с. Болошево, Московської губернії
Вельмиповажаний пане Професоре!
Ви бажали од мене біографічних звісток, от я їх і посилаю. Напишу трохи більше, ніж Вам треба, та Ви вже самі виберіть звідти те, що здасться.
Родивсь я 1871-го року, 3-го січня ст. ст. Швидко батьки мої переїхали в Київщину, та потім мені знов довелося прожити три роки на Волині, вже великим хлопчаком. Таким способом, я однаково зріднився як з мовою Київщини, так і з мовою Волині. А зроду я зовсім не вкраїнець. Батько мій білорус зроду, росіянин по вихованню; мати - полька. Вчивсь я у школах російських (бо других тут і немає), і здавалось би, що найбілше я маю вважатися теж за росіянина. Тим часом, так воно не є. Ще до гімназії я знав французьку мову, а в цілім своїм житті французьких книжок перечитав білше, ніж російських. А опісля я вивчив мову англійську та німецьку та ще другі, так що лєктуру мою становили і становлять переважно книжки чужоземські, не російські (тим більше, що вибрана мною наукова спеціяльність не дозволяє мені обмежитися читанням російським, бо навіть трохи чи не зовсім його оддаляє). Таким способом, вихованнє не встигло зробити з мене щирого росіянина. А українство вросло в мене органічно, без мого відома. Я не маю ніякої ворожнечі проти росіян, навпаки - я ще їх і люблю, та тілки ж не можу не відчувати, що вони мені чужі, може не рідніщі, напр[иклад], ніж чехи. Тим часом до українства мене тягне чисто родацька сімпатія. Думаю, що ніхто не може мене звати ренегатом, перекинщиком і т.ин.
Вчити мене почали дуже рано. Маючи три з половиною роки, я вже вмів читати. Батько мій, вчитель географії й історії (деякі з написаних їм підручників "одобрены" Ученым комитетом Министерства народного просвещенія) дуже охочо постачав мені книжки, підхожі моїм літам, та швидко почав навіть боронити мені всяке читання, бо од ненастанного читання я, на 7-мім році, збавив собі очі. Коли мені було 5 років, мене оддали вчитися у Звиногородське "городское училище", і там я вчивсь п'ять год, до 1881 року. В тім році мене оддали в Острозьку прогімназію. В Острозі я жив під доглядом своєї старенької тітки, а це була мені й на руку ковінька: тітка завідувала чималою публічною бібліотекою, в котрій я міг безборонно сидіти з рана до вечора. Перед тим, ще в Звиногородці, я міг читати тілки крадькома, бо батько, шануючи мої очі, попросту одбірав у мене кожну книжку, яку я ладнався читати. В Острозі я, після такого постування, кинувся на книжки з жадобою. Читав я геть усе, без розбору, тілки ж навіть оте несистематичне читання не могло лишитися без корисного впливу на мене. Зате очі мої псувалися з кожною дниною білше.
В 1884-ому році батько перевів мене з Острога у Київ, у "Вторую гимназію". Та я вибув там тілки рік, бо другого року я, по конкурснім іспиті, був прийнятий до Київської колегії Павла Ґалаґана. Мабуть Ви не відаєте, що то таке Колегія Галагана, тим-то я озволю собі сказати про неї дві слові. Це дуже невелика школа, "закрита" (себто з інтернатом), приймаються туди найкращі ученики з 4-ої кляси гімназіяльної, по конкурсному екзаменові. Видима річ, що через це в Колегії збірається дуже живий, дуже свіжий елемент, вельми сприяючий розумовому розвиткові: виробляється пошана до розумової праці й до науки, виробляється навіть якась жадність до знаття. Іменно такий вплив мало на мене колєгіяцьке виховання. Щасливий я був і в тім згляді, що вчителем словесности був у Колегії Павло Гнатович Житецький126, - людина, що її вплив я й досі на собі відчуваю. Були в Колегії й перечні боки, та я про їх не хочу тутечки згадувати.
В 1889-м році я скінчив Колегію. За всенький час мого пробування в ній я був першим учеником (те саме, зрештою, було й у гімназії), але я дуже добре тямив своє неуцтво і почував, що мені ще тра багацько-багацько трудитися. Не знав я тілки, на який факультет піти, бо на кожному (опроче, хіба математичного) були такі науки, які мене тягли до себе. Нарешті, я зважився зробитися орієнталістом і пішов у Лазаревський інститут східних мов (у Москві). Перші півтора року мені довелося дуже пильно працювати над сухим вивченням лєксічного матеріялу східніх мов. Робота була дуже важка, дарма що в мене чудова пам'ять. До того ж рівночасно я студіював деякі правничі науки, що стосуються до історії та етнографії. Все те мало злий вплив не тілки на мої очі (я став короткозорим таким, що вже й у 6-е ч окулярів бачив погано), все те мало злий вплив і на ціле здоров'я. А треба Вам знати, що я й зроду вдався слабовитий, до того одержав в спадщину од матері нервову хворобу, і ще будучи в Колегії занепадав на здоров'я. Одразу я не звертав був ніякісінької уваги на свої хороби, не вважаючи їх за щось небезпечне, тай занедбав їх. Торік я скінчив курс у Лазаревському інституті і, як звичайно, приїхав на літо в Київщину, у Звиногородку. Мавсь я тоді страшенно кепсько, та не міг спочити, бо поспішав написати кандидатську дісертацію. Під кінець юля я дійшов був уже трохи чи не до неврастенії, коли раптом занедужав ще й на холеру Остання хороба зробила з мене живого мерця.
А в мене був намисл: піти ще на один факультет, іменно ж на філологічний, щоб спеціалізуватися на порівнявчій філології, до якої я вже й передше мав велике прихилля, а до того й багатий матеріял (я вже й тоді знав щось із п'ятнацятеро мов, а мав неодмінно вивчити ще скількись). Мій щирий приятель Василь Чайченко раяв мені не здійсняти свого наміру, а поїхати на якийсь час у село, щоб оздоровіти. Та я, на жаль, не послухавсь його, бо сподівавсь, що одужаю й так. Восени 1892-року я знов од'їхав до Москви.
Я почав історико-філологічний факультет першого таки курсу, а через те універсітетська робота одбірала в мене дуже мало часу: адже білшість тих предметів, які викладаються на першім курсі історико-філологічного факультету, була мені вже відома гаразд. Намість того я міг зайнятися самостійними розвідками орієнтальними. Ще на третьому курсі Інституту східніх мов я, умовившись з одним із редакторів "Вопросовъ философіи и психологіи", почав перекладати твори арабського філософа Аль-Фарабі і писати передмову до їх, з загальним начерком арабської філософії. Восени ж 1892-го року я обробив ще інакші теми. 27-го октября мене прийнято в члени "Восточной комиссіи Императорскаго московскаго археологическаго общества", після виголошення мною відчита: "Суспільно-економічна підкладка дервішської теософії". 3-го декабря того ж року я прочитав вступний реферат у "Імператорском обществе любителей'естествознанія, антропологіи и этнографіи" на тему: "Кобзарська поезія в Афганців", і сюди теж був прийнятий в члени. В тім самім місяці мене запрошено до участи в Історичній комісії, що тоді під предсідательством професора П.Г. Виноградова128 складала хрестоматію по середньовіковій історії (на премію з Академиї наук); я був сюди притягнений яко спеціяліст по історії арабів і взагалі мусульманської культури. Ще через пару місяців я зробився співробітником "Энциклопедическаго словаря"129, що видається Брокгаузом та Єфроном. В протязі минулого академічного року я, яко член всіх тих товариств, тілки й робив, що складав відчити один по однім то сюди, то туди, то знов сюди, то знов туди, а крім того мав я й инчі обов'язки (наприклад], педагогічні заняття). Не дивниця, що роботи випадало чималенько. Я того й не помічав, бо працював дуже залюбки, тай не зчувся, як моє здоров'я розхиталося вкрай. Чим раз силніше, з'являлася навіть неохота до життя. Я не знаю, що я робив би, якби не листи дорогого Василя Чайченка, котрий відносився до мене наче брат рідний, забуваючи мої печатні виступи проти його.
Надійшло оце-о літо. Я поїхав в оте село, звідкіля до Вас пишу, і оселився в лісі з сосон та беріз. Спершу мені здавалося, що я вигоївся, та такечки я думав лиш доти, доки не надійшов юль, з його спеками. Отже од початку юля аж до сьогоднішньої днини я слабую ще гірш, ніж коли, і вже не маю ніякої надії на одужаннє. Вночі - спання нема, вдень - сидіти навіть ледві можу, а що вже ходити! що пройду минут із п'ятеро, то мусю й спочивати, бо инакше удушуся або серце лусне. Не смію радіти чому-небудь - од найменчого радіння серце колотиться так сильно, що аж болить. Випадають, правда, иноді такі дні, що хороба як стій кудись одлітає, мене всього сповняє енергія і я працюю так легко, неначе граюся. А другого дня - реакція. Отож, кажу, я не сподіваюся вигоїтися. Все-таки, мені здається, що років із п'ятеро я ще якось дотягну. А в тім, хто його зна-віда?! ... Може, й цими днями доведеться дуба дати. Та я од того часу, як увірував у Бога, спокійненько чекаю смерти.
Зостається ще згадати про свою діяльність на українськім літературнім полі.
Ще коли я вчивсь у Колегії, в нас (звісно потай начальства) видавалася часопись, - певно що рукописна. В тій часописі я помістив цілу низку українських віршів, під заголовком: "Голоси природи"; це було невдатне наслідованнє Гете. Задля тієї ж шкільної часописі я був виготовив український переклад уривків з "Julius Caesar" Шекспіра. Через віщо я писав тоді по-вкраїнськи, не згадую. Знаю тілки, що українську свідомість прокинув у мені вже опісля Драгоманов своєю передмовою до "Повістей Осипа Федьковича". Отоді я почав писати по-вкраїнськи задля галицьких часописей. Спершу я був послав до "Зорі" довжезну повість: "На чужім ґрунті", - повість дуже тенденціозну a la Zolas. "Зоря" її одкинула, - і чудесно зробила! повість варта була тільки коша. Все таки покійний Гладилович заохочував мене писати далі. Найпершою моєю річчю, напечатаною по-вкраїнськи, був переклад віршу Нікітіна: "Ранок на березі ставу" ("Зоря", 1889, ч. 24). Зрештою "Зоря" мені тоді не подобалася: коли виключити Вашу "Історію літератури", то в тодішній "Зорі" була самісінька мертвота, і я мусів напружувати свій усенький патріотизм, щоб не заснути, читаючи її. Тим часом Гладилович, з котрим у мене зав'язалося листування, прислав мені річник "Зеркала" 1889. Часопись мені сподобалася, і я од того часу, аж досі є її співробітником. В "Зеркалі" друкувавсь цілий ряд анекдот позаписуваних мною з різних місць, друкувалися й деякі віршовані переклади з Гейнс, а найбільше - переклади гуморесок, напр.: "Обережніще з огнем!" "Лічильники" (обидві в "Календарі", "Зеркалі"), "В неласці" "Теодор і Медор", "Тещі", "Новий спосіб стягати довги" і другі, що їх заголовків я вже й не згадаю. Яко додаток до "Зеркала", була видана (1892) моя "Побрехенька без тенденції" під заголовком: "В народ!".
З осени 1890 року редагування "Зорі" обійняв Василь Лукич. Всім звісно, що він зробив із тою часописсю. Не диво, що я од того часу дуже прихиливсь до "Зорі" і спомагав її, скільки міг своїми слабими силами. З повісток моїх надруковані там: "Історія однієї подорожі" (1890) та "Батьківське право" (1891). З-поміж моїх віршів, які з'являлися в "Зорі", я згадаю хіба доволі довгу "Весняну розмову" (1 891), бо од декількох людей я чув їй похвалу. Найбільше ж того бажав од мене В. Лукич - так рецензій, звісток і т. ин. Там-то я вкупі з їм вів одділ "Ілюстрована Україна"; посилав дописі про українські вистави в Москві, писав рецензії й критичні статейки. З-поміж останніх згадаю: "Українські видання московських лубочників" (1890), [а знов про те саме я написав до "Зорі" недавно, і стаття моя скоро вже надрукується], драма [М.] Янчука: "Не поможуть і чари, як хто кому не до пари" (1891), "Щербановская волость" Осадчого (1892), "В поті чола" Франка (1891), "Кістяки Гольбайна" Залуквича (1891) (ці дві рецензії я мусів вкоротити й модифікувати, бо редактор не хтів містити в органі Т-ва Шевченка "похвалки радикалам"). Коли Чайченко одчинив баталію проти "непуристів", я теж пішов у бій і написав доволі велику статтю: "Наша язикова скрута і спосіб зарадити лихові"; і листовно, й печатно я здобув за неї декілька компліментів.
Деякий час я був співробітником: "Правди". В ній я надрукував декілька стихотворів патріотичних (трохи навіть шовіністичних), напр., "Пісня над колискою" (1890, квітень), "Новітнє козацтво", "Щирий українець", "Тарасове свято на чужині" (1891, май) та віршевий переклад з арабської мови: "Моаллака" Антара є пердмовою про бедуїнську доісламську поезію (1890 та 1891). Зрештою, редакція найбілше хтіла од мене дописей, я й написав їх скількись але тепер мені й сором згадати про них, такі вони невдатні. Та я швидко зрозумів, що політикування - не моє діло, бо моє повсякчасне зденервування вестиме мене тілки до помилок; тим-то я й залишив дописувати.
В "Народі" я почав писати з 1890-го року. Дописи мої, які там иноді з'являються, торкаються справ не стілки політичних, скільки письменських; ба я й не здатний до політики. Опроче того, "Народ" (1890) надрукував мій переклад турецьких народніх пісень та декількох віршів перського поета Хайяма з погано зложеною передмовою. Я був послав до "Народа" й свою повістку: "В обіймах старшого брата".Франко видав її окремо в своїй "Літературно-науковій бібліотеці", та, на жаль, львівська прокураторія сконфіскувала цілий наклад. Тепер, під доглядом Павлика, друкується в Коломиї збірка моїх оповідань, що з їх двоє вже друкувалися передше, а решта - новітні.
Був я співробітником і в "Буковині". 1891 року там надруковано дещо з Гейне та переклад однієї арабської співанки. 1892-го року я умістив глузливу статейку: "Ще дещо про общеруське єдинство язикове". Потім цензура заборонила "Буковину", і вже мені було важко що-небудь до неї посилати.
В "Дзвінкові" я співробітникую од 1891 року. Там надруковано мої переклади з арабської мови та з других, - не пам'ятаю, які іменно. Пригадую тілки: "Дбай про кінець діла", "Казка про горбуна", "Сліпці", "Записки куропатви".
Ось, шановний пане Професоре, білше-менче все, що я втиг надрукувати в протязі тих двох з половиною років, коли я знайомий з галицькою літературою. Знаю, що мало, та що ж діяти?
Зрештою, є в мене ще й багато матеріялу недрукованого. Є, наприклад], віршеві переклади з Кольцова, Некрасова132, Гейне (між инчим "Віцлі-Пуцлі"), є багацько віршованих перекладів із східної поезії: Гафіз, Саадій, Фірдоусій, Хейям, Абуль-Аля, Авіцена, є афганські (чудові!) пісні і т. ин. Незабаром я сподіваюся впорядкувати все те для видання окремою книжкою; ("Антологія з перських поетів"), так мене вже давно нараджував мій шановний приятель Іван Франко.
Коли розпочалося видавництво "Наукових записок Т-ва імені Т. Шевченка", я з великою радістю прийняв тую вість (тим більше, що можна мати надію, що видавництво піде в бажанім, чисто науковім, не партійнім напрямі). Та лиш моя недуга не дозволила мені досі надіслати туди жаднісінької статті. Тим часом, видання тих "Записок" дуже мені лежить на серці, бо здається, що мені доведеться присвятити себе виключно науці [белетрист з мене, либонь, поганий?]. Побіч сподіванки на "Записки" я готував (але ще не скінчив) дещо й задля окремого видання, наприклад] український переклад книжки Тіле: "Manuel de l'histoire des religions " (я думаю, що переклади таких наукових речей, яких нема ані в російській, ані в польській мові, найкраще можуть підняти в чужих людей пошану до нашої мови) та "Словар quasi-полонізмів", себто вибірка таких сучасних українських слів, які зустрічаються в южно-руських пам'ятниках до прилучення України до Польщі, а тим часом вважаються деким за польський вплив (бо, бачте, таких слів нема в мові російській!). До речі, можу ще додати, що не знаючи про намір Уманця видати незабаром російсько-український словар, я був потратив доволі часу на поповнення словаря Левченка, як вибіркою слів з инчих писателів, так і самостійним зібраннєм матеріялу просто з уст народніх. Очевидячки, тепер тая моя робота не має вже ніякісінької ваги. А в тім, дещо з зібраного матеріялу я недавнечко надіслав Уманцеві.
Наостанці похвалюся, що під моїм доглядом вже надруковано одним з московських лубочників дещо по-вкраїнськи, а надрукується й ще.
Зостається ще сказати хіба про своє ймення. Звусь я ἀγαθάγγελος, по російській вимові - Агафангел, а в дитинстві мене вдома звали Хванько.
Бувайте здорові. Ваш щирий прихильник
А. Кримський.
P.S. Коломийське видання моїх повісток, завдяки усяким друкарським перешкодам, посувається дуже поволі. Та швидко я постараюсь надіслати Вам хоч перші листи.
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (1890-1941), Том І (1890-1917), К., 2005
с. 160—167]
08.08.1893