Під тиском лихої пам'яті царського указу 1876 р. вся українська газетна й журнальна продукція і переважна частина видавничої взагалі була перенесена до Галичини. Це не могло не позначитися на розвитку української літературної мови. Вона, вбирає в себе за ці роки величезну кількість галицьких елементів. Через затрудненість зв’язків Галичини з Центральною й Східньою Україною, ці нові елементи не завжди були зрозумілі й сприйнятні на схід від Збруча.
Такий стан речей, об'єктивно беручи, вимагав усвідомлення і встановлення певних, чітких меж для збереження "догалицької" так би мовити, старовини, так і для впровадження "галицьких" новацій. Треба було внести ясність, зформулювати якісь єдині, більш-менш обов'язкові норми літературної мови. З другого боку, з'являлося дедалі більше моментів суб'єктивного невдоволення, відсутности взаєморозуміння тощо. Так вироблялися передумови для мовної дискусії між "галичанами" і "антигаличанами" в мові — передумови водночас і об'єктивні, і суб'єктивні. Дискусія робилася доконечно для дальшого розвитку української літературної мови — і для погодження персональних уподобань і невподобань.
Цю надзвичайно важливу для розвитку української літературної мови дискусію — хоч треба сказати, що учасники її здебільшого не піднеслися над особисті смаки і не усвідомили загального значення дискусії — розпочав Борис Грінченко статтею "Галицькі вірші", видрукуваною в липні 1891 р., тяглася вона в 1891-1892 р., а відгомін її чути було ще 1893 р. Слово забирали тоді в пресі після Б.Грінченка Ів.Франко, М.Школиченко,з Іл. Кокорудз, А. Кримський (Хванько), знов Б.Грінченко, Лосун і знов Б.Грінченко. Нагадуємо тут перебіг цієї дискусії.
Б.Грінченко розпочав її дуже різко. Літературна українська мова, за його твердженнями, існує , тільки на Великій Україні, де вона освячена авторитетом, клясиків і тогочасних великих письменників; усе, що є специфічного в галицькій книжній мові, Б. Грінченко зневажливо називає "язичиєм", дарма, що не може не розуміти, що це новітнє, мовляв, "язичиє" далеко стоїть від тієї москвофільської мови, яка свого часу й дістала іронічну назву язичия: "Дуже помилялися ті земляки, які думали досі, що в Галичині тільки одне "язичиє" — москвофільське; навпаки, є і друге — рутенське".²)
Докази на це твердження в Б.Грінченка — більше ніж скупі. Він арґументує переважно іменами видатних письменників з Великої України; розвиток наукової, газетної і т.п. мови В. Грінченка ніби не обходить. А висновок його — вимога цілковитої капітуляції галицьких діячів пера на мовному полі. Висловивши цю вимогу, Б.Грінченко писав: "Галичани можуть сказати на се, що саме так і ми, україйці з Росії, повинні дбати про єдність. Не сперечаємось і думаємо, що й ми мусимо може (sic!) дечим (sic) поступитися нашим галицьким братам. Але ж ми маємо право сподіватися найсамперед сього од галичан, бо не в галичан, а в нас були Квітка, Гулак-Артемовський, Марко Вовчок, Шевченко, Кониський, Гребінка, Куліш, Левицький, Мирний, Стороженко та інші; не галичани нам, а ми їм сповняємо своїми роботами їх і періодичні і неперіодичні видання".³)
Цими словами кінчається гаряча стаття Б.Грінченка, сповнена духа нетерпимости й льокальної обмежености. Серед тих прикладів, якими, він оперував було, багато влучно схоплених і заслужено гостро скритикованих, але багато було й таких, що ніяк не могли бути, переконливими тоді і засуджені дальшим розвитком української літературної мови. Згадаймо, наприклад, заперечення форми дзвінок ("рутенізм" — за характеристикою Б. Грінченка⁴)) або звороту звертаюся до вас, про який Б.Грінченко писав: "Се "до вас звертаюся" чи польонізм чи москалізм, але у всякому разі річ не вкраїнська; по-вкраїнському се значить: "до вас повертаюся", а якщо висловити по вкраїнському авторову думку, то треба сказати: "до вас вдаюся з покликом" або просто "вас кличу", "вас закликаю".⁵)
Таким чином і в своїх прикладах, і головне в своїх вимогах і тоні стаття В.Грінченка була більше полемічна, ніж речова. Вона мусіла викликати не менш гостру відповідь, з цього погляду в історичній перспективі гострота її тону і вимог була явищем позитивним. Була вона й причиново зумовлена, бо перед цим ніщо не ставило межі припливу галицьких впливів у літературну мову.
Відповідав Б.Грінченкові Іван Франко, відповідав не менш різко тоном і так само скрайньо змістом — тільки, звичайно, в протилежний бік. Він закинув своєму супротивникові хуторянську обмеженість, бажання заплямувати й відкинути все те, що не вживається на рідному хуторі, бажання тим більше не обґрунтоване, що в підросійській Україні не було ніякої іншої школи крім російської, а значить українську мову поза своїм хутором люди могли знати хіба тільки з белетристики. Збиваючи докір поетам-галичанам у галицькій провінціональностї, Ів. Франко писав: "До головних гріхів галицько-руських писателів (він Грінченко. Ю.Ш.) зачислює й уживання "провінціялізмів", т. є. слів, що "існують хіба у яких там лемків чи гуцулів", а властиво не існують в тім селі чи повіті, де живе Д.Чайченко. Як властиво повинні б писати ті поети, коли їм заборонено уживати таких слів народних, які вони чують довколо себе? Чи вони всі мусіли б їздити над Псел та над Сулу вчитися українській мові?"⁶) Далі Ів.Франко показує історичну зумовленість діялектної роздріблености й діялектних відрубностей у межах української мови і цінність різноговіркових елементів: "Народ з його мовою, звичаями Й творчістю, не сходячи зі спільної української основи, все таки проявляє багато відтінків, котрих годі не бачити, на котрі тяжко гніватися. Ані знівечити, ані замазати тих відтінків не можна, та й чи треба? Аджеж се не жадне крадене добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь же народились і повинні вийти на пожиток цілости".
Як бачимо, Ів.Франко, визнаючи в романтичному дусі принципово однакову цінність усіх говірок, як виявів різнобічности народної творчости, фактично сходить з позиції державницької, яка завжди вимагає уніфікації народного життя, а значить і уніфікації народної мови. Ів.Франко обстоює не тільки діялектну многоосновність літературної мови — до було б цілком правильно; він обстоює і діялектну многоваріянтність літературної мови, що практично було б дуже шкідливо. Шождо єдности літературної мови, то Ів .Франко відсуває її на майбутнє, вважаючи, що в його час для неї ще нема передумов: ."Мені бажалось би своїми увагами докинути цеглину до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом причинитися до полагодження одного дуже важного питання будущої єдности і одноцільности нашої літературної, мови, будущої, повторяю, бо тепер ми ще її не маємо і задля звісних, дуже важних причин мати не можемо".⁷)
Тут Ів.Франко цілком слушно пов'язує створення єдиної і одноманітної літературної мови на всій Україні з політичними передумовами. Але він не дооцінив чинника національного духу, який при відсутності політичних передумов може істотно зблизити літературні мови різних частин території однієї нації. Практично Ів.Франко в цій статті цілком знімав з порядку денного змагання до єдности літературної мови і відкривав і сам дорогу хуторянським тенденціям, з тією тільки різницею, що Б. Грінченко проголошував монополію одного хутора, а Ів.Франко визнавав усі хутори за принципово рівновартні й гідні права на самостійний розвиток за своїми внутрішніми законами. Отже, позиція Ів. Франка практично була безплідна. І, видно, він сам визнав це, бо, почавши, статтю романтичним піднесенням мови кожної української спільноти, хай навіть найменшої, він кінчає її (поза закликом боротися з пуризмом) словами, що знецінюють мову і приділяють їй цілком другорядне значення: "Мова, хоч і який коштовний скарб, не є все таки найвищим скарбом; придбання економічні, громадські і духові є скарби далеко важніші".
В такій ґрадації оцінок містився прихований заклик створити реальні економічні засновки для єдности літературної мови — і в цьому виявилася національна спрямованість Ів.Франка. Але не враховано тут того, що єдність мови або бодай змагання до такої єдности само збуджує дух народу і цим сприяє створенню матеріяльних передумов для єдности народу взагалі, не враховано того, що мова і інші елементи народного життя зв'язані між собою не тільки способом однобічної визначености, а і взаємовпливів і взаємозумовлювання.
В історичній перспективі стаття Ів.Франка була така ж хибна, як і стаття Б.Грінченка. Бо історична доцільність дискусії була не тільки в формулюванні дотеперішніх поглядів на шляхи розвитку української літературної мови — це завдання обидві статті виконували, — а в — знайденні або синтези обох поглядів, або, межі до якої мали б простягатися зазіхання кожного з них. Цього — обидві статті не зробили.
Не зробила цього і чергова — в часі оголошення — стаття М. Школиченка.⁸) Ніби зляканий різкістю тону обох — попередніх полемістів, М.Школиченко недобачає принципового розходження авторів, і старається примирити їх, загладивши все особисте. Посутньо стаття М.Школиченка не приносила нічого нового, хібащоо відзначала й намагалася заперечити недооцінку значення мови у Ів.Франка. Вона пройшла непомітною через те, що справа була не в тому, щоб особисто мирити Б.Грінченка і Ів.Франка (які до речі особисто і не сварилися), а в тому, щоб знайти розв'язання порушеного ними питання.
Далеко більшою речевістю й об'єктивністю відзначаються дальші в часі статті: Іл. Кокорудза і А.Хванька (Агатангела Кримського). Виводячи питання поза межі особистих уподобань, звичок і пристрастей, вони пов'язують його з аналізою фактичного тла і тогочасного етапу розвитку української літературної мови.
Іл.Кокорудз⁹) змальовує об'єктивно впливи Галичини на українську літературну мову і намагається знайти причину цих впливів . Він убачає цю причину в цьому, що українська літературна мова в Галичині має незмірно ширшу сферу вживання, ніж у Великій Україні.
Це були незаперечні факти, не позначатися на розвитку мови вони не могли, впливи Галичини на загально-українську літературну мову вони робили дійовими — і тому автор мав цілковиту рацію, роблячи в своїй статті такий висновок: "Як ми учимося зі словарем в руці деяких слів українських, так най зволять і українці вийти трохи пора свою тісну межу і навчатись трохи і від нас. В той лише спосіб може вироблятися єдність і розуміння".
Той самий метод тверезої оцінки мовних впливів в їхній зумовленості загальним станом літературної мови в різних частинах України залежно від суспільно — політичного стажу, цих українських земель, застосований Іл.Кокорудзом до оцінки тогочасного стану української мови, А.Кримський прикладає до характеристики минулого літературної мови і до прогнози її майбутнього" . Якщо досі, — пише він, — галичани прийняли багацько слів українських¹⁰), а декотрі... намагаються писати прямо по-українськи, то це, сталося запевне не через докази пуристів...
З України йшло досі світло в Галичину, твори українські ідейно стояли вище од галицьких та й мали вплив." ¹¹)
З цього критерію залежности мовних впливів від позамовних суспільних чинників випливає і те, що в ті роки Галичина впливала на українську літературну мову, випливає і погляд А.Кримського на майбутнє: "Те з нарічий стане пануючим, яке зробить найбільше на ріднім полі,— яке видасть найкраща писання (я розумію найкращі змістом). Справді, діло й було так, і єсть.¹²) Абстрагуючися від того, що справа в А.Кримського трохи звужена, бо не тільки писання, а й інші сфери громадсько-політичного життя, справляють чималий і визначальний вплив, поставу питання можна визнати за правильну і в ті часи, доцільну. Цей критерій обґрунтовував право Галичини на впливи, він накреслював і межі цих впливів — рухливі залежно від зміни обставин суспільного життя в обох частинах України.
Стаття А.Кримського принесла вперше в дискусії фахове філологічне пояснення багатьох порушених дискутантами слів і форм, але це нас тут не цікавить. Як і кожна мовна дискусія, проваджена не мовознавцями-фахівцями, так і ця плуталася серед великої кількости хибно наводжених або хибно коментованих прикладів, але для нас тут важить виділити тільки принципові моменти. Таким припциповим моментом у статті А.Кримського, крім загальної оцінки впливів різних українських земель на літературну мову, було ще питання про русизми й польонізми. Улюбленим закидом дискутантів на адресу тих слів і зворотів, які вони бажали здискредитувати, був, закид, що це — "москалізм" або що це "польонізм", або що це — і те і друге разом, або, нарешті, що це як не те, то друге, — саме так, наприклад, як бачили поставився Б.Грінченко до слова "звертатися" (до кого). А.Кримський знову ж таки ставить це питання на реальний філологічний ґрунт. Там важить не стародавнє походження слова, а його суспільне сприйняття. Кінець-кінцем українська мова має надто багато спільних слів і виразів з іншими слов'янськими мовами, і серед них чимало й позичених. Але про багато таких позичень навіть наука не може сказати, хто саме і кого саме їх позичив. Було б недоречно ці спільні елементи з мови якось елімінувати, вилучати. Вилучати мовець може схотіти тільки те, що він відчуває як. чужорідне. Але при такому відчутті треба орієнтуватися на нормального, а не двомовного мовця. Тільки мовець, що не говорить. по-російськи, може елімінувати з мови русизми, тільки мовець, що не говорить по-польськи,. може вилучати з мови польонізми, або кажучи, це саме словами самого А.Кримського: "Україна може служити міркою "польонізмів",¹³) а Галичина з свого боку міркою задля квазімоскалізмів)".¹⁴) Отже, з цього погляду якісь слова типу, "дощенту", "принаймні", "плентатися" або "поренчата'' практично, з погляду конкретної мовної політики не є польонізми, бо їх уживає як своїх уся Велика Україна, хоч мовознавець легко відзначить незаперечні зовнішні ознаки польського походження в них, а двомовний (українською і польською мовою) галичанин постійно відчуватиме їхнє, польське походження.
Після — об'єктивних і фахових статтів Іл.Кокорудза і А.Кримського дискусію мала закрити невеличка замітка Б.Грінченка,¹⁵) де він рішуче заявляє про свою єдність з галичанами проти москофілів та інших ворогів українського народу, що радо сприйняли мовну дискусію як початок розколу між галичанам й велико-українцями. Б.Грінченко писав : "Ми проміж себе, в своєму гурті можемо й про далеко важливіші речі сперечатися, але це ні трохи не пошкодить нам іти до однієї мети вкупі, і такі люди, як д.Ів.Франко все ж сидітимуть на покуті в українській хаті... І коли б трапилося так , що нас, українців-русинів з Росії, яким... випадком змушено не писати так, як ми пишемо, то ми — і хвилини не вагаючись почали б писати такою мовою, якою тепер пишуть автори тих галицьких віршів, знаючи добре, що хоча вона й не зовсім відповідає нашим смакам та завичкам, але все ж вона нам — своє, рідне".
Ця заміточка Б.Грінченка знімала всі можливі особисті образи і тим закривала дискусію, речево завершену статтями Іл. Кокорудза і А.Кримського. Дальші два виступи в порушених у дискусії питаннях не принесли нічого нового і їх можа вважати за відгомін дискусії, а не за її істотну частину. В першій з цих двох статтей. Лосун¹⁶) ще раз обґрунтовує право Галичини на мовні впливи, спираючися на те, що тут краще збереглася старовина в мові, і на те, що тут далеко більше розроблена й розробляється наукова і політична термінологія. Коли другий арґумент у дискусії не новий, бо на це вже вказував досить докладно Іл .Кокорудз, то перший арґумент, дарма що дехто, посилається до нього і в наші дні, ледве чи має доказову силу. За ним найбільшій вплив на літературну мову повинно було б мати Полісся з його найархаїчнішими формами типу "кунь" або "куинь" тощо. Але з історії літературних мов ми знаємо, що найархаїчніші форми звичайно зберігаються в найвідсталіших околицях і через це нормально не сприймаються літературною мовою. Другий виступ належав знов Б.Грінченкові, який у своїй новій статті¹⁷) забирає ще раз голос, щоб показати, що й наддніпрянці брали участь у творенні української науково-публіцистичної мови.
Але може найкраще підсумки дискусії відбила особа, що в ній участи не брала і навіть цього свого коротенького висловлення не призначала для друку і ніде не оголосила. Маємо на увазі такі рядки з листа Лесі Українки до Йосипа Маковея з 16. І.1894 р.: "Я тільки думаю, що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діялекту, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діялектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі. Я не такий завзятий лінгвіст, щоб так уже "преломляти копьє" за мову. Маю надію, що мене розуміють усі добрі люди і в Галичині, і на Україні".¹⁸)
Цей спокійний, урівноважений, тверезий голос ясно ствердив підсумки дискусії, головніші, її здобутки й наслідки: діялектна основа літературної мови не повинна обмежуватися на одному якомусь діялекті, але літературна мова не повинна приймати і всі діялектні варіянти до свого складу, хоч би вони були влучні, або ориґінальні, або старовинні тощо (діялектна многоосновність, але не многоваріянтність літературної мови), літературна мова повинна зростати органічно, в процесі співжиття і взаємодії різних українських земель ("Без сварки й колотнечі) і головне, вона повинна мати загально-український характер ("щоб розуміли всі добрі люди").
Дискусія 1891-1892 р. мала велике значення в розвитку, української літературної мови. Вона освітлила ті процеси, що в літературній мові відбувалися, змусила українську інтеліґенцію хоч частково усвідомити їх. Вона була пересторогою галичанам щодо їхніх екстремізмів у запровадженні галицьких мовних елементів до літературної мови, а великоукраїнцям — щодо нетолерантного ставленая їх до галицьких впливів на літературну мову. Суті ж і напряму розвитку літературної мови, дискусія не змінила, як не може його змінити жадна дискусія, коли бракує для цього потрібних суспільно-політичних передумов. Галичина і далі, аж до революції 1905-1906р. виконувала свою ролю української мовної лябораторії, по-старому користаючися мовними здобутками всіх земель України. Тільки тепер кращі представників її може частіше стали оглядатися на мову Великої України і свої мовні новотвори більш-менш рівняти на те, як вони будуть, сприйняті не тільки в Галичині, але й там. Яскравий приклад цього — загальновідомі факти праці Ів.Франка над мовою своїх творів і послідовних редакцій цієї мови в напрямі наближення її до великоукраїнської.
І в міру того, як Галичина оглядалася на Велику Україну, зростали передумови для впливу кращих її письменників, публіцистів і науковців на загально-українську літературну мову. Пізніше це відзначали одностайно всі дослідники. М.Сумцов писав про Ів .Франка: "Його вплив був великий в Галичині і, зрозуміло, відбився він на українському письменстві щодо фонетики й лексикону".¹⁹). Не дуже загалом прихильний у старші роки до участи галичан у розробленні української літературної мови акад. Аг.Кримський писав, що Франкова лексика ") як і багатьох інших талановитих письменників), зробила великий вплив на лексику загально-українську, та ще й довго впливатиме на ню. Вистарчить подивитися, якою щедрою рукою цитує новий академічний "Російсько-український словник живої мови" писання Ів.Франка, Й.Маковея, В.Щурата, О.Кобилянської та багато інших". ²⁰)
____________________________
¹) Уривок з 2. розділу роботи "Галичина в формуванні нової української літературної мови".
²) В.Чайченко. Галицькі вірші "Правда" 1891, IX, с.153.
³) Там же, X, с.206
⁴) Там же, с. 203.
⁵) Там же, VIII, с.105-106. Цікаво, що в своєму пізнішому словнику Б.Грінченко вже знає й таке значення слова "звертатися" і ілюструє його прикладом із ...Ол. Стороженка. Знає він там і слово "дзвінок" і знову ж таки з посиланням не на галицьке джерело, а на Єв.Гребінку й Марка Вовчка!
⁶) І.Франко. Говоримо на вовка, скажімо і за вовка" "Зоря" 1881, ч.18,с.357.
⁷) Там же, с.357
⁸) М.Школиченко. Чайченко і Франко. — "Зоря" 1891,ч.20.
⁹) Іл.Кокорудз. Причинок до спору, язикового. — "Зоря" 1891,ч. 24.
¹⁰) А.Кримський скрізь тут уживає терміну "Україна" в значенні Великої України.
¹¹) А.Хванько. Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові. "Зоря" 1891, ч.24, с.275.
¹³) Там же.
¹⁴) Там же.
¹⁵) В.Чайченко. Додаток до замітки "Галицькі вірші" .- "Зоря", 1891,. ч.24, с.476.
¹⁶) Лосун. В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду. — "Зоря" 1892) ч.7-9.
¹⁷) В .Чайченко. Кілька слів про нашу літературну мову. -"Зоря" 1892; ч.15-16.
¹⁸) В.Сімович. Листування Лесі Українки з Йосипом Маковеєм. Львів — 1938, с.33.
¹⁹) М.Сумцов. Начерк розвитку української літературної мови. Харків — 1918. с.8-9.
²⁰) А.Кримський. Рецензія на "Правописну справу" Ст.Смаль-Стоцького. — "Записки історично-філологічного відділу УАН" , XII, с.345.
[«Рідне слово», Мюнхен, 1946, ч. 6, ст. 73—79]
19.06.1946