Головними сценами молодіжної революції 1960-х були Нью-Йорк, Амстердам, Лос-Анджелес, Лондон і Сан-Франциско. У кожному розвивалася власна контркультурна традиція, хоча загальні тенденції, ясна річ, були спільні. Проте імпульси, які йшли зі Сан-Франциско, здомінували повсюди – у США, англосаксонському світі, европейських країнах соціалістичного блоку. Всі інші середовища й групи швидко вичерпалися і визнали їхній пріоритет, найпотужніша з них амстердамська Provo у травні 1967-го взагалі оголосила про саморозпуск.

Збір Племен На Human Be-In 14 січня 1967 року засвідчив стрімке наростання хіп-хвилі у версії Сан-Франциско. Тисячі людей зібралися в одному місці і в один час, об’єднані спільним поривом. Потужна енергія вихлюпнула за межі заповідника Гейт-Ешбері і покотилася світом.

Такий зрух стався не на пустому місці. Першим був Парад Любові 6 жовтня 1966 року, який зібрав три тисячі учасників у Пенгендл-парку. Його організувала редколегія «San Francisco Oracle», рупора хіппі – поет Аллен Коен і арт-менеджер Майк Боуен, чия студія в Гейт-Ешбері перетворилася на ашрам і офіс часопису. Маніфест-оголошення було вміщено в першому номері «SF Oracle». Приводом стало введення в дію закону про заборону ЛСД на території штату Каліфорнія. Проте головний імператив полягав не в цьому. Нова контркультурна хвиля потребувала самоідентифікації:

«Ми висловлюємо переконання у власній ідентичності, в тому, що все, що справжнє – однаково цінне, і що ми від народження наділені певними невід’ємними правами, зокрема свободи тіла, прагнення до щастя і насамперед розширення свідомості».

За підтримкою організатори звернулися до Нью-Йорка, Лос-Анджелеса, Лондона й Амстердама.

Другу масову акцію під назвою Новорічний Зойк анонсували Диґґери й учасники клубу Пекельні Янголи. Вона відбулася 1 січня 1967-го також у Пенгендл-парку. Янголи прагнули продемонструвати вдячність квітковому піплу за підтримку супроти поліцейського свавілля. В ході підготовки стало зрозуміло, що справа йде до об’єднання молодіжних середовищ Сан-Франциско – хіппі, байкерів, пацифістів, студентів, вільних художників, наркоманів, поетів.

Як видно, тогочасний ландшафт презентували як мінімум два вогнища творчого імпульсу.

– Гейт-Ешбері ділили принаймні дві сили. Однією були Диґґери, іншою – комерсанти з HIP. Для Диґґерів комерсанти Гейт-Ешбері уособлювали капіталізм. Вони користали зі ситуації. Якби зібралося сто тисяч люду, вони б усе одно продавали їм бісер. Ми ж були тими, хто пропонував людській свідомості ідеї. – згадував Пітер Берґ. – Часопис «Oracle» ототожнювали з торговцями HIP.

Втім до багатотисячних здвигів дійшло не відразу. Наперед мав відбутися Фестиваль Польотів, який адсорбував досвід кислотних тестів Кізі і продовжився танцювальними вечірками у Fillmore і Avalon. Далі виступи Мім-трупи в парках під орудою Ронні Девіса, Вільні ярмарки Мистецького визвольного фронту згустили простір, надихнувши Емметта Ґроґана на проведення масових безплатних акцій у Пенгендл-парку. Ті, своєю чергою, згенерували вуличні театралізовані ігри за режисурою Пітера Берґа.

Та й сам феномен Гейт-Ешбері початково був пов’язаний з масовими протестами проти будівництва швидкісної автостради, котра мала розрізати дільницю посередині.

– Гейт-Ешбері, нейборгуд Сан-Франциско, уперше привернув увагу національних медіа, як найбільш расово інтеґрований і де в середині 1960-х зуміли припинити будівництво freeway. Один з відрізків автостради мав пролягти його територією, проте завдяки мешканцям та різним міським організаціям проєкт відхилили, – продовжує Пітер Берґ. – Протестна активність і високий рівень расової інтеґрованості привабили в Гейт-Ешбері ті середовища, котрі у 1950-их започаткували бітниківський Норт-Біч.

Подальші теоретизування визначили миролюбний лейтмотив майбутньої діяльності включно з антивоєнними демаршами.

Пітер Берґ:

– Замість того, аби підпалити поліцейський автомобіль, можна спробувати провести акцію в парку, продемонструвати, якою має бути нова людина. Був сенс кинути виклик лівим та їхній формулі змін, запропонувати нове трактування змін як більш просунутий варіант соціального мутуалізму. Саме так врешті-решт склалося. Я певен, що початково опір системі мав реалізуватися в інших формах, аніж бунт. Був потрібен ініціативніший формат, він породив ідеї «Everything Is Free» і «Do Your Own Thing».

Річард Бротіґан:

– Червона тінь троянського коня ненасильства в дусі Ґанді нависла над Америкою, а Сан-Франциско – його стійло.¹

Збір Племен На Human Be-In став найгучнішою акцією, зібравши в Ґолден-Ґейт-парку, за різними підрахунками, від десяти до п’ятдесяти тисяч людей. За два дні до того відбулася прес-конференція за участі Аллена Коена і Майка Боуена, на ній прозвучало:

«Політичні активісти з університету Берклі і діти Покоління Любові з Гейт-Ешбері зберуться разом як представники Нової Нації, що витворюється з окремих ланок і середовищ, аби спільно проголосити і відсвяткувати початок епохи розкріпачення, любові, миру, співчуття і єдності людства».

Боуен запросив до участі поетів Аллена Ґінзберґа й Ґері Снайдера, політичного активіста Джеррі Рубіна, нью-йоркських кислотних гуру Тімоті Лірі й Річарда Алперта. У висліді Human Be-In перетворився на грандіозний музичний сейшн. Аллен Ґінзберґ та Ґері Снайдер були ведучими; термін Human Be-In теж придумав Ґінзберґ. Виступали піонери психоделік-сцени Сан-Франциско Grateful Dead, Jefferson Airplane, Quicksilver Messenger Service. Серед рядових учасників Збору був Джим Моррісон разом із музикантами Doors, яким у скорому часі належало перетворитися на зірок.

Ідеологія хіппі, як і будь-якого іншого суспільного явища, опиралася на літературну базу. Дотепер у Сан-Франциско і Бей-Еріе беззаперечним авторитетом був Кен Кізі, ініціатор поїздок по Америці розмальованим автобусом, автор роману «Над зозулиним гніздом». Ще більшої оцінки як письменник він заслуговує своїм другим романом «Інколи нестримно хочеться», в якому виведено образ Ліланда Стенфорда Стемпера, ідеал майбутнього хіппі. Однак на той час Кізі очікував судового рішення у справі про зберігання марихуани і, не дочекавшись, еміґрував до Мексики, тож скоро літературна корона перейшла до Річарда Бротіґана.

Ще ефективнішою була музична складова – на той час рок-музика перетворилася на потужний засіб комунікації. Кожен з осередків молодіжної революції мав свою музичну ікону – дивним чином вони поєднуються з членством у Клубі-27: Джимі Гендрикс як музикант зростав у нью-йоркському богемному кварталі Ґрінвіч-віллідж, Дженіс Джоплін репрезентувала Сан-Франциско, Джим Моррісон прибув із Лос-Анджелеса; не забуваймо і про Браяна Джонса, засновника лондонської Rolling Stones.

До Сан-Франциско Дженіс прибула у червні 1966-го на запрошення Чета Гелмса, ще одного культового персонажа епохи, менеджера Big Brother & the Holding Company; 10 червня вона виступила на вечірці в залі «Авалон». Відомо, що Дженіс погодилася на пропозицію Майка Боуена виступити на Параді Любові, проте, здається, не брала участі в Human Be-In, можливо, взагалі не була в той день у Фріско. Та це, як виявляється, було й неважливо.

– Упродовж багатьох років може з десяток людей підходило до мене, попри те, що ми не виступали тоді, – розповідав згодом барабанщик Big Brother & the Holding Company Девід Ґетц², – і говорили: Чуваки, ви були фантастичні!

_________________

* Тексти, що увійшли до цього розділу, написані за мотивами меморіальних літературно-музичних сесій, які проводилися у культовому львівському кафе Вірменка упродовж 2016–2018 рр.

¹ Річард Бротіґан «Ловля форелі в Америці» (1967). Переклад Бориса Превіра та Максима Ларченка.

² Девід Ґетц (нар. 1940).