„Єсли хто печатно ширить фальшиві понятя о язиці, то того пустити мимо не можемо“.
[ „В справі язиковій“ д. Лосуна.
„Зоря“ 1892, ч. 8.].
Не без деякого страху́ беру ся я за перо, щоб побалакати про ті пять статій, що їми вшанували мою замітку (наменовану від шановної редакциї „Правди“ „критичною статією“) „Галицькі вірші“ дд. Франко („Зоря“, 1891, ч. 18), Школиченко (id., ч. 20), Кокорудз (id., ч. 24), Хванько (id.) та Лосун (id., 1892, чч. 7, 8 та 9)1). А се тим, що всї мої опоненти2) силкують ся довести, що я роблю трохи чи не злочинство, насьмілюючись знїмати річ про мову, — мають-би то на се право єдино самі „фільольоґи, фахові язиковіди“. Отже все-ж зважую ся забалакати. Думаю бо, що „фільольоги, фахові язиковіди“ не які єгипетські жерці, а наука про мову не яка релїґійно-жерецька таємниця, що треба особливого висьвячування, щоб до тієї фільольоґічньої касти уступити і тих жерецьких таємниць зазнати. Думаю також, не згожуючись з д. Франком, що перспектива з над степового Дніпра може бути не менш широка і далекосяжна, як і з львівських вулиць...
Найсамперед мушу подякувати всїм тим, хто пошанував мою замітку увагою до неї, за показання на мої справжні помилки. Що-ж до того, з чим я не можу згодити ся, то я дуже бажав-би відмовити навіть і на всї подробиці, та на превеликий мій жаль не можу цього зробити уже через одно те, що така моя відмова взяла-б дуже багато місця: в моїй замітці наведено кільки сотень прикладів та не менш мабуть їх і в тих пяти статях — через лад багато балакання було-б. Тим казати му тільки про найголовнїйше.
На мову, як і на всяку иншу річ, можна дивити ся не з одного погляду. Можна дивити ся з погляду специяльно-наукового, фільольоґічнього; можна дивити ся з иншого — з погляду лїтературних інтересів, з погляду користности задля лїтератури од такого чи иншого напрямку в мові у письменників, що́ працюють задля тієї лїтератури. З першого, специяльно-наукового, погляду всяка мовна форма і цікава, і має право на життя, бо вона є натуральним послїдком тих, чи инших процесів мовних. З другого-ж погляду, з погляду лїтературних інтересів, дїло стоїть не так. Не кожна мовна форма має право на місце в лїтер. мові і не кожна навіть така форма, що́ має це право, увіходить до лїтературньої мови і живе в їй. Мова бо лїтературна виробляєть ся не по кабінетах у фільольоґів, а на широкій аренї широкого розумового життя під впливом багатьох умов і обставин, і ці умови та обставини часом так впливають на розвиток лїтературньої мови, що можуть значно одірвати її од рідного ґрунту. Досить виразним прикладом може тут бути лїтературна мова московська, що часом цїлі періоди в їй украй незрозумілі московському мужикови. Скажу за д. Хваньком, що ми мусимо бояти ся цього і неодмінно вимагати од лїтературньої мови, щоб вона була яко мога зрозумілїйша народови. Та й не самому народови, а ще й інтелїґенциї, (хоч і чудно сказати). Українська інтелїґенция в Росиї відбилась од своєї национальности, змоскалилась і величезній більшости її мова московська ріднїйша, ніж українська. Ця інтелїґенция ще знає трохи звичайну народню мову українську, але не лїтературню. Лїтературня українська мова, як то не один раз доводилось впевняти ся, часом і добре таки їм зостаєть ся незрозуміла — найбільш в статях наукових. Тим, коли бажаємо своїй лїтературі ширшого росповсюджування, коли не хочемо одіпхнути од неї загал української інтелїґенциї в Росиї, мусимо дбати, щоб ця мова була зрозумула і їй, — се-б-то: не відбивалась од народнього ґрунту, відомого взагалї і помоскаленій нашій інтелїґенциї. На оцю річ, на ту, що, виробляючи нашу лїтературню мову, мусимо мати на увазі і сьогочасний стан нашої інтелїґенциї, — галицькі лїтературні дїячі мало (мінї здаєть ся) звертають уваги (коли звертають). А тим часом се річ така, що од неї не втечеш, і мусимо завсїгди та завсїгди мати її на увазі, бо занехати її — се визначати ме заздалегідь самим готувати собі всякі перешкоди, — перешкоди тим дужчі, що корінь їм буде не в якому урядовому наказі, а в самому реальному стані річий.
Оце все мав я на увазі, пишучи свою замітку („Галицькі вірші“) про нашу лїтературню мову, тільки з погляду лїтературних інтересів дививсь я на мову. Тим часом мінї одмалювано здебільшого з погляду специяльно-фільольоґічнього. Виходили такі речі, що я доводив, що коли бажаємо нашій мові зазнати ширшого сьвіту, то мусимо оббігати напр. такої форми, як „менї-сь крівавить серце“, а мінї відмовлювано, побиваючи мене томами Мікльошіча, Житецького, Огоновського і т. и., що ця форма властива українській народній мові в Галичині. Видима річ, що відмова тут не відповідала тому, що я казав. Правда, повставано навіть і проти самої моєї думки, що українська лїтературня мова в галицькій одмінї важка до зрозуміння (а часом і зовсїм незрозуміла) звичайному вкраїнському інтелїґентови (не „українофілови“) в Росиї, хоча він досить вільно читає Шевченка, Левіцького (белєтриста), Квітку, Кулїша, Стороженка. Але я все-ж не можу згодити ся з тим, щоб упевнення д. Франкове, що його вірші переписують ся на Україні росийській, могло що небуть довести, опріч того, що істнїють дві-три нарізні людини, що цїкавлють ся сими річами. Досить глянути, скільки передплатників з Росиї мають галицькі видання (не мішаючи й старої „Зорі“ — до редакциї В. Лукича, що́ надав їй нове житя), щоб упевнити ся, що галицькі твори (опріч, як я вже і тодї казав, оповіданнїв д. Франкових та Федьковичових) у нас зато́го не читають ся, найбільш-же вірші (хоча ми цїлком признаємо значний поетичний талан напр. у д. Франка). Як-би можна було навести згадані цифри, то певна річ, можна було-б тільки усьміхнути ся з таких упевненнїв, бо я не знаю, чи мало торік яке галицьке видання (опріч „Зорі“, звісно) більш тридцяти передплатників (за гроші) з Росиї. Певна річ, що в цьому винна і всїм відома наша байдужість до рідного дїла, але все-ж не можна балакати про те, щоб на підставі наче-б то широкого росповсюджування в Росиї галицьких виданнїв робити виводи на користь зрозумілости мови галицьких поетів задля інтелїґенциї в Українї росийській3).
Так ось, дивлячись на справу з погляду лїтературних інтересів, балакаючи не взагалї про мову, а тільки про лїтературню мову, я й зауважав, що у галицьких поетів (а по части і взагалї у письменників) помітно недобрий напрямок, а са́ме той, що вони, бажаючи якого мога швидче бачити свою мову виробленою, з одного боку засьміттюють її багатьма́ не нашими формами (переважно польськими та московськими), а з другого, з-за цїлком зрозумілої місцевої прихильности до свого, захара́щують її теж силою своїх форм місцевих, роблючи і те і те в такій мірі, що часом їх мова звичайному читачеви з України росийської незрозуміла або здаєть ся зовсїм варварською. Я доводив се такими прикладами, як той, що галицькі поети вживають паралєльно форми і свої, і чужі, так напр., як зрадник (укр.) та измінник, благати (укр.) та вмоляти, мозок (укр.) та мозг, луна яко відгук. der Wiederschall (укр.) та луна яко місяць і багато инших. І вживаєть ся се все таким способом, що дуже часто обидві форми ви стріваєте у одного автора: на одному боці мозок, а на другому мозг. — Те саме показував я і в граматичних формах, і в наголосах.
(Далі буде).
В. Чайченко.
_________________________________
1) Инших відмов мінї — не знаю.
2) Опріч д. Шкодиченка. Далі я вже не буду згадувати про його статю: з чим я там згожуюсь, про те не маю чого балакати: а що здаєть ся мінї в їй не до ладу, про те вже більш-менш докладно сказали дд. Хванько та Лосун, і тут з їх поглядами згожуюсь, опріч двох випадків. 1) видав мінї не доводилось чути з народних уст в значінню: виявив своїх товаришів у злочинстві, — в таких випадках народ каже звичайно: виказав (Харківщина, Полтавщина, Катеринославщина, Херсонщина), і я стояв-би за це останнє слово; 2) замість зовсїм нечупарного (та ще мабуть і кованого) ява вважаю за краще вживати як радить д. Школиченко — ви́хід.
3) Д. Франко каже, що я дав довід сам проти себе, попрохавши у його дозволу видати на Україні росийській його „Лиса Микиту“. Це справді було, але укупі з цим я прохав також дозволу поробити в творови такі одміни, щоб вони робили його зрозумілійщим нашим дітям, і д. Франко на це згодив ся! Я й почав був робити ті виправки, та побачив, що лекше буде написати всю річ знову, ніж виправити, як каже д. Франко, „галицький віршовий виріб“, — та й кинув. У всякому разі мене трохи дивує, шо д. Франко вважає звичай користувати ся до друку без дозволу авторового з приватних (та ще й не до його самого писаних) листів за гарний і дозволений лїтературний звичай...
[Зоря, 1892. - Ч. 15.- С.297—298]
(Конець.)
Роблючи цї уваги, я власне не казав нічого нового. Не тільки багато письменників з України росийської були тієї думки (як то видко хоч-би і з „Зорі“), що галицькі письменники мусять більш дбати про чистість у мові, але так саме думали і деякі з Галичан. Так напр. р. 1888 д. А. Борковський, рецензуючи „Руску историчню бібліотеку“, та відмовляючи одному провінциялистови, що бажав-би бачити в мові у перекладах більш „галицького“ і менш „українського“, казав: „Переклади „Истор. бібл.“ суть аж надто „галицькі“, і нема ніякої потреби, щоб мали бути ними ще більше. Противно — треба-би бажати, щоби до нащадку отрясли ся і з тої „галицькости“, яка в них є. Нехай лиш будуть скрізь щиро-українськими: нехай лиш ідуть слїдом тих цінних і завсїгди нам дорогих та любих дарунків, що ми їх так багато надіставали ся з України: а певно припадуть вони всїм Галичанам до смаку. Коли в їх є що „несмачного“, то певне не „українщина“, а як раз чужина і хиби галицькі“. („Зоря“, 1888, ч. 17).
Так саме і р. 1889 редакция „Зорі“ казала: „Признаємо, що як-би прийшло списати словар з того, як ми не повинні говорити та писати, то вийшов-би він завбільшки чи не такий, як і той, де списані наші щирі рідні слова і вирази: мабуть і українські письменники дали-б тодї до того словаря свою пайку, хоч, певно, меншу, ніж галицькі. („Зоря“, 1889, ч. 2).
Більш-менш згожують ся з цим і мої опоненти. Так напр. д. Франко каже: „Багато подробиць д. Ч. підносить зовсїм справедливо“ („Зоря“. 1891, ч. 18), а д. Хванько: „їх (галицьких поетів) провина саме в тім лежить, що більшість їх власної галицької (народньої) мови не знає гаразд“. („Зоря“, 1891, ч. 24).
Таким побитом той факт, що мова у більшости галицьких письменників одбилась од справжніх українсько-руських форм засьвідчувано не один раз і не з одного боку, і, кажучи про се, я не казав нічого нового. Але одна річ — розбирати питання прінципіяльно і зовсїм инша — рішати його практично. Можна дуже часто згожувати ся з ким у прінципі і зовсїм різни́ти, прикладаючи той прінцип до дїла. Так стало ся, як я і сподївав ся, і тут. Те, що з одного боку здавало ся чужиною або річчю незручною з погляду лїтературних інтересів, з другого — вважало ся за своє, рідне, що його потрібно берегти і боронити. Напр. так. Я цїлком згожуюсь з д. Лосуном, як він каже („Зоря”. 1892, ч. 7), що „при виборі слів (з народньої мови) треба мати певну дотепность язикову, снагу одмічати зерна від полови. Нігде в Европі жадне нарічє, живуче в устах люду, не підносить ся in crudo без всякої критики до язика лїтературного. Тож не можна кожде людове слово пхати у річ лїтературну.1)
Але-ж коли д. Лосун починає наводити де-які приклади, то я вже згожувати ся з їм можу далеко не завсїгди. Так напр. коли д. Лосун впевняє, що фраза: „струна введена в дроганє видає звук або звучить“ буде зрозуміла кожній дитинї, то я не можу не сказати, що затого певний в тому, що цього не зрозуміє ніяка дитина на Україні росийській, а слово дроганє може їй нагадати хіба дриґання ногами. Або д. Лосун вважає слово гукати двузначним провінциялїзмом і не радить його вживати. На Вкраїні наддніпрянській — і в народніх устах, і в лїтературі це слово таке звичайне і таке загально вживане, що я навіть не наводжу прикладів, і мене дивує, як це д. Лосун зважуєть ся, на підставі того, що у якомусь куточку у Галичині, селяни говорять „гукають ся безроги“, вигонити задля цього, справді вже вузького провінциялїзму, слово широко вживане і в народній, і в лїтературній мові. Зовсїм чудними Українцеви з Росиї (і селянинови, і інтелїґентови) здадуть ся рекомендовані у д. Лосуна вислови: товста печеня, товстий борщ (се-б-то: сита печеня, ситий борщ). Таких прикладів можна було-б навести й більше, але й цих досить, бо й з їх видко, що у нас з д. Лосуном зовсїм не однакова міра в справі одрізняння свого од чужого зерна від полови.2)
Так саме виходить у мене і з д. Хваньком. З їм я теж багато де в чому згожуюсь (напр. хоч-би в тому, що формування лїтературньої мови залежить далеко не од самих фільольоґічних вислїдів). Але знов, як він, на підставі того, що слово ту стріваєть ся в „Слові о полку Ігоревім“, доводить його право на життя в сьогочасній лїтературній мові, то я не можу з їм згодити ся і маю повне право сказати: чимало яких слів уживаєть ся в „Слові о полку Ігоревім“ та й по инших наших старих творах, — так невже-ж їх усї і вживати? Не дурно-ж мабуть це „Слово“ з тієї мови, якою писане перекладаєть ся на сьогочасню лїтературню мову. Нї, коли хочемо довести, що те чи инше слово має право на місце в лїтературній мові, то мусимо дати докладнїйші доводи, ніж той що воно отам-о стріваєть ся.
Так і д. Франко показує, що слово луч стріваєть ся у Шевченка і тим має право вживати ся в лїтературній мові. Шевченко був ґенїй, що своїм таланом та вагою задля української лїтератури та национальности єсть нам, сьогочасним письменникам, цїлком недосяжний. Але і ґенії люди і не вільні від помилок. Відомо, що Шевченко прихильний був до церковно-слов’янських слів, а останніми часами свого життя почав навіть писати поему мовою, однаково зрозумілою і Українцеви і Москалеви (Т. Г. Шевченко. Кобзарь. У Празї. 1876. Том 1. б. VI.) При таких обставинах його позичання з ц.-слов’янської мови легко могли переходити через межу можливого, і саме в наведеному прикладі я й бачу такий перехід через межу. Треба зауважити також і те, що мова на одному місци не стоїть, і може бути так, що слово, вживане тодї, як лїтературна мова була ще невироблена, перестає вживати ся в той час, як вона стає вже більш-менш виробленою. Так було з кожною лїтературою. — тим іноді перворядні письменники читають ся у свого-ж народу з коментарями. Шевченко писав, правда, дуже недавно і його мова, яко щиро народна, повік буде жива і сьвіжа, але-ж се не перешкодить вважати де-які вжиті у Шевченка позичені слова за незручні і не вживати їх тепер. Адже і він сам не завсїгди однаково дивив ся на лїтературню мову: спершу прихильний був більш до правобережньої говірки, а потім до полтавської і це відбивало ся на його творах (Чужбинскій. Восп. о Шевч. СПб. 1861., б. 7.): нарешті, останніми часами, він залюбки користував ся задля мови з ц.-словянщини. Що-ж тут дивного, що в той час, як ще не було нової української лїтературньої мови, повстало, хоч-би і в такого письменника, як Шевченко, кілька дрібних помилок в мові? Це сьвітова річ, що „людина без помилки не живе“ — інакше вона була-б Богом. Не вживати якого слова, вживаного у Шевченка (чи в кого иншого), — не єсть се — понижати Шевченка (чи кого иншого). Шевченко був, єсть і буде недосяжним за для нас велетнем, пророком і апостолом нашої национальної волї, хоч-би в його і вдесятеро було більш таких помилок: апостол Петро та пророк Йона не тільки помилились, але і тяжко согрішили, — одже з того не перестали бути тим, чим єсть.
Ото-ж річ не в тому, чи вжива це слово який письменник, — хоч-би й Шевченко. — чи нї, а в тому, чи треба це слово вживати. Я казав, що слово луч тим не треба вживати, що ми маєм свої слова: промінь, проміння,3) то нам нема ніякої рациї позичати чуже слово, а д. Франко каже, що його вживав Шевченко, не наводячи нїяких инших доводів. Зрозуміло, що цим нічого ще не доводить ся. А тим часом такий спосіб доводів доходить до того, що напр. д. Хванько наводить яко приклад навіть... Наталку Хуторничку!
В другому місци д. Хванько обстоює за слово тільки на підставі того, що він його стрів у народньому творові (смотріти = осмотряти). Я вже казав, що цїлком згожую ся з д. Лосуном, що в лїтературню мову не можна пхати без огляду кожне народне слово, а тепер наведу оцей приклад: „Дївушка баришня заказала плаття, а як мальчик приніс, то бариня строго приказала положить плаття в сундук; там лежало і кольце, шо стоїть 500 рублей. Пришла ноч. Вор ноччю увишов у комнати, забрав усьо і пошов долой куди то — купить немножко водки.“
Сподїваю ся, що д. Хванько не скаже, що це оповідання писане українською мовою. Але-ж всї ті слова, з яких те оповідання складаєть ся, я взяв з двох народнїх казок, надрукованих у першому томови „Народнихъ южнорусскихъ сказокъ,“ І. Рудченка (чч. 74 та 83). Коли додержувати прінципа: що є в народній мові, те може вживати ся і в лїтературній, то через віщо-ж не можна писати і такою мовою ? Але-ж усяке скаже, що такою мовою писати не можна. А коли так, то не можна і доводити право якого слова на місце в лїтературній мові тим, що воно є в народньому творови, — мова бо в народньому творови річ більш інстинктова, і твір той може складати ся під усякими впливами і мати в собі слова чужі або незручні льокалїзми. Треба не тільки показати, що те чи инше слово вживаєть ся в народі, а також і довести, що воно там не безпідставно вживаєть ся, що кращого слова у нас на сю річ нема, що воно певне вкраїнсько-руське слово, а коли хоч і не зовсїм певне, так ми не маємо иншого. А то яка, напр., нам потреба вживати, як казала за старої редакциї „Зоря“ (1889, ч. 2), слово мальчик, коли в нас є свої слова на це? або хоч і слово смотріти, коли у нас є глядіти? Уже через одно то, що хлопець наше слово, а мальчик (як що згодить ся з цїлком неправдивою думкою „Зорі“) і наше, і московське, — ми мусимо вживати хлопець а не мальчик, як що до того нема непереможних припин. І се ось через віщо. Чимало є таких непевних форм, що одному здають ся зовсїм чужиною, а другому — своїм. Се цїлком натуральна річ — згадаймо, як розвивалась наша лїтература та як вироблялась наша лїтературня мова. Прийде колись час, що українсько-руські фільольоґи одрізнять своє від чужого, своє прилучать до свого, а чуже відкинуть. Тодї можна буде, не боячись нїчого, з певністю вживати форму таку, що ранїйш її дехто може і за чужу вважав. Але поки цього нема. Українсько-руські фільольоги, правда, дали кілька праць про нашу мову по німецькому чи по московському, але досі нема з певних джерел винятої повної популярної українсько-руської граматики, повного певного словаря. Через те мусять українсько-руські письменники здебільшого спирати ся на власні, більш-менш самостайні, студиї. В такому становищу дуже легко можна наробити помилок, дуже легко форму не нашу полїчити за нашу і навпаки. І те, і те — шкода. Але перше більш, ніж друге. Як що ми не вживати мем якого українсько-руського сінонима, думаючи, що він не наш, то це ще не велике лихо: як краще знати мем мову, тодї вживати мем і його. А коли ми заведемо в мову багато чужих форм, то од цього мова псуєть ся. Ось через віщо мусимо поки робити так: коли маємо два слова на одно розуміння і одно з їх певне українсько-руське, а друге може певне, а може й нї, то мусимо вживати саме певне слово, зоставивши питання про друге до того часу, коли зросте наша фільольоґія. Це не єсть пуризм, — це єсть тільки необхідна в нашому становищу обережність.
Не менше безпідставний і той спосіб, що я вже про його казав у своїй замітцї: бачивши, що є який пень (корінь) і в нашій мові, і в чужій — брати до нас всї слова од цього пня з тієї чужої мови. Напр. маємо своє слово просьвіта і беремо („Зоря“, 1889, ч. 2) сковане московське слово просвѣщеніе тільки на підставі того, що маємо пень — сьвіт, та ще й доводимо, що це слово не тільки наше, але й народнє. Не втікає од цїєї помилки і д. Хванько: напр. на підставі українсько - руського слова заклякнути („земля заклякла (з морозу) як кістка“ Мирний), він ладе́н дозволити слово клячати (ставати наколїшки) та др. Знов кажу, що се цїлком неправдивий метод, бо на підставі такого прінципу можна завести в українсько-руський словар значну частину з усїх словянських словарів. Треба не тільки що-б пень був наш, а що-б наше було і те, що поперед його, і те, що пісьля його, та що-б наше було й значіння в слові.
Кажуть: та на що-ж можна зіперти ся, видаючи суд про мову у тих, чи инших письменників? Нема критеріума, говорять. Коли так, то і зовсїм не можна критикувати мову. Але-ж ті, що кажуть так, її критикують! Правда цьому, що як-би, як каже д. Кокурудз, видана була істория мови українсько-руської, великий та повний критичний словар українсько-руської мови та її діялектів і таке инше, то тоді сей критеріум був-би бесперечно. Але мінї здаєть ся, що і тепер, коли його ще нема, мусимо все-ж дбати про те, щоб мова була можливо чиста і трошки припиняти свій запал в справі позичання і звідти і звідси без ніякої часом потреби.4) А що справді без ніякої потреби письменники галицькі часто й густо позичають, то се виразно доводить ся тією безліччю таких випадків, коли вони вживають паралельно і певну вкраїнсько-руську форму і непевну або зовсїм чужу (мозок — мозг). Та й взагалї позичання річ дуже небезпешна і може пошкодити мові, а наші письменники, найбільше галицькі, таки широко з цієї змоги позичати користують ся, часом зовсїм не бажаючи потурбувати ся пошукати, чи нема в народній мові справжнього нашого слова на те розуміння, на яке вони беруть слово польске чи московське. Здаєть ся, що як-би ми пильнїйше вчили свою мову, то незабаром впевнили ся-б, що багато слів позичених чи скованих через те, що мов нема своїх, мусило-б зникнути, бо знайшлись-би на ті розуміння слова готові в народній мові. А в тім — я більший ворог позичанню, ніж куванню. Знаю бо, що без новороблених слів не перебувала ся нї одна лїтературна мова. Але думаю, що робити слова нові можна тільки на такі розуміння, що на їх справді нема слова в нашій мові. А то часто й густо трапляєть ся (кажу тут уже не про самих Галичан), що у нас є своє слово, напр. сьвітило, а люде кують слово сьвітище — зовсїм навпроти всїх правил, бо цей кінець ище звичайно вживаєть ся, що-б визначити яке покинуте місце (напр. — городище). Або напр. кують ся слова: вбачливо, крайниця, привереди, прилука, присмак, про́віди, коли у нас є слова: обачно, гряниця, вередування, пригода, за́куска, одвідини. Нїчого, звісно, й казати, що сковане слово мусить бути виведене не тільки від нашого пня, але і в дусї нашої мови складене. Коли мати мемо це на увазі, то не складати мемо і далї таких невдалих слів, як (виписую з одного словарика, доданого до твору): „оскалина (од скалка ?) — гримаса, подолля — шлейфъ, прийомини — манери, обращеніе ; розхіття (од росхитати?) — наслажденіе, дратівля — мученіе“ і т. п. Гарно зроблене слово — дороге придбання, але-ж — гарно, а ми нїяк не можемо сказати, що-б такі продукти, як звіт, звітуватель, гомінниця, людство були справді „щасливо утворені“.
Не менш обережно треба поводити ся і надаючи народньому слову яке нове значіння. А то от напр. д. Школиченко хоче альманах звати скіпщиною та ще й каже, що мов-би це народ так альманахи зве. Останньому я дозволю собі таки зовсїм не поняти віри, бо знаю певне, що альманахів наш народ не зна, і коли який і потрапить йому до рук, то не відрізни їх од инших книжок. Що-ж до самого слова скіпщина, то воно справдї істнїє в народній мові по всїй мабуть Україні росийській. Воно походить од слова копа (снопів) і визначає плату частиною врожаю за найману землю. Як-же таке специяльне назвище можна прикладати до альманаху. Це можна було-б тільки тодї робити, коли-б слово скіпщина визначало взагалї яке збирання чого докупи.
Забалакавши про ковані слова, скажу і те, що мене дивує, що дд. Франко та Лосун вважають за роблені такі слова, як невикрутний, дошкульний, насьмілюватись, знеселити ся, невковирний (слово, правда, негарне). Можу впевнити їх, що всї цї слова вони могли-б почути з народнїх уст напр. хоч у Харківщинї або в Полтавщині. Здаєть ся їм кованим і вислів: мовний мотлох. Але-ж мотлох нїяк не можна назвати кованим уже через те, що це слово є в польскій мові. — коли вже воно не наше, то не коване, але позичене. Та я думаю, що воно й не позичене, а таки наше, — так мабуть думав і д. Кулїш, вживаючи його в „Досьвідках“ (1862, б. 219).5) Слово мовний теж зовсїм не коване. Слово мова має два значіння: а) розмова (Шевч. Кобз., пражське вид., б. 78) та б) Sprache, язик. Од цього іменника можуть бути або два приложники на два тих значіння (це часто) або один приложник з двома тими значіннями.6) З першим значінням ми приложник цей знаходимо зараз в народній приказці: „товариш в дорозі мовний стоїть за віз смаровини“ (Закр., 209) Д-ка О. Пчілка надала (чи почула від народу) цьому слову і друге значіння : мовний материял („Перекл. з Гоголя“ 1881, Передмова, б. 4). Маючи на увазі, що можливі два значіння у одного приложника, а також і ту річ, що від мова = язик приложника в иншій формі нема, — я цїлком згожуюсь з нею на вживання цього слова в такому значінні і не бачу тут ніякого ковання, а тільки ту річ, що значіння в слові поширшало, як слово те пішло до лїтературної мови — це-ж така звичайна річ по всїх мовах. Слова: віршобудова, поет-віршовник справдї ковані і може й негарні, але вони мають в собі те добре, що зараз-же зрозумілі, скоро стрівають ся в тексті; тим часом, як оті звіти та гомінницї вимагають і в тексті перекладу. Оце ще й нове вимагання од тих, хто „кує“ нові слова: треба так їх складати, що-б можна було, стріваючи сї слова вперше, без ніякого вияснення догадати ся, що вони визначають.
Це ми досі балакали про ковані слова, а то є ще й ламані слова. Я показував на це — от напр., як хтось з Галичан задля метру каже сіяєво, веремя, це вже річ така, що виправдати її нїяк не можна.
Що до граматичних форм у галицьких поетів, то ніхто, опріч д. Хванька, не сказав і слова про мої уваги на їх (хоча у мене самих прикладів наведено значно більш од сотні). Але й д. Хванькові доводи теж, як я вже казав, нї трохи не впевняють мене, бо ми не з однакових поглядів трактуємо справу: він — яко специялїст-фільольоґ, що йому дорога, кожна форма мовна, а я — яко лїтерат, що дбає, щоб наша лїтературна мова була можливо вироблена та відповідала потребам практичним.
Ось він напр. знаходить подекуди в народній мові такі форми, як ся дїють, тихов водов, тобой і каже: та як-же се не наші форми ? — Нехай і наші, — згожуюсь я, — але се ті наші, що їх не треба вживати в лїтературній мові. — Чому? — А тому, що тільки в невеличкій частинї українсько-руської землі говорять і тільки в Галичині пишуть ся дїють. Таким побитом всїй Українї росийській це буде провінциялїзм. Як що-ж таких провінциялїзмів буде багато (а в галицьких письменників їх багато), то це спиняти ме росповсюджування нашої лїтературньої мови і серед народу, і серед звичайної нашої інтелїґенциї.7)
Так саме напр. і форма померший. Це правда, що це слово істнїє в народній мові. Але як? Яко причастна форма? Нї, яко приложник, так саме, як і форми на чий: летючий, балакучий — се не причастні форми в українсько-руській мові, а приложники. Буде цїлком нельоґїчно з того, що істнїють такі приложники, виводити, що можуть істнїти і такі причастні форми. Тим часом то під впливом московським та польським, то під впливом галицьких мовних варияций, — форми цї вживають досить щиро — особливо останнїми часами. Думають мабуть, що се придбання українсько-руській мові. От же помиляють ся: захаращувати мову формами, їй не властивими, не єсть се її збагачувати, а єсть се її засьміттювати, псувати.
Що до наголосів, то теж тільки д. Хванько мінї дещо зауважив з цього поводу. Але-ж його одмова не може вдовольняти мене. Я казав, що галицькі поети доводять в цій справі своє право користувати ся з licentia poetica до неможливости і багатьма прикладами довів, що вони, задля метру, можуть часом пересувати наголоси в одному слові стільки разів, скільки в словах складів. На це д. Хванько відмовив мінї, що бувають слова з двома наголосами. Знаю це, але знаю також і те, що таких слів у кожній мові небагато, а у галицьких поетів їх стільки, що їх віршів — з цим мусить згодити ся і д. Хванько — часом затого не можна читати. Взагалї д. Хванько, здаєть ся, мало надає ваги формі в віршах („Тут мова нї при чому“, — каже він, — аби зміст добрий!) Але-ж се дуже непевна думка, і коли ми згадаємо, як великі поети дбали про форму у віршах, яку працю на неї клали, а також і те, як вражає наше ухо недодержаний метр, то зрозуміємо, що проти цієї думки д. Хванькової навіть сперечати ся не треба: вона сама зараз-же падає, скоро ми почнемо читати вірші з попсованими наголосами. А що д. Хванько каже про Шекспіра та про Фірдовсия, то кому-ж невідомо, що старих письменників читають і з коментарями, але запевне нікому невідомо, щоб так читали нових, сьогочасних письменників.
Маючи все вище згадане на увазї, я в своїй замітці насьмілив ся сказати, що коли і Україна росийська, і Україна австрийська розуміють та залюбки читають Квітку, Шевченка, Левіцького, Кулїша, Кониського, а Масляка, Шнайдерівну та инших може читати сама Галичина, то мусять українсько-руські письменники пишучи яко мога більше наближати ся до мови Квітчиної та Шевченкової. І тут я не сказав зовсїм нічого нового. Ще Максимович радив Галичанам вчитись українсько-руської мови в народнїх творах, „особенно украинскихъ (се-б то: з України росийської), гдѣ народное вираженіе процвѣло съ найбольшею силою и красотою.“ (Повісті Федьковича. К. 1876. Передм. XVII.) — Ще виразнїйш казав Костомарів: „А що про Червону Русь пишете, так вона не єдиним правописом одрізнила ся од нас, але й мовою: нехай вона до нас прихилюєцця, а не ми до неї. Самі розумні Русини теж говорять.“ („Зоря“, 1890, ч. 9.) Або: „Самооборона вимагає, що-б Русини (галицькі-б то) сотворили у себе лїтературу на народній мові, взявши за основу і мову, і лїтературу, яка вже є на Україні...“ (Там, де й перше). — Не інакше казав про це і д. Борковський („Зоря“, 1888, ч. 17), радючи Галичанам оббігати не „українщини“, а „чужини і хиб галицьких“ та бажаючи, що-б переклади в „Ист. бібл.“ „до нащадку отрясли ся і з тої „галицкости“, яка в них є. Нехай лиш будуть скрізь щиро українськими.“ — Саме так того ж року казала і галицька „Правда“: „починаючи від часу М. Шашкевича все наші поступові люди вказували неминучу потребу виробляти чисту лїтературну мову, беручи за основу народну мову великої більшости Русинів, се-б-то мову наддніпрянської України. Треба признати, що інакше воно й не може бути-. (Оповістка про пол.-н. міс. „Правда“. Лв. 1888. Додаток до „Зорі“); — Та врешті и сам д. Лосун більш-менш признає це (див. „Зоря“, 92, ч. 7.)
Отже все це не перешкодило йому сказати ось яку трохи дивну, як на мене, річ: „Докори пп. Ч. і Ш. були-би тогдї подекуди справедливі, коли-б п. М. писав в нарічю українськім; тим часом він пише язиком малоруським. („Зоря“, 1892, ч. 8). Трохи згодом (ч. 9) він ще додає, що і взагалї галицькі народовці (а радикали, — напр. д. Франко — нї?) пишуть „язиком чистим, галицько-руським, перемішаним лише подекуди українізмами“ (б. 173), — се-б-то, що і взагалї галицьким письменникам-народовцям не можна робити уваг про їх мову. Таким побитом виходить, що вже через одно те, що галицькі письменники пишуть „язиком галицько-руським“ вони не можуть помиляти ся, єсть непогрішні, яко боги, і критикувати їх простим вмірущим людям не вільно. А тим часом у своїй першій замітці я навів кільки сотень прикладів того, як вони грішать проти рідної мови. Виходить, що все це „несправедливі докори“, і д. Лосун їх навіть не розгляда, а просто з погордою одкидає. Звісно, це „несправедливо“, коли я кажу, що вислів: „чудно обоє воняли“ неможливий, бо його можна зрозуміти тільки так: „кумедно обоє (пан та панія, на бал їдучи) смерділи“, а зовсїм не чудово пахли, як хоче того д. Масляк, — хоча са́ме про те, що вислів цей незручний, каже і історик нашої лїтератури д. О. Огоновський та наводить ще пять висловів з поезий д. Масляка — теж незручних („Зоря , 1888, б. 265) і хоча д. Огоновський — Галичанин і мусить знати язик галицько-руський“. „Несправедливо“ и те, коли я кажу, що ви́слів: „на жінку в зад подивити ся“ неможливий в лїтературній мові, бо пісьля відомої народньої приказки: „в голову цїлують, а в зад бють“ — він буде просто сороміцький. „Несправедливо“ й те, коли я наводжу такі вислови, як в „обітї страсть несу“, „у серцю почув я кіхть змори“, „огню в серці вже не слід“ і багато инших — що і не збагнеш, що можуть вони визначати. Нехай воно це й „несправедливо“, але я все-ж думаю, що проти такої мовної плутанини та крутанини і можна, і треба повставати і не чинить гріха той, хто се робить.
Далі д. Лосун каже, що мої докори тим неправдиві, що д. Масляк та й инші галицькі письменники пишуть „язиком малоруським“ або „галицько-руським“, і тільки тоді вони могли-б мати місце, коли-б він писав „в нарічю українськім.“ — Найсамперед: який це „язик галицько-руський“. — Видима річ — той, що його вживають у Галичині. Що таке Галичина? — Частина великої України-Руси — така саме частина, як Буковина, Київщина, Полтавщина, Херсонщина. Яким-же побитом може бути „галицько-руський язик“? Чи може бути „язик буковинсько-руський“, „кіївсько-руський“, „херсонсько-руський“? Зрозумію, що — нї. А коли так, то не може бути й „язика — галицько-руського, а хиба наріччя — так саме, як не може бути ніякого „язика галицько-польського“, „познансько-польського“, — хоча Поляки й живуть у Галичинї та в Познанї, — а є тільки мова польська та й годї !
Д. Лосун називає ще мову у своїх письменників „язиком малоруським“ і частиною його становить „наріччя українське“. Здаєть ся, час уже кинути цю термінольоґію. Назвище „Мала Русь“ справдї властиве тільки Галичині, а всьому просторови нашої землі воно накинуте нам зверху од тієї Руси, що забажала назвати себе великою, хоча і не мала на те права, бувши паростком од нашої Руси. Назвища „Мала Русь“; „малоруський“ можуть наробити (і — як бачимо — роблять) усякої плутанини, і всїй нашій країні нема ніякої рациї вживати їх. Наше імя давне — Русь просто, але через те, що його в нас мов перенято, через те, що є два руських народи, ми звемо себе Україна-Русь, а свою мову українсько-руською. Назвище Україна зараз-же повстає, скоро повстають наші национальні козацькі рухи, і хоча спершу має тіснїйше значіння, але де далі, то все більш та більш стає национальним, і в того поета, який од усіх найвище підняв наш национальний стяг, у Шевченка, воно вже є справжнім национальним імям усїм нашим землям. Тим го́дї вже казати: буковинський, галицький: — український. „Буковинський“, „галицький“ – це врівні з „полтавським“, „київським“.
„Язика галицько-руського“ не може бути, як не може бути „язика херсонсько-руського“. Над усіма цими частинами з одного великого цїлого: над Київщиною, Буковиною, Полтавщиною, Херсонщиною, Галичиною і т. д. стоїть одно загальне імя: Україна Русь: по всїх цих частинах живе один народ: українсько-руський і балака однією мовою : українсько-руською.
Так я дивлюсь на нашу справу. Так я дививсь і тодї, як писав замітку „Галицькі вірші“. Кожному, хто положить поруч Шевченка та д. Масляка і прочита спершу одного, а тоді другого, зараз-же виразно видко стане, що д. Масляк пише мовою одмітною од Шевченкової. Великі чи малі цї одміни, гарні чи не гарні вони — це вже инша річ, а факт той, що цї одміни істнїють.
Ото-ж проти цих одмін я і повстав: повстав же во імя тієї мови, якою написані твори у Шевченка, у Кулїша, у Квітки, у Левіцького, у Кониського, у Мирного, у М. Вовчка. Д. же Лосун каже мінї: нї, ви не можете докоряти п. Масляка з Т-вом, бо вони пишуть „язиком малоруським“, „галицько-руським“, а ви їх критикуєте так, мов-би вони писанії „в нарічю українськім“. Але-ж я їх критикував з погляду мови Шевченкової та инших вище згаданих письменників. То чи не виходить, що всї цї письменники писали „в нарічю“, а тільки Масляк з Т-вом справжнім „язиком“ ?
Так ось: є мова українсько-руська. Цією мовою писали наші клясики: Квітка, Шевченко, Кулїш. М. Вовчок, Левіцький та инші. Д. Масляк пише не так, як вони, а з одмінами. Подвійна одже альтернатива добродїєви Лосунови: або він мусить признати, що д. Маслак пише „в нарічю“, або мусить сказати, що найкращий цьвіт у нашій лїтературі писав „у нарічю“. Иншого виходу з вище показаних слів д. Лосунових нема.
Як що д. Лосун держатиметь ся того погляду, що д. Масляк писав „язиком, а я роблю уваги яко прихильник до „нарічя“, то виявить він таке провінцияльне самолюбство, що рівного йому я навіть не можу й вигадати. Як що-ж він признає, що Шевченко та другі наші клясики писали „язиком“, то мусить признати, що д. Масляк і Т-во можуть бути критиковані і мусять кинути „галицько-руське нарічя“ і писати вже справді „язиком українсько - руським“. Знов кажу: иншого виходу з тих слів нема, не може бути, як що тільки д. Лосун не схоче розминути ся з льоґікою.
Але цю льогіку відкида д. Кокорудз. Він таки справді мабуть думає, що Шевченко писав „в нарічю“. Принаймні на мою увагу, що Галичани в своїх виданнях псують своїми виправками та переробками Шевченка, він спокійнісінько каже („Зоря“, 91, ч. 24), що в Галичині говорять руською мовою „і в найелєґантнїйших і найвисших сальонах“, а через те „хотячи пр. інтелїґентним дївчатам у нас подати читати де-які українські поезиї, треба їх очистити насамперед з разячих слів“. — Он воно що! Бідний, бідний демократичний Шевченку! Ти й не думав і не гадав, що на порозі XX. віку твоя мова здасть ся через лад демократичною галицьким сальоновим дївчатам та що тебе почне „очищати“ д. Кокорудз! Еге, тебе, мужичого поета, „очищають“ задля сальонових дївчат!... Велетень нашої поезиї, наш ґенїй, пророк нашої национальної волі... не досить сальоновий! От шкода, що Нїмцї, Французи та инші не прочитають статтї д. Кокорудзової, а то-б і вони почали „очищати“ своїх Ґете, Шілєра, Гейне, В. Гіґо, Беранже та инш.!
Впиваючись своїм провінцияльним самохваленням, д. Кокорудз каже далі таку річ, що Українці з Росиї сидять мов на самій белетристиці, а Галичани пишуть „письма і розправи фільозофічні, педагогічні, фільольогічні, історичні, математичні, фізичні, правничі і т. и. (Зоря, 91, 24) і через те виробили термінольоґію наукову і взагалї мову. Таким побитом виходить, що все зробили Галичани, а коли Кулїш, Кониський, Левіцький, Зїньківський, Драгоманів, О. Степовик. М. Комар, Білик, Мордовець-Слїпченко писали чи пишуть наукові чи публіцистичні „росправи“; коли той-же Кулїш, Нїщинський, Зїньківський, Старицький, Руданський та инші перекладали Сьвяте Письмо, Гомера, Шекспіра, Костомарова, Антоновича та инших новітних європейських письменників: коли Максимович, Кулїш, Метлинський, Номис, Чубінський та инші дали невичерпані досї скарби народної мови у своїх етноґрафічних працях; коли нарештї дехто з цих та инші всїм відомі письменники з України росийської дали поетичні твори часом незрівнаної краси і вартости з боку мовного, — то це все не пособило виробляти ся нашій мові, — мабуть тим, що всї цї роботи були не „язиком“, а „в нарічю“...
Ще кілька слів. Становлячи виразно прінцип однієї українсько-руській лїтератури та мови, ми не можемо не признавати, що істнїло та й істнїє чимало обставин історичних, лїтературних, суспільних та инших, через які українсько-руська лїтературна мова придбала в Галичині особливий колір. З цими обставинами мусимо раховати ся. Але що обставини, то обставини, а що ми, то ми! Прийшов тепер час, коли мусимо дбати про єдність, про один духовний напрямок, а значить і про одну лїтературню мову. На це нема чого очи замазувати усякими „галицько-руськими язиками“. Балакання про „галицько-руський язик“ — це те саме, що й балакання про особливий „рутенський язик“, і така „рутенщина“ єсть шкодливий нашому спільному дїлови, вузький провінціялїзм. Такого провінциялїзму ми, Українці-Русини з Росиї, ніколи не виявляли, а цїлком навпаки. Помилкою буде казати, що ми гордуємо мовними здобутками галицькими. Навпаки! Можна сказати, що дехто з сьогочаснїх письменників українсько-руських з Росиї навіть через лад підпадає в мові під вплив галицький. Все гарне, що виробили та виробляють в мові Галичани, ми беремо і брати мемо, але не можемо ми брати те, що не вважаємо за гарне. А такого у галицьких письменників багато — це признають і самі тямущі Галичани, — як то я вже показував. Нехай-же наші брати-Галичани не кажуть, впиваючись провінцияльною гордістю, що мов самі вони і мову виробили і лїтературу наукову та перекладову склали. Нехай нього не кажуть, бо ще хто його знає, як-би вони це все робили, коли-б їм довело ся працювати без тих, яких імя я тут, в цій замітці, часто згадував. Правда єсть, що на Вкраїні росийській несила тепер бути лїтературі, але правда також і те, що лїтература з України росийської іде в Україну австрийську... — Я і не думав становити всїх письменників з України росийської за зразок в мові, а всїх галицьких понижати. Я скажу знов те, що вже казав: всї ми пишемо з помилками, здебільшого з москалїзмами, але все-ж мова у письменників з України росийської чистіша, ніж у письменників з України австр. І це тим важливійше, що ми вчимо ся своєї мови самотужки, а Галичани мають усякі просьвітні інституциї, у їх українсько-руське слово може дзвеніти і в унїверситетї, і по ґімназиях і по нар. школах, і в соймі. Не ми винні в тому, що ми всього того не можемо мати, і не Галичане зробили, що їм з-явила ся змога все те мати. Тим хай вони не пишають ся, не кажуть з якоюсь погордою про тих, що вчать ся мови „з власної пильности“. Коли одні, „з власної пильности“, борючись з усякими перешкодами, не можучи навіть (з-за цензурних заборон) мати свого словаря чи граматики, навчились хоч так-сяк своєї мови і дали таких майстрів у їй, як Квітка, Шевченко, М. Вовчок, Кулїш, Левіцький, — а другі (це кажуть самі – ж вони) не досягли і того, маючи всякі до вчиття способи, то це тільки може робити честь тим „з власної пильности“ вченим, і всяке глузування стає тут не на користь тому, хто глузує, хоч-би він був і талановитий письменник, — як от д. Франко.
Цим кінчаю. Хто схотїв-би в подробицях знати, на підставі чого робив я свої уваги галицьким письменникам, того посилаю до моєї замітки „Галицькі вірші“.
1892. V. 16 (28) В.Чайченко.
______________________
1) Саме це, а не що инше, мав я на увазі, кажучи про „Лемків та Гуцулів“, се-б-то: бачучи в народній мові основу та материял задля нашої лїтературньої мови, я перестерігав, щоб не захаращувано мову невдалими провінциялїзмали. У всякому разі скажу, що увага ця повинна була-б мати иншу форму.
2) І д. Лосун, і д. Франко доводять мінї, що слова: благати, кришталь, гомін, гомоніти щиро українські слова. А де-ж я казав. що — ні? Жалкую, що вони неуважно прочитали те місце в моїй замітці, де казано про цї слова: там стоїть цїлий ряд слів справжніх українських [між їми й цї слова] і паралельно наведені чужі слова, що вживають їх: галицькі поети.
3) У Харківщині та в Полтавщині вживаєть ся в ньому значінню ще слово парус: „Бач, як сонце попустило паруси“; але нїколи я не чув од народу слова луч, і маю приклади, що його, стріваючи по книжках, селяни не розуміють.
4) В ч. 24. „Зорі“ (1891) д. Хванько виправляє дд. Франка та Драгоманова. кажучи, що не роблять вони гріха, коли позичають з росийської мови: а в ч. 3. „Правди“ (1891) каже: „Франко набирає росийських слів аж через лад“. Як-же це погодити?
5) Див. ще у Закревського: „Мотлох — хламь, дрянь“ (Старосв. Балд. Кн. 3. Словарь малор. ид.)
6)От як у нас: звичайна річ та звичайна дівчина, будеш битий та битий таляр: або в росийській мові: „опытный человѣк“ та „опытныя физика“ (од „ опытъ“ — і досьвід, і експеримент), „бранное слово“ та „бранное поле“ (од брань — і лайка, і баталія).
7)Д. Хванько, кажучи ранїйше взагалї про провінционалїзми, то доводить, що вони нї трохи не шкодять народови розуміти Федьковичові повісти, то обвиновачує за їх д. Кониського і каже, що селянинови його мова здаєть ся польською. Виходить, що у Кониського більш льокалїзмів, ніж у Федьковича. Або виходить, що тільки у галицьких письменників льокалїзми не шкодять дїлови, а у письменників з України росийської шкодять. Усякий, хто знає мову у Федьковича та у Кониського, здивуєть ся: як це д. Хванько міг сказати таку неправду чи суперечність з самим собою.
[Зоря, 1892, Ч. 15, с.297—298, ч. 16. — с.310—314]
13.08.1892