Право на галицькість

 

Минає 125 років, як Франко почав дискусію з Грінченком про шляхи розвитку української літературної мови, точніше про роль у ньому галицької складової. Ювілей недостатньо круглий, щоби приділяти йому спеціальну увагу, але тема дискусії виявилась на диво живучою, розгораючись час від часу з новим запалом всі ці роки, тому варто придивитися до джерельних арґументів сторін. В кінці цієї розвідки є перелік посилань на он-лайн тексти першоджерел, і допитливий читач (а, може, таких буде навіть кілька) зможе сам оцінити їх вартість. Я лиш пропоную свою оцінку.

 

З нею, цією оцінкою завше були якісь проблеми. В радянські часи, здавалося: які можуть бути питання щодо правильності позиції демократа-революціонера в дискусії з буржуазним націоналістом-реакціонером? А, виявляється, питання були. І не питання навіть, а чітка позиція: Франко, звичайно, ґеній і революціонер, Каменяр і борець за світле комуністичне майбутнє, але в історичному процесі вливання української нації в єдиний радянський народ (російськомовний, звичайно) галицькі впливи є вельми (партикулярними, сказали би адепти КПЗУ, але не могли, бо їх, з тих же причин, знищили) шкідливими — що цілком продовжувало лінію царської Росії: «распространяемый оттуда [из Галиции] язык, искусственно создающийся в формах, тенденциозно удаляющихся от общерусского языка, является врагом последнего» (з записки міністра освіти в ліберальному 1905 році).

 

Позицію забетонував мовознавець всіх часів і народів ґенералісимус Сталін: єдино правильна українська мова випливає з києво-полтавського діалекту, а все решта — контрреволюція і Соловки. Аналогічну його бздуру про "курско-орловскую речь" як основу російської мови російські ж мовознавці по смерті непомильного вождя немилосердно розбомбили ще за совдепії, натомість українська версія настільки сакралізувалась, що пережила падіння комунізму — «тому, що вона апелювала до хуторянського почуття східноукраїнських мовців», писав потім Юрій Шевельов.

 

А тут, після падіння тоталітарного режиму, знов виник парадоксальний феномен: звикло до всіх комуністичних постулатів просто ставився знак мінус, і вони брались на озброєння посттоталітарним істеблішментом — але не в цьому випадку, дарма що Шевельов переконливо доводив: «коли приймається, що літературна мова в усьому тому, що робить її системою, збігається з системою говірки, то твердження про південно-східню говіркову основу української літературної мови ані трохи не відповідає дійсності. Українська літературна мова як система збудована на різноговірковій синтезі».

 

Отож, вертаючи на п'ять поколінь назад до дідів наших дідів: в серпневому (за старим стилем серпень тоді закінчувався 12 вересня стилю нового) 1891 року числі „Правди“, "орґані цілої Україньско-рускої землі" (з тим означенням були свої коломийки) з'являється критична стаття „Галицькі вірші“ Василя Чайченка (що це є Грінченко читаючій публіці ще раніше оповістив був Ом.Огоновский в своїй „Історії літератури руської“); бібліографічна інформація про цей факт фіксується в 17-му числі „Зорі“ від 13 вересня.

 

Сказати, що Франко офігів від першої подачі цієї критичної статті — це майже нічого не сказати. Його (не тільки його, але його також), висхідну зірку і надію укр. літератури — прямо звинувачено в пропаґанді москалізмів (а навіть кацапізмів — потім, правда, за рад. влади, це слово в републікації Грінченкової статті цнотливо забрали) та церковно-слов'янізмів, всяких там галицьких та буковинських провінціялізмів, полонізмів, чехізмів, словакізмів, германізмів, рутенізмів та всякого іншого язичія, а непрямо — в шкідництві шляхом просування на посаді редактора „Зорі“ всієї отої єресі на сторінки чільного часопису. В наступних подачах анонсувалося довести невміння Франка (та іже з ним інших галицьких віршомазів) "рихмувати", віршувати і поетично мислити.

 

І хто звинувачує? — Грінченко, якого він, Франко, увів в літературу, якого поезію, що валандалася з редакції в редакцію, першим надрукував у „Сьвіті“, а потім тільки-но прийшовши в „Зорю“, надрукував і там, витягши її, залежану там його поезію, з редакційного куферка. «Оце-то мені й досадно, — пише Франко до Кримського, — що замість поступати далі, поглиблюватись і міцніти, він почав продукувати, як у нас кажуть, "хоть рідкого, але много"». Більше того: власне опублікувавши його, Грінченка, образливу рецензію на херсонську поезію, потерпів Франко одно зі своїх "кораблекрушеній серед народовців" — його попросили з поста редактора "Зорі"; тож Франко мав право розраховувати (як бачимо, марно) на легке почуття вини рецензента.

 

І де звинувачують? — в „Правді“, що за загальною опінією, виходила за польські гроші: «Евген Олесницький, якого Кониський приєднав був на відповідального редактора, і який спекав ся тої редакції, скоро переконав ся, що „Правда" стоїть на таємній польській субвенції», писав потім Франко в „Нарисі історії українсько-руської літератури“.

 

А до того ж перед Грінченковою статтею в слівці від редакції (авторства, як вияснилось, отого О.Кониського — запеклого ворога М.Драгоманова, тоді ще Франкового гуру) йде прямий донос польській владі на галицьких українців (а Кониський, що проповідував "нову еру" примирення з поляками, таки мав вплив у цій владі — як не помогти, то хоч нашкодити).

 

Словом, вже 15 вересня Франко пише Драгоманову:

«в „Правді“ розпочалася його [Грінченка] громова стаття про галицькі вірші, інтродукована денунціаторським покликом редакції до властей шкільних у Галичині (поляків), щоби не допускали русинам калічити своєї мови. Може, воно й не à propos, але я таки не видержав і вичесав трохи і д. Чайченка, і редакцію „Правди“, та тільки не знаю, чи схоче „Зоря“ помістити критику на свого чільного співробітника, гонорового члена „Просвіти“ і т. п. В своїй статейці стрібував я підійти трохи до прояснення того питання (порушеного й Вами), чому се галицькі вірші не подобаються українцям і з погляду на мову, і з погляду на всю техніку поетичну.»

 

„Зоря“ ж в особі редактора Василя Лукича була вкурвлена не менше Франкового — не стільки Чайченковою критикою публікацій до-Лукичевого періоду (він обійняв редакторство в 1890-ім, а критика торкалась періоду 1883—1889 років), як наїздом Кониського в цьому ж ото слівці-передмові на опубліковану два місяці тому коротку поему Олександра Колесси:

«Мова тої "поезії" менш украінско-руська нїж "язичіє" „Галицкой Руси“ і інчих москвофільских орґанів, що прямують до "адной вєры і аднаво языка"».

І далі пішли цензорські нотки — з уваги на те, що Кониський вважав себе фундатором НТШ (тоді ще Л[ітературного]ТШ), бо привіз на нього гроші українських жертводавців:

«Мова такої "поезії" незвичайно прикро вражає кожного, хто не може не звертати уваги на те, що вона явилася в орґанї товариства імени Шевченка. Вказуємо на факт такої необачности, не на те, що б ганьбити кого, або докоряти, а єдине на те, що б звернути увагу редакції „Зорі“»

 

Тому публікація відповіді не забарилася, десь в понеділок 25 вересня вона вже пішла в люди, бо вже 27-го вересня „Діло“ в бібліографічному повідомленні, звикло формально-сухому, розлого пише:

«Дуже цікава єсть відповідь авторови статтів „Правдї“: „Галицькі вірші“, В. Чайченкови, котрий галицьким поетам закинув, що они не бережуть чистоти українсько-руської мови. Осуд свій подав він на підставі поезій з кількохъ річників „Зорі“. На се відповідає тепер Ів. Франко і збиває не один закид Чайченка.» [„Дѣло“, 1891, середа 18 (30) вересня, ч.210]

 

Більше того, В.Лукич теж дав передмову до статті, де для тих,

«що живуть поза границями Галичини, не бачивши ґазети „Галицкая Русь“ може думати, що вона справдї пише мовою більше зближеною до українсько-руської, нїж є мова інкрімінованої поезії» подає «взорець її [ґазети] "мови"».

 

На Франкову статтю, не дочекавшись завершення публікації всіх трьох подач Грінченкової, на шпальтах „Зорі“ відгукується М.Школиченко (псевдо нині маловідомого Мусія Кононенка, його характеристика Кримським в листі до Грінченка хіба не потребує коментарів: «якщо Ви знали Кононенка, то либонь здивуєтеся оце, почувши од мене, що він та так авторітетно глаголючий Школиченко — єдино суть. Я, принаймні, здивувавсь був»). Молодий поет Кононенко, пожуривши тільки в кількох (точніше у вісьмох) словах Грінченка ( «з'їхав на авторів і не пошановав їх авторського самолюбства»), всією рештою статті виступає в його підтримку, звинувачуючи Франка, що той «не вдержавсь, щоб не шпигонути Чайченка», але — читай — не так Чайченка як «кружок пуристів язикових» (Франко писав «та не думайте що вони фільольоґи, фахові язиковіди! Де там! Вони знають, звичайно, тілько одну мову — московську, котрою вчили їх у школах. Менше докладно знають свою українську, бо сієї треба було вчитись "з власної пильности"»). Франко мав на увазі Трохима Зіньківського, що під псевдом Т.Зьвіздочот розкритикував в лютневій „Правді“ переклад „Одісеї“ Петра Байди за «помилки ("московської, церковної і письменної [sic!] барви") супроти мови української». Але Кононенко (а він, як і Грінченко, не закінчив навіть гімназії, тому цілком потрапляв під опис Франка) сприйняв закид проти пуристів на свою адресу. Зрештою, текст Школиченкової статті показує, що не безпідставно: молодий поет Кононенко взявся доповнювати Чайченкову критику "неправильних" слів: не видав книжку, а напечатав, не мотив пісні, а поспів, не збірник творів, а складка, не завіса, а занавісь etc.

 

Та ще перед Кононенком на критику Грінченка злорадо відгукнулася вже згадувана москвофільська „Галицкая Русь“ статтею „Недорозумѣнія сепаратистовъ“ і передруком першої частини Чайченкових „Галицьких віршів“ (продовження статті вони чомусь переочили: "продолженія ея нѣтъ въ послѣдующихъ IX и X выпускахъ"). В передмові (27 жовтня) до передруку „Галицкая Русь“ хвалить статтю «украинца Василя Чайченка», де «найлучше доказано: языкъ, употребляемый авторами сепаратистовъ, есть карикатурою малорусского языка и онъ ровно непонятенъ галичанину и украинцу».

В післямові ж (30 жовтня) москвофіли вже побачили в публікації "ново-ерівського" орґану польську інтриґу:

"Они ["чистителѣ" малорусской рѣчи] стараются довести письменную малорусскую рѣчь ad absurdum, и доказати, якъ то уже сдѣлалъ п. Чайченко, що "твори" галицкихъ "писачів" непонятны украинцу, а украинскихъ галичанину, одновременно же сдѣлати "московскій" языкъ ненавистнымъ для малороссовъ и вывести изъ того хаоса заключеніе, що малороссамъ необходимо приняти польскій языкъ яко литературный".

 

Про можливість використання його статті ворогами української справи Грінченко був і не подумав і дуже засмутився та обурився цим фактом, 29 листопада він висилає свій гнів-обурення „Зорі“, і 27 грудня воно з'являється на її шпальтах:

«Маненька спірка про мову у галицьких віршах — се наше хатнє, сїм’йовé дїло», а

«коли-б трапило ся так, що нас, Українцїв-Русинів з Росії, яким (неможливим — справдї) випадком змушено не писати так, як ми пишемо, то ми — і хвилини не вагаючись — почали-б писати такою мовою, якою тепер пишуть автори тих галицьких віршів, знаючи добре, що хоча вона й не зовсім відповідає нашим смакам та завичкам, але все-ж вона нам — своє, рідне».

 

Прочитай тоді Фройд оце "неможливим — справдї" — і він міг би швидше зрозуміти як проявляється підсвідоме: пафосна фраза Грінченка завдяки, як тепер ми кажем фройдівській обмовці прочитується як цілковите її заперечення: "насправді неможливо, щоб ми, російські українці, почали-б писати такою мовою, якою тепер пишуть автори тих галицьких віршів" (адепти Лакана можуть тут же насолодитися останнім абзацом цієї короткої відповіді яко фантасмагоричної варіації на тему "згинуть наші воріженьки як роса на сонці").

 

В цьому ж числі „Зорі“ було ще два тексти в рамках обговорення „Галицьких віршів“ — поважного вже професора Іллі Кокорудза і молодого ще, але активного і перспективного мовознавця Агатангела Кримського. Обидві статті — кожна у свій спосіб — сухого місця не лишають з арґументів Грінченка. Лишається, правда, його неарґументована антигалицька настанова — як якесь сприйняття інакшості яко ворожості, чи яко збурення його простої картини світу (бо для фанатизму — а Грінченко був фанатом української справи — простота є необхідним атрибутом), чи яко образа галицьким нарцисизмом — оце до сих пір проявлюване галицьке співчуття до братів своїх східних, співчуття з позиції цивілізаційної вищості — його власного нарцисизму, словом щось точно неокреслене (бо на емоційному рівні), арґументами він лиш раціоналізував свої почуття, які не переб'єш спростуванням цих арґументів. І ці його почуття не були унікальними в тодішньому українському суспільстві, не унікальні вони і нині...

 

Пізніше, в листах Грінченко дорікає Кримському за статтю:

«я злував на те, що [...] ви дали галичанам у руки добру зброю проти нас, а цього не треба було робити», «свого не треба міняти на галицьке, а Ви се робите [Кримський виправдовується — «це зовсім не галичанізми, а подільські або волинські вирази та слова (я сам, бачте, хоч виріс у Київщині, але зроду волиняк)»] ще й инших штовхаєте се робити» (2.02.1892), «галичанам треба казати, що вони не дбають про мову», «галичан не треба було обороняти» (20.03.1892)

 

Тобто, про істину йому не ходить: тільки наші vs чужі (=вороги).

 

Але як мінімум один момент в статті Кримського Грінченко запам'ятав. Кримський писав про необхідність створення російсько-українського словника, писав, що треба всім загалом збирати картотеку слів на окремих карточках, а «впорядкувати їх — річ зовсїм механїчна, а зрештою охочих знайшлось-би багато, бо такій особі достала ся-би слава впорядника.» А ось спогади Є.Чикаленка про переговори з Б.Грінченком (якого, до речі, київській Старій Громаді — власниці картотеки — пролобіював той же О.Кониський) щодо словника, який тепер відомий як словник Грінченка:

«на заголовкові словника мало не розбилися наші переговори. Я вже казав, що Науменко зредагував перші літери словника, а тому ми стояли на тому, що поряд з Грінченком на заголовку стоятиме й ім’я Науменка. Грінченко напосідався на тому, що він сам зредагує всі літери, аби на заголовку стояло тільки одно його прізвище. Нам хотілося, щоб на словнику стояло і ім’я Науменка, бо він поклав на нього багато праці, і справедливість вимагає моральної заплати за ту його безкорисну роботу протягом багатьох років. Грінченко на це відповідав, що це все можна зазначити в передмові і в ній віддати заслужене Науменкові, але ми твердо стояли на тому, щоб ім’я Науменка стояло і на заголовку словника як одного з редакторів, отже Грінченко на це не згоджувався. А коли гарячий Беренштам рішуче сказав, що він на цю умову Грінченка не піде, а якщо ми згодимося, то він вийде з комісії, тоді Грінченко згодився, але вимагав, щоб прізвища редакторів стояли не в порядку редагування літер, а в азбучному, тобто, щоб спереду стояло його, Грінченка, прізвище. Ця дрібничковість обурила вже й мене [...]. Коли на зібранні Громади Науменко довідався про подробиці переговорів з Грінченком, [...] то рішуче заявив, що нехай на заголовку словника стоїть одно прізвище Грінченка [...] і напосівся на тому, щоб відповідно змінити договір, навіть сам його зредагував. Ми, члени комісії, підписавши його, послали в Чернігів Грінченкові, який, очевидно, і не сподівався такої радости для себе — тепер на вічні часи громадський словник в публіці буде носити назву "Словника Грінченка"; так воно й сталося.»

 

Але вернімося до наших "Галицьких віршів". З 1892 роком в дискусію вступила тяжка артилерія старої дати. У вірші-привітанні в новорічному числі „Зорі“ 1892 року живий класик українського письменства 64-річний Леонід Глібів полахав з Грінченка:

«— "Се... Чайченко так удружив,

Промовив той і засмутив ся:

Пошелестїти захотїв

І просторікать заходив ся.

Поетів наших осьміяв,

Чорнилом лїру їх обляпав"»

 

А з квітня цього ж року в трьох числах „Зорі“ пішли три подачі Лосуна (Івана Верхратського). Для нього це вже була друга дискусія на цю тему — першу він почав ще 1873 року, відповівши на статтю (за підписом Є.Сакуна, правдоподібно, як підтвердив мені Ігор Гирич, це О.Кониський, отой автор слівця від редакції 1891 року, формально першого тексту нової дискусії), в якій пропонувалося формувати українську літературну мову на засадах, як би тепер сказали, гіперизму — тобто вибирати з багатого діалектного різноманіття тільки такі слова, які б відрізняли її від інших мов (а конкретніше — від «Лядської або Московської»). Верхратський вказав на неприпустимість такого вінеґрету (точніше суржику) через порушення принципу системності мови. В 1870-х Верхратський був простим викладачем Дрогобицької гімназії (до речі, якраз тоді він викладав там у Франка словесність). Тепер, в 1892 році він мав на своєму конто опублікований фундаментальний словник малознаних народних слів „Знадоби до словаря южноруского“ і публікації в „Archiv für Slavische Philologie“, що в світі лінґвістів означало міжнародне визнання. Писав він скрупульозно і ґрунтовно, але специфічним старосвітським стилем, з чого іронізували молодші народовці і радикали. Власне, у цих трьох подачах він почав пункт за пунктом розбрати всі Грінченкові арґументи.

 

Далі. В серпневій статті (надісланій, правда, ще в червні) Чайченко зробив спробу закрити дискусію в „Зорі“ підсумковою статтею „Кілька слів про нашу літературну мову“, бо в травні Грінченко ж, вже як П.Вартовий, почав нову дискусію, тепер вже в „Буковині“ — у формі "Листів з України Наддніпрянської", що згодом перейшла в пряму полеміку з Драгомановим; питання мови спорадично виникало і тут. Вартовий фактично повторив звинувачення на адресу галицької мови, але тут читаючий нарід (навіть Франко) не знав, що Вартовий це і є Чайченко, тому створювалось враження широкої її, галицької мови, критики; в „Буковині“ крім галицьких віршів Вартовий наїхав ще й на буковинські, хоча через рік він зм'як і в цій же дискусії вже погоджувався на окремі винятки — спочатку єдино «опріч дечого з віршів Ів. Франка (пізніших)», а потім — ще «опріч кількох одиниць».

 

Загально кажучи, виглядає так, що саме ця полеміка Грінченка з Драгомановим, що почалася ще 1887 року («Толстовське шаманство посилається українцями в Галичину, українофіл Чайченко переклада й печата плоди цього шаманства в Галичині», невдоволено писав Драгоманов до Старої громади в Київ) спричинилася, що в Чайченкових „Галицьких віршах“ так багато зауважень до Франка та Юлії Шнайдер (Грінченко твердо притримувався чорно-білого принципу "друг (або друг друга у випадку з Уляною Кравченко) мого ворога— мій ворог").

 

В жовтні 1892 року в „Зорі“ Ом. Огоновський публікує автобіографію Чайченка, прислану ним для друкованої там „Історії літератури рускої“. Грінченко ще раз пробує завершити дискусію, навіть ніби дещо виправдовуючись:

«я сподївав ся тих гострих докорів, які одержав (друком і приватно) за свою замітку „Галицькі вірші“, — сподївав ся, ще пишучи цю замітку. Але, хоча роботу ту написав би я тепер зовсїм не так, я все-ж не жалкую, що її надрукував: моя любов і поважання до галицьких дїячів літературних вимагає, щоб я казав їм правду. Я не можу инакше казати, коли я так думаю. Инакше казавши, або мовчавши, я дурити-му людей, а значить — и не любити-му и не поважити-му їх. Додаю ще, що в гострих моїх увагах побачили більше гострости, нїж у їх справдї є».

 

Але це лиш пригасило дискусію, але не припинило її. 28 жовтня 1892 року згадка про дискусію з'явилась в „Буковині“. Митрофан Дикарів, відомий кубанський етнограф, відповідає на ремствування (в яких можна впізнати алюзію на Чайченкові ремствування на "галицьку мову") деяких "полтавців":

«Замість того, щоб признати своє незнання лїтературної мови, вони чіпають якусь незвучність чи беззвучність єї. Розумієть ся, сьвідомий Українець, якому дорогий кожен ступінь духового україньского життя, не спинить ся перед трудностями не досить відомої єму лїтературної мови, а змагати меть ся зрозуміти єї. Той же, що через одну лиш мову цурати меть ся україньскої часописи, яскраво виявляє свою духову нїкчемність.»

 

В листопаді — грудні Ів. Верхратський дає в „Зорі“ наступні три подачі на тему дискусії, і лиш в лютому наступного року Ом.Огоновський закриває дискусію своїм оглядом її в рамках своєї "Історії літератури рускої". Він, на той час найавторитетніший мовознавець в Галичині (зрештою, і у всій Україні) не висловлює в огляді своїх думок, але чітко дає зрозуміти, що солідаризується з позицією Ів. Верхратського. Схвально оцінив її, позицію Верхратського, і Франко, змінивши на якийсь час свою ще гімназійну іронію до нього на прихильність і повагу («Гарний причинок до квестії нашої мови літературної дав також д. Лосун в „Зорі“», писав він в статті „Наше лїтературне житє в 1892 роцї“; і там же про А. Кримського: «нагадую тут єго статю про наші язикові справи, друковану в „Зорі“ і, безперечно, найлїпшу з усїх, які оголошені були в сїй справі»).

 

В 1894 році дискусію хотів продовжити в „Ділі“ В. Щурат, він писав І. Франку: «приготовляю на пару фейлетонів потрохи може полемічну роботу п. з. „Нова українська і малоруська літературна мова“ – полеміка, викликана колись Чайченком, тільки обернена другим кінцем.» Белей, попри обіцянку, фейлетони не опублікував. Натомість Осип Маковей опублікував в „Зорі“ свій — з прозорою алюзією на статтю Грінченка — про засилля східно-українських faux amis (пари слів або фраз із різних мов або діалектів, які мають однаковий вигляд або однакове звучання, але означають різні речі), що баламутять галицьких дітей у львівському дитячому журналі „Дзвінок“; Маковей знайшов в чотирьох віршованих рядках п'ять таких пар: кішка як кишка, глупа ніч як дурна ніч, на кóні — як на конí, ні чичирк як цвірінькання, пацюк як щур. Якщо Чайченко — можна прочитати між Маковеєвих рядків — не може заглянути в словник, читаючи галицькі тексти, то чого наші малі діти мають читати «призначений головно для галицької дітвори» журнал з "препарацією".

 

Сам же Франко через десять років, у своєму огляді „З остатніх десятиліть ХІХ віку“ для Літ-Наук. Вістника, двічі згадав про дискусію. В одному місці він нарікає, що галицькі письменники, «які в усякій иньшій лїтературі моглиб були заняти видне місце, збуджували серед Українцїв лише сьміх і глузуванє, а найбільш толєрантні відмовляли їм усякої вартости задля їх язика.» В іншому — зауважує, що «язикова незгідність» між Галичиною і Україною, про яку писав Чайченко, мала цілком природній характер. І хоча Франко зазначає, що «пізнїйше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він [Чайченко] у тій своїй статї», ця фраза так само як згадка про «найбільш толєрантних» виглядає вельми іронічною, на що може вказувати пасаж трохи далі у його виступі:

«Двацятилїтня праця над збогаченєм і очищенєм мови, над виробленєм лїтературної технїки не може пропасти марно і жаден молодий письменник не може іґнорувати її. Давньої ноншалянсиї, давнього "грає, грає, воропає" [алюзія: цю цитату з Тургєнєва Франко вжив — як характеристику стану наддніпрянської поезії — у своїй відповіді на статтю Чайченка] не толєруємо сьогодня. Наша новочасна верзіфікация під пером Українцїв і Галичан таких як Щурат, Маковей зробила великий поступ у напрямі до чистоти мови і мельодийности вірша; наша проза під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини, Яцкова, набрала поетичного лету, мельодийности, нїжности, ґрациї та ріж-нородности, до яких давнішнє підносили ся хиба Марко Вовчок, Кулїш та Нечуй Левіцький у своїх найкращих творах.»

 

Так склалося, дає зрозуміти Франко, що серед шести кращих українських письменників, котрі прийшли на зміну трьом колишнім наддніпрянським класикам, шість є наддністрянцями (сюди, звичайно, можна додати ще й сьомого — самого Франка); наскільки мова цієї галицько-буковинської сімки відповідає Грінченковим ідеалам неважко зрозуміти, переглянувши хоч по одному твору перелічених авторів.

 

Сам же Грінченко, приступивши з наступного (1902) року до впорядкування „Словаря української мови“ буде змушений на вимогу замовника-роботодавця (київської Старої Громади) включити туди 1 441 слово зі словничка з праці Ів.Верхратського „Про говір галицьких лемків“ — «"рутенїзмів", що істнїють хиба у яких там Лемків». І, виглядає, що в процесі словникової роботи в нього починає змінюватися позиція щодо місця галицького варіанту в українській мові.

 

Ось, наприклад, як він відповідає на критику Сергія Шелухіна в „Кіевской Старине“ щодо його, Грінченка, мови (яко правник Шелухін намагається перенести прецизійну термінологічність юриспруденції на живу мову) — цією відповіддю Грінченко 1903 року фактично відповідає на закиди Чайченка 1891 року:

«Все это хорошо поясняет, насколько осторожным нужно быть при критике такой сложной вещи, как язык—это огромное море слов и сочетаний, в движении и всплесках которого блещет и играет бесконечным разнообразием цветов и форм мысль народных масс и ряда лучших представителей умственной жизни народа»; «Но почему же это так "надо" [ставити прикметник перед іменником, а не після]? Где доказательства? При таком приеме критики вопрос ведь никогда не может быть решен: один будет утверждать, что нужно выразиться так, другой—иначе, третий отвергнет выражения обоих и предложит свое, четвертый сделает то же относительно трех первых и т. д. до бесконечности» (фактично парафраз Кокорудзової тези про відсутність критеріїв "правильності" в Чайченка); «Галиция в течение XIX в. шла в деле развития литературного языка своим особым путем. Она, прежде всего, сохранила некоторые старинные формы малорусского языка, утраченные тем наречием его, которое легло в основу литературного языка у нас, и ввела их в свою литературно-научную речь; вошли в нее также такие выражения, употребление которых было обусловлено местными особенностями быта и государственного строя...» (фактично, визнання двох варіантів української літературної мови) і т.д.

 

Або такий зразок з Грінченка-1906 („Тяжким шляхом“):

«Чудна річ з українською мовою!.. А хто знає її хоч трохи, хто розуміє селян, як вони говорять, або й сам уміє стулити пару калічених фраз, або—не дай Боже —написав щось по вкраїнському, то тому вже не тільки „кажется“, а той просто виступає таким невблаганим суддею над сьогочасньою літературною мовою, що иншого присуду від його, як кара на горло, й сподіватися не можно.

Не думайте, що такий суддя добре знає граматику вкраїнської мови, що він довго й пильно вивчав рідне слово з збірок народніх творів, що він виробив свій смак на мові наших класиків—таких, як Шевченко, Марко Вовчок, Куліш. Де там!

Він знає тільки ту мову, яку чув у своєму куточку,—в селі, чи на хуторі,—та до якої доточив трохи форм, що зосталися йому в голові після читання десятка українських книжок, і все, що виходить за межі цього вбогого придбання, — все те в його негарне, „не по нашому“, „коване“, „галицьке“ або ще яке.»

 

На жаль, пізніші адепти Грінченка-1891 ніяк не потрафлять повторити його еволюцію поглядів...

 

 

Але вернімось знов в атмосферу 1890-х. Паралельно з публічною дискусією, "Галицькі вірші" активно обговорювалися в епістолярній сфері, тут, може дам більше цитат стосовно нашої теми, бо в розлогих текстах листів вони губляться.

 

Власне, з листів все і почалося. 6 червня 1891 року Грінченко пише в листі до М.Комарова:

«Учора дописав невеличку статтю „Галицькі вірші“. В їй я хотів довести галицьким поетам, що вони пишуть не вкраїнською мовою,— тим і не можуть ніколи сподіватися, щоб їх коли читано на Вкраїні... Треба нарешті показати людям, що так діло стояти не може і що вони, проповідуючи єдність з українською літературою, мають її тільки в устах, а не насправді проводять се в життя».

 

З аналізу розподілу прикладів з цієї статті за роками (див. рис.) можна припустити, що писати її він почав десь на початку 1889 року (найбільше прикладів — 90 штук — зі свіжого ще річника 1888 року), далі вирішив йти рік за роком з 1883 року (другий пік прикладів — 61), але з кожним наступним роком інтенсивність дослідження зменшується (29—30—27—18), аж, нарешті, він вирішує обмежитися періодом до 1889 року включно (10 прикладів). Зрештою, як згадувалось, наступного 1890 року „Зоря“ почала виходила під орудою Лукича, який редагував її і на момент появи „Галицьких віршів“, тож, можливо, Грінченко не хотів ускладнювати відносини з чинним редактором, який реґулярно публікував його твори в цій „Зорі“.

 

 

Близький друг Бориса Грінченка Трохим Зіньківський, що тяжко хворий на туберкульоз гостював в той час (з 7 травня по 11 червня 1891 року) у нього в Олексіївці (тепер присілок Михайлівки коло Алчевська), за день до від'їзду в Бердянськ пише Олександру Кониському, своєму давньому другу:

«Чайченко (Грінченко) написав вельми цікаву річ: про галицькі вірші. Відомо й вам добре, що Галичане, проповідуючи єдність літературну з Україною, — вельми мало дбають про сю єдність і пишуть своїм "язычієм", не хотячи вчитись укр. мови. Чайченко показав у своїй праці дуже яскраво, як галицькі віршомази варварськи поводяться з мовою русько - українською, — що вони, залюбки і лопатою гребуть з польської, москівської й німецької мови, аби лиш вийшла рихма і мало того, ще й додають свого особливого рутеньства. Все се робе мову галицьких писак і віршомазів та й прозаїків неможливим "язичієм рутенським". Чайченко хотів би надруковати свою праці в „Правді“, але боїться, що її не надрукують за її гострий осуд галицьких псувачів мови; бо як не як, а редакція „Правди“ складується з тих Галичан, у котрих може серце заболіти від такого осуду. Тож обертаюсь по його, Грінченка, прозьбі до вас по підмогу в сій справі. Стаття ся важлива на мій погляд тим, що ясно покаже Галичанам, що вони, галасуючи про єдність літературної мови, справді, de facto, сміються над сею єдністю, варварські, нелюдські псуючи мову. Прошу вас, добродію, уважить на нашу спільну прохань: Грінченко пришле до вас сю працю, а Ви пошліть її до редакції „Правди“. Вам не відмовлять надруковати. Та Ви й сами, коли матимете охоту прочитати сю статтю, впевнитесь, що таку річ дуже потрібно надруковати».

 

20 червня Т.Зіньківський помирає, Грінченко про це взнає тільки за місяць і відразу пише листа Кониському:

«Що до тієї моєї статії, то як що здастця вона Вам путящою, то приктніть її, будьте ласкаві в „Правду“ — дякуватиму Вам за се вельми. Та чи не можна б мати примірник того числа „Правди“, де вона буде. Вибачайте, що турбую Вас, але покійний Трохим Оврамович так багато гарного казав міні про Вас, що я зважуюсь це робити.»

 

Саму статтю він відсилає Кониському 24 липня (як занотовано в спеціально заведеному ним ґросбусі "вислав — надруковано"), а 4 серпня вже дякує йому за позитивну відповідь:

"Спасибі Вам щире та велике за те, що знайдете притулок моїй писанині. „Чи тепер, чи в четвер“, а Галичанам треба було се сказати і я тілки жалкую, що написав свою статію перш, ніж Ви роспочали свою — Ви дописали б своє і ми мали б докладнішу розвідку. Як що Ви знайдете потрібним що додати до моєї замітки, то я дуже дякуватиму."

Кониський, як відомо, додати переднє слівце "знайшов потрібним".

 

В листі від 31 серпня Грінченко підтакує Кониському в його довготривалій нелюбові до Драгоманова і, відповідно, Франка (тривалій і надалі — 1894 року, наприклад, Кониський писав Грушевському «я єму [Рижому — так Кониський називав Франка] ні в чому не йму віри. Сила фактів довела, що се людина цілком не моральна, завсегди здатна зрадити, "предать и продать", і ніколи, ніколи він ліпший не стане, бо така вже атмосфера навкруги» — і відповідно в силу своїх впливів серед поляків та НТШ старався, щоб Франко ані не дістав кафедри в львівському університеті, ані не здобув докторату і взагалі був відсунутий від НТШ та його видань):

«Святу правду кажете Ви, Добродію, про наших братів-Галичан. Вони страшенно "ізопачились", як казав сам про себе, здаєцця, Вагілевич, не вміють твердо стояти на одному місці, а хитаюцця на всі боки. [...] Покійний Трохим колись казав, що українофілами можуть бути або Дон-Кіхоти або идіоти. Але він забув ще одну группу-генералів "отъ украинофильства". Ні що инше, як "генеральська" пиха примушує пана Д[рагоманова] не признавати ніякої логики і вдавати з себе мало не цілоєвропейського рятовника, ні що инше, як тая-ж пиха примушує і його "наказного отамана" пана Ів. Франка галасувати на всю Галичину, [...] і пхатися в запаскуджені обійми до своїх "твердих", а також і до кацапів.»

І це при тому, зауважмо, що ці "ізопачені" рихтували до друку видання творів і Грінченка, і Зіньківського.

 

24 жовтня Грінченко знову ж таки Кониському пише, що отримав „Правду“ з "Галицькими віршами" і

«„Зорі" 18-го числа одержав чомусь тілки клаптик і цілої Франкової одмови не читав, але й с того, що читав, видко "особливий" спосіб полемізувати; рецепт такий: аще хощеши свого ворога побити, а не можеши, то : 1) прочитай його статію неуважно і бреши проти того, чого там нема; 2) одмовляй на дрібъязки і кажи що одмовляєш на важливе, а про важливе кажи, що се дрібъязки та 3) перебреши зміст листа, що писала та людина не до тебе, і надрукуй се (я справді писав листа про "Л. Микиту", але прохав дозволу поробити в творові одміни, щоб він зрозумілий був і на Вкраїні росс., і Франко на се згодився; я почав виправляти і довго панькавсь, але потім мусів кинути бо впевнився, що краще написати річ на ново, ніж виправити "галицький віршовий виріб" — от чудовий термін!) Про такі "одмови" нема чого довго памъятати. А от я нетерпляче дожидаю Вашого, Високоповажний Добродію, слова, того, що Ви обіцялися в „Слівці од ред“.» ("слова" Кониського цього разу так і не було).

 

Здатність робити ґлобальні висновки з "клаптика" статті разить — таке враження, що ці висновки були готові ще до статті, стаття ж була просто необов'язковою ілюстрацією до них. Я перечитав статті і Чайченка, і Франка вельми уважно, але таки не знайшов, де Франко «бреше проти того, чого там [в Чайченка] нема». Таке враження, що це таки приписування Франкові проекцій самого Грінченка. Ось, наприклад, як він реагував на статтю Кокорудза, точніше на такий фраґмент звідти:

«Підчас коли на Українї рідко язик українсько-руський є розговорним між тамошною інтелігенцією, то в Галичинї говорять ним як в простій хатї, так і в найелєґантнїйших і найвисших сальонах.

Розумієсь, що се впливає також так на розвій язика, як і на єго делїкатність, гнучкість і огладу. Ту вже не ходить о говоренє лише язиком руським, але ходить о красне говоренє, бо того вимагає почутє краси язика. Не диво, що хотячи пр. інтелїґентним дївчатам у нас подати читати деякі українські поезії, треба їх очистити насамперед з разячих слів.»

Повторю: Кокорудз пише — "деякі українські поезії" (масних поезій тоді не бракувало — цим навіть бравували)"

 

На це відповідає Грінченко („Кілька слів про нашу літературну мову“, 1892):

«Він [д. Кокорудз] таки справді мабуть думає, що Шевченко писав „в нарічю“. Принаймні на мою увагу, що Галичани в своїх виданнях псують своїми виправками та переробками Шевченка, він спокійнісінько каже („Зоря“, 91, ч. 24), що в Галичині говорять руською мовою "і в найелєґантнїйших і найвисших сальонах", а через те "хотячи пр. інтелїґентним дївчатам у нас подати читати де-які українські поезиї, треба їх очистити насамперед з разячих слів". — Он воно що! Бідний, бідний демократичний Шевченку! Ти й не думав і не гадав, що на порозі XX. віку твоя мова здасть ся через лад демократичною галицьким сальоновим дївчатам та що тебе почне "очищати" д. Кокорудз! Еге, тебе, мужичого поета, "очищають" задля сальонових дївчат!... Велетень нашої поезиї, наш ґенїй, пророк нашої национальної волі... не досить сальоновий! От шкода, що Нїмцї, Французи та инші не прочитають статтї д. Кокорудзової, а то-б і вони почали "очищати" своїх Ґете, Шілєра, Гейне, В. Гіґо, Беранже та инш.!»

 

В теорії полеміки це називається маніпуляцією: спочатку "мабуть" і "принаймні" — цілком, зауважмо, безпідставно, а далі просто фантазії (бо сказати "брехня" мені не позволяє статус класика автора фантазій) про те, що Кокорудз відповідає цими двома абзацами якраз на увагу Грінченка про "виправки та переробки Шевченка", а далі вже одно накладається на друге: виявляється, що Кокорудз переписував Шевченка! Ніхто ж не підніме підшивку „Зорі“ за попередній рік, щоб перевірити твердження Чайченка, нікому і в голову не прийде, що їх треба перевіряти.

 

Або інший приклад полемічної маніпуляції: Чайченко звинувачує Франка у полонізмах і як приклад наводить слово "ту (= тут)" з його поезії. Кримський-Хванько у відповідь вказує, що це ніяк не може бути полонізмом, бо зустрічається ще в „Слові о Плъку Ігореві“ (коли про польські впливи говорити ще якось не доводилось): "Ту кроваваго вина не доста". У відповідь Грінченко, забувши про полоністичний характер своїх застережень до цього слова, вибухає праведним обуренням на Хванька, що, мовляв, пропонує захаращувати мову архаїзмами:

«як він [д. Хванько], на підставі того, що слово ту стріваєть ся в „Слові о полку Ігоревім“, доводить його право на життя в сьогочасній лїтературній мові, то я не можу з їм згодити ся і маю повне право сказати: чимало яких слів уживаєть ся в „Слові о полку Ігоревім“ та й по инших наших старих творах, — так невже-ж їх усї і вживати? Не дурно-ж мабуть це „Слово“ з тієї мови, якою писане перекладаєть ся на сьогочасню лїтературню мову. Нї, коли хочемо довести, що те чи инше слово має право на місце в лїтературній мові, то мусимо дати докладнїйші доводи, ніж той що воно отам-о стріваєть ся.»

(Потім, в „Словарі“ він визнав це значення та дав до нього сучасну ілюстрацію з Кам'янецького повіту: "А його ту не було").

 

Або, трохи далі, ще один цікавий поворот. Франко вказав Грінченку, що слова "луч", "луна"(=місяць), "боязливо" зустрічаються в Шевченка. І Грінченко нічтоже сумняшеся починає доводити, що оцього «велетня нашої поезиї, нашого ґенїя, пророка нашої национальної волі», що «своїм таланом та вагою задля української лїтератури та национальности єсть нам, сьогочасним письменникам, цїлком недосяжний», теж треба підправляти: «і ґенії люди і не вільні від помилок».

 

А от Данило Мордовець, який прочитав відповідь і Франка повністю і раніше за Грінченка, 15 жовтня пише Грінченку (який, до речі, отримав лист якраз 24 жовтня, коли писав Кониському про клаптик статті) прямо, без загортання в папірчики:

«Що се ви, добродію, дратуєте галицьких поетів? Ото ж вам і одрізав д.Франко. [...] А все-таки скажу вам з батьком Тарасом: "не сварітесь" з галичанами, бо тоді на- зовуть нас, українців, люде "двоюрідними дурнями"».

 

Іншою була реакція в маловідомого нині (та й тоді) Олександра Катрухіна (29.10.1891):

«Читаючи Франкову відповідь вам, — я казився, й якби він був, падло, де-небудь близько біля мене, я б єго пішов би й побив. Так полімікуватися гидко та лайливо тільки й може Франко й К°...»

 

Майже через рік в листі до Грінченка відгукнувся на дискусію значно відоміший нам Володимир Самійленко (ще один, тоді ще потенційний, кружківець пуристів):

«Ваша замітка про галицьку мову, як видно, возом зачепила галичан, що й досі гризуть Вас та хотять проковтнути. На превеликий жаль, бачу, що нам трудно з ними порозумітися.»

 

Зовсім іншої думки був Павло Грабовський (в листі до Франка, листопад 1891):

"Мені здається страшним та чудним непорозумінням, як то можна виступати з насміхом та погордою проти галичан з боку українців чи навпаки; я не розумію вчинку д. Чайченка. Доволі з нас і того содому, що коять "тверді" та усякі "філи", щоб, забувши живе діло народної освіти, і собі причинитися до тії гидкої розради, непотрібних та пустих суперечок».

 

Згодом, з осудом позиції Грінченка виступила і Леся Українка, в листах до Йосипа Маковея вона пише:

«Жаль мені, що межи Галичиною і Україною в остатні часи частіше перелітають такі камінці, ніж слова щирої поради» (31.10.1893); «Я тілько думаю, що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи иншого діалекта, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діалектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі» (16.01.1894).

 

Найбільшу ж епістолярну активність проявив згадуваний вже А. Кримський — як із Грінченком, так і з Франком. Хоч з Франком пік його листування припав на 1890 рік (11 листів), тепер же настала черга Грінченка: до нього Кримський в 1892 році пише 12 листів (в яких часто є по кілька щоденних записів); 21-річний Кримський в пошуках сенсу життя, він виливає свою душу Грінченку — майже в тих самих фразах, що раніше Франку. З листів постає образ хворобливо вразливої людини, з ґеніальними лінґвістичними здібностями (вже на той час знав 15 мов), феноменальною пам'яттю (ілюструючи вживання слова, може цитувати староруські пам'ятки), але напрочуд несистемної — і в сенсі позасистемної, і безсистемної, розшарпаної, що легко відхиляється з основного курсу і влізає в деталі— глибоко, але нерелевантно (чудовою, на жаль, ілюстрацією є його недописана "Граматика"). Один момент цієї сповіді варто процитувати, бо: a) має відношення до підтексту його статті в дискусії і b) показує реакцію (може й типову) українофільського інтеліґента з Рос. України на пуризм, не на галицизми, а на їх викорінення — а Грінченко, власне, інтересами такого інтеліґента і обґрунтовував потім своє чищення мови («коли бажаємо своїй лїтературі ширшого росповсюджування, коли не хочемо одіпхнути од неї загал української інтелїґенциї в Росиї, мусимо дбати, щоб ця мова була зрозуміла і їй»).

 

Прочитавши рецензію Зіньківського (отого, що Франко мав на увазі, коли писав про "кружок пуристів") на "Одиссею", Кримський обурився:

«вона дихала ненавистю до слів, схожих із російськими, хоча ті слова вживаються самим народом. — Я став українофілом (казав я собі) через те, що дійсність мені довела українську окремість; я бороню самостійність української мови, бо вона таки справді самостійна, себто, російської мови наш народ не розуміє. А тим часом які тенденції я бачу в певних українофілів? Не через те, що народня мова малорусів є окрема мова, зробилися вони українофілами. Навпаки! Через те, що вони хтять зробити якусь окрему мову, вони постановили собі метою переформувати живу мову українського народа! тим-то вони силуються знищити quasi-російські слова, яких вживає народ, а натомість накинути йому нові: чи польські, чи виковані.

В такім разі всеньке українофільство є фікція, непотрібна і навіть шкодлива фікція, — гадав я. Штучно витворювати новітню мову є нерозум... Тут почали мені насувищи й инші гадки. — Хто я такий зроду? — питав я себе: — ніяк не українець [«зроду я зовсім не вкраїнець. Батько мій білорус зроду, росіянин по вихованню; мати - полька. Вчивсь я у школах російських (бо других тут і немає), і здавалось би, що найбілше я маю вважатися теж за росіянина» — писав Кримський у своїй автобіографії для "Історії літератури руської"]. Хто я де facto? — де facto (по вихованню) я найбільше — руський, великорос, і жадної мови не знаю так гарно, як знаю великоруську... Так... Ну, а коли мови української не існує, то чому ж це я, великорос, зробивсь українофілом? Чому? Чому? Чи ж не краще вдатися до російства, к-ре мені дало все найкращеє, що я маю в собі?...»

 

От і виходить, що добрими намірами мощено дорогу в протилежному від них напрямку...

 

 

Окресливши хронологію дискусії, перейдемо до її суті.

 

У своїй першій статті Грінченко наводить, як він пише, "кільки сотень прикладів" (а точніше — 267) із зауваженнями до 99 поезій 27 галицьких (до них потрапив і, скажімо, Сидір Воробкевич з Чернівців — "все негры на одно лицо") поетів; всього ж в 1883—1889 роках в "Зорі" було опубліковано 320 поезій 85 авторів, з них 215 поезій 45 галицько-буковинських поетів, тобто майже половина цих поетів удостоїлися зауважень Грінченка.

 

Найбільше зауважень в нього було до віршів Івана Франка (29 віршів, 84 зауваження), Юлії Шнайдер (тепер більше відомої як Уляна Кравченко — 18 віршів, 19 зауважень) та Володимира Масляка (49 віршів, 52 зауважень) — поетів, чиї вірші, як і самого Грінченка, стали народними піснями. При тому, якщо у Грінченка були зауваження приблизно до половини віршів Уляни Кравченко чи Масляка, то у випадку Франкової поезії цей показник сягав 90% — 26 віршів з 29.

 

Це зріз за авторами, і він показує, що Грінченко нерівно дихав до Франкової поезії — з причин уже вказаних. На певну упередженість вказує і зріз за часом публікації критикованих поезій: в переломний період становлення нового варіанту літературної мови витикати поезіями 8-річної давності — це все одно, що маючи зразки поезії Котляревського і Шевченка витикати українській літературі мовою Сковороди. Зрештою, ця динаміка становлення літературних норм volens nolens відобразилася і в Грінченковій статистиці: з „Зорі“ Партицького (1883-1885) він критикує 66% віршів, а з періоду „Зорі“ Франка і після Франка (1886—89) — вже в півтора раза менше: 41%.

 

Або ще один момент упередженості, комічний, але досі не зауважуваний: в „Зорі“ на останній сторінці бувало друкувалися відмови авторам, і деколи ці відмови ілюструвалися зразками присланої поезії — так-от, Грінченко не гребував взяти і звідти приклад на обґрунтування тези нестерпності галицьких віршів.

 

Варто також сказати, що Грінченко доволі часто (16 разів на 267 прикладів) помиляється в посиланнях на першоджерело, що з одного боку, утруднює перевірку його прикладів (а перевіряти його, як бачимо і ще побачимо, таки варто), а з іншого — виглядає поганою передісторією як на майбутнього впорядника епохального Словаря.

 

Узагальнюючи, всі ці зауваження Чайченка можна звести до двох його засадничих мовних постулатів.

 

Перше: колись була ідеальна українська мова, яка засмічується різними шкідливими впливами — російськими, польськими, німецькими, чеськими, галицькими. Найбільше ця ідеальна мова збереглась в селах Полтавщини і завдання патріотів — знайти її та очистити до первозданної краси (Грінченко писав Зіньківському: «Котляревський, Гулак, Гребінка, Квітка, Шевченко, Куліш, Мирний писали мовою, заснованою на лéжнях лівобережньої мови, і ці засновини і досі панують і будуть панувати в нашій літературі, інакше не може бути.»)

 

Як знаємо, ця засада живе й досі. Живе, хоч, ще в 1979 році, Юрій Шевельов, підсумовуючи свою фундаментальну працю „Історична фонологія української мови“ писав: «Не існувало не лише цілковитої східнослов’янської єдності, але й української єдності»: «хоч як парадоксально це звучить, але поділ діалектів на північні та південні в українській мові є давнішим від самої української мови, що вона, власне й виникла завдяки злиттю цих двох діалектних угруповань (точніше — південного та південної частини північного, оскільки північна частина цього останнього з бігом історичного розвитку віддалилася від південної частини, ввійшовши в процес формування та еволюції білоруської мови).» І тільки в діалозі та взаємовпливі (що часто відбувалося не напряму, а за посередництвом Волині та Поділля) цих двох варіантів мови зі своїми характерними рисами та відтінками і розвивається українська мова — як, зрештою, вказував Франко у цій дискусії:

«анї знївечити анї замазати тих відтїнків не можна, тай чи треба? Адже-ж се не жадне крадене добро, а здобутки дїєвої працї, котрі чомусь-же народились і повинні вийти на пожиток цїлости.»

 

Обов'язковою рисою цього процесу взаємозбагачення мав би бути його природній характер, без, як вказувала Леся Українка, «жадного насильства, сварки й колотнечі»; так, згрубша і було, бо крім Котляревського — Мирного були в українській літературі і Федькович та Франко, Кобилянська та Стефаник, які писали на "лежнях" зазбручанської мови, що врівноважувало східну опозицію. Останнім, напевно, актом цього природного, ненасильницького процесу зближення було узгодження на конференції в Харкові правопису для двох варіантів літературної мови — при певній умовності компромісу (селекція делеґатів, тиск Скрипника на цих делеґатів, коли їх рішення надто відхилялися від лінії партії), він все ж був прийнятий; прийнятий у верхній точці східної гілки (апогей українізації) та нижній точці західної (пацифікація українства після поразки ЗУНРу), і, незважаючи на всі застереження галицької сторони (особливо Смаль-Стоцького, який вказував, що такий правопис веде до зближення з російською мовою) він нею, галицькою стороною, чесно виконувався, як до 1939 року в Галичині, так і після — в діаспорі. Натомість східна сторона, перекреслила правописний компроміс майже відразу; можна справедливо послатися на форс-мажорні умови, на кінець українізації і розстріляне відродження, але коли в 1989 році цей форс-мажор зник, як роса на сонці, несміливі спроби відновити компроміс (що вже чомусь став галицьким) було відкинуто в корені: "селяне не зрозуміють", нарід звик до русифікованого правопису (прийняття нинішнього правопису, що діє з косметичними змінами від грудня 1946 року, відтерміновувалось через затримку прийняття — в голові не вкладається — російського правопису, і про це писалося прямим текстом). Так і живемо, ніяк не в змозі відсепаруватися від "старшого брата", бо це ж "по живому різать".

 

Другий постулат Грінченка: мова — це наші "святощі". Звичайна, здавалося б річ для майже кожної нації: цінувати і берегти мову як елемент ідентифікації, але тут йшлося не про спротив асиміляції, а про музейну нетикальність цих святощів — на противагу іншій, драгоманівській, стороні, що розглядала мову як інструмент суспільного поступу, інструмент, який, відповідно до цього поступу теж має розвиватися. Позиція "святощів" цей розвиток заперечувала: мова має бути яко скансен, що зупинив свій розвиток на момент його музейної фіксації, і далі треба тільки охороняти його від ентропійних впливів аґресивного навколишнього середовища.

 

Така позиція була традиційною серед українофілів Російської імперії, її, зокрема, вербалізовував відомий поціновувач української мови Михайло Максимович в своєму листі до галичан ще 1840 року («южнорусский язык у нас есть уже как памятник только, из которого можно обогащать Великорусский»), який, лист себто, мав визначальний, як визнав потім Яків Головацький, вплив на формування тут в Галичині москвофільської ідеології; його, власне, Грінченко і цитує в "Кількох словах про нашу літературну мову". Нема сенсу, стверджували давні адепти цієї концепції "святощів", ще раз формувати високий стиль в українській мові — українці вже раз його сформували як літературну російську мову, і саме нею при потребі можна і треба користуватися (Максимович пише про книжний "високий" стиль української мови: «стихи Левицкого и прочих мне известных, кои от своего народного отбываются, а к Великорусскому не пристало, и плавают между ними на искусственной средине, весьма неблагоприятной их поэзии»), натомість всі зусилля треба прикладати на збереження народних артефактів мови — пісні, приказки, казки тощо.

 

Власне на цю загрозу обмеженості сфер застосування української мови і звертає увагу Кокорудз (та й не тільки він), пишучи: «на Українї рідко язик українсько-руський є розговорним між тамошною інтелігенцією», а «в Галичинї говорять ним як в простій хатї, так і в найелєґантнїйших і найвисших сальонах». Зрештою, і для самого Грінченка, що виріс в російськомовній сім'ї (і далі, як видно із його листування, спілкувався з батьками і сестрою по-російськи), українська мова є певною бравадою: звикло почавши, наприклад, російською мовою лист до свого близького друга патріота-українця з "кружка пуристів" Тр. Зіньківського, він може зробити патріотичний («когда придет время, отбросить в сторону все привитые нашей глупой жизнью предрассудки и признать эту правду, что, только работая для Украины, мы можем иметь право на имя честных деятелей» — з листа до сестри, 1891 рік) жест: «Одначе геть кацапщину хоч поки: докучила вона мені» і бравурно продовжувати по-українськи.

 

І, мабуть, варто вказати на ще одну засадничу рису, що сформувала позицію Грінченка в дискусії: його категоричність. Її, цю рису можна пов'язати з фанатизмом на користь української справи, але інші учасники дискусії — Франко, Кокорудз, Кримський — вміли цей свій фанатизм поєднувати з повагою до думки іншої сторони. А тут категоричність (оця характерна для росіян чорно-біла картина світу, без відтінків, оце обломовське "всё либо ничего" на противагу західному "step by step") проявляється в нетерпимості до цієї думки іншої сторони, творячи цілковиту аналогію з нетерпимістю росіян до проявів українства у формі, наприклад, яку, певно, чув кожен українець: "говорите человеческим языком". Нетерпимість, так би мовити, вниз по вертикалі — як у "Сні" Шевченка:

«Облизався неборака;

Та меншого в пузо —

Аж загуло!.. А той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого...»

 

 

Але вернімось до конкретних зауважень Грінченка до галицьких віршів. Класифікуючи, Грінченко розбиває їх на п'ять нерівновеликих груп: лексика, граматичні форми, наголоси та версифікація (рима та метр).

 

Найбільшу групу, майже половину зауважень складають лексичні зауваження: 101 слово (серед них такі, як звук, кормити, людство, окови, дзвінок, скромний тощо) Грінченком затавровано як москалізми, кацапізми, церковно-слов'янізми, провінціялізми, полонізми, чехізми, словакізми, германізми, рутенізми та всяке інше язичіє; для нього, виходячи з постулату ідеальної мови, не мало принципового значення хто її попсув: раз так не говорять на Полтавщині — значить це слово неукраїнське; даремно Франко іронізував: «ось деякі з тих, по думцї д. Чайченка, москалїзмів: бездна (говорять Москалї коло Дрогобича), всьо (говорять Москалї трохи що не по всїх селах Галичини, поряд із усе)» чи «забавно читати, коли д. Чайченко почне вичислювати польонїзми у галицьких писателїв, не знаючи сам, очевидно, анї мови галицько-руського люду, анї польської» — якщо це не москалізми чи полонізми, то, на думку, Чайченка, це рутенізми, ще більший гріх.

 

В той же час, слово, почуте в рідних "лежнях", автоматично вивищується в нього на рівень "святощів" — незалежно від того, що є воно гапаксом (зустрічається лиш один раз в письмових — а може й усних — джерелах), а також незалежно від того, що значення його невідоме, воно урочисто вноситься в Словарь, як скажімо, записане ним слово "бойчак": «Бойчак, -ка м. ? Да якийсь бойчак загилив кизяк, вліпив кизяком, аж ґудзь під оком. Грин. III. 54» (цей знак питання на місці пояснення значення означає, що значення укладачеві не відоме). Або як «Бурлаха, -хи ж. ? Світилка-шпилька у стіні, а сваха-бурлаха у хлеві. Чуб. IV. 357.», чи «Галаджовий, -а, -е ? Спідниця така, як ганчірка, а корсет новий галаджовий. Г. Барв. 113», чи «Бенеря, -рі ж.? Неясное слово, — повидимому какая то болѣзнь. Не чума ли? быть можетъ бенеря испорченное бендеря? бенеря його принесла. (Екатер. у. Слов. Д. Эварн.) аналогично выраженію: холера його принесла! Куди тебе бенеря несе? Ном. № 14235. Б'є його бенеря забрати в мене ту десятину. Лубен. у.», чи «Димановий, -а, -е ? Ньо, ньо, урагова! ньо, ньо, диманова! О. 1862. VI. Кост. 63.» (до речі, ураговий Грінченко пояснює як = враговий, насправді ж це, як дає СУМ з ілюстраціями від Квітки-Основ'яненка та Лесі Українки, "чортів, бісів"). Або таке: «Друківля, -ля с. Шрифтъ? Як се ті книжки друкують? Там є друківля таке, що його прикидають, чи що? Брацл. у.» — мало бракувало, щоб в нас вичищувачі мови не замінили шрифт (якийсь там германізм-рутенізм) на питомо українське друківля — бо так нібито кажуть селяне в Брацлавскім уїзді. Або таке "питомо-народне" слово як «Дистанція, ж. ? Нехай би де у дистанції так розташувались, дали б їм зараз перцю, хоч би й перечорт був. Кв.» Вжий його якийсь Франко чи Колесса, та чи навіть Квітка-Основ'яненко в зрозумілому контексті (у Грінченка ж як впорядника словника на карточці було виписане тільки речення, з якого контекст незрозумілий), то навряд чи воно увійшло би в Словарь, а так виглядає на таємниче і незрозуміле народне значення; хоча отой ширший контекст хоча б абзацу дає зрозуміти, що йдеться про ділянку дороги, де був контроль за перевезенням алкоголю; в значенні певної частини дороги воно й дотепер збереглося на залізниці.

 

Але вернімося до списку отих затаврованих ста одного слова галицьких віршів. Через десять з лишком років Грінченко визнає половину з них питомо українськими словами, включивши їх в „Словарь“ та ілюструючи більшу їх частину цитатами з Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Куліша, Номиса й інших святих для нього, але в 1891 році ще не прочитаних ним класиків, класиків на яких він закликав рівнятися галичан. Правда, ще тринадцять цих затаврованих "галицьких" слів, що зустрічаються в Шевченка, чи шість — у Квітки-Основ'яненка та п'ять — в Котляревського, в „Словарь“ таки не включено — «і ґенії, — пригадуєте, — не вільні від помилок».

 

Зі списку цих 50 таки непризнаних Грінченком слів деякі слова опинилися там через непорозуміння.

 

Наприклад, Грінченко пише: «ми дійшли ще до одного цїкавого відділу — до "рутенїзмів" — се б то до таких слїв, що не істнїють нї в якій мові на сьвітї, і що їх виковано на рутенський лад, або хоч і істнїють, — так хиба у яких там Лемків чи в Гуцулів. Ось н. пр. сї перли: [...] окíнце (Масляк, 83. 139), а у Навроцького як треба: віконце». Заглядаєм в „Зорю“, 1883 рік, стор. 139, вірш Масляка „Котик“: «в віконци сама лиш сидїла» (буквально, тодішнім правописом ôконци, ô на початку слова та після твердого знаку читалось як "ві").

 

 

Або приклад семантичного непорозуміння: крізь у Масляка Грінченко чує як причиновий прийменник через — як у вислові "хата згоріла через підпал"; вживати у такому значенні замість через слово крізь було би, звичайно, помилкою, бо крізь на відміну від через має тільки значення перетину чогось, але Грінченко думає, що Масляк цього не знає, і вказує на Маслякову помилку. Насправді помиляється Грінченко, коли думає, що Масляк думає так, як Грінченко думає, що він думає. Тобто, замість того, щоб в своє думання про Маслякове думання внести презумпцію поправності його, Маслякового думання, Грінченко діє з презумпції помилковості галицької мови Масляка і зупиняється на першій же своїй думці про помилку Масляка. Попробуйте тримати в голові значення крізь як у виразі "Русь воскресла крізь віки“ і, читаючи Маслякове "Русь воскресла крізь вас“ чи "я живу лиш крізь любови тої власть", дістанете свіжий незамацаний поетичний образ: "воскресіння Русі проникає крізь вас" та "я живу лиш проникаючи через власть любові".

 

Або ще інший приклад зі словом воняти в Масляковому вірші "Милостиня", який Грінченко обсмоктує кілька разів, вважаючи, що Масляк помилково вжив його у старокнижному значенні "пахнути", а не "смердіти". Якщо виходити з презумпції поправності Масляка, то можна якраз побачити, що поет хоче обіграти цю амбівалентність фрази "чудно обоє воняли" — те, що для панської пари було "чудесно пахли", для бідної жінки на морозі з дитиною могло бути "дивно смерділи". Наскільки доречне тут таке обігрування — це вже питання поетики, а не лінґвістики, але кому доводилось в театрі сидіти біля надміру напахнюченої глядачки, може прекрасно зрозуміти цю амбівалентність, а Грінченко і не хотів розуміти, втішений, мабуть, що знайшов ще одну помилку галицької мови.

 

Про слово топір Грінченко сам писав Зіньківському (29.01.89): «Треба зауважити, що в нар. мові галичан вживається "топôр", мабуть, він і у нас вживався давно, та тепер зникнув, а зосталося саме "топорище". "Як утопає, сокиру даває, а як порятувать, і топорища жалує" (Номис, „Приказки“, 47).» Тобто, виходячи з цього, ще можна зрозуміти, коли він би назвав "топір" в галицьких віршах архаїзмом, але аж ніяк не москалізмом.

 

Загалом, майже всі ці слова, до яких Грінченко мав зауваження, він міг знайти (за винятком восьми), заглянувши в Словар Желехівського-Недільського; це потребувало, звичайно, трохи труду, але зате він би побачив там, скажімо, значення слова "ріжноракий" і не видався би йому прекумедним вірш Масляка:

«Ломить горе нас всїляке,

Не мале —

Коле терня ріжнораке,

От пусте!»

Зрештою, цей словник зекономив би йому масу часу на перегляд річників „Зорі“ — можна було би попросту критикувати Словар, адже саме він кодифікував мову галицьких віршів. Хоча, зауважу: коли він таки — з обов'язку впорядкування Словаря — прочитав Желехівського, то почав оперувати ним як остаточним арґументом в дискусії, як наприклад, у вже згадуваній відповіді Шелухіну: «Если непонятно, то следует обратиться хотя-бы к словарю Желеховского, — там есть перевод».

 

Цікаво, що серед восьми відсутніх і в Словару Желехівського, і Словарі Грінченка, опинилося вжите Франком слово скромний («про вірнеє коханє й скромне щастє»), хоч воно є (в димінутиві) у Шевченка: «скромненько длань свою простер»; виглядало, мабуть, що за аналогією "длань — долоня" поправно мало би бути скоромний, в Желехівського так і є (= befettet; spärlich, sparsam). Таким гіперпоправним був, до речі, потім і сам Франко, коли перекладав жарґонне польське żłob (=селянин) в „Jeden dzień z życia uliczników lwówskich“ як жолоб в „Яндрусах“; натомість, як і зі скромний, в жарґоні закріпилось таки жлоб. Про це, власне, писав ще у першій (1873—74 років) дискусії Верхратський: «Тут рішає загал; часто неправильна форма запанує в літературі, коли переважно уживана и людом и письменниками.»

 

Тим то цікаво глянути на Грінченкові зауваження щодо галицької лексики ретроспективно, з позиції нинішнього дня. І на своє, може, здивування ми побачимо, що зі 101 слова критикованих Чайченком нестерпних галицизмів академічним Словником української мови (далеко не прихильним до галичанства: 1970—80 рр.) не кодифіковано лиш 12 слів:

трьох з них нема і в Словару Желехівського: луна (=місяць, як у Шевченка «мороз лютує, аж скрипить, луна червона побіліла»); мозг (=мозок), спочати (=спочити);

натомість двоє з них були і в Словарі Грінченка — жир (=корм) і ну-ко (як заохочувальна частка);

чотири — старокнижні слова: кусити (=спокушати), впрочім (=а втім), небосклон (=небосхил; зрештою, важко зрозуміти чого цього слова нема в СУМ — його вживали і Михайло Коцюбинський: «на небосклоні, чистім як кришталь, гарячім, як любов, вигулькнули два узгір'я, переділені долинкою», і Панас Мирний: «ось уже й небосклон стає видко, не ховається він за лісом», не кажучи вже про Івана Франка, Богдана Лепкого чи Наталю Кобринську); юг (=південь, цікаво як Франко чергуванням українізував це слово «післанці півночи, в далекім юзі»),

три — діалектизми: здрухотати (=розтрощити), ругати (в значенні ругати з кого = глузувати), ріжноракий (=різноманітний).

 

Ще п'ять слів є, фактично, фонетичними варіантами на кшталт: завжди—завше, різний — ріжний (вляти—влити, вмоляти — вмолити, пісонька — пісенька, всьо — все, полокати — полоскати, всі вони є в Желехівського).

 

Чи багато отих 17 (12+5) слів на 38 тисяч слів "галицьких" віршів в семи річниках „Зорі“? В творах Грінченка, скажімо, є більше (тільки в його букварі (!), як підрахувала у своїй дисертації В.Статєєва, є 173 нинішніх неправописних ненормативів на 7 тисяч слів тексту), але не будем йти за принципом "сам дурак". Візьмем Шевченка, в нього на 10 116 — за „Словником мови Шевченка“ — різних вжитих ним слів 304 (3%) в академічному Словнику української мови нема (з цих 10 тисяч різних слів ми маємо 84 тисяч слів його поезії). Більшість з цих трьох сотень — це слова, що зустрічаються в творах Шевченка один раз, але все ж це близько 4‰ слововживань; якщо брати тільки його поезію, то в останній 5-річний період його творчості (повернення після заслання) ця кількість ненормативної (з т. з. СУМ) лексики складає 10.1‰ (173 слова на 17,2 тис. слововживань) .

 

 

 

Основна маса цих слів — це слова старокнижної української мови, до сих пір вони часто трактуються виключно як церковно-слов'янізми і виносяться за рамки української літературної мови; якби ці засади діяли в часи Шевченка ми б не мали, наприклад, цих чудових рядків:

Вонми їх стону і пошли

Благий конець, о Всеблагая!

А я, незлобний, воспою...

 

Власне, така старокнижна лексика і обурювали Грінченка в 1891 році; це потім, в 1903 році він міг арґументувати свою правоту словами: «эта конструкция употреблялась в старинной малорусской литературе», а тоді він ще навіть, як видко з листування,  не читав цієї літератури, в листі Зіньківському (19.09.1886) він писав:

«Під впливом думки про черпання з церковнослов’янської мови і десяти років неволі, за котрі він мусив добре зопсувати свою мову, живучи на чужині, не балакаючи, не читаючи і, здебільшого, не пишучи по-українській, Тарас добре-таки погрішив у останніх творах перед укр. мовою, і наведені тобою вірші [Зіньківський виправдовувався Шевченком на критику вживання слів "возглашу" і "немощен"] доводять це не потроху. Шевченко пише “радуйся” замісь “радій” — невже ж відціля вивод, що і ми мусимо помилятися з їм укупі і замісць свого “радій” тягти за хвіст чуже “радуйся”? Не думаю»

 

Тобто, не подумав тоді Грінченко (і як тут не згадати про ефект Даннінґа-Крюґера), що Шевченко свідомо вжив "радуйся" замість "радій", щоб надати іншого стилістичного звучання своїй поезії, щоб, модернізуючи староукраїнську книжну мову, формувати в новітній літературній мові варіант високого стилю, тобто формувати повноцінну різностилеву літературну мову, бо після шаленого успіху "Енеїди" вона, письменницька мова, дістала серйозний крен в сторону бурлескності.

 

 

В російській Україні ця Шевченкова спроба "знизу—вгору" продовження фактично не знайшла (згадаймо Максимовича), хоча доволі успішною виявилась спроба досягти "книжно-стильного" результату шляхом "зверху — вниз" у справі перекладу Біблії Кулішем та Пулюєм (цікавий, до речі, але мало спопуляризований проект синтезу двох варіантів української мови). В Галичині ж після невдалої спроби мовної революції „Русалки Дністрової“ саме цей шлях "зверху — вниз", від старокнижної мови до народної, став домінуючим, однак після відомого маніфесту „Слова“ Дідицького в 1866 році високий стиль почав свій окремий москвофільський дрейф в бік штучного язичія і, відповідно, ширшала прірва між різностилевими варіантами галицької відміни української мови (більше про це можна дізнатися з чудових розвідок Міхаеля Мозера). Саме цей період початку 1880-х років Грінченко навздогін і критикував мову галицьких віршів (в поезії високий стиль застосовується куди частіше і куди довше як в прозі чи, тим паче, драматургії; відповідно, більше там і архаїзмів).

 

І ще один статистичний момент.

 

Свою концепцію чистки мови Грінченко окреслив як презумпцію підозріливості ("будьте пильними, «святощі» ж під загрозою"):

«коли маємо два слова на одно розуміння і одно з їх певне українсько-руське, а друге може певне, а може й нї, то мусимо вживати саме певне слово, зоставивши питання про друге до того часу, коли зросте наша фільольоґія.»

 

Тобто, для того, щоб викинути слово з мови достатньо вже сумніву щодо питомості синоніму, навіть не треба переконуватися в обґрунтованості своїх сумнівів; те, що викинутий синонім може передавати якість стилістичні та семантичні відтінки значення до уваги навіть не береться. Більше того, життя показало, що пуристичні дискусії навколо "правильності" слів чи їх значень можуть вести до уникання обох синонімів чи варіантів; як зауважив О. Тараненко в своїх оглядових статтях в „Мовознавстві“ 2005 року про сучасний пуризм в конструкціях зі значенням конкретного часу дії на протязі і протягом зменшується вживання обох дискутованих варіантів: пересічний мовець не переймається з'ясуванням, який з цих варіантів є правильнішим (пуристи, до речі, в подібних випадках не стосують компаративів "правильніший", "більш правильний", "менш правильний" — тільки дихотомія "правильний—неправильний"), але краєм вуха чув, що щось там не так, то й старається взагалі уникати цих конструкцій, де є цей часовий протяг. Нормативні, до речі, обидва варіанти — якщо що (тобто, при потребі можна сказати "на протязі години стою на протязі")

 

На марґінесі зазначу, що якось так складається, що найбільшими пуристами у нас були діячі, для яких українська мова стала рідною у вже зрілому віці, першою мовою в їх дитинстві була російська мова (Грінченко відповідав іншому пуристу: «Конечно, возможность с детства приучиться к чистой малорусской литературной речи — это, при наших условиях, нечто такое, о чем мы пока можем лишь мечтать»). Можливо це пов'язано з необхідністю постійно контролювати в свідомості процес інтерференції цих двох мов і постійно їх диференціювати, а можливо — з намаганням накинути мові якісь логічні правила, які їм полегшували її вивчення. Але ж перше правило мови це те, що кожне правило, в т. ч. і це, має винятки — яка ж тут логіка, тільки дескрипція, тільки прийняття мови як вона є і ретельне вияснення причин всіх системних "неправильних" відхилень. Кінець марґінесу.

 

Мета отої Грінченкової концепції ґенеральної чистки мови ніби шляхетна — дистанціювати українську мову від російської, виокремити її. Але якою ціною — викинути, скажімо, quasi-москалізми, які, як правило, виявляються словами загальнослов'янського походження, що дістали права громадянства в літературній російській мові. Тобто збіднити українську мову, забрати оте часто ледь помітне нюансування у семантичних чи стилістичних відтінках, яке синоніми завше несуть у собі. Саме оце нюансування надає глибину, можливість точніше передати свою думку, тобто, максимально узагальнюючи, дає інструмент для суспільного розвитку. Якщо о розвиток ходить, звичайно.

 

І ось проста ілюстрація — статистичні результати цієї чистки у випадку з Грінченком.

 

Загальний обсяг Франкових віршів, опублікованих цей період в "Зорі" впродовж 1883—89 років сукупно складає 8 тисяч слів, з них — 2 631 різних слів; візьмім аналогічний обсяг (8 тисяч ) Грінченкової віршованої продукції приблизно за той сам період — то там різних слів нарахуємо лиш 1939 (на рисунку показано відповідні криві Ціпфа: ранґ слова vs його частота). Різниця — 36%. Така плата за пуризм: 36 відсотків лексики, більше третини. Оце і частково пояснює те відчуття, яке виникає, коли читаєш вірші Грінченка: певної безбарвної монотонності — як катеринка, що грає на кількох нотах "в кулко Мацєя"; але відчуття це виникає тільки, коли читаєш його вірші сторінками, один за одним, бо коли один-два, то цього не зауважуєш, все ok, часами навіть дуже ok (до слова: Грінченко нарікав, що ніхто галицьких віршів, зокрема, Франка в російській Україні не читає — я ж, коли читав Грінченкову збірку віршів „Під хмарним небом“ 1893 року, книгу з бібліотеки М. Возняка, то мусив розрізати сторінки — я перший за сто двадцять три роки взявся читати цей примірник, дивне, мушу сказати, відчуття). Подібне відчуття якоїсь простацької мови охоплює і коли гортаєш редаговані ним видання — читаєш як яку читанку для четвертого класу.

 

 

Але тут цікаві навіть не ці 36 відсотків, такий результат є зрозумілим і передбачуваним (хоча, чесно кажучи, кількісно відсоток мене вразив). Цікаво порахувати як часто слова співзвучні з російськими зустрічаються у віршах цих двох поетів (як не крути, а такі слова як рука чи нога фонетично однаково успадковані зі старослов'янської мови, точніше майже однаково, але про це трохи далі).

 

Так-ось, виявляється що у вичищених від москалізмів віршах Грінченка таких однакових з російською мовою слів на одиницю тексту на 16% більше, ніж в галицьких нечищених віршах Франка (відповідно 36 і 31 на сто слів тексту); відповідно, на слух його очищена мова сприймається ближчою до російської, аніж "змоскалена" галицька мова Франка.

 

Картина унаочнюється, коли розглянемо частки однакових слів в різних за частотністю групах слів. Перші п'ять найчастотніших "лексичних" (словникових) слів покривають — що у Франка, що в Грінченка — тисячу "текстових" слів (вживань отих словникових слів) в цих 8-тисячних обсягах (і — така собі чарівна паличка поетів, щоб закрити брак складу — зустрічається 398 разів у Грінченка та 264 рази у Франка, не — відповідно 202 і 240, я — 153 і 192, в — 131 і 240, а п'яте за частотою слово в них різне: ти — 115 раз зустрічається у Грінченка і що — 123 у Франка), наступна тисяча покривається 12 словами у Грінченка і 15 у Франка, далі — 29 і 36 слів, 55 і 84, 109 і 185 і т.д. Так-от, якщо порахувати, яку частку займають спільні з російською мовою слова у цих тисячах, то отримаємо такі діаграми.

 

 

В цілому тенденція пояснювана: що слово менш частотне, то менша ймовірність, що воно однакове з аналогічним російським — певний аналог зі списком Сводеша. Але на графіку Грінченка на третій тисячі (оті згадувані 55 слів) бачимо провал, який з лишком компенсується наступним стрибком на четвертій тисячі (109 слів). Оце і є ефект замін Грінченком підозрілого синоніма на "певне" слово, в результаті чого їх, "певних слів", — частота збільшилась, і вони посунулися вліво у своєму ранзі частотності, витіснивши з третьої тисячі співзвучні з російськими слова (що відобразилося провалом на графіку) — але в результаті концентрація цих співзвучних збільшилась в четвертій тисячі. Тобто, без цієї чистки крива Грінченкових частот мала би вигляд приблизно такий, як позначено штрих-пунктиром на діаграмі, і, відповідно, можна прикинути, що "неочищена" мова віршів Грінченка мала би на сто слів тексту пересічно 38 співзвучних з російською мовою слів, а не 36. Тобто, всі ці пуристичні коломийки дають виграш українізації тексту в 5 відсотків — за рахунок, повторюсь, якісних смислових втрат, обчислити які вже неможливо.

 

В фізіології є таке поняття (потім воно перейшло в маркетологію) як поріг розрізнення (JND: just noticeable difference) — мінімальний відсоток, на який треба змінити якусь величину (силу звуку, яскравість світла чи, скажімо, ціну товару), щоб людина відчула цю зміну. Оці 5% лежать десь в районі порогу розрізнення (для сили звуку цей поріг на рівні 6%, яскравості світла — 2%, ціни —5%, а солоності —20%).

 

Але якщо так залежить на відсепаруванні від російської мови, то виникає природне питання: який сенс засновувати українську літературну мову на "лéжнях лівобережньої мови", якщо "неочищена" галицька на лексичному рівні сприймається в чотири рази далі від російської?

 

Є в Грінченка відповідь на це питання, оця вже згадувана цитата з відповіді Кримському:

«коли бажаємо своїй лїтературі ширшого росповсюджування, коли не хочемо одіпхнути од неї загал української інтелїґенциї в Росиї, мусимо дбати, щоб ця мова була зрозуміла і їй».

Тобто, треба так відділятися від російської мови, щоби не відділитися від неї. Сто двадцять п'ять років минуло, п'ять поколінь, а це все знайомо виглядає і нині — українці в більшості своїй все далі гризуться: як нам так відділися від Росії, щоб зовсім не відділятися. Nihil novi sub sole (Ек. 1:9).

 

І от тут, у цьому "відділитися, залишаючись" і криється, як на мене, ключ до розуміння антигалицькості Грінченка, зрештою, не тільки його. Якщо глянути на сутність поняття "галицького сепаратизму", то воно, фактично, всі ці 125 років несе в собі той самий зміст, який звучав в пейоративі "Галицкой Руси", коли воно означувало сепаратизм від Росії. Тільки тепер більше у формі проекції в голові пересічного негаличанина: якщо Україна не відділиться від Росії, то Галичина рано чи пізно може відділитися від України. А що навіть навесні 2015 року, майже на піку військової аґресії Росії, 40% українських громадян поза Галичиною не виключали, що Україна таки має бути однією державою з Росією, а що зараз більша половина не хоче впровадження віз з нею ("по живому різать"), то зрозуміло, що проекція ця досить масивна.

 

Зрештою, оця Грінченкова інтенція впізнається в першому ж в його статті наїзді на галицький вірш за Маслякове слово "вестальки": «Українець [з Росії] не сказав би "Вестальки" а просто "Весталки" (бо видима річ, що тут той ь чужого роду)» — а вся чужість м'якого знаку, простота його відсутності, як з'ясувалось, в тому, що його нема в Росії. Власне, попри всю боротьбу з лексичними москалізмами (що найчастіше виявлялися quasi-ними), Грінченко пильно пильнував, щоб системно українська мова не віддалювалась від російської, щоб, зокрема, такі та інші запозичення звучали тільки як в російській транскрипції, не інакше. Зокрема, але не тільки. В пізнішій дискусії ("Три питання нашого правопису", 1908 рік) він принципово відстоює три основні відмінності наддніпрянського правопису від наддністрянського — якраз ті, які нівелюють системну відмінність української мови:

1) ліквідувати диференціювання пом'якшення чи непом'якшення звуком "і" зубних приголосних (в російській мові всі пом'якшуються);

2) ввести апостроф після губних (в желехівці його не було, бо губні і так засадничо тверді, а диференціювання "з апострофом — без апострофа" Грінченку, треба розуміти, щоб правильно читались відповідні — з пом'якшеними губними — запозичення з російської мови);

3) частку "ся" писати тільки разом з дієсловом (бо так в російській мові, інакше селяне не зрозуміють, а селяне, це ж надія української нації).

 

Ця лінія успішно була продовжена в часи УНР: 17 січня 1919 року (3 січня, нагадаю, ЗУНР прийняла рішення про об'єднання в соборну державу, 22-го акт про злуку буде урочисто проголошено на Софійській площі) міністр народньої освіти УНР Іван Огієнко затверджує правила, де в преамбулі чітко і ясно вказується на призначення Правил: вони «відріжняють наш правопис від правопису Галичини». І перший пункт там — "ї" після приголосних не пишеться, а далі є і про апостроф, і про "ся", і про іншомовні запозичення. І вже за тридцять років негаличанин Максим Рильський з сумом констатує: «Майже зовсім забута... тверда вимова приголосних д, т, с, ц, н, л перед і з давнього о,—отже, дім при дїло, стіл при тїло, ніс (нос) при нїс (нёс), верболіз при лїзти. Спостерігаю по собі самому, що це явище, відзначуване колись у "галицькому" правописі вживанням і з одною крапкою і ї після приголосних, зникає і з моєї власної мовної практики. Очевидно, воно приречене на відмирання...» Не само приречене, його прирекли на відмирання.

 

Така сама малоросійська росієцентричність запанувала і в справі словників: найважливіша справа, виявляється, це пояснити росіянам українські слова (словники української мови, фактично, як словники діалектної лексики), призначення ж російсько-українських словників позірно, знову ж таки, значно шляхетніше: формувати українську термінологію — яка, в результаті, формується (та чому формується — сформована) на російській понятійній системі. При цьому галицький досвід живого функціонування фахових термінів в різних ділянках суспільного життя принципово відкидався — во ім'я творення нового есперанто, українського, але мертвонародженого. До Другої світової війни в російській Україні та УСРР було випущено поза сотню українських словників — але всі вони тільки в парі з російською; натомість поза цією територією складалися і друкувалися і англійські, і німецькі, і латинські, і польські, і старогрецькі тощо. Коли Кримський писав про потребу російсько-українського словника, Франко відповідав йому: «ми в Галичині не почуваємо потреби такого словаря»...

 

І ще одне, на завершення лексичної теми, про Франкові галицизми. Прийнято вважати, (у вступі від редакційної комісії 50-томника сказано сильніше: "відомо, що"), що «мова Франка протягом [18]70—[1]900-х років зазнала глибокої еволюції в наближенні до загальнолітературної» (мабуть, мали на увазі до наддніпрянського варіанту літературної мови, але в часі писання цього вступу думки про існування варіантів були заборонені). І далі, відштовхуючись від того "відомо, що" йдуть фантазії на тему — а як би писав Франко, якби дожив до наших днів. І на підставі цих фантазій уніфіковується у його виданнях «очевидний мовний різнобій» та «разючі розбіжності у Франкових написаннях різних періодів його життя».

 

У цьому контексті варто звернути увагу на одну його цитату у вже згадуванчй статті „З остатнїх десятилїть XIX в.“ Франко пише про нові обставини письменницької праці — її комерційну рентабельність:

«Український письменник при таких обставинах може мати надїю, що аби тілько його твори мали дїйсну вартість, то певно будуть опублїковані і здобудуть йому в недалекій будущинї, а по части й тепер крім признаня ще й деякий матеріальний дохід.»

 

Франко мав мрію вирватися з необхідності поточного заробітчанства, мав мрію жити з письменницької праці, з літературної творчості, з продажу своїх творів. І російську Україну він розглядав — в тому числі — як ринок їх реалізації. Багато його книг видавалися під цей ринок, а на деяких Київ був прямо вказаний яко місце видання. Вже в ранній його збірці „В поті чола“ є зрихтоване ним „Поясненє менше уживаних слів“, словничок галицьких слів і виразів (386 позицій — значно більше знайденого Грінченком 101 слова у віршах, а він же вказував, що до прози Франка в нього застережень нема: «твори галицьких письменників (і прозаіків, і віршописів) можуть читати тільки знайомі з галицькою лїтературою, а не звичайні читачі — винятком будуть хиба оповідання (а не вірші!) Франкові та Федьковичеві»), пояснених російською мовою (не галицькому ж читачу пояснювати галицизми російською мовою).

 

Якщо порівнювати вміщені в таких збірках тексти з їх галицькими першодруками, то ми побачимо ознаки того, що в 50-томнику називали «глибокою еволюцією в наближенні до загальнолітературної» мови і що насправді було адаптацією мови до потреб ринку російської імперії. Якщо ж почитати його збірки, призначені на галицький ринок („Староруські оповідання“, „З бурливих літ“, „Панщизняний хлїб і инші оповіданя“ чи „Рутенці“), то побачимо, що ця еволюція зовсім плитка — але цілком в руслі загального тренду вироблення наддністрянського (галицько-буковинського) варіанту літературної мови. Найбільш опукло ці мовні варіації можна побачити на прикладі різних видань оповідання „Батьківщина“. В певному сенсі історія її публікації є нетипова: спочатку вона була опублікована в Києві („Кіевская Старина“ за 1904 рік), потім у редагованому Франком львівському „Літературно-науковому вістнику“ (1905), а потім знов у Києві, в збірнику „Батьківщина і інші оповідання“ (1911). І якщо порівняємо перший київський варіант з львівським, то побачимо кілька десятків виправлень всупереч оцій еволюції (що "відомо, що"): пачка солі — топка соли, назад — в зад, кінець — конець, цукерки — цукорки, вчинок — поступок, тихим голосом — тихим зрезиґнованим голосом, сидів в кавярні — сидів в звісній каварні, перепутає — переплутає, ліг — ляг, становищі — положеню, краси — красоти, жінки — женщини, живу — жию, потраплю — потрафлю, гарно зроблену пушку — гарно цізельовану пушку, до вподоби — після свойого смаку, стала — станула і т.д.

Але що цікаво, в наступному київському виданні Франко цофнув практично всі львівські виправлення — майже відновивши текст першого київського видання і лишивши тільки кілька сутнісних, а не мовних редагувань (тобто, це не було механістичне використання київської версії, редагування таки було). Ринок є ринок.

 

Зрештою, про відсутність "глибокої еволюції" жалкував в 1949 році Іван Огієнко: «Коли б Франко прийшов був до ідеї соборної української літературної мови, він зробив би був у цій ділянці дуже багато, і своїм прикладом переродив би бодай молоду Галичину. Але так не сталося.» Та як дуже хочеться, то навіть в академічному виданні можна сказати, що сталося, навіть "відомо, що" сталося.

 

Наступна група претензій Чайченка до мови галицьких віршів — граматичні форми (75 прикладів, Грінченко дещо перебільшує, коли через рік пише, що цих «прикладів наведено значно більш од сотні»): непрямі форми займенників (тут знов проблеми з правописом: „Правда“ видавалась кулішівкою, а в нього всюди взяте з максимовичівки пом'якшене кінцеве "в", яке в цьому правописі читається як тверде і в кулішівці-желехівці пишеться без м'якого знаку — тобов, мнов, нев, видко Грінченко дійсно ніколи не чув галицької вимови, бо так само милиться і з "мь") та відмінків іменників, прийменники (ид, д, к, ко, во — всіх їх через кільканадцять років Грінченко кодифікував у „Словарі“), "глагольні форми" (жию, станув, ляг, інверсія часток меш і ся) і "причастні форми" (дієприкметники на -ший, -чий). Тут вже мусила втрутитися навіть редакція: коли Грінченко називає "невь, тобовь, мновь, собовь" словацьким впливом „Правда“ дала редакційну примітку: «Форми сї вживаються далеко аж по Збруч, де зовсїм нема впливу словацького.»

 

Вичерпну відповідь на ці закиди дав Кримський:

«Доки йшла мова про лєксїку, де можна було міркувати просто на підставі практики, без знаття фільольоґії, доти Чайченка так-сяк ще можна було слухати. Тепер-же він пише щось кумедне, і видко, що він, як неспеціалїст, нїколи не читав анї Микльошіча, анї Житецького, анї „Studien“ д-ра Огоновського. Туди я його одсилаю, там він дізнаєть ся, що повиписувані їм форми зовсїм не вигадані галицькими поетами, а є щиро-народні, щиро-руські і навіть стародавнї. А я тільки скажу, що й на Вкраїнї трапляють ся форми, які Чайченко відносить до "язичія" і найчастїше трапляють ся на Вкраїнї правобережній»

 

Кримський порадив Чайченкові почитати негалицьких Руданського, Свідницького, Ніщинського та Лесю Українку і пошукати там вичислені ним форми; до переліку авторів можна було б додати і Грінченка, в якого теж вистарчає таких прикладів, наприклад, на дієприкметників -чий в тій же „Зорі“: «Сонце сяє, вабить душу / Усміхаючась земля» (88.131), «друкуючийся том, запренумерувало двайцять чоловік» (88.178), «нам потопаючим у жеручому багновищу» (ibid.) і т.д.

 

«Те само й з наголосами», — додає Кримський щодо наступних претензій Чайченка, до наголосів в галицьких віршах (56 прикладів). Основним переконанням Грінченка в цій сфері є те, що наголос мусить бути фіксованим: є слово, і є наголос в ньому; Грінченко може навіть припускати, що галицьке наголошування може бути інакше як в нього, але його вкурвлює, що воно різне в різних віршах, а навіть в одному рядку одного вірша («До рíдного поля, ріднóї землі»). Ну, а від такого, що в одному слові позначено два наголоси („Якась припала Цúганкá до мене...“), загалом мізки (мозги, сказав би Франко) плавляться.

 

На це йому відповідає Кримський: «Що-ж до двох різних наголосів на слові, то це буває в кожнїсїнькій мові, де наголос іде не по звісному правилу» та наводить півдесятка прикладів з російської мови. І Чайченко м'якне: в наступній статті претензії в нього не до самого факту плаваючого наголосу (до речі, він зустрічається і в Грінченкових віршах), а кількості цього плавання. Він не єдиний такий обурений, після нього обурювався і Огієнко, але по ретельному вивченні питання Огієнко писав в „Історії української літературної мови“ (1949):

«В живій народній галицькій мові дуже багато відмінних від наддніпрянських наголосів; взагалі треба сказати, що галицька мова має свою відмінну систему наголосів, і ці наголоси повстали дуже давно, бо їх стрічаємо в акцентованих пам’ятках ще XVI-XVII віків. З такими наголосами говорить у Галичині і селянин, і інтелігент, цих же наголосів уживає й галицький поет у своїх віршах. Ось чому галичанин звичайно не може правильно читати творів наддніпрянських поетів, а наддніпрянець — галицьких. Цього не знав Драгоманів, і жалівся Франкові: "У вас якась інша просодія!", й висловлював своє бажання почути вірші "З вершин і низин" в читанні доброго читця "із ваших". Через це й Ол. Дорошкевич зве наголоси Франкових поезій "штучними", а М.Зеров — "надуманими", — ні, це зовсім не так: це звичайні західноукраїнські наголоси, від віків тут уживані, але відмінні від літературних східноукраїнських.»

 

Ця, власне, спостережена Юрієм Шевельовим системність "галицької" мови і наштовхнула його свого часу (здогадки про це можна знайти вже в статті „За українську літературну мову“ з червня 1943 року) шукати «внутрішні тенденції звукової системи львівської української мови», тенденції, паралельні в чомусь до західно-, а не східнослов'янських трендів. Результатом цих пошуків став через 36 років згадуваний вже висновок в „Історичній фонології української мови“.

 

Можна додати ще, що система галицького наголошування ускладнювалась ще тим, що була системою різних систем, що творили галицьке койне. Але складність для стороннього вуха («незопсованого», як каже Чайченко, вуха — можна уточнити: незопсованого зайвим знанням) створювало цікаві можливості для поетичної творчості. Оцей вірш Масляка, що так роззлостив Чайченка:

«До вас, невісти,

до вас Вестальки

Ріднḯ святої огню,

Звертаюсь нинї

з покликом дружним,

Вас звуком серця зову:

О час, посестри, ó час,

Щоб Русь воскресла крізь вас...»

відсилає нас до лемківської традиції наголошування (фіксований, нібито під польським впливом, на передостанньому складі наголос, нібито — бо ця фіксація відбулася ще перед польською), тобто творить образ архаїчного світу, в якому й живуть оті міфічні істоти.

 

Але щоб зрозуміти ці поетичні інтенції автора, треба зрозуміти тодішній галицький мовний світ, і як в рамках цього світу відчитуються можливо незрозумілі поза його територіальними чи часовими окресленнями поетичні образи, треба хотіти зрозуміти, треба пробувати. А для цього перш за все має бути презумпція доброзичливості і поваги до автора. Якщо наперед переконати себе, що в цього поета нічого доброго бути не може, бо він галицький поет з зіпсованою мовою, з неукраїнською римою («може се в Німців і гарно, так у нас-же зовсїм неможливо, і що в нашій роскішній для віршу мові такі рихми — не рихми») і взагалі: «яка може бути поезія язичієм, жаргоном [дуже помилялись ті земляки, які думали досї, що в Галичинї тільки одно "язичіє" — москалефільське; навпаки — є й друге — рутенське]?» — то нащо шукати в його поезії якісь образи і красу.

 

Цікаво все ж, що є джерелом отого небажання Грінченка вчитися розуміти галицький варіант мови. Побоюванням зіпсути свою мову? Так знання російської мови є в цьому сенсі більшою загрозою. Просто небажання вчитися (він намовляв Кримського кинути науку, бо вона нічого доброго не несе)? Чи просто вивищений знанням правильної мови вважав нижче своєї гідності вчитися мови «яких там лемків чи гуцулів» та інших галичан? Як деякі (немалим числом) росіяни, що вважають негідне носіям мови Пушкіна і Толстого вчити ще якесь малоросійське нарєчіє.

 

В Грінченка доходить до смішного:

— він пише: «Вкраїнець з Росії не розуміє Вкраїнця з Галичини»;

— та ні, пише Кримський: не тільки розуміють («мінї трапляло ся бачити, що Українцї (але не украйнофілї), не знаючи мови галицьких часописей, все таки лекше розуміють Франка, нїж писання таких українських пуристів, як Трохима Зьвіздочота»), не тільки читають, а й від руки переписують вірші («люде, котрі вважають читання сучасних (українських таки) поетів за марновання часу, переписували цїлу збірку: „З вершин і низин“ Франка!»);

— брехня, пише Грінченко («як це д. Хванько міг сказати таку неправду»), а чому брехня — бо він, Грінченко такого не знає («на вопрос: почему? — получается ответ: так не говорят, я так не слышал. Если при этом выяснить степень подготовленности такого критика, то оказывается, что о его теоретической подготовке не может быть и речи» — писатиме Грінченко вже після певної "теоретической подготовки" в 1903 році)

 

Або пише Грінченко про Франків "Захар Беркут": цікава, каже повість, історично неправдива, але цікавий сюжет, та «на жаль, тяжка для нашого селянина мова», «наші читачі не зрозуміли». І далі ілюструє реальним прикладом («ось що стоїть у записах про читання в нашій авдиторії»), який повністю перекреслює це твердження:

«І читати й слухати було важко. Двадцятеро людей сиділи в малій хаті, лампа раз-у-раз пригасала і доводилось одхиляти двері, щоб хоч трохи воздуху впустити. Я кільки разів казала, що може киньмо на завтра, але прохали читати» [6½ годин читали!].

Ну, як можливо, щоб група в двадцять людей слухала шість з половиною годин без перерви повість на незрозумілій і тяжкій мові. Але ж як міг повірити Грінченко в те, що "темні селяне" краще за нього розуміють Франкову мову?

 

 

На останок, певно, варто згадати ще один, соціологічний, аспект, точніше, кількісний: меншість мусить підкоритися більшості і прийняти її норми, бо інакше це підрив єдності нації. Тут, якщо глянути ширше, не йдеться лиш про мовні норми, ходить о норми культуральні, а якщо згадати про конфронтацію з Росією, то й цивілізаційні — які, все ж з мовою певною мірою корелюють. І ми вже двадцять п'ять років спостерігаємо як ці норми галицької меншості — демократія, Європа, НАТО — крок за кроком ("step by step") опановують більшість. З сумом спостерігаємо — одні з сумом, що опановують, інші з сумом, що так поволі більшість доходить до очевидних ніби речей.

 

Колись Серж Московічі досліджував в серії експериментів як перемагають ідеї меншості:

«меншість змінює думку і настанови більшості, наполегливо висловлюючи свою точку зору. Їй вдається змусити більшість розділяти думку, яку всі апріорі визнають абсурдною. Успіхи меншості в зміні думки більшості мають більш тривалий і більш глибокий вплив, ніж успіхи більшості: є підстави вважати, що інновації глибше проникають в людську психіку, ніж конформні реакції і звички. Зате, і цього нас теж вчать експерименти, як тільки меншість стає нерішучою і ненаполегливою, вона втрачає свою владу і більше ніяк не впливає».

 

Не знав ще тоді цього Володимир Самійленко, коли обурювався в листі до Грінченка (7.07.1892):

«З їх [галичан] погляду виходить, мабуть, так, що якби воля нашого слова була тільки у лемків, то діалект лемків повинен би стати літературною мовою, невважаючи на те, що 20 мільйонів говорять далеко інакше.»

І на прикладі галичан, в яких свобода українського слова була таки більша, Ю. Шевельов у „Внеску Галичини у формування української літературної мови“ на конкретних прикладах показав, як цей процес проникнення інновацій галицької меншості відбувався в XX столітті. І багато хто з нас, галичан, пам'ятає, як в часи коли "воля нашого слова була тільки у лемків", вичитувалося нами лемківську „Дуклю" чи „Наше слово.“ Хто зна як би склалась доля нашої української літературної мови, якби зірка, скажімо, Антонича спалахнула не перед, а після війни...

 

Це щодо меншості. Але в XXI столітті серед практикуючих українську мову галичани перестають бути меншістю, вже в 2015 році за згадуваним опитуванням з кожних ста україномовних за розмовною мовою (яких загалом в Україні було 39% при 35% двомовних) в незахідній Україні мешкало менше половини: 47 проти 53 в Україні західній (я вже не кажу тут про урбаністичний аспект української мови в західній Україні чи, точніше неурбаністичний — в незахідній). Так само як перестали вже галичани зі своїм греко-католицизмом бути меншиною серед практикуючих вірних.

 

Не скажу, що це тішить, зовсім не скажу.

 

 

 

ХРОНОЛОГІЯ ДИСКУСІЇ (бібліографія)

 

1883—1889 "Галицькі" вірші в „Зорі“ 1883–1889 років  (а також в "желехівці")

 

1891.05.29 лист Т. Зіньківського до О. Кониського.

 

1891.07.18 лист Б. Грінченка до О. Комарова.

 

1891.08.04 лист Б. Грінченка до О. Кониського.

 

1891.08.27 [О. Кониський] «Слівце від редакції» // „Правда“. – 1891. – ч. VIII.– с. 103.

1891.08.27 В. Чайченко [Б.Грінченко] «Галицькі вірші. Критична стаття Василя Чайченка» [I] // „Правда“. – 1891. – ч. VIII.– с. 104–111.

 

1891.08.31 лист Б. Грінченка до О. Кониського.

 

1891.09.27 І. Франко до М. Драгоманова.

 

1891.09.27 [Василь Лукич] «Авторові статті „Галицькі вірші”» // „Зоря“. – 1891. – ч. 18. – с. 355–356.

1891.09.27 І. Франко «Говоримо на вовка скажімо і за вовка» // „Зоря“. – 1891. – ч. 18. – с. 356–358.

 

1891.09.27 В. Чайченко [Б.Грінченко] «Галицькі вірші. Критична стаття Василя Чайченка» [II]. „Правда“. – 1891. ч. ІХ. – с. 150–158.

 

1891.10.13 лист А. Кримського до І. Франка.

 

1891.10.15 лист Д. Мордовця до Б. Грінченка (отримав 24.10.91)

 

1891.10.19 лист А. Кримського до І. Франка

 

1891.10.24 лист Б. Грінченка до О. Кониського

 

1891.10.27 В. Чайченко [Б.Грінченко] «Галицькі вірші. Критична стаття Василя Чайченка» [III]. „Правда“. – 1891. ч. Х. – с. 200–206.

 

1891.10.27 «Недорозумѣнія сепаратистовъ». // „Галицкая Русь“. — 1891, №157—160.

 

1891.10.29 лист О. Катрухіна [Катренка] до Б. Грінченка.

 

1891.11.13 М. Школиченко [М.Кононенко] «Чайченко і Франко» // „Зоря“. – 1891. – ч. 21. – с. 396–397.

 

1891.11     лист П. Грабовського до І. Франка.

 

1891.11.04 лист І. Франка до А. Кримського.

 

1891.11.14 лист А. Кримського до Франка.

 

1891.11.29 лист І. Франка до А. Кримського.

 

1891.12.27 І. Кокорудз «Причинок до спору язикового» // „Зоря“. – 1891. – ч. 24. – с. 471–472.

 

1891.12.27 А. Хванько [А. Кримський] «Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові» // „Зоря“. – 1891. – ч. 24. – с. 472–476.

 

1891.12.27 В. Чайченко [Б.Грінченко] «Додаток до замітки „Галицькі вірші"». // „Зоря“. – 1891. – ч. 24. – с. 476–477. (відіслано 29.11.91)

 

1892.01.13 Л. Глібов «На перелазі» // „Зоря“. – 1892. – ч. 1. – с. 1.

 

1892.02.02 лист Б. Грінченка до А. Кримського.

 

1892.02.18 лист І. Франка до А. Кримського.

 

1892.03.02 лист А. Кримського до І. Франка.

 

1892.03.11 лист І. Франка до А. Кримського.

 

1892.03.07 лист А. Кримського до Б. Грінченка.

 

1892.03.20 лист Б. Грінченка до А. Кримського.

 

1892.03.20 лист А. Кримського до І. Франка.

 

1892.03.23 лист І. Франка до А. Кримського.

 

1892.04.01 лист А. Кримського до Б. Грінченка.

 

1892.04.06 лист Б. Грінченка до А. Кримського.

 

1892.04.13 Лосун [І. Верхратський] «В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду» // „Зоря“. – 1892. – ч. 7. – с. 137–138.

 

1892.04.27 Лосун [І. Верхратський] «В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду» // „Зоря“. – 1892. – ч. 8. – с. 157–158.

 

1892.05.12 лист Б. Грінченка до А. Кримського

 

1892.05.13 Лосун [І. Верхратський] «В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду» // „Зоря“. – 1892. – ч. 9. – с. 173–175.

 

1892.06.13 М. Школиченко [М.Кононенко] «Спростованє похибок» // „Зоря“. – 1892. – ч. 11. – с. 220.

 

1892.07.07 лист В. Самійленка до Б. Грінченка

 

1892.07.28 П. Вартовий (Б. Грінченко) «Листи з України Наддніпрянської». II //„Буковина“. — 1892, ч.28 22.07.1892. — с.1—3 (відіслано 27.05.92) 

 

1892.08.13 В. Чайченко «Кілька слів про нашу літературну мову» // Зоря, 1892, ч. 15. — с.297—298 (написана 28.05.92, вислана 8.06.92)

 

1892.08.27 В. Чайченко «Кілька слів про нашу літературну мову» // „Зоря“. 1892. - ч. 16. — с.310—314.

 

1892.09.09 лист А. Кримський до Б. Грінченка.

 

1892.10.13 В. Чайченко [Автобіографія] (в Ом. Огоновскій "Исторія літературы рускои") // „Зоря“. – 1892. – ч. 19. – с. 373–375.

 

1892.10.28 М. Крамаренко [Митрофан Дикарів] «З України (допись)». // „Буковина“, 1892, № 42, 16 (28) жовтня. — с.3—4.

 

1892.11.27 Лосун [І. Верхратський] «Замітки язикові» // „Зоря“. – 1892. – ч. 22. – с. 433–435.

 

1892.12.13 Лосун [І. Верхратський] «Замітки язикові» // „Зоря“. – 1892. – ч. 23. – с. 454–455.

 

1892.12.27 Лосун [І. Верхратський] «Замітки язикові» // „Зоря“. – 1892. – ч. 24. – с. 472–474.

 

1893.01.07 лист А. Кримського до Б. Грінченка

 

1893.01.13 І. Франко "Наше лїтературне житє в 1892 роцї" // „Зоря“. – 1893. – ч. 1. – с. 15–18. 

 

1893.01.25 лист А. Кримського до Б. Грінченка. 

 

1893.01.27 І. Франко "Наше лїтературне житє в 1892 роцї" // „Зоря“. – 1893. – ч. 2. – с. 36–37.

 

1893.02.13 Ом. Огоновскій [огляд дискусії на "Галицькі вірші" Василя Чайченка] ("Исторія літературы рускои") // „Зоря“. – 1893, – ч. 3, 13.02.93, – с. 54–55.

 

1893.02.25 лист Б. Грінченка до А. Кримського. 

 

1893.06.13 «Мусій Школиченко» (в Ом. Огоновскій "Исторія літературы рускои") // „Зоря“. – 1893. – ч. 11. – с. 215–216.

 

1893.07.28 П. Вартовий (Б. Грінченко) «Листи з України Наддніпрянської». XIII // „Буковина“. — 1893, ч.29, 28.07.1893. 

 

1893.08.04 П. Вартовий (Б. Грінченко) «Листи з України Наддніпрянської». XIII (конець) // „Буковина“. —1893, ч. 30, 4.08.1893. — с.1—2 

 

1893.08.08 лист А. Кримського до О.Огоновського

 

1893.09.15 П. Вартовий (Б. Грінченко) «Листи з України Наддніпрянської». XVI // „Буковина“. — 1893, ч.36, 15.09.1893

 

1893.09.29 П. Вартовий (Б. Грінченко) «Листи з України Наддніпрянської». XVIII // „Буковина“. — 1893, ч.38, 29.09.1893. — с.1—2

 

1893.10.19 лист І. Франка до А. Кримського 

 

1893.10.31 лист Лесі Українки до О.Маковея 

 

1894.01.28 лист Лесі Українки до О.Маковея 

 

1894.02.14 лист І. Франка до М. Драгоманова 

 

1894.05.13 лист І. Франка до А. Кримського 

 

1894.09.04 лист В. Щурата до І. Франка. 

 

1894.09.25 лист І. Франка до В.Щурата. 

 

1894.09.25 лист І. Франка до А. Кримського 

 

1895.12.27 О. Маковей «Фейлєтон (про видавництва для дїтей)» // „Зоря“. — 1894, ч.24. — с.526—527.

 

1901.07 І. Франко «З остатніх десятиліть ХІХ віку» // ЛНВ. — 1901, т. 15, кн. 7. — с. 1—19. 

1901.08 І. Франко «З остатніх десятиліть ХІХ віку» // ЛНВ. — 1901, т. 15, кн.8. — с. 48—67.

1901.09 І. Франко «З остатніх десятиліть ХІХ віку» // ЛНВ. — 1901, т. 15, кн. 9. — с. 112—132.

 

ДЕЯКІ КРИТИЧНО-ОГЛЯДОВІ ТЕКСТИ ЩОДО ДИСКУСІЇ:

Ю.Шевельов «Внесок Галичини у формування української літературної мови» (03.03.1943—12.11.1944) 

М.Мозер «Український П'ємонт? Дещо про значення Галичини для формування, розбудови й збереження української мови». (16.03.2011)

Юрій Шерех Мовна дискусія 1891—1893 років і участь у ній Івана Франка // «Рідне слово», Мюнхен, 1946, ч. 6, ст. 73—79. 

В. Статєєва Місце Б.Грінченка в дискусії про українську мову 1891-1892 років // «Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця XIX — поч. XX ст. (на матеріалах спадщини М. Коцюбинського, Лесі Українки, Б. Грінченка та ін.)», Ужгород, 1997. — с.286—344 

А. Погрібний «...Бажав би... запомагати у спільній праці» // «Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX—початку ХХ ст. Питання ідейно естетичної еволюції», К., 1990. — с. 85—137 

 

24.10.2016