Можна відразу сказати, що це фактично тотожні слова, одне з яких є просто скороченим варіантом іншого – як, скажімо, авторемонтний, автомобілеремонтний та автомобільноремонтний, а цікавих відіслати до підручника української мови за 6 клас. Однак я свідомий того, що до цієї поради ніхто не прислухається, але скористаюся нагодою, щоб висловити певні міркування про глибинні правила мови і плиткість нашого мовознавства.
Отож теоретичний аспект, погляд з боку мовної системи. Українськомовний і україномовний – це типові приклади творення нових слів шляхом словоскладання, причім один із варіантів першої основи у них – відразу або з часом – зазнає усічення. В нашому випадку це усічення морфологічне, яке полягає у відкиданні останніх морфем основи (найчастіше останнього суфікса, але буває, що відсікаються фонеми кореня). Американський лінгвіст Дін Ворт зобразив цей процес так, що слово ніби сканується від початку до кінця, щоб нащупати ту частину, яку можна усікти без втрати семантики.
Василь Ґрещук у монографії "Український відприкметниковий словотвір" вказує на 27 типових усічень прикметникових суфіксів при відприкметникових дериваціях (як іменників, так і прикметників), сім з яких – це усічення (як у нашому випадку) суфікса -ськ-.
В лінгвістичній термінології усічення іменується апокопою від грецького ἀποκοπή — "відсікання". Цей спосіб словотворення наша мова використовує ще з дописемних часів, класичним став гуцульський приклад Йосипа Дзендзелівського Бра Йва, хо! (Брате Йване, ходи).
"Літературознавча енциклопедія" вказує, що усічення відповідає потребам милозвучності української мови. Вказує слушно, але що характерно: проти милозвучності україномовного агресивно виступають власне ті, які заради декларованої ними милозвучності тиснуть у замість в у кожну дірку (я би міг навести свій приклад слова укурвитися, але краще процитую св. п. Костянтина Тищенка про те, що від цієї, вибачте, "милозвучності" отримуємо максимум "уражень утілень унеску удумливих упливів").
Українськомовний, звичайно, особливих проблем нашій милозвучності не створює – слово "українському" з тотожною фонетикою мовець промовляє не задумуючись. Але якщо є можливість приголосним "більше двох не збиратися", то фонетична система української мови спонукає його, мовця, цією можливістю скористатися.
Щоб проілюструвати цю спонуку, я підрахував частоту збігів приголосних між голосними і та о, взявши навмання більші тексти Оксани Забужко, Юрія Андруховича та Юрія Винничука. В них на 11 094 такі випадки 42% припадає на один приголосний між цими голосними, 48% – на два, і тільки 5% (на порядок менше) – на три.
При усіченні, звісно, має зберігатися семантика слова, але це збереження передбачає можливість певної форми семантичного скорочення (еліпсису) – повсюдно використовуваного нами явища, коли на сенс скороченого вислову реципієнту вказує контекст, зокрема усталена комбінація з іншими словами. Коли ми кажемо автостанція, то розуміємо, що ходить о станцію автобусну, а не автоматичну й не автомобільну. На тлі цього прикладу значення україн- у сенсі 'український' цілком прозоре.
Дивно і незручно пояснювати такі банальні речі – але ще дивніше, коли недурні й титуловані люди якось ці речі цілком оминають у своїх ніби лінгвістичних простих поясненнях. Зрештою, поясненнями таке важко назвати – це радше директивні вказівки: "правильно так і тільки так".
А тепер про деякі нетривіальні – чи принаймні менш тривіальні – речі.
Аспект узусу, тобто як проблема виглядає з боку мовної практики україномовних українців. А виглядає так, що проблеми взагалі нема: у корпусі української мови ГРАК на 1,5 млрд слів зафіксовано 14 283 вживання слова "україномовний" і 3406 – "українськомовний", тобто у мові функціонують обидва варіанти з виразною перевагою першого (80% проти 20%). Ця перевага збільшиться до 88%, якщо не брати до уваги присутніх у корпусі текстів авторефератів дисертацій, де офіційність наукового стилю спонукає уникати скорочень. Якщо ж ми візьмемо до уваги літературну мову в її первісному значенні письменницької мови, то цей відсоток зросте до 96%, а в більшості відомих українських письменників (у корпусі це, зокрема, Оксана Забужко, Роман Іваничук, Василь Кожелянко та ін.) частка вживання україномовний сягає ста відсотків.
Корпусна частотність, звичайно, не є вердиктом правильності, але формулює цілком вірогідну гіпотезу про цю правильність, заперечення якої вимагає сильних системних аргументів про "поширену помилку" – тобто про порушення позамовними чинниками глибинних правил структури мови. Глибинних, оскільки компетенція мовців (якщо мати на увазі статистично значиму – закон великих чисел – кількість мовців, яка нівелює індивідуальні відхилення) не дозволяє порушувати поверхневі, легко спостережувані правила. Однак неусвідомлений позамовний фактор може направлено впливати на мовну інтуїцію всієї маси мовців, викликаючи систематичну похибку. Зайве згадувати, що найчастіше цим позамовним чинником для нашої мови є русифікація.
При винесенні своїх вердиктів про правильність певних фактів мови мовознавці звикло послуговуються інтроспекцією, що полягає в спостереженні науковця за власними відчуттями, тобто спираються на власну мовну інтуїцію, на своє чуття мови. Можна би було вважати, що усвідомлення згаданого позамовного чинника відкалібровує мовну інтуїцію мовознавців так, ніби його, цього чинника, немає, залишаючи у грі лиш закономірності системи мови.
Однак замало лиш це усвідомлювати – для точного калібрування мовної інтуїції треба оцінити міру впливу чинника російської мови в кожному конкретному випадку, оскільки за результат дії русифікації (як і іншого позамовного чинника) можна прийняти ще не вивчені природні й питомі для системи мови процеси. Іншими словами, можна так калібрувати мовну інтуїцію, що вона виявиться деформованою в іншому напрямку – і на типовість таких процесів у ситуації інтерференції мов при двомовності вказував ще 1953 року дослідник контактної лінгвістики Уріль Вайнрайх. У нашій практиці це підтверджується інколи помилковими, але безапеляційними – а тому переконливими – вердиктами українських мовознавців, для яких українська була вивченою мовою вже поверх рідної російської (Іван Огієнко, Олена Курило, Олександр Пономарів та інші – список можна продовжувати).
Крім описаної ситуації інтерференції мов, характерної для всіх мовців, спостережено, що мовні інтуїції лінгвістів часто виявляються спотвореними їхніми власними теоретичними поглядами, що формують певні дослідницькі очікування. Тому їхня інтроспекція при цьому, зрозуміло, втрачає об'єктивність, тобто її висновки потребують експлікаційної (наукової) верифікації.
Але в Україні є ще один момент, який би можна було назвати фактором булевої алгебри і головного чинника.
"Перше завдання лінгвіста – описати, як люди насправді розмовляють (і пишуть) своєю мовою, а не вказувати, як вони повинні говорити і писати. Іншими словами, лінгвістика (принаймні насамперед) є дескриптивною (описовою), а не прескриптивною (чи нормативною) наукою", – писав Джон Лайонз у своєму хрестоматійному "Вступі до теоретичної лінгвістики". У нас же правопис все більше перетворюється на нормативну граматику, а метою граматики стає унормування, а не опис мови.
При цьому принцип правопису зводиться до засад бінарної логіки, що оперує двома значеннями змінних: 1 (істина) і 0 (хибність). Я зовсім не збираюся підозрювати всіх правописних нормотворців у знанні булевої алгебри, але вони фактично застосовують її закони при алгоритмічному формулюванні орфографічних правил: їх, правил, результатом мусить бути однозначне "так" чи "ні"; при виконанні певних умов треба ставити, скажімо, тире, якщо ж умови інші – то двокрапку. І як вогню вони бояться ситуацій, коли за однакових формальних умов автор може вжити або тире, або двокрапку, або – не приведи господи – кому. Оскільки чинників, що визначають правописні умови, може бути кілька, а умова мусить бути бінарною, то доводиться визначати основний чинник, а решту вважати мізерно несуттєвими.
Однак мова не є бінарною системою, хоч би як хто хотів втиснути її в ці рамки. З іншого боку, не можна натомість стверджувати, що мова є нелогічною. От тільки її логіка не бінарна, а розмита, де істинність змінних може набувати будь-яке значення в інтервалі від 0 до 1. Це – зокрема, але не тільки – означає, що дія кількох слабких факторів може перекрити вплив найсильнішого. В просторі понять бінарної логіки осягнути це значить те ж, що нам, тривимірним істотам, осягнути четвертий вимір неевклідової геометрії.
Розмита логіка мови є відображенням процесів нашого мозку, де постійно зважуються і сумуються анáлогові, а не бінарні, зовнішні та внутрішні подразники, видаючи на виході теж небінарний результат – тобто не тільки "так" чи "ні", а й наскільки сильно "так" чи "ні".
Тому мовна інтуїція краще функціонує в письменників, позасвідоме занурення яких у мову є значно глибшим за інших – і які несвідомо керуються при творенні текстів глибинними, часто ще не вивченими її законами. На відміну від науковців, вони не завше потрафлять пояснити, чому правильно саме так, але відчувають цю правильність практично завше, особливо, якщо їх про це не питати.
Інакше кажучи, мовознавці вказують, як правильно говорити, а письменники просто правильно говорять.
І часто, зважаючи на власні лінгвістичні погляди, мовний експерт (а соцмережі свідчать, що в нас таких – по три на кожну пару), раціоналізуючи певний мовний факт, бачить у ньому тільки основний чинник, бо інші для нього неістотні.
Усвідомлюючи цю загрозу, перейдімо до розгляду тих інших аспектів.
Хронологія слова українськомовний, за даними googlebook, починається 30 грудня 1950 року, коли було закінчено редаґування четвертого числа паризького українознавчого збірника за редакцією Ілька Борщака "Україна: українознавство і французьке культурне життя", в якому на 296-й сторінці в рецензії непересічного знавця мови Юр. Шереха (Юрія Шевельова) на праці британського лінгвіста В.К. Меттьюза читаємо фразу "...а Москва не зацікавлена в популяризації українськомовної наукової проблематики".
Через два з половиною роки, в серпні 1953-го, в "Етюдах українсько-росiйських" (10–11 зошит ганноверського збірника "Україна і світ: літератури, наука, мистецтво і громадське життя") теж непересічного Ігоря Костецького вперше друком з'явилося слово україномовний: "З усіх визначень нації одне безумовне: українець це україномовна людина". В цілому за десятиріччя 1950-х можна знайти 10 слововживань українськомовний та 10 – україномовний у відповідно 6 та 9 текстах, усі – за межами УРСР, в діаспорі.
В СРСР слово україномовний вперше з'явилося друком 1967 року – в 4-му номері "Мовознавства" (стаття Г. Їжакевич з прозорою назвою: "Основні етапи розвитку українсько-російських зв’язків в українському мовознавстві"), наступного року з'явилась і повна форма українськомовний (у збірнику з не менш промовистою назвою "Торжество історичної справедливості. Закономірність возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній радянській державі").
Щоправда, обидва слова були у відкритому листі Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", написаному ще в грудні 1965 року, а 1966 року відісланому першому секретареві ЦК КПУ Шелесту і голові Ради міністрів УРСР Щербицькому, але текст цей в УРСР поширювався лиш у самвидаві (книжку опублікували в Мюнхені 1968 року).
Частота вживань двох форм – скороченої та повної – слова (оцінена за ГРАК із врахуванням даних googlebook за 1950–1980-ті роки) перші 35 років була приблизно однакова, але з кінця 1980-х, коли на хвилі національного піднесення зросло запотребування на поняття, окреслене цим словом, і відповідно його почали частіше вживати, частка скороченої форми різко зросла, сягнувши 92% в 2010-х роках.
Аспект кодифікації. Всупереч хронології, в українські словники спочатку було внесено усічений варіант. Це сталося 1994 року, словник називався "Орфографічний словник української мови" (укладачі С. Головащук, М. Пещак, В. Русанівський, О. Тараненко), і наведена вище діаграма пояснює, чому на той час у словник потрапив саме цей варіант.
В 11-томному Словнику української мови поняття україн(ськ)омовності не було, з націомовних були тільки франкофони під словом франкомовний 'який має французьку мову як державну'. 10-й том із цим словом був підписаний до друку 13.04.1979, а перший том, де би мало були поширеніше слово англомовний, – 08.09.1970: оці, власне, 8½ року можуть пояснити його там відсутність. Натомість англомовний є в додатковому томі 11-томного словника 2017 року – як і обидва варіанти нашого слова: україномовний (ілюстроване цитатами з "Голосу України" 1991 року та "Віче" 1993 року) та українськомовний (ілюстроване цитатами з "Літературної України" 1988 року, "Вечірнього Києва" 1991 року та "з інтернету" з вказанням дати 22.02.2014, – але якщо заґуґлити, то виявиться, що це 06.09.2013, "Радіо Свобода", к.ф.н. Ірина Магрицька з Донецька). Зауважу, що в редакційну колегію додаткового тому увійшла проф. Катерина Городенська, яка 2012 року заявляла, що "людей, які розмовляють українською мовою в Україні та за її межами, правильно називати українськомовними". Видко, не зуміла переконати у цьому більшість колегії – зате змогла заангажувати пересічних аматорів мови, які рясно цитували її директиву, а О.Глазова цю фразу навіть помістила в підручник української мови для 10 класу (Харків: Вид-во «Ранок», 2018).
В орфографічний словник варіант українськомовний потрапив раніше – 2009 року (укладачі В.В. Чумак, І.В. Шевченко, Л.Л. Шевченко, Г.М. Ярун), але в російсько-українському словнику Інституту української мови НАН України (2014) цього варіанта в перекладі украиноязычный нема (зрештою, як і російського слова украинскоязычный).
Російський слід. Бронебійним аргументом грамарнаці при нав'язуванні своєї єдиноправильної думки є виголошена підозра на російське походження переслідуваного ними виразу. Як писав молодий Грінченко, "коли маємо два слова на одно розуміння і одно з їх певне українсько-руське, а друге може певне, а може й нї, то мусимо вживати саме певне слово, зоставивши питання про друге до того часу, коли зросте наша фільольоґія". А поки наша філологія зросте, то й про це підозріле було слово забудуть і проблема взагалі вивітриться.
Так і тут. Три роки тому Інститут мовознавства імені O.O. Потебні НАН України (!) опублікував "Мовні розмаїтості від Олександра Скопненка", де автор висварив шановну професорку Олександру Сербенську за те, що вона в публікації 2001 року "без кодифікаційного аналізу" допускала дві форми. І наводить свій "кодифікаційний аналіз":
"Українські словники до початку ХХІ ст. не фіксували прикметників із компонентом МОВНИЙ. Певно, ця словотвірна модель активізувалася під впливом російської мови, у якій слова з компонентом -ЯЗЫЧНЫЙ також з’явилися на початку 1990-х. Чи не інспіровані такі моделі англійською мовою (пор.: ENGLISH-SPEAKING, FRENCH-SPEAKING...)?" [виділення моє, – О.Д.]
Я не буду повторювати, в яких саме словниках минулих століть можна побачити фіксацію прикметників із компонентом -мовний, але відмічу, що клікнувши на BooksGoogle Ngrams, можна побачити, що в 1990-х слова english-speaking, french-speaking в англійській мові зауважити було важко – тоді (та й нині) в тисячі разів частіше вживали anglophone та francophone. І якби Шевельов та Костецький взорувалися на англійські взірці, то ми би ще тоді мали інтернаціоналізми українофон та русофон (які, до речі, пробували запровадити в нас у 2000-ті роки Микола Рябчук та Роман Кісь) і не мали би дискусій стосовно україномовний. Інспірація радше могла бути в польській мові, де Роман Дмовський вжив слово polskojęzyczny у своєму програмовому тексті "Польська політика та відбудова держави" ще у 1926 році ("świadomość narodową polską wśród polskojęzycznej ludności Śląska"). Юрій Шевельов під час війни мешкав у значною мірою польськомовному Львові і міг почути/прочитати це слово – але міг і створити його, бо складених слів із другою частиною -мовний в українській мові на той час (ще раз заперечимо Скопненка) було достатньо.
Але в цитаті Скопненка цікавим є інший момент: вона оприявнює розповсюджене засадниче переконання про вторинність української мови стосовно російської – мовляв, усі неологізми могли приходити до нас тільки через Москву. Тобто якщо є сумніви, чи не походить бува українське слово від російського аналога, то замість того, щоб їх перевірити, відразу виголошується вердикт: це русизм (чи, вибачте, в їхній лексиці –"росіянізм"; а те, що термін русизм може бути латинізмом, у такій голові не вкладається, бо вторинність мусить бути відносно Москви, а не Риму; за такою логікою, германізм мав би називатися, очевидно, німецькізмом, українізм – українськізмом, бо ж, як вони кажуть, заперечуючи варіант україномовний, ідеться про українську мову, а не про Україну; русистика – відповідно, росіяністикою, а полоністика – польськоністикою і т. д.).
В цьому контексті варто нагадати сформульовані американським лінгвістом Ейнаром Гауґеном загальні критерії щодо запозичення: треба, щоб лінгвіст довів відносно кожного запозиченого елемента, що спочатку він існував у мові A, і лише після того, як A і B вперше вступили в контакт один з одним, він з'явився в мові B, а також що цей елемент не міг виникнути в мові B під час самостійного розвитку останньої.
В українській лінгвістиці, як спостерігаємо, достатньо лиш існування аналогічного слова в російській мові, щоб стверджувати про його запозичення в українську.
Отже в руслі критеріїв Гауґена зафіксуємо, що в російській мові слово украиноязычный, за даними googlebook, вперше з'являється в машинописному ізраїльському квартальнику "Діялоги/Диалоги" проукраїнського Товариства єврейсько-українських зв’язків в Ізраїлі 1983 року в перекладі статті Роберта Конквеста "The Forgotten Holocaust": "искусственный голод был полностью локализован, поражая только Украину и украиноязычные районы Северного Кавказа".
Наступного року це слово можна було вперше побачити і в СССР – не тільки в тексті греко-католицького дисидента Йосипа Терелі в теж машинописних "Материалах самиздата", а й в офіційному щорічнику "Славянское и балканское языкознание".
Варто зазначити, що в надісланому в ЦК КПРС авторському перекладі на російську мову своєї праці "Інтернаціоналізм чи русифікація" (1966 рік) Іван Дзюба для перекладу слова україномовний вжив "на украинском языке" (напр., "частка україномовних газет" → "доля газет на украинском языке"), оскільки в російській мові украиноязычный було би неологізмом, запроваджувати який в офіційному листі не пасувало.
На зламі 1980-х а 1990-х років у російськомовній періодиці в УРСР були спроби запровадити слово украинскоязычный (кальку з українськомовний), але воно не прижилося. Що ж до слова украиноязычный, то, як бачимо, цілком можливо, що в російській мові воно є запозиченням з української.
Закид же, що форма україномовний є калькою з русскоязычный парадоксальним чином безпідставний, оскільки в цьому російському слові усічень, власне, нема: калькували би повну форму – українськомовний (те саме можна сказати про польське polskojęzyczny).
Але принагідно глянемо на хронологію унормування в російській мові слова русскоязычный.
Вперше це слово фіксується в журналі "Вопросы психологии" за 1955 рік ("русскоязычный вариант Мак-шкалы"), але залишалось дуже нішевим і з нейтральним значенням російськомовного тексту.
В 1980-х роках його значення поширилося на російськомовних людей і разом з політикою перебудови почало набувати масовості та негативної конотації. Власне через це нове значення слово сприймалося як неологізм: хоча воно ще 1985 року ввійшло у щорічне видання "Новое в русской лексике" (тут було зафіксовано два його значення: 'що говорять, пишуть на російській мові' та 'що видається на російській мові'), наприкінці 1990 року московська "Литературная газета" писала: "Ці слова [русскоязычие и русскоязычные], що виникли, мабуть, нещодавно (в жодному з доступних тлумачних словників їх немає) і, найімовірніше, кальковані з німецької або французької, швидко набули емоційного забарвлення: стали під певними перами в деяких вустах мало не лайкою".
В подекадному словнику нових російських слів "Словарь-справочник по материалам прессы и литературы 80-х годов" дефініції цих двох значень були дещо модифіковані:
"1. той, хто говорить, пише російською мовою; пов'язаний із володінням російською мовою. 2. [перша фіксація другого значення зазначена ще 1974-м роком] створюваний, видаваний російською мовою (у національних республіках СРСР, в інших державах)."
В 1991 році це слово ввійшло в орфографічний словник російської мови, а в 1992-му – в тлумачний, причому тільки з одним значенням: "стосується людей, що живуть поза Росією, для яких російська мова є рідною або другою рідною мовою" (С.И. Ожегов, Н.Ю. Шведова. "Толковый словарь русского языка").
Про відсутність раніше потреби в цьому значенні добре свідчить цитата з московської "Правди" 1990 року: "Розділяти радянське суспільство за принципом «російський» і «російськомовний» – абсурдно і злочинно. Зайве доводити, що мова є основою культури... Той, для кого російська мова є єдиною, якою він мислить і творить, тобто, по суті, своєю рідною, з повним правом може і повинен зараховувати себе до Росії і до її народу, до російської літератури, геть відкидаючи принизливе визначення «російськомовний»... "
Тобто в росіян поняття російськомовності ототожнювалося з російською етнічністю: якщо ти говориш російською – то ти росіянин, а не російськомовний; російськомовний українець міг бути лиш у рамках соціологічної абстракції. Зрештою, з розвалом СССР цей шаблон в їхніх головах не зник – і риторика Путіна є цьому яскравим прикладом.
Тепер гляньмо, яку ж семантику несе в собі поняття україномовний в українській мові.
Додатковий том 11-томного Словника української мови дає таке визначення:
1. Який говорить, пише українською мовою.
2. У якому вживається українська мова; який написаний українською мовою.
Друге значення, на мою думку, варто розбити на три окремі, згрупувавши всі значення (в дужках подано питомий відсоток вказаного значення за корпусними даними ГРАК) за категоріями україномовних суб'єкта (22%), об'єкта (62%), функціонування (12%) та простору (4%):
1. Особа, яка послуговується (рідше – може послуговуватися) українською мовою.
2. Зміст, створений українською мовою.
3. Структура, функціонування якої забезпечується українською мовою.
4. Простір, територія, де домінує українська мова.
На початках поширення цього терміну (1950–1960-ті роки) вага суб'єктного значення була дещо нижчою (10%), а об'єктного – вищою (79%).
У кожному з цих чотирьох значень співвідношення між двома формами україномовний/українськомовний практично однакове: 86–93 відсотки (у 1950–1960-х роках перевага форми україномовний в означенні школи була вдвічі більшою, ніж при інших іменниках, тепер – більша лиш на 5%).
Тобто семантичної диференціації між формами на даний момент не спостерігається.
І на завершення розгляньмо ще один аргумент заперечення форми україномовний – аналогію: мовляв, ми ж не кажемо росіємовний, поломовний чи польщемовний, а російськомовний та польськомовний, значить треба казати українськомовний. Очевидну маніпулятивність цього аргументу (бо ж є загальновживані англомовний та франкомовний) Олександр Пономарів спробував пізніше приховати обмеженням аналогії слов'янськими мовами, хоч при детальнішому розгляді її треба би було тоді обмежити північно-східними слов'янськими мовами, бо хоч і нечасто, але кажуть – і корпус та googlebook це фіксують – болгаромовний, сербомовний, словеномовний тощо. Спробуємо розібратися, чому.
Спочатку про польськомовний. Обов'язковою умовою усічення основ є збереження в похідному слові тієї частини основи, яка несе семантичну інформацію слова (тому частіше є обмеження на односкладові усічені основи) – усічення ж польський до поль- цієї умови не виконує. З тієї ж причини нема й німомовний, а тільки німецькомовний.
Далі. Якщо проаналізувати поширені усічення перед -мовний, то зауважимо, що сполучною фонемою між основами є лиш /o/, а усічення йде до першої від кінця приголосної фонеми, тому мало би бути росомовний, що теж не виконує згаданої семантичної умови (як і у випадках китайсько-, валійсько-, корейсько- тощо).
Так само і білоруськомовний, де кінцевий "с" у білорус- злився з "с" суфікса -ськ- і, відповідно, усічення цього суфікса мало би дати десемантизоване білор- (аналогічно й у випадку десемантизованого угор-).
Співвідношення повних і усічених форм в інших словах, які у двох своїх формах зустрічаються у корпусі ГРАК більше десяти разів (щоб бути більш-менш статистично помітними), показано на діаграмі (з вказанням кількості в корпусі текстів із ними; для розрахунку співвідношення форм слів, які в корпусі зустрічаються менше 50 разів, використовувалися також і дані googlebook).
Глянувши на ці дані, можна зауважити, що частота усічених форм корелює з частотою слова у корпусі – і цей факт, до речі, підтверджує новаторський (монографія "Частота вживання та організація мови" 2006 року) висновок американської лінгвістки Джоан Байбі, що кількісні параметри є суттєвим чинником у мовній еволюції та структурі правил мови.
Унаочнивши наше спостереження графіком, побачимо, що вибудовується чітка (r=0,74) залежність Зіпфового типу:
y = a·x⁻ᵞ,
де y – відношення частоти усічених форм до повних форм,
x – частота слова (в обидвох формах) у корпусі мови;
γ – показник степеневої залежності,
a – коефіцієнт залежності.
Окремо на графіку синьою точкою зазначене місце пари україномовний / українськомовний; як бачимо, ця точка суттєво відхиляється від знайденої залежності. Однак якщо ми нанесемо на графік згадуване вже співвідношення цих форм у мові письменників (яскраво-червона точка), то побачимо, що вона цілком лягає у смугу розкиду даних.
Цей факт я зауважив, коли мій теоретичний пасаж про мовну інтуїцію письменників уже був написаний і записаний, тож можете уявити, як він, цей факт, мене здивував і втішив. Бо ж дійсно дивовижно: така залежність ймовірності усічень від частоти усічуваного слова в мові вперше унаочнена оце тут і тепер, а письменницька мовна інтуїція, не знаючи кількісних характеристик, постійно оперувала цим глибинним правилом. На відміну від загалу, який під впливом базованих на поверхневій раціоналізації рекомендацій деяких мовознавців часто уникав усічених форм.
Колись оксфордський філософ мови Пітер Стросон зазначив, що "всілякі поверхневі граматичні паралелі, або глибоко закорінені фігури чи метафори, або невідповідні моделі чи картини можуть заволодіти нашим мисленням і привести нас до парадоксу, абсурду, міфу чи безнадійної плутанини".
Власне, моя розвідка ще раз підтверджує це спостереження.
26.09.2023