4.2. "Щиро український" острах перед галицькою мовою (фраґмент)

З «Український П'ємонт? Дещо про значення Галичини для формування, розбудови й збереження української мови».

 

4. ВЕЛИКОУКРАЇНСЬКІ СИГНАЛИ ДО ГАЛИЧАН

[...]

4.2. "Щиро український" острах перед галицькою мовою

4.2.1. Борис Грінченко

 

Борис Грінченко, відомий як автор словника під назвою Словар украінськоі мови, а також як провідний діяч таємного товариства Братства тарасівців, не погоджувався з деякими головними думками Михайла Драгоманова й полемізував з ним у своїх “Листах з Украіни Наддніпрянськоі”, що були оприлюднені в газеті Буковина 1892-1893 рр. На цю полеміку Драгоманов, своєю чергою, відповів у своїх Листах на Наддніпрянську Украіну, що вийшли 1893-1894 рр. частково в органі галицьких радикалів Народ, а частково у цій самій Буковині [Діалоги 1994: 20]. Полеміка цікава сама собою, але в нашому контексті обмежимося стислим описом ставлення Бориса Грінченка, запропонованим Аркадієм Жуковським:

 

«Грінченко розглядає українську літературу з погляду її внеску в піднесення національної свідомості й констатує, що I. Котляревський, Г. Квітка, П. Гулак-Артемовський, О. Стороженко, А. Метлинський у деяких своїх творах вихваляли російських царів, князів або генералів, гнобителів українського народу. Але, критикуючи проросійське прислужництво, Грінченко захищає поляків від несправедливих нападів своїх співвітчизників. На його думку, тільки Т. Шевченко цілком присвятив свою творчість своїй країні. [...] Грінченко категорично відкидає теорію Костомарова, за якою українська література існує й існуватиме “для домашнего обихода”, він карає визначного літературного й історичного діяча, який “сам скаламутив нашу справу й потьмарив наше національне самопізнання” [...] Відкидаючи схиляння перед російською культурою, яку вихваляв Драгоманов, [...] Грінченко вимагає цілковитої незалежності у сфері культури [...][Діалоги 1994:21—22].»

 

Словом, на відміну від Драгоманова, Грінченко фактично висловився про такий самий рівень незалежності української культури від російської, що й галицькі народовці. Щобільш, на відміну від Драгоманова й разом з галичанами він був переконаний, що «[...] треба поважати сю мову, як найдорожчі свої сьвятощі!» [Грінченко 1891: 205].»

 

Попри все, Борис Грінченко відомий передусім не як союзник, а як критик галичан, адже 1891 р. він зініціював далекосяжні мовні дискусії, коли в головному органі галицьких народовців Правда під псевдонімом Чайченко оприлюднив цикл статей під назвою “Галицькі вірші”, що в них критикував не лише поетичні аспекти галицьких поетичних видань, але й їхню мову. Мовляв, галицька поезія взагалі не читалася поза межами Галичини:

 

«Доглядаючись до того, як читаються галицькі часописї серед української публїки, можна помітити, що завжди один віддїл у їх зостається зовсїм нечитаний, а саме — галицькі вірші. У нас не цїкавлються продуктами галицької поезії і до того не цїкавлються, що ми насьмілюємося бути певними, що нема й одного найщирійшого вкраїнського патріоти та лїтерата (про звичайну публїку тут нема чого й згадувати), — такого, що б він читав ті вірші [Грінченко 1891: 104].»

 

Грінченкова критика починається з розгляду творів Володимира Масляка, котрі слугують йому прикладом тих мовних вад, які, мовляв, трапляються чи не у всіх галицьких творах. За словами Грічненка, в них не було жодної «чистоти мови», навпаки, до їхньої «зопсованої» мови були примішані не лише всі мови, що могли слугувати чинником у мовних контактах галицьких українців, а й всілякі галицькі діалектизми:

 

«Я не буду розбірати далї сих д. Маслякових віршів, а тільки зауважу, що вони й до краю такі. Вкраїнське вухо ображує в їх і мова з москалїзмами, с полонїзмами та трохи чи не з ґерманїзмами, і нáголоси, і метри, і рихми. Тим нема нїчого дивного, коли Вкраїнець з Росії не читатиме тих віршів, бо він не може їx читати [...]. Ті вади, що знайшли ми в вищенаведених д. Маслякових віршах істнїють — і часом в незмірно виразнїшій формі — у всїх галицьких поетів, яких нам доводилось читати [...], а сáме: зопсована мова з боку лексіки, з боку граматичних форм та з боку наголосів і здебільшого неможливий вірш. Що до мови з лексічного боку, то вона у галицьких письменників підлягала не одному впливові, а багатьом, і мабуть найбільше польському; потім од москальофілів та духовенства — росийському та церковно-словянському, а од сьогочасних “радикалів” навіть і специфічно московському чи кацапському¹, далі й нїмецькому, а то й чеському чи словацькому; з другого боку галицькі народовцї, дбаючи про власну народню мову, обіруч хапали всякі галицькі та буковинські провінціялїзми — і з Гуцульщини, і з Лемківщини, і з усюди. Як що згадаємо, що треба додати сюди ще спеціяльні “рутенізми”, що їх викóвували то “рутенцї”, то “настоящіи русскіи”, то ми зрозуміємо, через віщо мова галицьких письменників не тільки дика, а часом і зовсїм незрозуміла незовсованому [так!] вкраїнському вухові.»

 

Серед словоформ, що їх критикує Грінченко, справді переважають такі, які не ввійшли до сучасної української стандартної мови, приміром ляти зам. лити або нич замість нічого, ту замість тут, тамтуда замість туди, прецїнь (прецінь), клячати, спочати, тручати, ручити [тамтаки: 108], форми майбутнього часу за зразком будеш знав замість будеш знати, форми орудного відмінка жіночих іменників і прикметників, на кшталт справовь замість справою, рухома частка в зворотніх дієсловах, як-от ся вмиває замість вмивається [там-таки: 205] тощо. Але є й такі, що ввійшли до сучасної української стандартної мови, як-от земські втїхи (втіхи) та чимало інших, зокрема форма звертатися, що про неї Грінченко пише таке:

 

«Се “до вас звертаюсь” чи полонїзм, чи москалїзм, але у всякому разї річ не вкраїнська; по вкраїнському се значить: “до вас повертаюсь”, а якщо висловити по вкраїнському авторову думку, то треба сказати: “до вас вдаюся с покликом” або просто: “вас кличу”, “вас закликаю”»[Грінченко 1891: 105-106].

 

Певна річ, навряд чи можна закидати Грінченкові, що він не добачив успішного майбутнього дієслова звертатися. Проте не можна не помітити, що Грінченкова критика страждає тим, що її автор не був добре обізнаний з галицькими мовними обставинами. Наприклад, у творчості Івана Франка Грінченко вбачає русизми й там, де їх нема, як-от коли закидає йому вживання суто галицької форми всьо, яка аж ніяк не являє собою «москалїзм» [там-таки: 109]. Те саме можна казати про словоформи сейчас і скромний [там-таки: 110]. Зрештою, якщо Грінченко зазначає, що «дуже багато, більш нїж у інших, москалїзмів і в д. Франка» й що «усі їх перелічувати було б дуже нудно» [там-таки: 109], то можна таки погодитися, що, зокрема, в ранніх творах Івана Франка, який пройшов через москвофільську фазу, трапляється чимало русизмів [пор. Ціхоцький 2010], але треба негайно додати, що русизми часто трапляються майже в усіх українських письменників XIX ст. Зрештою, русизми й досі існують у сучасній українській стандартній мові, і частково це цілком зрозуміле й “природне” на тлі тривалих контактів українців з російською мовою. I знову ж, ніхто не міг знати, які саме русизми таки буде влучено до української стандартної мови, а які буде замінено.

 

Коли ж Грінченко звертається «ще до одного цїкавого відділу — до ‘рутенїзмів’ — се б то до таких слїв [!], що не істнїють нї в якій мові на сьвітї, і що їх виковано на рутенський лад, або хоч і істнїють, — так хіба у яких там Лемків чи в Гуцулів» [там-таки: 111], він наводить не лише форми веремя, людствó, дїйствó чи то їдлó замість їжа, окінце замість віконце, але й вказує на суто правописний варіант оден замість один [там-таки]. Він не тільки не питає, звідки саме походить ужиток таких форм у галицьких письменників, але й не ставить питання, наскільки позірно суто галицькі форми таки вживалися й поза Галичиною.

 

Таким робом, Грінченкова критика здається принаймні частково несправедливою, хоч він упродовж дискусій — все-таки його статті не залишилися без відповідей з боку галичан — був змушений на певні поступки. Зокрема, в досить цікавому розділі Грінченко таки визнає, що русизми були присутні також у творчості фактично всіх авторів з підросійської України:

 

«Ми і самі признаємо, що як би прийшло списати словар с того, як ми не повинні говорити та писати, то вийшов би він завбільшки чи не такий, як і той, де списані наші щирі рідні слова і вирази; мабуть і українські письменники дали б тодї до того словаря свою пайку, хоч певно, меншу, нїж галицькі. [...] Потім кажеться, що українські письменники дали б до словаря “с того, як ми не повинні говорити та писати” свою пайку. Запевне! Українські письменники (я кажу, звісно, про лїтературу, а не про мотлох) пишуть здебільшого мовою попсованою од москалїзмів. Так пишемо ми всї, не виймаючи нїкого [Грінченко 1891: 203—204].»

 

Попри все, Грінченкові очевидно не вдається уникати занадто великої емоційності в його критиці галичан і їхньої мови. Так само як в інших великоукраїнців, і в нього вражає певне зверхнє ставлення до всього того, що йому не цілком доступне. Нарешті, претензії перетворюються в вагомі звинувачення:

 

«Що се таке? Чи не значить се, що галицькі поети згубили всякий інстинкт до рідної мови, коли вони гребуть і з польського, і з московського мішка все, що їм треба задля метру або задля рихми (хоч нї метру, нї рихми справжньої у їх все-ж — як то ми побачимо далї — дасть Біг) і все те вважають за своє? I пісьля сього вони ще балакають про “плекання” рідної мови, балакають про повагу до неї! Нї, так з мовою міг би поводитись хиба найлютїйший її ворог, що б здискредитувати її, зганьбити перед чужоземцями! [Грінченко 1891: 110—11].»

 

Грінченко на цьому не зупиняється і додає, що мова галицьких віршів, як на нього, фактично є ніщо інше, як ще одне “язичіє” (поряд з “язичієм” москвофілів) або й просто “жарґон”:

 

«Прикладів сих можна було б набрати скілько схочеш. Але ми не думаємо і далї мучити їми наших читачів, бо сподїваємося, що вони впевнилися в тому, що дуже помилялись ті земляки, які думали досї, що в Галичинї тілько одно “язичіє” — москалефільське; навпаки — є й друге — рутенське, і прикладами з іого ми й сповняємо отсю нашу статтю. [...]

 

Але-ж пісьля сього набігá питання: невже сї поети думають, що се у їх мова? Невже можна назвати мовою такі комбінації з слів, що в їх не вважається нї трохи на те, що своє, а чуже нї в лєксіцї, нї в граматичних формах, нї в наголосах та ще й се все псується авторською licentia, до такого ступіню доведеною; що ся licentia стає просто розбишацьким буянням? Нї, маємо надїю, що не се вкраїнсько-руска мова, а сю галицьклу мішанину можна звати галицьким язичїєм, рутенським жарґоном, чи ще чим, але-ж тільки не мовою! [Грінченко 1891: 154—55, 158]»

 

Відтак Грінченко вимагає від галичан, щоб вони якнайшвидше почали пильніше дбати про ту єдність з підросійськими українцями, яку таки й самі галичани вважали важливою справою. Грінченко навіть визнає, що теоретично процес єднання мав іти в двох напрямках, але він ставить набагато помітніший наголос на тому, що проект творення нової української літературної мови мав би ґрунтуватися не на творчості галичан, а на доробку представників Великої України. Очевидно, Грінченко не тільки не поважає, він навіть навряд чи вбачає суто галицький внесок в цей український проект. Не згадує він і про те, що галичани вже зробили за кілька десятиріч до його критики найважливіший крок, — який попри все не був самозрозумілим, — коли фактично відмовилися від власне галицьких підстав своєї мови:

 

«Bсi галицькі письменники проповідують духову єдність з Україною росийською і єдність найсамперед лїтерáтурню. А яка-ж це буде єдність, коли Вкраїнець з Росії не розуміє Вкраїнця з Галичини? Коли єдність, то мусять галицкі [!] письменники зважати на всю українську пýблїку, а не на саму галицьку, бо робити інакше — се значить — заводити свою особливу рутенську лїтературу, котрá хоч і яка б там гарна була, але нїколи не читатиметься на Вкраїнї росийській. Таким побитом єдність істнїтиме тільки в устах у галицьких письменників, але не найсправдї.

 

Правда, Галичане можуть сказати на се, що саме так і ми, Українцї з Росії, повинні дбати про єдність. Не сперечаємось і думаємо, що й ми мусимо може дечим поступитися нашим галицьким братам. Але-ж ми маємо право сподїватися найсамперед сього од Галичан, бо не в Галичинї, а в нас засьвітила в Котляревському зоря нової вкраїнської лїтератури; не в Галичинї, а в нас були Квітка, Гулак-Артемовський, М. Вовчок, Шевченко, Кониський, Гребінка, Кулїш, Левіцький, Мирний, Стороженко та інші; не Галичане нам, а ми — їм сповняємо своїми роботами їх і періодичні, і не періодичні видання!

 

Проста логіка каже, що коли Україна росийська, і Україна австрийська розуміють і залюбки читають Квітку, Шевченка, Левіцького, Кониського, а Масляка, Шнайдерівну та ін. може розуміти сама Галичина,— то мусять українсько-руські письменники писати не так, як Масляк та Шнайдерівна, а так, як Квітка та Шевченко. А коли галицькі поети сієї логіки не послухаються, то вони можуть бути певні, що їх твори — хоч і які б там гарні — Українці з Росії будуть читати хиба в перекладї на справжню руськоукраїнську мову [Грінченко 1891: 205].»

 

З якихось причин Грінченко, здається, не зрозумів, що галицька мова попросту не могла бути тотожною з наддніпрянською лише тридцять років після того, як галицькі народовці почали свій проект адаптації мови Тараса Шевченка. Він вимагає їх безумовного підпорядкування також на підставі того цікавого аргументу, що галичани мали набагато кращі можливості для розвитку своєї мови, ніж підросійські українці, мали своє україномовне шкільництво й свою україномовну пресу:

 

«I зауважити ще треба-ж і те, що вкраїнський письменник може навчитися мови тільки самостайно, тільки приватним способом, а Галичина має і офіціяльні педаґоґічні інстітуції, починаючи з народнїх шкіл і аж до унїверситету, і вільні інстітуції просьвітні, і свою пресу! [Грінченко 1891: 204].»

 

Галичани, мовляв, переробляли навіть мову Шевченка на свій лад, тоді як мали б навпаки дедалі більше позбуватися власних мовних вад [там-таки: 205]. Бо інакше «твори галицьких письменників (і прозаіків, і віршописів) можуть читати», за словами Грінченка, не «тільки знайомі з галицькою лїтературою, а звичайні читачі — винятком будуть хиба оповідання (а не вірші!) Франкові та Федьковичеві» [там-таки].

 

Як було зазначено, серія Грінченкових статей викликала жваві дискусії в Галичині й поза нею. Варто вказати, однак, що вже в передмові до першої Грінченкової статті редакція галицької газети Правда показала, передусім, одне: що галичани так чи інак були готові йти далі саме в тому напрямі, якого від них вимагали Борис Грінченко та інші представники Великої України; що вони попри все поділяли головні уявлення про “чисту народну мову”, що її можна було, мовляв, знайти лише над Дніпром:

 

«Отся народня душа, отсї наші найдорожші святощі — наша народня мова — нїгде в світї так не занедбана, як у нас серед галицькоруської інтелїґенції! [...] Чистота і народність мови — річ вельми важна: вона тїсно звязана з школою (а інколи с полїтикою). Ми вказували вже й на те, що по наших школах в загалї не тілько бракує читанок і підручників, зложених чистою народньою українськоруською мовою; не тілько бракує учителїв, що б добре знали самі і спроможні були навчити і школярів чистій мові, а навіть чимало шкіл таких, де вчителї навмисне перекручують народню мову, бгають до неї чужі слова і форми і навчають дїтей нечуваному язичію [Редакція 1891: 103-104].»

 

Інші учасники дискусії намагалися відстоювати певні галицькі позиції [пор. Шевельов 2003: 42—51]. Іван Франко вказував на те, що багато гадано штучних галицьких форм таки поширені в питомій мові Галичини й що всі українські діалекти мають право на те, щоб їхні форми увійшли до літературної мови [Чапленко 1970: 163—64]. Одну з найцікавіших відповідей запропонував Ілля Кокорудз, який не без рації питав про засади часом суворих Грінченкових судів:

 

«Де критеріюм? Чи може видана історія язика українсько-руського, може великий і повний критичний словар українсько-руської мови і єї діялєктів, може які моноґрафії з округа синтакси будь-то словесности устної, будь-то бодай голоснїйших писателїв українсько-руських, от як Квітки, Шевченка, чи може яка книжка о акцентуації в мові нашій? Де там! [Кокорудз 1892: 472].»

 

Інший аргумент Кокорудза також стосується випрацюваності мови, але маються на увазі норми, що ґрунтуються на певному мововжитку в громадській сфері:

 

«На Українї по нещаснім указї з р. 1876. ограничено розвій язика тільки на белєтристику, очевидно поле за вузке для розвою язика так великого народу. I в тій-то белєтристицї вистарчив для письменників язик, котрого навчились від люду безпосередно, а то тим більше, що вони брали без сьвідома кожде виреченє люду за добре, за своє, не достерігши, що і там могли бути польонїзми або москвіцизми (приміром най послужать оповіданя Стороженка, або язик Кулїша). Однак не може вистарчити язик люду нї у нас нї у жадного іншого народу, коли він приходить в ужитє в тих галузях науки і на тих полях житя людського, де простий люд не виступав, одже певних понять не мав і томý для тих понять і слів не утворив. В такім одже широкім ужитю як є широкі течії житя людського найшов ся язик руський в Галичинї. Ним ту витає ся цїсаря, виголошує ся мови полїтичні в соймі, ним викладає ся всї предмети в гімназіях, він розлягає ся з катедр унїверсітецьких, ним пишуть ся письма і розправи фільозофічні, педагоґічні, фільольоґічні, історичні, математичні, фізичні, правничі і т. i. О кілько одже ширший круг ужитя, о тілько ширший єго розвій і то розвій природний. [...]

 

Хочу звернути увагу ще на одну обставину. Підчас коли на Українї рідко язик українсько-руський є розговорним між тамошною інтелїґенцією, то в Галичинї говорять ним як в простій хатї, так і в найелєґантнїйших і найвисших сальонах. [...] Як ми учимо ся зі словарем в руцї деяких слів українських, так най зволять і Українцї вийти трохи по-за свою тїсну межу і навчитись трохи і від нас. В той лише спосіб може вирабляти ся єдність і розумінє [там-таки].»

 

На ці та на інші голоси Грінченко знову ж відгукнувся в новій серії статей під назвою “Кілька слів про нашу лїтературну мову” [Грінченко 1892]. Грінченко змушений був визнати, що його критика принаймні частково була безпідставною й що йому бракувало мовознавчої експертизи, тому він зазначає, що «тільки з погляду лїтературних інтересів дививсь я на мову» [там-таки: 297] й що

«балакаючи не взагалї про мову, але тільки про лїтературню мову, я й зауважав, що у галицьких поетів (а по части і взагалї у письменників) помітно недобрий напрямок, а сáме той, що вони, бажаючи якого мога швидче бачити свою мову виробленою, з одного боку засьміттюють її багатьмá не нашими формами (переважно польськими та московськими), а з другого, з-за цїлком зрозумілої місцевої прихильности до свого, захарáщують її теж силою своїх форм місцевих, роблючи і те і те в такій мірі, що часом їх мова звичайному читачеви з України росийської незрозуміла або здаєть ся зовсїм варварською [там-таки: 298].»

 

Незалежно від того, до якої міри Грінченкова критика була справедливою, вона, безперечно, була вагомим внеском в історію української літературної мови кінця XIX ст. і справила цілком позитивний вплив на розбудову літературної мови. Певна річ, галичани надалі не писали цілком так, як українці Наддніпрянщини. Але вони не переставали орієнтуватися на цю мову й під враженням дискусій 1890-х років навіть підсилювали свої намагання.

 

Саме тому йшлося про знакові події не лише для мовної історії Галичини (й Буковини), але й для історії української мови й її статусу взагалі, коли 1893/94 рр. в українських школах Австрійської імперії остаточно було впроваджено так званий “фонетичний правопис” і разом з ним мову, що вже була дуже далека від “старого рутенства” [Мозер 2007: 213], і коли 1895 та 1896 рр. така сама українська мова стала вживатися в австрійському державному законодавстві [Мозер 2009: 667—83]. Разом з розвитком суспільної ролі української мови і її статусу йшов поступ в опрацюванні корпусу. Окрім словника Євгена Желехівського та граматики Романа Смаль-Стоцького й Теодора Ґартнера, варто вказати не лише на надзвичайно важливу термінологічну працю Івана Верхратського, але й на ту загальну працю над словництвом і над функціональними стилями української мови, що неминуче мала відбуватися в галицькому суспільстві тоді, коли українська мова почала вживатися в широкому колі царин офіційного життя.

 

При цьому галицькі народовці ніколи, ані раніше, ані пізніше, не «стави<ли> під сумнів і не роби<ли> об’єктом обговорення питання про великоукраїнську основу літературної мови [...]», що «нікому й на думку не спада<ло> висунути гасло галицької основи літературної мови» [Шевельов 2003: 20 про початок 1870-х років]. Тому галицькі елементи таки постійно просякали до творів українських письменників [там-таки], і невдовзі й Борис Грінченко почав ставитись до галицького різновиду української мови значно прихильніше, ніж у ранніх 1890-х роках [там-таки: 67].

[...]

_______________

 

¹ У радянському виданні немає слів "чи кацапському" [Грінченко 1961:130].

 

 

Грінченко, Борис 1891: Галицькі вірші. Критична стаття Василя Чайченка // Правда. — С. 103—11, 150-58, 200-206.

Грінченко 1892: Кілька слів про нашу лїтературну мову// Зоря. — С. 297—98, 310—14.

Грінченко 1961: Галицькі вірші. Критична стаття Василя Чайченка // Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. Ч. II / Упорядкував ПД. Тимошенко. — Київ. - С. 125-33.

Діалоги 1994: Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу / Упорядник А. Жуковський; текстологічна ред. В. Передрієнко, В. Задорожний. — Київ.

Кокорудз, Ілля 1892: Причинок до спору язикового // Зоря. - С. 471-72.

Мозер 2007: “Ruthenische” (ukrainische) Sprachund Vorstellungswelten in den galizischen Volksschullesebüchern der Jahre 1871 und 1872. — Wien.

Мозер 2009: Colonial linguistic Reflexes in a Postsoviet Setting — The Galician variant of the Ukrainian language and anti-Ukrainian discourse in Contemporary Internet sources // Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe / Eds. L. Onyshkevych, M. Rewakowicz. — Armonk/New York — London, England. — C. 316—35. Пор. українську версію: http://polit.ua/analitika/2011/03/21/mozer.html

Ціхоцький, Іван 2010: Формування раннього ідіолекту Івана Франка в контексті освітніх дискусій у Галичині другої половини XIX ст. (мовностилістична і правописна проблематика) // Вісник Львівського університету. Серія філол. Вип. 50. - С. 447-52.

Чапленко, Василь 1970: Історія української літературноїмови (XVIIст. — 1933). — Нью-Йорк.

Шевельов 2003: Внесок Галичини у формування української літературної мови. — Київ.

 

 

 

 

 

 

16.03.2011