Видива! знаки! галюцинації! чудування! екстази! усе спливає

вниз течією Америки!

Сни! поклоніння! обожнення! просвітління! човни переповнені

якнайчутливішим хламом!¹

До початку сімдесятих звичний контркультурний ландшафт змінюється. Психоделічна революція втрачає своїх теоретиків і практиків. Кен Кізі віднайшов мир і спокій на власній фермі у Плезант-Гілл, штат Ореґон. У січні 1970-го був ув’язнений Оузлі Стенлі, якому визначили місце в одному закладі з Чарлі Менсоном. У березні арештували Тімоті Лірі – його президент Річард Ніксон назве «найнебезпечнішою людиною у світі».

Оузлі Стенлі

В лютому скінчився судовий процес над Чиказькою Вісімкою, чи пак Сімкою, за звинуваченням у підбурюванні до вуличних заворушень. Двох осіб звільнили, п’ятьох, у тому числі, Джеррі Рубіна й Еббі Гоффмана, засудили на п’ять років, проте згодом апеляційний суд скасував вирок. Натомість Боббі Сіла, який до цього був непричетний, протримали за ґратами три роки. Як видно, істеблішмент турбували радикальні чинники, а в театралізованих гепенінґах не вбачали загрози. Та ще більшим злом, аніж девальвація суспільного впливу, стала втома від революцій: поступово Джеррі Рубін, Ед Сендерс, Пол Красснер покидають табір Їппі.

У березні для Дженіс Джоплін зібрали нову групу з числа музикантів Full Tilt Boogie Band, канадців з Онтаріо. Презентація проєкту мала відбутися на вечірці Пекельних Янголів у Сан-Рафаель.

Дженіс сиділа за столиком, допоки продюсери обговорювали фільм про янголів, знятий Біллом Фрітчем, натоді віце-президентом філії Сан-Франциско. Її пір’їни зів’яли, капелюх п’яно сповз на лоба. Вона потягнулася до пляшки зі залишками «Southern Comfort», аби просушити горло. Потім пішла до сцени в обнімку з менеджером, стискаючи пляшку в другій руці. Здається, це не сподобалося янголові з філії Сан-Хосе:

– Гей, мем, дай мені випити!

Дженіс без жодних емоцій глянула на нього. Бульбашки клубочилися в її голові.

– Ні, мен, вона потрібна мені.

– Я хочу з твоєї пляшки!

– Fuck you! – відповіла Дженіс. – Вона моя!

Підійшла його подруга з пивом у руці.

– Не можна так говорити з янголом.

– Fuck you!

Та у відповідь хлюпнула в неї пивом. За секунду обидві покотилися по підлозі.

– Вона дряпала мені обличчя, висмикнула з вуха сережку, – згадувала Дженіс. – Мої буси розсипалися по підлозі. Та я не зважала ні на що і, знай, наносила удари. Останній дістався менеджерові, який намагався мені допомогти, він ледь не втрапив до лікарні. Я лежала в калюжі пива, мої пера намокли й зависли. Я була схожа на птаху, яку витягли з нафтової плями на пляжі в Санта-Барбарі.

Янгол зі Сан-Хосе теж не придумав нічого ліпшого, аніж устрягти в бійку. Вибираючи зручний момент, він заніс кулака над обличчям Дженіс. За секунду Фрітч, перестрибнувши через стіл, вгамував його ударом ноги в голову. Після того галантним жестом допоміг Дженіс підвестися.

– Ми чудово пасуємо одне одному, хіба не так? – і відпровадив до сцени.

Коли публіка кричала біс, Дженіс відключилася. Згодом вона не могла пригадати й самого шоу. Та для Білла це не мало жодного значення:

– Вона така класна, така розкомплексована! Її голос нагадує ревіння «Harley-Davidson-74» і розриває основу в континуумі. Перлина² завжди на четвертій передачі і плювати, чиї протухлі мізки вона бомбить.

Солодкий Білл був поетом. Аякже. Вуличним поетом Сан-Франциско. Він ідеалізував Дженіс і щораз, опиняючись поряд із нею, прикладав руку до серця.

Квітень 1970-го підвів риску під проєктом Олема. Внутрішні суперечки, сварки, розрив із янголами – врешті ранчо отримало нового власника. Ковбоя насамперед цікавили пасовиська і сільськогосподарські угіддя, тож усіх швидко попросили геть. Наступного року було ліквідовано Монінґстар, ще через два роки така ж доля спіткала ранчо Вілер.

Навесні 1970 року погіршилася ситуація в Індокитаї. У березні в Камбоджі відбувся військовий переворот і до влади прийшов проамериканський уряд. Аби убезпечити їх від вторгнення комуністичного В’єтнаму, президент Річард Ніксон оголосив про відправку додаткових військових підрозділів в Індокитай. Це викликало спалах обурення у пацифістських колах. Піком стали події 4 травня 1970 року в Кенті, штат Огайо. Там студенти місцевого університету підпалили корпус, де готували офіцерів запасу. Пожежників, що приїхали на виклик, закидали камінням. За годину в кампус прибули підрозділи Національної гвардії, губернатор штату оголосив комендантську годину. Ті у відповідь влаштували сидячий страйк. Напруження зростало, у військових полетіло каміння. Врешті у когось із нацгвардійців не витримали нерви і було відкрито вогонь. У результаті загинуло четверо студентів, дев’ятьох поранили. Таким чином хитку рівновагу в суспільстві було зруйновано. У травні до редакції «The New York Times» надійшла аудіокасета від невідомої підпільної організації. Голосом Бернадін Дорн сповіщалося, що її учасники перебувають у стані війни з американським урядом. Уперше прозвучала назва Weathermen Underground Organization. Після цього було проведено серію вибухів в офісах і адміністративних приміщеннях. Про акції повідомлялось заздалегідь, аби працівники встигли евакуюватися. Перший вибух пролунав 9 червня у штаб-квартирі нью-йоркської поліції.

Пошук духовних шляхів незмінно приводив на Схід. Початок йому поклав Ґері Снайдер, тривалий час студіюючи в Японії дзен-буддизм і східну поезію; у 1969-му він остаточно повернувся до США. Того ж року Майк Боуен подався до Індії й Непалу. Цей напрям торували The Beatles, осягаючи техніку трансцендентальної медитації Махаріші Магеш Йогі³, і ще раніше Аллен Ґінзберґ – звідси його балахон, раги й чінґ-чінґ.

Так само Ґрідлі Райт, лос-анджелеський гуру – звільнившись з ув’язнення, він у 1970-му опинився на Балі, тоді ще невідомому туристам. Там спалив свій американський паспорт, обставивши дійство як жертвоприношення богові Шиві, і оселився на пляжі Кута. Жив у халупі, викладав техніку йоги аборигенам і новоприбулим хіппі, писав вірші, за які отримував продукти в сусідньому кафе, медитував:

– Я є відображенням у дзеркалі. Все, що в мені бачать інші – проєкція. Це я, котрий розмовляє зі собою.

У лютому 1970-го Річард Алперт навідався до штату Уттар-Прадеш на кордоні з Непалом, аби зустрітись із гуру Махарадж-джі⁴. Три роки тому він, босий і знесилений, продираючись крізь зарості в джунґлях, надибав ашрам у підніжжі Гімалаїв, де перебував гуру. Той повідомив, що в Алперта нещодавно померла мати, і правильно назвав причину смерті. Річард відчув, як йому паморочиться в голові і що насправді його дім тут. Відтоді його ім’я було Рам Дасс.

Для Тімоті Лірі новим домом мав стати Алжир. Уночі 12 вересня 1970-го він покинув тюремну камеру, наперед пофарбувавши тенісні шузи в чорний колір. Шлях на волю пролягав уздовж телефонного кабеля, що нависав над огорожею на висоті три з половиною метри. Там на Лірі чекала машина. Завдяки Еббі Гоффману його доправили до офісу Елріджа Клівера, який переховувався в Алжирі. Втечу Лірі з тюрми влаштували Везермени, хоча, враховуючи пізніші події, навряд чи цей крок виправдовував себе.⁵

Ґері Снайдер:

– У будь-якому випадку Схід і Захід зустрінуться. Подумай лишень, яка велика настане революція, коли Схід нарешті зустрінеться зі Заходом і всі будуть такими, як ми.⁶

Не всі контакти однак були продуктивними. Секс-скандал із 23-річною кіноактрисою Міа Ферроу, в який вляпався Махаріші, став останньою краплею, через яку бітли вирішили пакувати речі. Спантеличеному гуру нічого до пуття не пояснили.

– Ти ж, до біса, просвітлений, маєш сам усе знати, – відрубав Леннон.

Натомість Ґінзберґові сприяв успіх. У 1970-му у Нью-Йорку він випадково познайомився з гуру Чоґ’ям Трунґпа⁷: обидва намагалися спіймати таксі. Через кілька років Чоґ’ям у Боулдері, штат Колорадо, заснував буддійський Інститут Наропи; в його складі постала Школа позатілесної поетики імені Джека Керуака, створена за участі Аллена Ґінзберґа.

А на суходолі Схід і Захід поєднуються барвистими потоками уздовж трансконтинентального маршруту, іменованого Hippie Trail. Квітковий піпл із Піккаділлі та інших хіпових столиць стікався до Амстердама, концентруючись в околицях площі Дам. Тут світові блукальці, спраглі просвітлення й дешевих наркотиків, пересідали на магічні автобуси і прямували через Стамбул до Гоа і Катманду. 12 тисяч кілометрів упродовж трьох тижнів за якусь сотню доларів. Цей зв’язок функціонував аж до спалаху ісламської активності на Середньому Сході до кінця 1970-х.

Вересень 1970-го відкриває американський список зіркових жертв психоделічної революції. Першість у ньому належатиме Джимі Гендриксу, для цього йому необхідно 18 вересня бути в Лондоні. Для Дженіс Джоплін місцем визначено Лос-Анджелес, 4 жовтня. Наступного року в Парижі настане черга Джима Моррісона⁸.

1970 рік став фатальним для Ленор Кендл і Фрітча. У мотоциклетній аварії Ленор зазнала компресійного перелому шийних хребців і відтепер її мучить постійний нестерпний біль. Їхні стосунки з Фрітчем теж піддалися корозії, тож вона усамітнюється, замикаючись у чотирьох стінах.

13 жовтня, в день, коли над Тихим океаном у Стінсон-Біч, Марін-каунті, розвіяли прах Дженіс Джоплін, Фрітч припаркувався біля бару у Фресно. На задньому сидінні його мотоцикла сиділа інша дівчина. Ніщо не віщувало катастрофи, він був у кольорах клубу, цей бар вважався дружнім до янголів. Та все ж розгорівся конфлікт. У перестрілці Солодкий Білл отримав кулю в потилицю і, як наслідок, частковий параліч лівої руки й ноги.

У цей період Едґар Гувер підписує секретний документ, що стосувався тактики спецслужб із розколу й нейтралізації організованих студентських і лівацьких груп. До штаб-квартир потягнулися агенти, паралельно поплив потік наркотиків. Наступними кроками були судові звинувачення. Під шумок разом з екстремістами під роздачу потрапили пацифісти і діячі контркультури.

Однак і без того хіпові середовища поглинули занепад і деградація. У 1971 році Гантерові Томпсону здалося, що все вже позаду. Еббі Гоффман відрізав бритвою жмут волосся і кинув його в аудиторію:

– У довгому волоссі вже немає жодного сенсу.

Згадка про Нову Націю, що має прийти на Землю, тепер лише тінь від хмари, яка пливе над прерією.

Проте світлим силам був подарований ще один шанс.

На початку липня 1972 року в штаті Колорадо оголосили Збір племен Райдуги. Двадцять тисяч хіппі зібралися в місці, віддаленому від вогнищ цивілізації, пам’ятаючи про Human Be-In. Сюди їх привели містичні пророцтва індіанців хопі. Давні міфи передавали звістку про континент, який розколовся в океані, покритий велетенськими хвилями. Коли заспокоїлись води, люди збудували плоти і попливли до островів. Так виник сучасний світ. Знаки стверджують, що він закінчується. Проте скоро з’являться юнаки й дівчата з довгим волоссям, вони прийдуть до хопі навчитися мудрості і як вберегти світ від загибелі. Коли в небесах з’явиться корабель, подібний до блакитної зірки, і впаде на землю зі страшенним гуркотом, повсюди настане спустошення й смерть. Однак люди різних мов і релігій зберуться в єдине плем’я, серед них запанує мир, любов, гармонія, єднання з Матір’ю-Землею, їх назвуть Воїнами Райдуги. Вони приймуть Землю у спадок і планету буде врятовано.

– Який у тебе четвертий пункт, Ґері? – спитав Тімоті Лірі в лютому 1967-го на яхті Алана Вотса у Соусаліто.

– Пов’язані з певними датами збори племен, – прорік Снайдер. – Тільки це буде не просто формальний акт, а реальна діяльність.

Welcome Home!

Через півроку бойові дії у В’єтнамі було припинено.

***

Черепашачий Острів пливе

океаном-небом до пустки-виру

б’є хвостом від того що цілі світи

засвічуються й гаснуть

мигочучи⁹

Не менш захопливий сценарій було написано у Львові.

– Львіви не розгубилися: хутко збудували собі ковчега, плавали на ньому сорок днів і врешті пристали до пагорба, що вже трохи підсох. Спершу вони назвали його «гора Арарат», але потім перейменували на Едем або Рай (і давньоєврейською, і арамейською це означає «сад» або «святий сад». Пізніше ченці ордену кармелітів побудували на цьому пагорбі свій храм і монастир).¹⁰

Далі за планом іде поява довговолосих юнаків і дівчат, проте їх чекає поразка.

Збір призначений на протилежному схилі узгір’я, де розкинувся Личаківський цвинтар – подалі від недремного ока правоохоронців. Звідси хайрастий піпл десантується в центр міста до офісу, розташованого на сходах колишнього Домініканського костелу. Далі барвистий потік струменить у бік університетського кварталу, позаду якого ідентифікується кафе під кодовою назвою «Веселка». Епічна драма розгортається на тлі придушення Празької весни і започаткування місцевого культу Джимі Гендрикса. Хіповий контекст переплітається з націоналістичною й нацистською естетикою. Коли з аморфної маси проступають обриси організованої структури, тоталітарний Молох грає на випередження.

Молох чий розум то лише машинерія! Молох чия кров то грошові

потоки! Молох чиї пальці то десять армій! Молох чиї груди то

людожерчий агрегат! Молох чиє вухо то задимлений надгробок!¹¹

Василь Асік Бабій малює портрет Д.Гендрикса. Поч.Х.1970

26 листопада 1970 року було арештовано головного підозрюваного у справі підпільної організації Шарніра¹². Ця подія зафіксована в архівах спецслужб, на згадку про неї залишився портрет Джимі Гендрикса на стіні Личаківського цвинтаря роботи Асіка Бабія¹³. Сьогодні його контури стерті часом, але щоразу світлий образ Джимі зринає у пам’яті очевидців і спадкоємців традиції.

Шарнір

І раптом...

– Раптом на Україну падає з неба якийсь великий круглий об’єкт, і тут же вся Україна перетворюється на монастирський Сад з костелом Кармелітів Босих у Львові. У саду під деревами сидять здебільшого молоді люди й мирно спілкуються між собою. Це представники Хіпового братства.¹⁴

Ця з’ява не є неочікуваною і детермінована містичними пророцтвами.

Дія переноситься в центр міста, де вимальовується монастирський сад, замкнутий з усіх боків кварталами і важкодоступний для ментів і дружинників з їхніми автобусами. Ідея підпільної структури теж отримує продовження: на обмеженій території формується Республіка Святого Саду.

Ґреґ

Як стверджував гуру львівських хіппі Ґреґ¹⁵, уперше він потрапив до Саду в 1971 році. Тоді він ще не був Святим – лише глибока інтуїція могла підказати сучасникам його майбутній статус головної сцени.

Круглий об’єкт – велетенський міжгалактичний зонд, небесний ковчег. Команда космічних блукальців, авангард Воїнів Епохи Водолія прибуває на Землю. Хмара попелу і диму, страшенний гуркіт. Корабель швартується до південної вежі костелу Кармелітів, яка прозирає крізь щілину на місці колодязя у Святому Саду в напрямку до центру Землі. Їм необхідно під’єднатися до енергетичного колайдера, схованого у глибинах Інституту Безсмертя і Космічної Етики, що зависає маревом на пагорбах Кайзервальду. Стріла від шпиля костелу трасує маршрут сонячного фунікулера.

Ілько Лемко:

– Ці довговолосі, обірвані, брудні волоцюги несли яскраве духовне світло, і без них ніколи не було б у житті тих, хто з ними спілкувався, тої критичної маси любові, добра й свободи, яка робила пересічного гомо-совєтікуса змістовною людиною. Хіппі, які прийшли до монастирського Саду, відчули тут хіпісовий дух століть, бо їхні попередники – монахи-кармеліти, як і вони, теж колись відмовилися від багатства, людської пихи і лицемірства, від брутальності і насильства на користь лагідності, незлостивості, добра, співчуття і віри в Боже Провидіння.

Якийсь час на цьому шматку суші панує ідилія. Головним пріоритетом у духовному єднанні стає хард, що зумовлено місцевою традицією вшанування Джимі Гендрикса. Музичні сейшни, котрі відбуваються буквально на лоні природи, викликають почуття, близьке до релігійного екстазу.

І в той момент Володя Петров вигукнув:

– Тут буде Рай!¹⁶

«Дивитись на прадавні шерехаті мури, радісно-щербаті й красиві в сяйві вранішнього сонця, – справжня насолода. Ще волога й чиста після ночі бруківка. Ще немає жодного туристського гурту, який, задерши голови, розглядає витончену ратушну вежу та її поцяцьковані дракони-ринви. Лише коли-не-коли пройде хтось. А з боку Нігулісте синій жартун-вітрисько сипне пригорщу жовтого липового й червонястого кленового листя» (Яан Кросс «Мартів хліб»).¹⁷

Вслухаймося в шерех вітрів, що долинали з балтійських столиць. Міжнародний джаз-фестиваль 1967 року в Таллінні за участі популярного американського джазмена Чарльза Ллойда¹⁸ дав поштовх до розвитку естонської музики. Скоро Таллінн стає головною рок-сценою на території радянської імперії. 28 квітня 1968 року в місті пройшов перший в Союзі рок-фест. На сцені кінотеатру «Космос» виступили естонські гурти Mikronid із Ґуннаром Ґрапсом, Kristallid з Яаком Йоала, Virmalised, Poppojad, Poissmehed, Langevad Tahed.¹⁹ Зал був забитий ущерть, на вулиці зібралося багато людей. Виникла загроза блокування автомобільного руху, міліція подвійним кільцем оточила кінотеатр. Втім нікого не затримували – як не крути, Европа.

Творча активність стимулювала розвиток музичних і навколомузичних середовищ. Тогочасна тусовка гуртувалася на площі Вийду в центрі міста.

– Наприкінці шістдесятих на Вийду-вальяк стали збиратися місцеві стиляги, мажори і попсовики – модна публіка, що вже почала відрощувати волосся. У 69-му на площі з’явилися перші хіппі: хайрасті в тертих «левісах», вони ж меломани. Тут на точці за торговими кіосками відбувався інтенсивний обмін контрафактною західною аудіопродукцією в яскравому глянці фірмових упаковок: «Meet the Beatles», «Aftermath», «Electric Ladyland», «The Piper at the Gates of Dawn», – згадує Владімір Відеманн²⁰. – У той час талліннські хіппі не мали звички збиратися десь у кафе. Гніздилися головно у громадських місцях: сквери, парки, танцмайданчики. Звісно заходили кудись попити кави, але так, аби на цілий день – ще ні. Такі посиденьки були більше прерогативою арт-богеми, котра вподобала «Пегас» і «Москву».

Натомість довговолосі віддавали перевагу флетам, на яких зароджувалися комуни.

Владімір Відеманн:

– Головним підмурівком хіпового життя була старовинна двоповерхова дерев’яна хата Сасся у Ківімяе. Сассь, один зі старійшин естонських хіппі, займався пошиттям модних штанів за фасоном джинсів – усім, хто бажав. За десять рублів, із матеріалу замовника. Напевне тому росіяни, котрі часто гостювали тут і не знали естонської мови, вважали, що ім’я Сассь²¹ (ест. Sass) походить від англійського «size» (розмір), та насправді це було просто скорочення від «Александр» (типу «Саша»).

Влітку 1971-го, коли на Вийду вже стало затісно, перебралися на Пісочницю – дитячий скверик на площі Віру навпроти Будинку культури пожежників «Прійтсу», де щосуботи хайрасті відривалися на танцях під саббатівські й парплівські кавери у виконанні групи Toonika.

Сейшн у Ризі біля Планетарію (1966)

Паралельно і навіть раніше контркультурна активність проявилася в Ризі. 12 квітня 1966 року на День космонавтики у тодішньому Планетарії очікувався концерт популярної кавер-групи Melody Makers; її фронтменом був Пітс Андерсонс²². Всередині приміщення функціонувало популярне кафе Dieva Auss (латис. «Боже Вухо»). Проте оскільки гурт не був зареєстрований у Бюро естрадних оркестрів, виступ заборонили. Натовп захвилювався. Обурення переросло в маніфестацію, з’явилися плакати з гаслами «Freedom Guitar!» і «Nost BEO!» (латис. «Геть Бюро естрадних оркестрів!»). Втрутилася міліція, проте музиканти вирішили зіграти на сходах Планетарію. Після того справою зайнявся КГБ. Людей залякували, трьом учасникам групи вручили повістки в армію. Аби уникнути репресій, Пітс Андерсонс перебрався до Естонії – в результаті Melody Makers припинили існування. Надалі діяльність музичних колективів у Латвії було жорстко реґламентовано. Втім неформальна активність у місті зростала.

– Десь від середини 60-х волосаті тусували біля Шведських воріт на вулиці Трокшню при міському мурі. У народі це місце називали Love Street. Вона вся була розмальована в тогочасному стилі, – розповідає один з учасників заворушень біля Планетарію Андріс Езерґайліс²³. – Наприкінці 60-х збиралися на Домській площі і біля Англіканської церкви. Тусували в кафе – взимку в Kaza, Zemluniks, Sigulda, Dieva Auss, влітку в Pils, Putnu Dārzs («Пташиний Сад»). Публіка була строката – хіппі, фарцовщики, інтелектуали, педики, інтердівчатка, просто бандити. Але всі жили доволі мирно.

Влітку 1969-го в Ризі у Будинку спорту «Дауґава» стартував дводенний фестиваль Bit-69; назва, здається, умовна. Виступали латиські гурти Dzintara Krelles, Katedrāle, Sfinkss, естонська Virmalised, деякі литовські, – згадує Андріс, – грали, в основному, кавери.

Акція виявилася продуктивною в багатьох сенсах. Довговолосі, що прибували на фестиваль – мешканці балтійських республік, москвичі, учасники львівської команди Шарніра, чи не вперше відчули себе самодостатньою солідарною спільнотою.²⁴

Наступного року в Таллінні був запланований масштабний збір хіппі. 10 жовтня в суботу очікувався приїзд сотні довговолосих із балтійських республік, Москви, Пітера, Білорусі, України, Вірменії. Втім подальші події стосувалися радше авантюрного жанру.

Натан Ґіткінд²⁵, барабанщик каунаської рок-групи Raganiai:

– Наприкінці вересня 1970 року мій хіповий сусід Йонас «Джаніс» Стулпінас отримав листа від організатора сейшну Андреса Керніка зі запрошенням зібрати групу надійних людей з Каунаса для участі в заході, тематику якого обіцяли розкрити після приїзду. Якщо не заглиблюватися в цю детективну історію, то нас круто відстежували всю дорогу з Каунаса до Таллінна; у Таллінні це перетворилося на біг наввипередки з КГБ.

За задумом організаторів сейшн мав охопити широкий спектр проблем – музику, релігію, йогу, самвидав, конституційні права і свободи, організацію літніх таборів; для конспірації він був замаскований під музичний фестиваль. Проте напередодні раптово помер тогочасний спікер комуністичного парламенту Естонії Алексєй Мююрісепп. Під цим приводом влада заборонила всілякі акції, республіканський КГБ почав в’язати неблагонадійних. Аби вивести гостей з-під ока репресивних структур, естонці поділилися на групи. Одну з них вів Александр «Сассь» Дормідонтов:

– Зліт мав відбутися на Ратушній площі, де планувалася зустріч учасників. Організатором був Андрес Кернік. Всіх, хто прийшов на площу, Андрес повів кругами до Центрального ринку, де в Будинку культури сільських працівників нічним сторожем числився Ааре²⁶. Там нас «хвіст» і згубив. Було близько десяти делегатів, зокрема четверо литовців.

Біля фонтану в Каунасі коло військового музею ім. Вітаутаса Великого (справа Гіткінд)

А в той час нові й нові хвилі номадів рухалися в бік Таллінна. 9 жовтня з Каунаса виїхав Натан Ґіткінд разом з Йонасом «Джаніс» і шістьма друзями:

– Нас зустріли на вокзалі двоє незнайомих хлопців, сказали: Андрес не може, і що вони поведуть. Поділили на дві групи, в одній – троє, в другій – четверо, кожна, очолена одним із них, каталася пів ночі по Таллінну автобусами, трамваями, перебігала дворами, доки не відірвалися від «хвоста». Далі нас привели до якогось підвалу, там з вікна було видно пляц і вхід до Будинку культури. Після того прийшло ще четверо наших зі своїм естонцем. Пляцом кружляли гебешна «Волга» і воронок. Ми засікли час, поки вони зникли з овиду на хвилину-дві, і рвонули до Будинку культури. Там перебувало вже кілька делегацій з інших міст, проте естонці не дозволяли нам спілкуватися, боячись, аби при арешті хтось когось не видав.

Попри те, що теоретична частина заходу була зірвана, культурну програму забезпечили, як належить. Гостей порозвозили по різних локаціях, аби продемонструвати рівень місцевих рок-груп. Натан Ґіткінд потрапив до клубу «Raku» на околиці Таллінна, де виступав гурт Luurikud; певний час у клубі грав і юний Владімір Відеманн.

Обстановка в Каунасі теж не додавала оптимізму.

Chairs (справа Кріс Петкунас)

– В солідні кафе в джинсах і білих шкарпетках нас не впускали, – згадує учасник рок-дуету Chairs Кріс Петкунас²⁷. – Так і говорили: Хіпам у білих шкарпетках не можна. Ми збиралися в дитячому кафе Pasaka (лит. «Казка») на Лайсвес-алеї, там була кава за 8 копійок – брали подвійну каву, нормально. Також заходили в Pieno Kavinė (лит. «Молочне кафе») на Лайсвес біля Міського саду.

Довговолоса тусовка концентрувалася в Міському саду, її епіцентром були учасники групи Raganiai. Молодіжна активність зростала. В результаті те, що не вдалося в Таллінні, зуміли втілити в Каунасі, принаймні частково. На початку наступного року в місті провели Поп-сейшн, оминувши офіційні ідеологічні структури.

Натан Ґіткінд:

– 20–21 лютого 1971 року поп-клуб Smūtkeliai при Каунаському політехнічному інституті організував Поп-сейшн за участі шістьох кращих каунаських команд Gintarėliai, Dainiai, Mes, Nenuoramos, Gėlės, Raganiai. Було заплановано три концерти по два гурти кожен. Першими грали два найкрутіші – Gintarėliai і Raganiai.

Кріс Петкунас:

– Організували його комсомольці з політехнічного інституту. Квитки розповсюджували нелегально серед студентів, таким робом пройшло двадцять чи тридцять хіппі. Chairs не виступали, оскільки не були студентами. Я потрапив туди як звукорежисер Raganiai. Багато гебістів і міліції приходило упродовж двох днів, але загалом було спокійно.

То правда, що організатори заходу належали до комсомольського активу, проте насправді вони були налаштовані опозиційно супроти радянського режиму.

Поп-клуб Smūtkeliai виник улітку 1969-го в середовищі студентів факультету автоматики Каунаського політехнічного інституту. Лідером був Альґімантас Шешельґіс, який у факультетському бюро комітету комсомолу відповідав за культурні заходи. Ініціатори ставили за мету популяризацію західного й литовського року й біґ-біту – пам’ятаємо, що все тоді називалося поп-музикою, а також організацію інститутських дискотек. Перша з них відбулася 26 вересня 1970 року. Запаливши свічки, хвилиною мовчання вшанували пам’ять щойно померлого Джимі Гендрикса, після того керівник інститутської студії пантоміми Кястутіс Адомайтіс²⁸ презентував вражаючий мім-етюд. Надалі дискотеки проводилися регулярно. Вільна атмосфера, незашореність, відкритість приваблюють сюди місцевих хіппі. На початку наступного року члени Smūtkeliai вирішили провести рок-фест за участі популярних андеґраундних команд, так званий Поп-сейшн. Напередодні вантажівкою завезли на факультет світлову апаратуру. Аби уникнути всіляких журі, худрад, у державні інституції не повідомляли – річ, досі нечувана в совку.

Натан Ґіткінд:

– Поп-сейшн у Каунасі був прецедентом, оскільки в них не було дозволу, та вони б його й не отримали. Квитки продавали підпільно, нарисовані на листку зі зошита, але з печаткою поп-клубу.

20 лютого була п’ятниця. В актовий зал факультету автоматики набилося тисячу людей, на вулиці товпилося всемеро більше. Прибували хайрасті зі сусідніх республік; співробітники КГБ виловлювали їх по місту. Далі, оскільки дозволу на проведення заходу не було, гебісти вкупі з міліцією навідалися безпосередньо на місце події. «Мистецтвознавці» в штатському допитали організаторів, музикантів, заодно вимагали включити до репертуару музику радянських композиторів. Втім зважаючи на велику кількість народу, загострювати ситуацію не стали. Всі відіграли, як було заплановано. На контраверсійних естетичних уподобаннях не зациклювалися. Побажання так і залишилися побажаннями, на ідеологічний шантаж ніхто не клюнув.

Постфактум щодо організаторів сейшну вжили оргзаходів. Одного вигнали з інституту, решту позбавили стипендії і вліпили догани в особисті справи. Поп-клуб постановили реорганізувати. Проте його діяльність настільки зареґламентували, що зникло будь-яке бажання працювати. Через два тижні «Smūtkeliai» саморозпустився.

***

«Можна лише здогадуватися, кому прийшла ідея відзначити 1 червня 1971 року День захисту дітей потужною антиамериканською демонстрацією біля стін відповідного посольства. Привід – війна у В’єтнамі. Пацифісти усього світу, насамперед американські, галасували тоді з цього приводу. На той час московська тусовка була вже досить презентабельною, аби й собі теж спробувати справити враження. Юра Солнце, наш головний керманич, начебто ходив до Моссовета за дозволом, і, начебто, йому там видали список рекомендованих лозунгів типу: «Чому плаче в’єтнамська дитина?», «Янкі гоу хоум», ясно, пацифік, перекреслені бомби і т.д.» (Васілій Бояринцев «Ми – хіппі»).²⁹

Московський піпл зосереджувався На Маяке – місці героїчної молодіжної тусовки 1960 року³⁰. Нова версія контркультурної ідентичності не передбачала лідерів чи авторитетів, хоча все тоді крутилося навколо Юри Солнца³¹. Сформулювати її можна за допомогою семантичних означень Сонце і Система.

Юра Солнце

Солнце, харизматичний лідер, донедавна проживав з батьками у напівпідвальному приміщенні за два кроки від площі Маяковського, тож вибір локації був природним. Певний час відвідував театральне училище, писав п’єси і прозу. Після того, як у квітні 1969-го був комісований з армії, його таланти розгорнулися на повну силу. Разом із друзями Солнце започаткував регулярні поїздки країною. Першою була Рига, фестиваль Bit-69, далі – Крим, Чорноморське узбережжя Кавказу. Скоро Таллінн стає для них постійним магнітом.

Проте головною дією стала підготовка антивоєнної демонстрації. На неї надихнула інформація про масштабну антивоєнну акцію у Вашинґтоні 23 квітня 1971 року, котра зібрала півмільйона людей.³² Солнце разом із друзями вирішили й собі пройтись із транспарантами вулицями Москви – зі засудженням американських дій у В’єтнамі звісно. Датою обрали комуністичний День захисту дітей. За дозволом Юра бігав до міської ради. Там обговорили маршрут – від центру міста до американського посольства на Садовому Кільці. Цілу ніч в архітектурній майстерні малювали плакати відповідно до вимог Моссовета; здається, навіть отримали дозвіл на зображення пацифіка.

Зранку 1 червня в різних місцях почали гуртуватися активісти. Як мінімум півтори сотні очікувало на Психодромі – внутрішньому дворі старого корпусу Московського університету на проспекті Маркса (тепер Моховій). Кількасот зібралося на Маяку. Солнце перебував у групі, котра мала вирушати з Пушкінської площі. Всі колони повинні були з’єднатися на Манежній площі біля стін Кремля. Проте органи діяли за звичним сценарієм. Аби скомпрометувати Юру, його ще до початку маніфестації арештували на Пушці.

Близько 12-ї години до університетського кварталу під’їхали автобуси з міліцією.

Васілій «Лонг» Бояринцев разом з трьома литовцями, що приєдналися до демонстрантів, очікував у сусідньому дворику Університету:

– Всі ще стояли напоготові, з плакатами і лозунгами, а потім зробили буквально крок уперед, і в цей момент – просто як у кіно – кілька осіб у штатському вийшли з-поза будинку. «Хлопці, залишайтесь на місці», – спокійно сказали вони. І тоді я зрозумів, що відбувається.

Притьмом вони кинулися навтьоки. До них долучився ще якийсь юнак, котрий вигулькнув у дворі, прослизнувши крізь гебістський кордон на Психодромі. Хлопці перетнули будівельний майданчик позаду сусіднього готелю «Національ», вибігли на вулицю Горького і заскочили в тролейбус. За той час тих, що зібралися на Психодромі і ще не вповні усвідомлювали, що коїться, повантажили в автобуси і повезли до штабу комсомольського оперзагону «Берёзка». Там усіх зареєстрували. Згодом почалися проблеми. Багатьох вигнали з навчальних закладів, з роботи, когось забрали в армію на китайський кордон, хтось потрапив до психушки, когось арештували. Юра Солнце отримав п’ятнадцять діб примусових «суспільно-корисних робіт». Проте на цьому не скінчилося. Далі все для нього складалося гірше й гірше: вгадувався знайомий почерк спецслужб. У середовищі довговолосих Юру почали звинувачувати у зумисній провокації й співпраці з органами. Його репутація була знищена.

***

«Поки вони не стануть свідомими, вони ніколи не повстануть, а свідомими вони зможуть стати, лише коли повстануть» (Джордж Орвелл «1984»).³³

Не менш драматичні події відбулися в Гродно. Там тусовка з числа фанів місцевої рок-групи «Дзеці Элізы» збиралася біля пам’ятника Елізи Ожешко. Одним з лідерів був Михаїл Гуленін. Якось у серпні 1971-го до нього приїхали довговолосі друзі з Вільнюса і Таллінна. Аби уникнути сутичок із комсомольським оперзагоном, вся компанія вирішила їхати до села Озери за 20 кілометрів від Гродна. Проте місцевих мешканців стривожила поява кількох десятків патлатих і вони повідомили міліцію. Приїхав наряд, табір розігнали, всім наказали повертатися до міста. Десятьох литовців забрали у відділок, там їх побили й постригли.

Михаїл Гуленін:

– Тоді виникла ідея тієї демонстрації. Ми здогадувалися, як до цього поставляться, але надіялись, що на нас звернуть увагу і перестануть принижувати.

Вдома у нього виготовили плакати «Руки геть від довгого волосся», «Припиніть терор», «Свободу рок’н’роллу», «All You Need Is Love». Аби не спровокувати владу на передчасні репресії, маніфестацію заявили на тиждень пізніше. Справжню дату повідомили небагатьом.

В умовлений день 11 серпня до Гродна прибули хайрасті з Вільнюса, Таллінна і Ленінграда. О 14-й годині колона рушила з будинку Гуленіна до центру міста. Перед вів талліннський хіппі на ім’я Віру. По дорозі доєдналося тридцятеро мешканців містечка Мости – теж із плакатами. Усіх було близько сотні. Вони мали намір промарширувати площею Совєтською до фонтану, де збиралися патлаті зі всього міста. Проте, як виявилося, там їх чекали.

Михаїл Гуленін:

– Коли ми вийшли на площу, стало зрозуміло, що запахло смаженим. Повно міліції і комітетчиків у цивільному. Воронки. Хтось віддає накази по рупору. В руках гумові кийки, хоча вже пару місяців, як їх заборонили.

Відбулося брутальне побоїще, після того юних борців за справедливість повантажили в автобуси і вивезли за 15 км від Гродно – звідти дітям довелося добиратися додому пішки. Декому з прибалтів Гуленін встиг показати вхід до Фарного костелу і ті змогли там заховатися. Інших відвезли в міліцію, де побили, постригли, при цьому всім обов’язково рвали кльоші. Увечері провели обшуки у квартирах учасників демонстрації. З Гуленіним «попрацювали» на місцевому телебаченні:

– Не лякайтеся, це не Маша, це Міша, – запалював коментатор. – У нього нетрадиційна зовнішність, він жіночний, коли побачиш, так і хочеться обняти.

Важко навіть уявити собі подібне свинство. Після такого промоушену документи Гуленіна в музичне училище теж не прийняли.

Через кілька днів пройшла демонстрація солідарності у Вільнюсі на площі Ґедімінаса. Скінчилося тим самим – розгоном і побиттям.

Де було шукати вихід?

Залишався вихід в андеґраунд. Необхідність виживати в складних умовах покликала до життя Систему. Флети, вписки, квартирники, підпільні концерти і виставки – завдяки їй хіппі-рух, який на Заході швидко вичерпався, в СРСР протримався довший час – попри ворожість не лише консервативного суспільства, а й держави. Паралельна реальність, альтернатива радянському способу існування, побудована на довірі й закрита для зовнішніх впливів, Система функціонувала, аби світ у майбутньому став толерантнішим і кращим.

***

               One day you’ll look to see I’ve gone.

               For tomorrow many rain, so I’ll follow the sun.

               Some day you’ll know I was the one.

               But tomorrow may rain, so I’ll follow the sun.

                              And now the time has come

                              And so my love I must go,

                              And though I lose a friend,

                              In the end you will know³⁴

14 травня 1972 року в Каунасі відбулася найгучніша подія – самоспалення Ромаса Каланти³⁵.

Ситуація в тутешньому андеґраунді обіцяла перетворити місто на одну з хіпових столиць. Каунас традиційно був відомий активним несприйняттям радянсько-російської окупаційної дійсності, затримавши реноме неофіційної столиці Литви. Прогресивна молодь збиралася у Міському саду обіч Лайсвес-алеї, дехто з них брав участь у роботі експериментальної аванґардистської мім-трупи Модріса Тенісонса³⁶, що базувалася на сцені Музичного театру, розташованого неподалік. Також віднедавна стала активною байкерська група Ромуальдаса Пожерскіса в складі чотирьох мотоциклів, чи не перша в совку.³⁷ І всі пам’ятали минулорічний Поп-сейшн.

Байкери (Каунас)

Ромас походив з інтеліґентної сім’ї. Був спокійним хлопцем, як усі, грав у футбол, бренькав на гітарі, малював. Єдине – надто переймався історією Литви. В одинадцятому класі (у Литві діяла одинадцятирічна система середньої освіти) він заявив про бажання вступити до духовної семінарії і стати католицьким священиком. Після цього почалися проблеми. В результаті Ромасу довелося покинути школу і йти працювати на фабрику. Якийсь час він почав приходити до фонтану в Міському саду, зокрема і як шанувальник мистецтва пантоміми. Надто тихий, взагалі мало з ким тут знайомий, через що виникала навіть певна настороженість довкола. Здається, контролюючі органи й надалі не випускали його з поля зору.

Ромас Каланта

У неділю 14 травня в Музичному театрі мала відбутися музична атракція, всі чекали вечора. Ще від ранку у сквері гуртувалися хлопці й дівчата. Як завжди. Ніщо не віщувало близької трагедії. Ось до фонтану підійшов Ромас. Зі собою мав трилітровий слоїк з рідиною. Трохи посидів на лавці, присутні почули, як він промовив: «Тут ніколи не буде свободи. Навіть саме слово «свобода» заборонили. Для чого я повинен жити? Аби ця система повільно й безжально вбивала мене? Тоді краще вбити себе самому» – щось у такому дусі. Потім зняв куртку, облив себе бензином і підпалив. Було 12:30 пополудні.

В той час у Музичному театрі йшла вистава. Режисер Тенісонс почув галас надворі і визирнув у вікно. Побачивши постать у вогні, кинувся за вогнегасником. Двоє хлопців намагалися загасити полум’я своїми сорочками. Здійнялася паніка, прибула міліція. Каретою швидкої допомоги Ромаса відвезли в лікарню.

Влада намагалася робити все, що можливо, аби вчинок хлопця не отримав розголосу. Проте в куртці залишився записник, і всі дізналися його ім’я.

Поки батьки і старший брат Арвідас марно сподівалися пройти до Ромаса в палату, міліція здійснювала в них удома обшук. Полювали на антирадянську літературу і, бажано, наркотики, однак нічого не знайшли. Медикам наказали за всяку ціну врятувати йому життя, інакше Ромас ставав мучеником і національним героєм Литви. Проте наступного ранку він помер. Влада поспішно провела процедуру поховання, остерігаючись заворушень, оскільки контекст події був відомим. Газети оголосили Ромаса психічно неврівноваженим і наркоманом.

18 травня небайдужа молодь, ще не знаючи, що похорон уже скінчився, прибувала до Каунаса, аби попрощатися з героєм. Влада кинулася блокувати місто, рух автобусів і поїздів з Латвії та Естонії зупинили, приїжджих змушували повертатися додому. Проте в місті вже зосередилося багато людей. Великий натовп скупчився біля дому Каланти, вигукуючи «Де Ромас?!». Далі пішли до міліцейського управління, звідти до Художньої ґалереї, що розмістилася в колишньому костелі на Лайсвес. На дзвіниці з’явився литовський триколор. Люди співали національний гімн, скандували «Геть окупантів!» і «Свободу Литві!».

Пішла чутка, що арештували батьків Каланти, і колона рушила до міськвиконкому на Лайсвес-алеї. Тут уже стояв міліцейський кордон. Людей почали розганяти. У відповідь полетіло каміння. Одного міліціонера було поранено чи навіть убито. Зав’язалися сутички. В якийсь момент здалося, що влада втрачає контроль над містом. Наступного дня прибула Псковська десантна дивізія. На вулицях Каунаса виросли барикади з лавок і бетонних плит. Проте баланс сил був змінений. Скінчилося, як завжди, брутальним побиттям і арештами. Було затримано понад чотири сотні осіб. Втім місцева влада проявила здоровий глузд і не доповіла в Москву про істинний перебіг подій. Саме тому литовці змогли уникнути суворих покарань. Більшість демонстрантів – молодих робітників та учнів профтехучилищ, допитавши, просто відпустили додому. Тридцятьох чи більше засудили до п’ятнадцяти діб арешту, і лише сімох чи вісьмох – на триваліші терміни ув’язнення. Усім засудженим було від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років.

Стихійно балтійськими містами прокотилися демонстрації протесту. Романтики відчули подих історії. Сюди потягнулися неофіти, учасники майбутніх екзистенційних баталій. У червні зі Львова до Каунаса виїжджає юний Алік Олісевич. Дехто намагався повторити вчинок Каланти, проте люди про це не дізналися – владі вдалося локалізувати ексцеси. Комусь повезло, хтось загинув.

Та до фонтану на Лайсвес-алеї щоразу приходили юнаки й дівчата, приносили квіти. Їх арештовували, виключали з навчальних закладів, але це відбувалося рік у рік.

Меморіальний камінь Ромаса Каланти

***

А повсюди в Союзі хіппі-рух, незважаючи на бар’єри й міліцейські кордони, набирав сили і міцнів. На місцях влада старалася закручувати гайки – можливо, з цієї причини Алфредс Стінкульс³⁸, шкільний друг Андріса Езерґайліса, перебрався на хутір під Ригою, де заснував хіпову аґрокомуну, а проте неможливо було стримати потік.

Алфредс Стінкульс (з дівчиною)

Великої популярності в нонконформістських колах зажив естонський філософ-містик Міхаель Тамм на прізисько Рам³⁹, що проживав на хуторі неподалік Пярну. Він практикував йогу, медитацію, адвайта-веданту і до нього починається паломництво контркультурного піпла з Таллінна, Риги, Литви, Пітера, Львова. Назагал в Естонії режим був найпоблажливішим – м’якшим, аніж в інших балтійських республіках, і від початку 1970-х Таллінн стає Меккою радянських хіппі. 1 травня всі їхали до Таллінна – починався автостопний сезон. Постійний збір переноситься на Гірку біля церкви Ніґулісте, тут траплялося найбільше чудес. Тут розгоряється вогнище контркультури, визріваючи до приходу Влади Квітів. Все більше й більше юних адептів, прихильників золотої мрії, ось вони йдуть вулицями Старого Міста, одна з них, Лаборатооріумі, тягнеться вздовж

середньовічної оборонної стіни, всуціль розписаної

гаслами, емблемами і пацифіками,

і її називають

Вулицею

Любові.

__________________________

¹ А. Ґінзберґ «Плач». Переклад Юрія Андруховича.

² «Pearl» – четвертий студійний альбом Дженіс Джоплін, записаний із The Full Tilt Boogie Band, вийшов у січні 1971 посмертно. «Перлина» – альтер еґо Дж. Джоплін.

³ Махаріші Магеш Йогі (Магеш Прасад Варма; 1918–2008). Учасники The Beatles побували в нього у Рішікеші в лютому–квітні 1968 р.

⁴ Нім Каролі Баба (рік народження невідомий, помер 1973) – служитель культу Ханумана в індуїзмі. Іменем Махарадж-джі називали багатьох гуру в Індії.

⁵ У 1973 році Тімоті Лірі був арештований агентами ФБР в Афганістані. Причини його дострокового звільнення в 1976 незрозумілі; ФБР цікавила інформація про Везерменів.

⁶ З роману Д. Керуака «Волоцюги Дхарми».

⁷ Чоґ’ям Трунґпа Рінпоче (1939–1987) – один з перероджених учителів лама-тібетського буддизму, творець Вчення Шамбали. У 1970 переселився до США, де 1974 заснував приватний гуманітарний Інститут Наропи, названий на честь індійського буддійського мудреця ХІ ст.

⁸ Джим Моррісон (1943–1971) – лідер групи The Doors.

⁹ Ґері Снайдер «Що тут було раніше» (зі збірки «Черепашачий острів», 1974). Переклад Ю. Андруховича. Черепашачий Острів – поширена серед індіанців назва Північної Америки.

¹⁰ Тут і далі – цитати і епізоди з твору Дмитра «Казіка» Кузовкіна (нар. 1952) «Справжня історія львів’ян» (1977).

¹¹ А. Ґінзберґ «Плач». Переклад Юрія Андруховича.

¹² В’ячеслав «Шарнір» Єресько (1949–2001) – лідер першої хіпової тусовки у Львові (1968–1970).

¹³ Василь Бабій (нар. 1953) – львівський художник-кераміст.

¹⁴ Тут і далі – епізоди з книги Ілька Лемка «Сни у Святому Саду» (2010).

¹⁵ Григорій Порицький (1948–2012).

¹⁶ За твором Дмитра «Казіка» Кузовкіна «Епізоди з метаісторії львівських хіппі» (2012). Володимир Петров (1958–2000) – один з авторів Львівського маніфесту хіппі 1987 року (разом з Аліком Олісевичем).

¹⁷ Яан Кросс «Мартів хліб» (1973). Переклад з естонської Олександра Завгороднього.

¹⁸ Чарльз Ллойд (нар. 1938) – у 1967 був відзначений американським музичним журналом «DownBeat».

¹⁹ Ґуннар Ґрапс (1951–2004) – барабанщик Mikronid (у 1967–1973), засновник і фронтмен Magnetic Band (1976–1983). Яак Йоала (1950–2014) – флейтист, вокаліст і басист Kristallid (у 1966–1968), восени 1968 перейшов до Virmalised.

²⁰ Владімір «Кест» Відеманн (нар. 1955) – естонський російськомовний письменник; у 1987 еміґрував з СРСР, з 2006 проживає в Лондоні. Тут і далі – фраґменти з книги В. Відеманна «Заборонений союз. Хіппі, містики, декаденти»» (2019). Voidu valjak (ест. площа Перемоги; тепер площа Свободи) – в радянські часи місце офіційних парадів і демонстрацій.

²¹ Александр «Сассь» Дормідонтов (нар. 1950) – проживає в Таллінні. Ківімяе – один з районів Таллінна.

²² Пітс Андерсонс (1945–2016) – гітарист і вокаліст Melody Makers (спочатку називалася Revengers; 1963–1966). У 1966 переїхав до Таллінна, де грав у складі першої естонської рок-групи Optimistid; вступив до Тартуського університету.

²³ Андріс Езерґайліс (нар. 1950) – нар. у Ризі; зараз проживає в Юрмалі.

²⁴ Тут і далі – за книгою німецької історикині Юліане Фюрст «Квіти крізь бетон» (2021).

²⁵ Натан Ґіткінд (нар. 1949) – барабанщик і автор текстів гурту Raganiai (з 1968). У 1980 еміґрував, від 1996 проживає в Єрусалимі.

²⁶ Ааре Лойт (нар. 1953) – проживає в Таллінні. Андрес Кернік натоді мав близько 23 роки.

²⁷ Кріступас-Крістофас Петкунас (нар. 1953) – гітарист Chairs (1968–1971); проживає в Каунасі.

²⁸ Кястутіс Адомайтіс (1948–1996) – актор-мім, від 1968 очолював аматорську мім-трупу Каунаського політехнічного інституту, згодом Каунаський театр пантоміми.

²⁹ Васілій «Лонг» Бояринцев (нар. 1953) – російський письменник. Нар. у Москві, по закінченні школи працював в археологічних експедиціях на півдні Росії. Автобіографічну книгу «Ми – хіппі» (1999) написав в Оптиній Пустині (Калузька обл.). Проживає в Ростові-на-Дону.

³⁰ На площі Маяковського упродовж 1958–1961 проводилися поетичні читання, які від 1960 супроводжувалися сутичками з ДНД. З цього середовища вийшли дисиденти Юрій Галансков (1939–1972), Едуард Кузнецов (1939), Владімір Буковский (1942–2019).

³¹ Юрій Бураков (1949–1992).

³² Друга найбільша антивоєнна демонстрація у США після маніфестацій 15 листопада 1969 р. у Вашингтоні (зібрала півмільйона людей), Сан-Франциско та інших містах світу.

³³ Джордж Орвелл «1984» (1949). Переклад Віктора Шовкуна.

³⁴ Колись ти побачиш, що мене нема. // Завтра може падати дощ, так що я йду слідом за сонцем // Колись ти зрозумієш, що я був єдиним // Але завтра може падати дощ, так що я йду слідом за сонцем // І ось час прийшов, // Моя люба, я мушу йти // І хоч я втрачаю друга // Зрештою, ти сама зрозумієш (The Beatles «I’ll Follow the Sun», 1964).

³⁵ Ромас Каланта (1953–1972). Мав старших братів Антанаса, Евальдаса й Арвідаса.

³⁶ Модріс Тенісонс (1945–2020) – нар. у Ризі. У 1966 переїхав до Каунаса, де заснував першу в СРСР професійну мім-трупу, в якій грав Кястутіс Адомайтіс. У 1972 повернувся до Риги.

³⁷ Ромуальдас Пожерскіс (нар. 1951) – лідер каунаської байкерської групи (1971–1974). Навчався у Каунаському політехнічному інституті (1969–1975), нині відомий у Литві фотограф, професор факультету мистецтв Університету Вітовта Великого в Каунасі.

³⁸ Алфредс Стінкульс (нар. 1950) – нар. у Ризі, на поч. 1970-х проживав на хуторі Межуплеяс біля Риги. Еміґрував до Каліфорнії, недавно повернувся до Риги. Автор книги «Mati sarkanā vējā» (латис. «Волосся на червоному вітрі», 2020).

³⁹ Міхаель «Рам» Тамм (1911–2002) – естонський філософ-містик. У 1940-х за нацистського режиму навчався в Технічному університеті в Берліні, тоді ж захопився східними філософіями, здобув ініціятичне санкритське ім’я Раматамананда в традиції адвайта-веданти. У 1953 примусово репатрійований до Радянської Естонії. Відмовився від радянського громадянства, упродовж 1970-х проживав на хуторі Уку-талу біля Ланґермаа неподалік Пярну. У 1981 еміґрував, з 1982 проживав у США.