїх обіймах

Хвала Еросу! що не може насититися любов’ю

але тратить її легко, наче воду зі золотого сита

ділиться власною м’якою безжурною грацією

з усіма, хто дозволить йому увійти

принадний, як квітка, невловимий, наче метелик на вітрі

Хвала Еросу, народженому богами!

що любить саму красу і знаходить її

повсюди²⁶

Небесна троянда на кармічній гойдалці – стільки ж галактик всередині, скільки й зовні. Шива, що танцює Маха-Лілу, стіни пульсують, подібно до мантри. Вона – найяскравіша зірка в коловерті сузір’їв, і зірка сяє над її бровами. Він – космічний акробат, підвішений між надновою і атомним дервішем. Безмежний потік життя протікає крізь кожну клітину, продовжується в кожному космічному творінні, розгортаючись у нескінченність. У концентрації настає поступове розчинення і витікання свідомості впродовж двох мільярдів років історії ектоплазми.

Ключове питання витало в повітрі – чи справді ЛСД дає змогу пережити той самий досвід, який переживали великі містики і святі?

Тімоті Лірі:

– За тисячоліття людської історії мільйони вже здійснили цю мандрівку. Дехто з них, кого ми називаємо містиками, святими чи буддами, зуміли зберегти досвід польотів і передати його послідовникам.²⁷

Світло наповнює кожну клітину. У клітинному ядрі тисяча забутих істин і десять тисяч імен Бога, відтворених ніби фреска на рибонуклеїновій матриці.

– Кожна клітина вашого тіла співає пісню свободи, єдиний біологічний Всесвіт здобуває гармонію (Лірі).

Небесні вібрації доносять контакт-розуміння, мандала кожної клітини є променистою сферою, що розквітла з життєвої монади.

– Пам’ятай! Ціна гармонії – самопожертва. Страх смерті – інстинкт самозбереження, ось що необхідно подолати.

Ґері Снайдер:

– Люди все більше цікавляться станами свідомості, і не існує нічого, що замінило б цю глибинну потребу. У майбутньому уявляються центри надзвичайно складних і досконалих кібернетичних технологій, оточені лісами, ніби живоплотом. Високотехнологічне виробництво можна буде розмістити де-небудь, наприклад, у Чикаґо. Решта представників Нової Нації займуться кочовим скотарством у преріях.

А ось Оузлі Стенлі, екстраваґантний наркодилер нової епохи зі замашками персони королівської крові. Аби обвести навколо пальця федеральних агентів, він облаштовував військові хитрощі в дусі Джеймса Бонда. Він міняв звички і ніколи не приходив на зустріч в умовлений час. Він ретельно продумував свої костюми. Проти воїнів мейнстріму Оузлі пустив пересувні хімічні лабораторії. Поліція ганялася за ним по всьому Заходу, зупиняла фургони, влаштовувала облави, але йому завжди вдавалося вислизати. На кордоні Колорадо і Юти дорожній патруль зупинив вантажівку, за описом схожу до тієї, що стояла в місці недавнього пограбування. У кабіні знайшли великий пластиковий мішок з ЛСД. Кишені пасажирів так само були по вінця забиті забороненим продуктом, а кузов набитий хімічними причандалами. Проте їх відпустили, адже то була не та автівка.

Газетярі створили йому славу психоделічного Робін Гуда. У Нью-Йорку Оузлі випадково був арештований за перевищення швидкості і їзду без габаритних вогнів, але його відпустили під чесне слово. В Лос-Анджелесі на бульварі Сансет він зупинив свого червоного мотоцикла біля банківської контори, зайшов досередини і почав витягати з кишень, шолома і черевиків рахунки, чеки і цінні папери. Забравши готівку загальною вартістю 25 тисяч доларів, скочив на мотоцикл і помчав геть.

Половину виготовленої кислоти Оузлі просто роздав у Літо 1967-го.

– Екстатична свобода – ключ до цього бачення, – просочується крізь свідомість пісня Тімоті Лірі. – Символи перетворюються на речі, і навпаки. Слова стають речами, думками й музикою, музика пахне, звуки можна помацати, всі почуття змішані. Зовнішні об’єкти співають і танцюють, мозок грає на них, як на інструменті. Особисті спогади, як повітряні пухирці, спливають на поверхню свідомості.

Дженіс Джоплін:

– Чувак, єдине, що у мене є, що полегшує життя і помагає відчути себе швидше актрисою, аніж смокталкою, це спогади про минуле. Я просто потрапила в потрібне місце у потрібний час.

Let’s go to San Francisco

Where the flowers grow so very high

Sunshine in San Francisco

Makes your mind grow up to the sky²⁸

***

«Довге волосся неможливо приховати. Можна сховатися в затишному місці, якщо ви гей, комуніст, курите траву або ненавидите боса. Можна таємно слухати Beatles у власній кімнаті. Але неможливо сховати довгу шевелюру – відпустити волосся означає вийти зі сховку і відкрито пристати до контркультури» (Еббі Гоффман).

У Нью-Йорку група Гоффмана оголосила себе філією Диґґерів, а Еббі – засновником хіппі-руху на Східному узбережжі. Вони проводили численні акції Be-In, Love-In, Smoke-In, Sweep-In, Tree-Plant-In. На Сент-Маркс-плейс, вимагаючи перетворити ділянку між 2-ю і 3-ю авеню на пішохідну зону, посадили посеред вулиці дерево, заблокувавши транспортний рух. З їхньої ініціативи на Нижньому Іст-Сайді відкриваються безплатні юридична контора, театр, їдальня у Томпкінс-сквер-парку, магазин Psychedelikatessen. І взагалі таких людей, як він, Норман Мейлер ще не зустрічав:

– Навіть зовні Еббі був найнеймовірнішою людиною зі всіх, кого мені доводилося бачити.

На початку Літа Любові вони з Анітою влаштували в Сентрал-парку весілля за пародійним культовим ритуалом, одягнувши білі балахони і вінки з ромашок.

Та найгучнішою стала акція 24 серпня на Мангеттенській біржі. Аби взяти в ній участь, із Берклі прибув Джеррі Рубін, голова Комітету дня В’єтнаму. Не обійшлося також без Пола Красснера.

– Я подзвонив на Нью-Йоркську фондову біржу і забронював тур для групи із 18 осіб, – розповідав Еббі Гоффман²⁹. – У мене було близько 300 доларів, які я виміняв на однодоларові купюри.

Тема Христа, який вигнав торговців з Храму, очевидно, тут теж була присутня. Хоча, здається, Еббі задумався над цим пізніше, коли писав свою «Революцію для приколу».

Учасники групи не виглядали на туристів з Айови чи Індіани, перебували під кайфом і одягнуті були як хіппі. Звісно їх не впустили досередини. Проте за кілька хвилин ніби ненароком з’явилася преса.

– Тоді я сказав: «Гаразд, ми – євреї. Ви що, не пускаєте євреїв до фондової біржі?».

Врешті їм дозволили пройти на галерею, і вони повсідалися поряд з іншими екскурсантами. Унизу, де заробили свої капітали Форд і Карнеґі, кипіла робота.

– В один момент, коли всі внизу були зайняті по вуха, ми подали сигнал і збіглися до перил. На галереї стояло кілька охоронців, але вони жодним чином не могли перешкодити нам вісімнадцятьом, що протискувалися з різних боків. «Хапайте гроші! Ось реальне лайно!» – і ми кидали долари через перила. І уявіть собі, вони остовпіли, ті брокери, все спинилося, вся кипуча діяльність, купівля-продаж. Вони не знали, що робити. Почувся свист, аплодисменти, а потім настав повний розгардіяш. Вони кричали: «Гроші! Гроші!», повзали на колінах і визбирували дрібні банкноти.

Певна річ, охоронці надавали їм тумаків, та пацифісти і не збиралися лізти в бійку. Для чого, адже справу було зроблено. Брокери й маклери, котрі заробляли за день тисячі доларів, повзали по підлозі, визбируючи купюри. Їх виставили надвір, а вони сміялися, обіймалися, аж підстрибували, до них збігалися репортери.

***

Імпульси, що йшли зі Сан-Франциско, докотилися до Европи і проникли крізь залізну завісу. У Празі, Варшаві, Кракові, Будапешті, Берліні став відчутним подих новітньої тенденції, молоді хлопці й дівчата тягнуться до неї, та ще не знають, що вони – хіппі.

Найпросунутішою серед країн соціалістичного вибору на той час була Чехословаччина. Група Актуальне Мистецтво, торік перейменована на Клуб Aktual, влаштовувала у Празі вуличні акції, концерти, виставки, випускала самвидавні прокламації і часописи. Її учасники поєднували мистецтво із повсякденним життям і намагалися пробудити людину. Минулого року комуністична влада вирішила очолити боротьбу з довгим волоссям. Людей примусово стригли, нібито для підтримки гігієнічних норм, забороняючи довговолосим заходити в кіно, ресторани, навіть на вокзал – за це арештовували на 10–15 діб. У відповідь 20 вересня 1966 року 130 хлопців і дівчат вийшли на празькі вулиці з гаслами «Ні перукарям» і «Віддайте нам волосся». 59 із них було затримано, 14 засуджено. Протистояння тягнулося рік. 1 травня 1967-го празька молодь, незважаючи на офіційну заборону, знову вийшла на вулицю, аби відсвяткувати Majales.

У Польщі перші хіпіси збиралися на вулиці Маршалковській у Варшаві. До них доєднався студент другого курсу Академії теології католицької на прізвисько Пророк³⁰. В його помешканні на Мокотові, яке він винаймав, сформувалася перша польська хіпісова комуна.

Пророк:

– Що найголовніше і дуже важливо – ми не знали, що існують хіппі. Ніхто не знав. То сталося природно. Була така потреба перебувати разом. Ми носили довге волосся, як і учасники рокових груп. Але ніхто не мав поняття про хіппі. І от якогось вечора Коґут приніс журнал «Forum» і ми всі разом прочитали першу статтю про хіппі. І пересвідчилися, що ми теж є хіпісами³¹.

Те саме відбувалося в СРСР.

Алік Олісевич:

– Дух свободи відчули у радянських містах. Перші групи хіпуючої молоді з’являються у 1967 році у Москві і містах, розташованих близько до західного кордону – Ленінграді, Таллінні, Ризі, Вільнюсі, Каунасі, Гродно, Львові. Їхня чисельність не була великою – по кілька десятків у кожному місті, вони не зразу знаходили контакти між собою, ще не йшлося про ідеологічні пріоритети. У тогочасній радянській пресі їх просто називали патлатими. Згодом у листопаді 1967-го починаються регулярні збори довговолосих у Москві біля пам'ятника Маяковському. У Ризі вони зосереджуються у кафе з неформальною назвою «Kaza», а у Львові проводять напівпідпільні сейшни на закинутій території обабіч Личаківського цвинтаря.

***

Перший дзвінок на завершення Літа Любові пролунав наприкінці серпня. Один із найпопулярніших персонажів Гейт-Ешбері Шоколадний Джордж, викапаний козацький генерал у хутряній шапці, добрий і безстрашний, загинув, зіткнувшись з автомобілем тут же в районі буквально у всіх на очах. На похорон з’їхалося дві сотні янголів з усієї Каліфорнії. В труну поклали два літри шоколадного молока. Поминальна вечірка в Ґолден-Ґейт-парку зібрала десять тисяч людей. Емметт Ґроґан привіз півтонни струганого льоду зі сиропом і тисячу банок пива. Пиво випили без питань, а солодким льодом зіграли в сніжки. Наостанок сесійні музиканти зіграли Джорджеві джаз:

Didn't he ramble, he rambled

Rambled all around, in and out of town

Didn't he ramble, didn't he ramble

He rambled till the butcher cut him down³²

Водночас в Гейт-Ешбері наростають прояви деструкції. Квартал заполонили юрби навколохіпових фриків і роззяв, вони тиняються вулицями, сидять, лежать на газонах – мерія змушена була перенести автобусні маршрути в обхід. Стало зрозуміло, що житла і їжі на всіх не вистачає.

Аллен Коен:

– Настав час запастися кислотою і рушати хто куди, хто в Топеку, хто в Канзас. І тут, і в Нью-Йорку є багато правильно налаштованих людей, але решта країни – непочатий край роботи.

Окрім щоденних поліцейських рейдів, перевірок документів, пошуків неповнолітніх, докучав наплив туристів. Еге ж, репортери зробили свою справу. Вулиці запрудили автомобілі, що просувалися чередою, бампер у бампер, ніби в заповіднику. Автобусні екскурсії – всього 6 доларів туди й назад! За репортерами й екскурсантами потягнулися наркоторговці і кримінальники, за ними агенти ФБР, провокатори, далі почалися поліцейські облави. А ще психози, викликані надмірним вживанням неякісних речовин. Атмосфера згущувалася, наростала паранойя.

Навіювала песимізм і подальша траєкторія Диґґерів. Вже не Диґґерів – ще після повернення з Мічіґана Ґроґан зауважив незрозумілих типів, які окупували приміщення у підвалі Ґлайд, іменуючи себе диґґерами; так само нью-йоркські епіґони експлуатували бренд, не переймаючись дотриманням чистоти ідеалів, зокрема анонімності. Тож було прийнято рішення змінити назву. 5 липня після вечірки на День Незалежності вони реінкарнували в Колектив Вільного Міста. Втім це лише стало ознакою подальшого занепаду. Біллі Маркотт зі Сакраменто вже не повернувся; скоро він знайшов роботу на ювелірній фірмі. Безплатне харчування Ґроґан вів самотужки, йому допомагало кілька дівчат, котрі готували їжу. У серпні він покинув це заняття, придумавши новий проєкт – Безплатна доставка їжі додому; харчування у Пенгендл-парку перейняли Брукс і Міно. Пітер Койот, який влітку звільнився з Мім-трупи, долучився до Берґа. Так само Солодкий Білл Фрітч – диспонуючи парком старих вантажівок, він доставляв товари до Безплатного магазину, а також зайнявся вивозом сміття з міста.

Насамперед Ґроґан дав оголошення в газету «Free City News», яку верстали в диґґерській комуні на Пайн-стріт. Аби отримувати їжу, досить було вказати адресу і кількість дітей в родині, записку передати хлопцям у Психеделік-шоп. «Це безплатно, тому що воно ваше», зазначалося в прес-релізі. Емметт розраховував доставляти їжу в комуни, де осідали новоприбулі шукачі мрій до Сан-Франциско. Та за якийсь тиждень все змінилося. Чорношкірі жінки й чиканос, які регулярно отоварювалися в магазині Берґа, довідавшись про новинку, буквально засипали Емметта своїми вимогами. «Ви кажете, це безплатно, бо воно наше, так? Ну то я хочу взяти своє!». Глянувши на список зі сотнею адресів, з’явилося бажання чимшвидше викинути його в каналізацію. Або ж тягнути, чого б це не коштувало, раз назвався грибом. Емметт вибрав друге. Шість днів на тиждень – поїздки, випрошування, крадіжки продуктів. Доставка м’яса у понеділок і середу, овочів – у вівторок і п’ятницю, молочних продуктів – по четвергах і суботах. Переважно у кольорові квартали, здебільшого Філлмор і Мішн, хоча не тільки кольорові; в родинах по шість, вісім, десять, а то й п’ятнадцять дітей. Шістнадцять годин на добу за кермом – і так дев’ять місяців підряд, вихідний неділя. В цій справі Емметт також був самотній, час від часу помагала якась із дівчат. Це, без сумніву, була найскладніша справа з усіх, які вигадав собі Емметт. Адресати вважали його водієм, який сидить на зарплаті у волонтерській фірмі. Що ж? Зате він лишається анонімом. Теж незле.

Не можна сказати, що ідея не здобула жодного резонансу. Доставка продуктів до штаб-квартири Чорних Пантер, надихнула Г’ю Ньютона на розробку програми «Безкоштовний сніданок для дітей пантер».

Минув рік, як у Каліфорнії було криміналізовано ЛСД. І от, наприкінці вересня з’явилися оголошення в траурній рамці, які сповіщали, що 6 жовтня відбудеться жалобна церемонія під гаслом «Смерть Хіппі – народження Вільної людини».

Зрежисував акцію Пітер Берґ. Опівдні з парку Буена Віста винесли п’ятиметрову труну, наповнену квітами, бусами, зрізаним волоссям, запнуту чорним крепом. Зверху було написано «Хіппі – син медіа». Ззаду йшло дві сотні людей в костюмах і масках, дмухаючи в свистки. Їх супроводжували на мотоциклах Пекельні Янголи. Скорботна хода рушила вниз по Гейт-стріт. Навколо чотири тисячі скандували «Вулиці належать людям!». Врешті зупинилися у Пенгендл-парку. Труну встановили на ешафот і урочисто підпалили. Присутнім роздавали пропам’ятні записки в чорній рамці: «Колись людина одягнула бісер і стала хіппі – сьогодні хіппі знімає буси і стає людиною, вільною людиною! Лишилися останки хіппі, відданого сина преси. Обмеження знято. Сан-Франциско вільний! Відтепер безплатно! Істина поруч, поруч, поруч!».

На акції був Річард Бротіґан, який після виходу його другого роману «Ловля форелі в Америці» перетворився на знаменитість. Втім він щораз більше віддалявся від колишніх камарадів.

З якогось дива до парку викликали пожежників, і за кілька хвилин зазвучали сирени.

– Це останки! – вигукнув хтось. – Не треба їх гасити!

Та пожежники не слухали нікого. Гігантські брандспойти за лічені хвилини перетворили палаючу домовину на обвуглену грузьку масу.

Худий Міно:

– Справа в тім, що має торжествувати демократія, для цього треба деґеттоїзувати життя. Нам довелося зруйнувати стіни, які розділили людей на маленькі групи – чорношкірих, геїв, пацифістів, хіппі. Треба було сказати, біс із ним. Тому ми провели акцію «Смерть хіппі». Ми хіппі не від того, що витворився мішок, куди нас запхали. Не ми вигадали це слово. Одне зі суспільних завдань, яке мала вирішити Ґлайд – це розкупорити всіх. Аби всі могли бути разом.

За день до акції Ронні Телін роздав майно із Психедек-шоп і наступного дня закрив магазин. На вікні вивісив оголошення «Ви більше потрібні в Небрасці». Як видно, диґґерський принцип Free спрацював і тут. Удвох із колегою вони встановили на узбіччі дороги стіл зі сніданком, кавою й апельсиновим соком. Сидячи на відстані трьох футів від потоку машин, обидва незворушно переглядали газети. Поряд стояло ще два стільці для тих, хто захоче доєднатися – «просто зупинитися і переглянути своє життя».

– Ми сигналізували, що це кінець. Лишайтеся вдома. Переносьте революцію там, де живете. Не треба їхати сюди – тут все скінчилося.

***

«Ситуація, що склалася, була гранично ясною. Поліціянти стояли двома довгими рядами. Перший ряд перебував за десять ярдів від загороджувального троса, військову поліцію одне від одного відділяли двадцять футів. Другий ряд із такими ж проміжками поміж полісменами вибудувався за десять ярдів ззаду, а приблизно за п’ятдесят ярдів за ним стояли два чи три поліцейські начальники в білих шоломах і темно-блакитних костюмах. Всі чекали. Два різних світовідчуття протистояли одне одному, і навіть мовчали люди по-різному.

Так почувається хлопчак, який ось-ось зіскочить з одного гаража на дах іншого» (Норман Мейлер «Армії ночі»).

Активність на Східному узбережжі щораз зростала. Того року було змінено систему призову, і студентів, котрі мали відстрочку до 24 років, почали брати до армії. У жовтні відбулася п’ятиденна загальнонаціональна протестна акція проти військового призову. Її кульмінацією став похід на Пентагон. Організацією займався Національний мобілізаційний комітет за припинення війни у В’єтнамі (The Mobe), до якого увійшли представники 150 пацифістських груп. Серед активістів були Аллен Ґінзберґ та Ед Сендерс зі The Fugs. Своїх репрезентантів надіслали й Диґґери зі Сан-Франциско, чи пак Колектив Вільного Міста; разом з ними прибув Ронні Телін, придбавши білу панельну вантажівку, яку охрестив «Free News». Загальне керівництво здійснював Девід Деллінджер³³, його заступником став Джеррі Рубін, який остаточно перебрався з Берклі до Нью-Йорка.

На суботу 21 жовтня було призначено початок облоги Пентагону. До Меморіалу Лінкольна прибуло близько 100 тисяч людей. Після мітингу багатотисячний марш виступив у бік Пентагона – «із твердим наміром зруйнувати його», як здалося міністрові оборони Робертові Макнамарі.

Група, очолена Еббі Гоффманом, вже перебувала тут. Напередодні Еббі виміряв кроками периметр будівлі, вираховуючи, скільки потрібно людей, аби оточити її. Виходило, що 1200. Багатьох тут же затримали національні гвардійці. Тоді Еббі признався, що збирається здійснити левітацію – за допомогою шаманів підняти будинок у повітря, провівши обряд екзорцизму, і вигнати звідти духів ненависті. Адміністрація дозволила провести акцію і затриманих відпустили.

За півгодини надійшли учасники маршу від Меморіалу Лінкольна. 35 тисяч людей оточили Пентагон.

– У перших рядах стояли провокатори і заколотники, – написала «The Washington Post», – вони завдали великої шкоди антивоєнному рухові.

– У перших рядах справді було багато заколотників, які прагнули використати будь-яку можливість, аби спровокувати насильство з боку військових. Молоді жінки притискалися грудьми до солдатів, – згадував Роберт Макнамара, спостерігаючи за ними з даху будівлі. – Навіть розщіпали сорочки, але ті не рухалися.

Дехто спробував прорватися крізь поліцейські кордони. Норман Мейлер переліз загороджувальний трос і підійшов до першої шеренги. Нерви гуділи як струни. Його агресія, як видно, передалася полісменові – хлопчак-мулат у поліцейській формі притиснув до грудей палицю і тремтів від напруження:

– Назад, – він підняв кийка.

– Якщо ти мене не затримаєш, я піду в бік Пентагону.

Не відводячи погляду, Мейлер обійшов полісмена і, піддавшись інстинкту, задріботів до другого ряду. Пройшов і його. Ті, здається, заціпеніли, дивуючись, як легко він подолав кордон. Тепер Пентагон був не далі, як за сто ярдів, але тут стояли поліцейські офіцери, буквально спопеляючи його поглядами:

– Вертай назад!

– Не піду. Якщо ви не затримаєте мене, я пройду до Пентагону.

Тоді вони кинулись на нього, як усі поліціянти на світі, хижо й оскаженіло. Він закричав:

– Заберіть руки! Ви що, не бачите, я не опираюсь арешту?

Полісмен відскочив від нього, інший відпустив його руку, обійшлося без удару палицею по голові. Вони швидко-швидко пошкандибали вздовж стіни Пентагону. Підбіг репортер:

– За що вас арештували, містере Мейлер? – він бажав почути фразу століття, яку мав би закарбувати в історії:

– Я арештований за трансагресію, за те, що пройшов крізь поліцейські ряди. Я винен, але зробив це, протестуючи проти війни у В’єтнамі³⁴.

Після того, як скінчилися запальні промови, більшість учасників розійшлася. Біля Пентагону лишилося близько тисячі маніфестантів. Сутеніло. Стало холодніше, навкруги почали палити багаття. До нацгвардійців підійшов диґґер на ім’я Супер Джоел³⁵, що прибув зі Сан-Франциско, він вклав квітку у цівку гвинтівки. Музиканти зі The Fugs зробили те саме. Солдатів закликали приєднуватися до протестувальників. Троє з них кинули зброю і каски і вийшли зі строю, проте їх швидко схопили і кудись повели.

Аби посилити позиції оборонців, Макнамара розпорядився доставити десант. Щоб не загострювати ситуацію, вертольоти мали прибути в нічний час.

Вночі почалася акція левітації. Активісти вивели з юрби індіанського шамана племені шошонів, також буддійських монахів, магів і чаклунів. Еббі Гоффман вийшов одягнутий, як індіанський жрець, за ним Аніта Кушнер у формі сержанта Пеппера. Навколо стояло кілька сотень людей, всі під кайфом. Чаклуни виголошували магічні закляття. Опівночі, коли над будівлею зависли вертольоти, Аллен Ґінзберґ присів навпочіпки, затягнувши «Ом-м-м-м». Дехто спробував прорватися крізь поліцейський заслон, зав’язалася бійка. Нападників зустріли сльозогінним газом і побили прикладами. Ті, своєю чергою, дали залп із водяних пістолетів. Еббі погрожував, що накаже зарядити пістолети таємничими речовинами з лабораторії Оузлі, які посилюють статевий потяг. Кількох арештували. Всі навколо співали «America the Beautiful».

Зранку, коли зійшло сонце, частина демонстрантів рушила до Білого Дому, аби співом розбудити Ліндона Джонсона. Декого арештували за незаконне зривання квітів у Лафаєт-парку. Навколо Пентагону залишилося кілька сотень людей. Вони вирішили стояти тут і в наступну ніч.

За попередньою угодою, акція мала закінчитися опівночі на понеділок. Коли пройшов умовлений термін, військові без жодного попередження накинулися на демонстрантів, і за кілька хвилин облогу було знято. Арештували понад 600 осіб. Близько ста з них звернулися за допомогою, отримавши травми.

Норман Мейлер, якого в неділю випустили з темниці, визнав, що повинен був тоді перебувати серед демонстрантів, а не провітрюватися на волі.

Еббі Гоффман, якого теж затримали на кілька годин, вимагав для арештованих статусу військовополонених. Посилаючись на очевидців, він стверджував, що в момент, коли Ґінзберґ затягнув «Ом-м-м-м», будівля Пентагону піднялася вгору і зависла в повітрі, ніби літаюча тарілка.

В скорому часі Ронні Телін, повернувшись із Вашинґтона, приєднався до Колективу Вільного Міста.

***

«Я прибув до окружного поліцейського відділку у звичному вигляді – шкіряна куртка, смугасті штани, на шиї срібний свисток. У таборі дозволялося ходити у власному вбранні, але тутешні поліціянти цього на дух не зносять. Лейтенант Ґердер відірвався від друкарської машинки, глянув на мене і його мертвотне обличчя ще більше змертвіло.

– Ну що, муфлон. Кидай сюди свій мотлох» (Кен Кізі «Звільнення»³⁶).

У листопаді Кізі був звільнений з ув’язнення. Колонія, де він відбував покарання, містилася за кілька миль від його колишнього будинку в Ла-Хонді.

– Здавай сюди весь мотлох. Не вистачало ще, аби ти свистів по ночах, – промовив Ґердер.

Втім вони обидва розуміють, що не свисток зі срібним розп’яттям, і не губна гармоніка, настроєна на мі-бемоль, є головними претендентами на роль трофеїв. Ґердера цікавлять блокноти, загорнуті в товстий пергамент, а не сон у горобину ніч.

– Так ти хочеш написати книгу про те, як провів у нас шість місяців?

Насправді відсидіти короткий термін деколи буває важче, аніж здається. У багатьох їде дах, дехто втікає.

– Боюся, тобі доведеться багато чого поміняти. Наприклад, імена.

– Ні за що. Хіба можна придумати кращі імена, аніж сержант Рек чи лейтенант Ґердер?

За двадцять дванадцята Кізі вивели з камери, віддали одяг, свисток і гармоніку і помістили в кімнату для очікування. Два блокноти лишилися піклувальникам пенітенціарної системи.

У кімнаті перебував чоловік років шістдесяти, рудий, зі сивиною, який відсидів за те, що замахнувся ножем на шваґра:

– Ми навіть і побитися не встигли. У принципі, я не скаржуся. Головне, щоб мені не пхали палиці в колеса.

На ньому був пошарпаний чорний костюм, біла сорочка і темна краватка. Зате черевики сяяли сліпучим блиском.

– Я навіть схуднув тут. Познайомився з гарними хлопцями.

Він сьорбнув кави.

– Та наплювати. Все одно у нас нема нічого, крім часу. Так за що, кажеш, тебе посадили?

– Зберігання і поширення.

– Встид і сором! За якусь траву, подаровану нам Господом! Якби Він не хотів, аби вона росла, то не дав би нам її насіння.

Після звільнення з тюрми Кізі назавжди покинув Каліфорнію і повернувся до Ореґона. Розмальований автобус залишився іржавіти на його фермі.

Оузлі Стенлі тепер іменували Великою людиною зі Сан-Франциско. Він теж був певен, що його не піймають, оскільки перебуває під захистом вищих сил. І все таки його спіймали. 20 грудня тринадцять федеральних агентів увірвалися з обшуком до будинку Стенлі в Орінда в момент, коли господар був зайнятий роботою. Утім він наполягав, що кілька сотень тисяч таблеток ЛСД призначені для його особистого користування, тож скоро федеральний суддя випустив його на волю.

***

«У нас було замало квітів. Тепер ми будемо вирощувати їх самі. Ми замінуємо нарцисами Іст-Рівер, ми забарикадуєм кульбабками призовні дільниці, ми зірвемо бруківку зеленими пагонами, засіявши насінням щілини. Ми не зів’янемо. Нехай розквітають тисячі квітів» (Еббі Гоффман «Революція для приколу»).

Облога Пентагону стала тією точкою, з якої хіппі відновили активні дії – як у часи Free Speech Movement. Із цим Нью-Йорк повертає собі статус контркультурної столиці. Наступного року у США мали відбутися президентські вибори, і правляча Демократична партія збиралася провести передвиборний загальнонаціональний конґрес у Чикаґо. Еббі Гоффман надумав зірвати конґрес. Остаточно ідея визріла під час зустрічі Нового року на його квартирі в Іст-Віллідж. До них з Анітою в гості завітали Джеррі Рубін з дружиною і Пол Красснер. Нерозбірливий вигук Красснера «Yippie!» став назвою оновленого руху. Концепцію озвучив Еббі:

– Їппі це політичний хіппі, обкурений Воїн Епохи Водолія. Хіппі, вдарений по голові поліцейським кийком. Їппі – це хіппі, який відправляється в Чикаґо.

_____________________

¹ Володимир «Джубокс» Михалик (нар. 1959) – бас-гітарист львівської рок-групи Супер Вуйки.

² Тут і далі – з публікацій у газеті «San Francisko Oracle» за 1967 рік (за матеріалами Іллі Губанова).

³ Астрологічна ера триває понад 25 тисяч років, поки точки весняного та осіннього рівнодення опишуть на небі повне коло. Рух відбувається вздовж сітки небесних координат, якими є зодіакальні сузір’я, відповідно ера поділяється на астрологічні епохи, тривалістю понад 2 тисячі років кожна. Епоха Водолія є першою епохою ери Водолія.

⁴ Річард Бротіґан «Небесний танець середини лютого» (Зі збірки «Все, що споглядають машини любовної благодаті», 1967).

⁵ Вільям Фрітч (1934–2015).

⁶ Джудіт Ґолдгафт (нар. 1939).

⁷ Сієна Ріффія Карлтон-Фаєрстоун (нар. 1947).

⁸ За книгою Тіма Ходждона «Маскулінність в епоху Водолія».

⁹ Рон Маккернан (1945–1973) – фронтмен, органіст Grateful Dead.

¹⁰ На цій основі у серпні 1970 була написана пісня «Mercedes Benz», яку 1 жовтня виконала a cappella Дженіс Джоплін, за три дні до смерті.

¹¹ Річард Бротіґан «Все, що споглядають машини любовної благодаті» (з однойменної збірки; 1967).

¹² Еббі Гоффман (1936–1989).

¹³ Аніта Кушнер (1942–1998).

¹⁴ Ед Сендерс (нар. 1939).

¹⁵ Енді Воргол (1928–1987) – один з лідерів нью-йоркського мистецького андеґраунду.

¹⁶ Стоклі Кармайкл (1941–1998) – упродовж 1964–1967 голова SNCC (Студентського ненасильницького координаційного комітету); висунув принцип «Black Power».

¹⁷ Цей вирок було скасовано лише у 1971 році.

¹⁸ Джон Філіпс (1935–2001) – лідер групи The Mamas & the Papas.

¹⁹ Скотт МакКензі (1939–2012).

²⁰ Збираючись до Сан-Франциско // Неодмінно вплети у волосся квіти // Збираючись до Сан-Франциско // Ти зустрінеш прекрасних людей (1967).

²¹ Kabouters – гноми (нідерл.).

²² Тодд Ґіттлін (нар. 1943) – президент SDS (1963–1964), автор книги «Шістдесяті: роки надії, дні гніву» (1987).

²³ Гаррі Бріджес (1901–1990) – перший президент Міжнародної профспілки портових вантажників і працівників складів (1937–1977).

²⁴ Ти не зможеш знати те, чого не знаєш // Ти не зможеш побачити невидиме // Ти ніколи не зможеш бути там, де не повинен бути // Та й навіщо // Все, що тобі потрібно, це любов // Все, що тобі потрібно, це любов // Все, що тобі потрібно, це любов // Любов – це все, що тобі потрібно (The Beatles «All You Need s Love», 1967).

²⁵ Алан Вотс (1915–1973) – автор книги «Шлях Дзен» (1957).

²⁶ Ленор Кендл «Ерос» (Зі збірки «Алхімія слова», 1967).

²⁷ Тут і далі – цитати з книги Тімоті Лірі «Психеделічний досвід» (1964).

²⁸ Поїдемо до Сан-Франциско // Там ростуть високі квіти // Сонячне світло у Сан-Франциско // Допоможе твоїм думкам зрости до неба (Flower Pot Men «Let’s Go to San Francisco», 1967).

²⁹ Інтерв’ю з Еббі Гоффманом, січень 1989 р.

³⁰ Юзеф Пирз (1946–2016) – патріарх польських хіппі; у 1965–1971 навчався в Академії теології католицької у Варшаві.

³¹ З книги Каміла Сіповича «Хіппі в ПНР» (2008).

³² Хіба він не блукав, він блукав // Волочився всюди, по місту й довкіл // Хіба він не блукав, хіба не він // Блукав, поки різник його не зарубав («Oh! Didn't He Ramble», 1902). Траурний марш, написаний у Новому Орлеані, має оптимістичне звучання, виконується на зворотному шляху з кладовища.

³³ Девід Деллінджер (1915–2004).

³⁴ З книги Нормана Мейлера «Армії ночі» (1968).

³⁵ Джоел Торнабене (1949–1993) – родом із Чикаґо, його сім’я була сицилійського походження і мала зв’язки з мафією.

³⁶ Оповідання опубліковане у збірнику «Демон Бокс» (1986). Далі – цитати з оповідання.

01.08.2021