8 грудня 1943 року в Мелборні, штат Флорида, народився Джим Моррісон – фронтмен групи The Doors, ікона хіпі, великий американський поет ХХ століття і член Клубу-27.

У 1967–1969-му The Doors була найпопулярнішою американською групою, відповіддю на Перше британське вторгнення, як, зрештою, й рух хіпі. Втім відомо, що Моррісон скептично ставився до дітей квітів. В одному з інтерв’ю він назвав їхню появу наївною діонісійською реакцією і дрібнобуржуазним феноменом, який може існувати лише за гроші. В чому тут справа?

По закінченні лос-анджелеської кіношколи Каліфорнійського університету, точніше після провалу дипломного фільму, що його на екзаменаційній комісії визнали дегенеративним, Джим недовго переймався втратою перспектив режисерської кар’єри. Не дочікуючись вручення диплома бакалавра мистецтв і не плануючи вертатися додому, він на початку червня 1965-го переселився до богемного району Веніс. Жив волоцюгою, дні проводив на пляжі, ночував на стриху в будинку, де знайомий по кіношколі підпрацьовував вахтером і дозволив йому тримати книги в підвалі. Не стригся, ходив босим, практично нічого не їв, курив траву і мився в океані. Натомість весь свій час віддавав поезії. Десь тоді Джим порвав і стосунки з батьками.

У липні він зустрів на пляжі свого однокурсника по кіношколі Рея Манзарека¹; разом вони вирішили створити рок-групу. Скоро з’явилася назва «The Doors», що апелювала до Олдоса Гакслі й Вільяма Блейка.

Того року відбулося

інтенсивне сходження

енергії.

Я покинув школу і пішов

жити на пляж.

Я спав на даху.

Уночі Місяць обернувся

жіночим лицем.

Я зустрів Духа Музики.²

У другій половині 1965 року кардинально змінюються андеґраундні середовища США. Нью-йоркська богема й бітники покидають Ґрінвіч-Віллідж і опановують сусідній Іст-Віллідж, для цього досить було перейти Бродвей. Нове покоління прогресивної молоді Сан-Франциско переселяється з богемного району Норт-Біч на перехрестя Гейт-Ешбері, де було дешеве житло, тут формується нова культурна ідентичність. Дехто з бітників подалися за ними, решта розсіялися хто куди. На означення нової молодіжної хвилі Майк Фаллон, репортер «San Francisco Examiner», вжив термін hippie.

Подібна ситуація спостерігалася в Лос-Анджелесі. Веніс, колись престижний курортний район, у 1926-му приєднаний до міста, після Великої депресії занепав, перетворившись на нетрі. В час появи Моррісона тут проживали наркомани, імміґранти з Европи, мексиканці. Сюди потягнулися й бітники з Норт-Біч. Проте скоро виникають нові вогнища імпульсу. У березні 1966-го Френк Заппа винаймає будинок на бульварі Лорел-Каньйон і вкупі з новоствореною групою The Mothers of Invention записує свій перший альбом «Freak Out!»; навколо них зосереджується контркультурна тусовка. В Лорел-Каньйон переселяються численні фольк- і рок-музиканти, зокрема Джон Філліпс із The Mamas & the Papas, Девід Кросбі з канадійською бардесою Джоні Мітчелл.³ Так само The Doors, котрі від початку 1966-го виступають у нічних клубах на Сансет Стріп у Західному Голлівуді: барабанщик Джон Денсмор, гітарист Роббі Кріґер осідають у Лорел-Каньйон, десь недалеко замешкує з коханкою і Джим Моррісон.

Тож повсюди бачимо паралельні процеси, а значить конкуренцію. Проте енергія нової молодіжної хвилі в Сан-Франциско була незмірно вищою – різнобарвні тлуми non-stop на перехресті Гейт-Ешбері і в Парку Золотих воріт, антивоєнні виступи в кампусі Каліфорнійського університету в Берклі: раз по раз його струшують страйки, сидячі забастовки, бої з поліцією. І навпаки в лос-анджелеському кампусі панує спокій. Тут не цікавляться політичною ситуацією і переймаються переважно вечірками.

4 січня 1967 року The Doors випускають свій перший однойменний альбом, після цього група стрімко завойовує популярність. Наступного дня вони виступили в Сан-Франциско у Fillmore Auditorium, де відбувалися найкрутіші вечірки. Рулював усім імпресаріо Білл Ґрем. Попри те, що досі ще нічого не чув про Doors, він відразу ж після концерту запропонував їм сцену Fillmore у будь-який час.

Через кілька днів у Парку Золотих воріт відбулася грандіозна акція The Gathering Of The Tribes For A Human Be-In. Зібралося кілька десятків тисяч людей – хіпі, рокери, байкери, наркомани, пацифісти, студенти, вільні художники, поети. Із цим хіпі-рух виплюснув за межі Сан-Франциско і почав ширитися по світу. Джим Моррісон та учасники The Doors теж перебували в Ґолден-Ґейт-парку, перейнявшись гостротою історичного моменту:

– Місто шукало ритуал, який зможе об’єднати всіх, – згадував він. – Doors також знайшли свій ритуал – наелектризований зв’язок.

Цей зв’язок – хіп-ідея.

Наступного вікенду The Doors мали грати у Fillmore разом з місцевою Grateful Dead. Проте у п’ятницю Моррісон кудись зник і виступ Doors не відбувся. В суботу він намалювався і заявив, що розслаблявся з дівчиною зі Сакраменто. Білл Ґрем лютував, адже йому довелося повернути фанам частину коштів. Можливо, цей інцидент вплинув на те, що коли у червні 1967-го проводили Поп-фестиваль у Монтереї, The Doors не запросили. Організовували Монтерей Поп лос-анджелеські продюсери, до участі зголосився й Білл Ґрем. Вочевидь охолодження стосунків Моррісона зі Сан-Франциско відбулося в той період. Так само група не грала на Вудстоку, попри те, що вважалася найпопулярнішою в Америці, хоча тоді причина була інша.

Загалом музична кар’єра Джима не виглядає гладкою. Почав пізно, мало не в 22 роки, довго входив у роль рок-вокаліста, комплексував і досить швидко вичерпався як музикант. Проте в літературному плані справа виглядала зовсім інакше. Джим був надзвичайно ерудований і начитаний. П’ятнадцятилітнім школярем в Аламеда прочитав поему Ґінзберґа «Howl» і роман Керуака «On the Road». Саме тоді в Каліфорнії здійнялася мода на письменників Beat Generation, виникає субкультура бітників. Скоро по тому його батька, коммандера ВМС, перевели на Східне узбережжя, і родина переїхала в Александрію, штат Вірджінія. Тут Джим захопився Ніцше і Вільямом Барроузом. У сімнадцять років перебрався до діда-бабусі на Флориду, вступивши до коледжу в Сент-Пітерсберзі – місті, куди незабаром приїде і де помре Джек Керуак – а згодом до університету Флориди в Таллахассі. Тоді ж зацікавився творчістю Олдоса Гакслі й Артюра Рембо, а ще Бодлера, Кокто, французьких символістів, екзистенціалістів, авангардистів початку ХХ століття. Таким чином, до двадцятилітнього віку Джим устиг засвоїти творчий доробок попереднього періоду, аби сказати нове слово в поезії. На той час культурний епіцентр планети перемістився з Парижа до США.

У червні 1967-го, коли відбувався Монтерей Поп, Моррісон працював над поемою «Celebration of the Lizard». Твір складний, метафоричний, з підтекстами, важкий для перекладу. Сюжет полягає у поверненні Короля Ящірок, з яким асоціював себе автор, до міста, в якому народився. Десь у той час він вибрав для себе відповідний імідж. Ця поема стала для Джима пророчою. Він планував записати її на третьому студійному альбомі «Waiting for the Sun», проте на музику вдалося покласти лише фраґмент «Not to touch the Eath».

Не торкайся землі

Не дивися на Сонце

Не треба нічого, лише

Бігти, бігти, бігти

Біжімо

Будинок на пагорбі

Місяць завис

Тіні дерев

Ворушаться в такт поривам вітру

Ну ж, давай, люба, біжімо зі мною

Повний текст «Поклоніння Ящірці» вміщено на додатковій вкладці всередині альбому, який вийшов у липні 1968 року – його можна вважати першою поетичною публікацією Моррісона.

Незважаючи на потужний творчий потенціал, Джим виявився автором однієї повноцінної книжки, виданої за життя. 7 квітня 1970 року у нью-йоркському видавництві «Simon & Schuster» вийшла поетична збірка «The Lords And The New Creatures». Вона була скомпільована з двох некомерційних, напівсамодіяльних книжечок «Боги» і «Нові креатури», видрукуваних рік перед тим за власний кошт у лос-анджелеському видавництві «Western Lithograph Co» накладом 100 примірників кожна без видавничого пакету і міжнародного стандартного книжкового номера і з непронумерованими сторінками. Перевірити таким робом реакцію аудиторії Джимові порадив Майкл МакКлюр. Поезію Моррісона він трактував як імажиністську з нальотом єлизаветинської драми XVII ст. і крупицею античної міфології, здатну надихнути романтиків Шеллі й Кітса – так писав би давньоримський поет, начитавшись поезії ХІХ століття.

На той час Джим як рок-виконавець вичерпався. В липні 1968-го він уперше повідомив Рею Манзареку, що хоче покинути групу і зосередитися на поезії. Подальша деґрадація спричинила скандал на концерті в Маямі у березні 1969 року. Король Ящірок уперше прибув до штату, в якому народився – дотепер Doors не виступали на Флориді, оскільки Джим не спілкувався з батьками. Повернення було фатальним. На сцені він поводився вкрай непристойно, фактично здійснив професійне самогубство, за що знав переслідувань з боку правоохоронних органів і ганьби. Так трактує цей епізод Том ДіЧілло у фільмі «When You’re Strange» 2009 року. Напередодні Джим відвідав у Лос-Анджелесі кілька вистав нью-йоркського Живого театру⁴, відомого відвертими натуралістичними сценами.

Після Маямі він вилетів на Ямайку, де у березні написав поему «An American Prayer». Здається, через скандал і шлейф, пов'язаний зі судовим процесом, The Doors не виступали на Вудстоку в серпні 1969-го, хоча їх і запросили.

«Американську молитву» Джим видрукував у середині 1970 року за власний кошт у тій же «Western Lithograph Co» в однойменній збірці без видавничого пакету і обмеженим накладом. Попереду був Париж – місто, куди варто поїхати і там померти.

Старий дешевий готель

з волоцюгами у фойє

шляхетними, гордими зі своєї убогості

жебраками

Через вулицю

знаменита більярдна

куди сходяться ветерани

колишні аси – домівка

біт-музикантів

поетів-бітників і бітників-

блукачів⁵

3 липня 1971 року його знайшли у ванні в паризькому помешканні, яке винаймав – рівно через два роки після загибелі засновника Rolling Stones Браяна Джонса⁶, фаном якого Джим був і якому в липні попереднього року присвятив вірша «Ода Лос-Анджелесові – роздумуючи про покійного Браяна Джонса»; обидва загинули за подібних умов.

Творчість Джима Моррісона – можливо, найбільше, що залишилося в хіп-поезії 1960-х. Проте в ній немає світлих барв, легкого світовідчуття, властивого дітям квітів. Похмурі тони, мортальні теми, трагізм, надрив вкупі з драматичним розривом з батьками і ранньою смертю – все це наближає поетичну фігуру Моррісона до такого явища французького символізму, як Граф Лотреамон.

Чи знав ти, що свобода існує

у шкільному підручнику?

Чи знав ти, що божевільні

заправляють нашою темницею,

яка всередині катівні, а та у в’язниці,

де крутиться білий вільний протестантський

Мальстрем?

Ми нерозважливо зійшли

на вістря нудьги.

Ми тягнемося до смерті

на кінчику свічки.

Ми намагаємося віднайти те,

що вже знайшло нас.⁷

_________________

* Тексти, що увійшли до цього розділу, написані за мотивами меморіальних літературно-музичних сесій, які проводилися у культовому львівському кафе Вірменка упродовж 2016–2018 рр.

¹ Рей Манзарек (1939–2013).

² Джим Моррісон «Анатомія року». Переклад Мірека Боднара.

³ Джоні Мітчелл (Роберта-Джоан Андерсон; нар. 1943) – «одна з «найважливіших виконавиць рок-епохи»; до Лос-Анджелеса прибула наприкінці 1967 р. Девід Кросбі (нар. 1941) – співзасновник супергрупи Crosby, Stills & Nash.

⁴ The Living Theatre – експериментальний аванґардистський театр, заснований 1947 у Нью-Йорку, відомий поборюванням соціальних табу, вживанням агресивної лексики і прилюдним оголенням на сцені.

⁵ Джим Моррісон «Паризький щоденник» (1971).

⁶ Браян Джонс (1942–1969).

⁷ Джим Моррісон «Американська молитва» (1969). Переклад Мірека Боднара.