Оногди, а точніше 17 липня, напередодні п'ятого року своєї діяльності, Національна комісія зі стандартів державної мови нарешті винесла на громадське обговорення проєкт "Порядку напрацювання та затвердження стандартів державної мови", тобто порядку своєї титульної діяльності.
Як знаємо, обговорення – якщо не йдеться про фікцію – потенційно може мати різні наслідки, але комісія наперед констатувала схвалення проєкту, зафіксувавши тільки такі два "альтернативні" варіанти вирішення питання:
"1) схвалення Проєкту без зауважень;
2) схвалення Проєкту із урахуванням отриманих пропозицій та зауважень".
При цьому – це варто зацитувати – комісія, також наперед, спрогнозувала такі "можливі наслідки реалізації кожного альтернативного рішення для різних соціальних груп населення та заінтересованих сторін:
- підвищення рівня взаємодії Комісії та інститутів громадянського суспільства;
- залучення громадськості до ухвалення управлінських рішень;
- відкритість управлінських рішень".
В такому мовному стилі виписано весь проєкт. Якщо це і є стандарт державної мови в розумінні комісії, то бідна тая українська мова: на тлі цієї псевдоюридичної канцелярщини совдепівський канцелярит буде звучати солов'їним співом.
Коротко проєктний порядок можна викласти так: зацікавлені сторони пишуть у комісію про необхідність "відповідного стандарту" – якщо вона цю необхідність визнає, то створює робочу групу і затверджує написане нею техзавдання. Далі першу акцептовану комісією редакцію проєкту виносять на громадське обговорення, після якого робоча група готує таку другу редакцію, яка би була знову акцептована комісією. Цю редакцію надсилають до наукових і освітніх установ. На основі отриманих висновків робоча група готує разом зі всіма супровідними документами таку третю й остаточну редакцію, яку комісія не зможе не затвердити яко стандарт державної мови.
Терміни напрацювання варіантів та їх затверджень у проєкті не передбачено. Але вказано, що комісія "відшкодовує витрати за виконання робіт і надання послуг із напрацювання стандартів державної мови" після затвердження стандарту. Розмір цього відшкодування не залежить від складності та довершеності розробленого стандарту, а визначається тільки прожитковими мінімумами та кількістю авторських аркушів у замовленому стандарті. Якщо перевести прожиткові мінімуми й авторські аркуші у намацальніші одиниці, то організації, в яких працюють члени робочих груп, отримають приблизно по сто гривень за сторінку трьох машинописів з текстом стандартів (тобто з цієї сотні виконавцям відмінусують ще накладні витрати, амортизацію й інші відрахування). Тексти трьох пояснювальних записок, трьох зводів відгуків etc. оплачуються за нульовим тарифом – члени робочих груп мають творити, опрацьовувати й описувати їх на ідейних засадах, тобто задурно.
Ситуації, коли думки робочої групи і комісії про остаточну редакцію відрізняються, проєкт положення не передбачає ("у разі ухвалення рішення про відмову в затвердженні проєкту стандарту державної мови Комісія повертає його робочій групі для доопрацювання й повторного подання на розгляд Комісії" – і так до безконечності, оскільки максимальна кількість ітерацій не обмежується, а розпуск робочої групи положенням не передбачено).
Цікавою новацією комісії є положення, що рішення робочої групи може ухвалюватися половиною її членів (не менше ¾ при кворумі не менше ⅔, тобто – згадуємо шкільну арифметику і перемножуємо дроби – не менше ⁶/₁₂ = ½).
Загалом із 35 пунктів цього проєкту нема, мабуть, такого, що не викликав би дивних думок про розуміння комісією своєї місії.
Можна би було заперечити, що для цього проєкт і виноситься на громадське обговорення, щоб висловлені зауваження врахувати. Але комісія, погодьтеся, мала би мати певну повагу до себе і до громадськості, щоб виносити на розгляд настільки хаотичний текст, сподіваючись при цьому "схвалення Проєкту без зауважень". Ну, бо, мовляв, війна – хто той проєкт там зауважить.
Але у цьому всьому є один важливіший момент, сутнісний. Комісія вкотре показала, що не розуміє окресленого законодавцем поняття "стандарти державної мови", не може змоделювати (з його вживання у восьми різних контекстах у Законі "Про забезпечення функціонування української мови як державної", а також із визначення стандарту в Законі "Про стандартизацію") цілісного і несуперечливого бачення, що воно таке – "стандарти державної мови".
Бо комісія пише:
"У цьому Порядку термін «стандарт державної мови» вжито в такому значенні – нормативний документ, що встановлює правила застосування української мови як державної мови в усіх сферах суспільного життя, визначених Законом України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»".
А якщо уважніше вчитатися, то можна зауважити, що у згаданому законі послідовно вживається не "стандарт", а тільки "стандарти державної мови" – тобто як система окремих стандартів. І власне саме ця система (не тільки зазначені в законі в якості "зокрема" правопис і термінологія, а й нормативні граматики та словники) унормовує "правила застосування української мови як державної мови в усіх визначених цим законом сферах суспільного життя". Тобто не один стандарт встановлює правила застосування, а система стандартів, оскільки мова – це не продукт чітких алгоритмів, а наслідок дії різних, часто суперечливих, чинників і правил.
Гляньмо на юридичне визначення поняття стандарт, яке законодавець дає в Законі "Про стандартизацію":
"Стандарт – нормативний документ, заснований на консенсусі, прийнятий визнаним органом, що встановлює для загального і неодноразового використання правила, настанови або характеристики щодо діяльності чи її результатів, та спрямований на досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній сфері".
Порівнюючи це визначення з академічною дефініцією поняття стандарт мови в "Словнику української мови" ('загальноприйнятий взірець у мові'), можна побачити, як словникове загальноприйнятий ('прийнятий усіма') семантично римується із правничим консенсусом ('загальна згода, що характеризується відсутністю серйозних заперечень з суттєвих питань у більшості заінтересованих сторін та досягається в результаті процедури, спрямованої на врахування думки всіх сторін і зближення розбіжних поглядів'), а взірець ('те, що варте наслідування') – із настановою (’рекомендація або порада діяти певним чином').
Натомість якщо згадаємо дефініцію комісії, то побачимо певну антонімічність нею пропонованого застосування ('запроваджувати в ужиток') супроти унормованого законодавством використання ('вживати що-небудь з користю').
Зрештою, в цих різних контекстах по-різному сприймається і на позір однакове встановлює: прескриптивне 'уводити в дію, визначати що-небудь якимись заходами' в проєкті комісії vs дескриптивне 'відкривати або стверджувати що-небудь, довівши, обґрунтувавши' у визначенні закону.
І стає зрозуміло, чому із комісійної дефініції зникла консенсусна основа стандартів (пригадуєте – для ухвалення рішення не треба навіть більшості) і їхня, стандартів, спрямованість на досягнення оптимального ступеня впорядкованості (стандарт мови, як мінімум, необхідний для гарантованого рівня належної комунікації).
Зате з'явилася комісійна спрямованість на те, щоб "п’яти її членів" було достатньо, аби малювати рамки українській мові.
28.07.2023