Недавно розпочав знаний письменник п. Чайченко в часописи „Правда“ спір про чистоту язика галицько-руських поетів і дійшов до того заключеня, що галицько-руські поети, і між котрими суть деякі і знаменитими прозаїками, не знають добре язика українсько-руського.
Проти основних закидів що до дїйсного псованя і занечищованя язика нїхто не мо може виступати; противно правдива критика язикова єсть в розвою кождої бесїди лїтературної потрібна. Однак критика того рода мусить бути оперта на правдивих, основних студіях язикових і дослїдах. Інакше така критика закраває на арбітральний пустий пуризм, котрий, мимоходом сказавши, єсть тепер всюди в модї. Я ту не буду спорити з п. Чайченком, чи язик галицько-руських поетів єсть чистий чи нечистий; хочу тільки звернути увагу усїх, що́ занимають ся і слїдять за розвоєм язика руського в письменстві, на спосіб критикованя п. Чайченка і пригадати деякі обставини, впливаючі на розвій язика, на котрі п. Чайченко призабув.
П. Чайченко критикуючи каже, що сей вираз — москвіцизм, а той — польонїзм, сей — рутенїзм (?), а той — церковщина, що ся конструкція — ґерманська, а той акцент — неправильний і т. і. Питаю ся, на чім опер ся шан. критик, видаючи такі суди? Де крітеріюм? Чи може видана історія язика українсько-руського, може великий і повний критичний словар українсько-руської мови і єї діялектів, може які моноґрафії з округа синтакси будь-то словесности устної, будь-то бодай голоснїйших писателїв українсько-руських, от як Квітки, Шевченка. Чи може яка книжка о акцентуації в мові нашій? Де там! Такими річами брати-Українцї не занимають ся і не занимали ся... Де-ж одже крітеріюм? — Ото п. Чайченко сам себе ставить ареопаґом, свій язик, котрим пише, і свою сторону, в котрій язика навчив ся. Кождий мусить признати, що то крітеріюм за вузке і хвійне. Най буде п. Чайченко найлучшим белєтристом, най знає 15000 слів українсько-руських (у Шекспіра творах не находить ся по-над 15000 слів), то все-ж таки не може братись за серіозну критику язика без поперед висказаних праць. Інакше стане ся, як і дійсно стало ся, що се слово, котре находить ся в письмах Котляревського, Квітки або і Шевченка, буде уважати п. Чайченко за чуже, а то тому́, бо він єго в своїй сторонї не чув, а тих творів основно не перестудіював. Хосеннїйше одже було-б взятись Українцям [за приміром Галичан], котрих є сила і у котрих засоби грошеві суть значно більші, як у нас, попереду до таких праць, як історія та історично порівнуючий словар язика, бо тодї по казало-б ся, що не одно слово, що кому видає ся церковним або москвіцизмом, є найкрасшим дуже давним, питомим народно-руським словом, котре противно Москалї собі присвоїли. А тепер звідки може п. Чайченко знати, що пр. слово уживане народом руським в Галичинї, а називане п. Чайченком рутенїзмом, не є руським, а запозиченим? Чи тому́, що на Україні не уживаєсь? А звідки він знає, що воно там не уживає ся, коли до сего часу нїхто не вислїдив основно язика українського у всїх сторонах і не видав словаря?
Перейдім тепер до обставин, впливаючих на розвій язика літературного, на котрі п. Чайченко в своїй критиці призабув. Сї обставини суть безперечно інші на Україні, а інші в Галичині. На Україні по нещаснім указї з р. 1876. ограничено розвій язика тільки на белетристику, очевидно поле за вузке для розвою язика так великого народу. І в тій-то белетристиці вистарчив для письменників язик, котрого навчились від люду безпосередно, а то тим більше, що вони брали без сьвідома кожде виреченє люду за добре, за своє, не достерігши, що і там могли бути польонїзми або моквіцизми [приміром най послужать оповіданя Стороженка, або язик Кулїша]. Однак не може вистарчити язик люду нї у нас нї у жадного іншого народу, коли він приходить в ужитє в тих галузях науки і на тих полях житя людського, де простий люд не виступав, одже певних понять не мав і тому для тих понять і слів не утворив. В такім одже широкім ужитю, як є широкі течії житя людського, найшов ся язик руський в Галичинї. Ним ту витає ся цісаря, виголошує ся мови полїтичні в соймі, ним викладає ся всї предмети в ґімназіях, він розлягає ся з катедр унїверсітецьких, ним пишуть ся письма і розправи фільозофічні, педаґоґічні, фільольоґічні, історичні, математичні, фізичні, правничі і т. і. О кілько одже ширший круг ужитя, о тілько ширший єго розвій і то розвій природний. Творить люд простий слова, чому не може утворити слова, коли єго ще нема, для нового понятя сей, що те понятє посїдає? Природно, що мусїли повстати в Галичині неольоґізми. А що-ж-би було дивного, коли-б і від сусїдного народа запожичено ся яким словом, — та-ж і інші народи навзаїм запожичають ся, от прим. Поляки від Русинів, — або коли-б відгарбано яке давне староруське слово, котре так може бути нашою і тепер власностью, як безправно присвоїли єго собі Москалі?! А при тім всїм зовсїм нема обави, щоб язик руський звів ся, бо у нас минув період несьвідомого тільки наслїдованя мови люду, а настав через школи період сьвідомого наукого аналїзу руської бесіди, пізнаваня єго історичного розвою, порівнованя з іншими мовами. В наслїдок того у нас є чутливійше ухо, як у Українців на польонїзми, москвіцизми, церковщину і неольоґізми, утворені не в дусї язика руського. Тому́ і з тих рутенїзмів, як зове їх Чайченко, не належить сьміяти ся, але треба їх таки навчитись, бо вони суть природним утвором культурного житя Русинів в Галичинї.
Хочу звернути увагу ще на одну обставину. Підчас коли на Українї рідко язик українсько-руський є розговорним між тамошною інтелігенцією, то в Галичинї говорять ним як в простій хатї, так і в найелєґантнїйших і найвисших сальонах.
Розумієсь, що се впливає також так на розвій язика, як і на єго делїкатність, гнучкість і огладу. Ту вже не ходить о говоренє лише язиком руським, але ходить о красне говоренє, бо того вимагає почутє краси язика. Не диво, що хотячи пр. інтелїґентним дївчатам у нас подати читати деякі українські поезії, треба їх очистити насамперед з разячих слів.
Так ото ріжні від України обставини впливають на розвій язика руського в Галичинї. А так знову розвинений язик має свій природний вплив і на дікцію галицько-руських поетів. Ту ото лежить причина того, що язик тих поетів єсть в значній части ріжний від язика поетів українських. Але дарма. Як ми учимо ся зі словарем в руцї деяких слів українських, так най зволять і Українці вийти трохи по-за свою тїсну межу і навчитись трохи і від нас. В той лише спосіб може вирабляти ся єдність і розумінє.
Іл. Кокорудз.
[„Зоря“, 1891, ч. 24. – с. 471–472]
27.12.1891