ПЕРIОДЪ НОВЫЙ.
В. ПРОЗА.
20. Василь Чайченко¹).
Мѣжь руско-украиньскими письменниками въ Россіи є двохъ, котрыхъ имя й прôзвыща (фамиліѣ) зъ огляду на тамошнє лихолѣтє народне выявити не можна, тому-що за деяки̂ письменни̂ творы могли-бъ они дôзнати чималои напасти вôдъ спасителѣвъ россійскои державы. Коли-жь обережный Опанасъ Мирный авторови сеи исторіѣ литературы не хотѣвъ подати нѣякихъ звѣстокъ про своє житє²) то смѣливый Василь Чайченко не жахавъ ся написати дещо про свôй молодый вѣкъ и про свôй теперѣшній побутъ³), изъ-за чого можна вже лекше пояснити напрямъ деякихъ єго творôвъ. Ось що́ пише самъ Чайченко до автора сеи исторіѣ литературы про своє житє й про свои змаганя литературни̂:
„Я народивсь р. 1863. у Харкôвщинѣ въ панськôй сѣмьи, и зъ-малку завсѣгды балакавъ по-московському, бо инакше у насъ у сѣмьи не балакано й навѣть не дозво́лювано балакати. Вывчившись дуже рано читати й прочитавши до 13. рокôвъ дуже багато (опрôче „Енеиды“ та Гребѣнчиныхъ „Приказокъ“ — все по-россійському), я чотырнадцятого року, бувши школяромъ изъ третьои ґимназіяльнои клясы, прочитавъ Шевченка, и зъ того часу почавъ писати по-вкраинському (доси писавъ тôльки по-московському). Анѣ „Енеида“, анѣ Гребѣнчини̂ „Приказки̂“ на мене не зробили вплыву, — я ихъ вважавъ за кумедійни̂ жарты. Шевченко зробивъ зъ мене заразъ же украинського націонала (хочь и чудно се казати про хлопця 13—14 рокôвъ), — його поезія була вже минѣ не жартомъ, а його „Кобзарь“ зробивсь моєю Евангелією. Я почавъ писати по-вкраинському, заразъ же й писати усячину: починаючи зъ вѣршѣвъ та кôнчаючи словарями! (14 рокôвъ!) Отъ-же середъ тôєи обстановы, середъ якои я бувъ, я зустрѣвъ и одъ старшихъ, и одъ товаришѣвъ за-того саме ворогування до мого „хахлачества“, и тымъ минѣ довело ся зазнати чи-мало гôркихъ хвилинъ зъ-за цього“...
„До 17. рокôвъ я бувъ зовсѣмъ одинокій на своєму новому шляху, и тôльки вôсѣмнацятого року, не стерпѣвши своєи самотности (ще важчои черезъ те, що я потрапивъ ще въ гôрши̂ обставины, бо, змушеный кинути вчиття та заробляти собѣ хлѣбъ власною працею, опинивъ ся я середъ гнилого повѣтря россійськои канцеляріѣ), вдав ся я зъ листомъ до д. Івана Левицького-Нечуя, пославши йому на зразокъ кôльки своихъ вѣршѣвъ. Вôнъ минѣ вôдмовивъ, але, на мôй превеликій жаль, намъ не довелось листуватись пôсля кôлькохъ уже листôвъ. Але мушу йому дякувати вельми, бо й тыми небагатьма листами, що́ написавъ вôнъ до мене, вôнъ пôднявъ мого духа въ-гору, и ледви чи не знає вôнъ самъ, скôльки разôвъ и якъ щиро дякувавъ я йому потôмъ за його до мене прихилънôсть. И коли вже маєте про мене що́ писати, то я бажавъ бы, щобъ не минули Вы цѣєи моєи подяки незнайомому минѣ, але дорогому до мене прихильникови. Вôнъ одôславъ деяки̂ мои вѣршѣ въ „Свѣтъ“, и тамъ рокôвъ 1881. та 1882. (якъ дôзнавъ ся я зъ „Покажчика“ М. Комарова) и були вони друковани̂ пôдъ псевдонимомъ „Иванъ Перекотиполе“. Вôнъ же направивъ до мене й д. Старицького, що́ лагодивъ тодѣ „Раду“, и такимъ побытомъ почавъ я друкувати свои писання“.
„Почавъ — на превеликій мôй жаль! Мало освѣченый, недбалый навѣть про форму вѣршову, понадруковувавъ я чи-мало такого, що́ вельми потôмъ його соромивъ ся. И доси не можу розгорнути своихъ „Новыхъ пѣсень та думъ“ (Кіѣвъ, 1887), не почуваючи сорома. Правда, зрозумѣвши свои помылки вже тодѣ якъ процензурованый рукописъ бувъ у Києвѣ, я зъ усѣєи силы протестувавъ проти того, щобъ цю книжочку выдавати (хоча й не мôгъ нѣчого зробити), але-жь не можу не соромитись того свого минулого нехлюйства, и коли часомъ трохи й выправдо́вую себе, то хиба тымъ, що я бувъ самъ, и нѣхто минѣ не порадивъ кращого, — анѣ приватво, анѣ друкомъ. Зрозумѣвши-жь свои помилки, я почавъ уже дбати про те, щобъ мои роботы большь належали до литературы, нѣжь до макулятуры. Можете зрозумѣти, скôльки працѣ (мабуть даремнои) положивъ я на те, щобъ повыробляти купу своихъ невыробленыхъ вѣршѣвъ, и скôльки я ихъ знищивъ, не вдѣявши нѣчого!“
„Скоро (р. 1881.) дôзнавъ ся я про Галичину, — побачивъ „Дѣло“, а р. 1883. и „Зорю“, — то заразъ зъ усеи силы прихиливъ ся до Галичанъ, не вважаючи на те, що тодѣшня мова у тыхъ часописяхъ до того спиняла мене, що я читавъ уже р. 1885. перекладъ „Новорôчныхъ дзвонôвъ“ Диккенса такъ, якъ бы воно було по-польському (— мова, що́ я тодѣ ѣѣ знавъ тôльки трôшки). Отъ же незабаромъ я впевнивъ ся, що прихильнôсть свою буде минѣ не съ-такъ то легко выявити дѣломъ. Я почавъ посылати и въ „Дѣло“ и въ „Зорю“ вѣршѣ, оповѣдання, переклады. Справдѣ р. 1884. „Зоря“ дещо зъ того надрукувала⁴), але все инше систематично одкидало ся. Я дуже добре розумѣю, яки̂-то невыроблени̂ були тодѣ мои працѣ, але я сподѣвавъ ся, що минѣ хочь напишуть про це. Тымъ часомъ нѣхто й не озвавъ ся, а працѣ часомъ клало ся багато. Ще „Зоря“ инодѣ яку дрôбничку друкувала, а вже що „Дѣло“....⁵) Я кинувъ у його зовсѣмъ посылати, здаєцця, пôсля того, якъ, переклавши въ-двохъ зъ М. Загôрньою „Сагайдачного“ Мордовця та пославши половину „Дѣлови“ (вкупѣ зъ иншимъ) я мавъ одмовою — саме погордливе мовчання. Въ „Зорю“ я посылавъ за-того всѣ свои оповѣдання (рокôвъ 1891. та 1892. друковани̂ у „Зорѣ“-жь, або въ „Калєндарѣ“ „Просьвѣты“ та въ иншому), не лѣчучи вѣршѣвъ, и завсѣгды стрѣвавъ одно: не велике бажання мати зо мною дѣло. Тôлъки д. Ив. Франко озвавъ ся р. 1886. до мене: одъ його дôзнавъ ся я, що мои працѣ варти̂ друку. За це повиненъ я йому дякувати... Впевняю Васъ, що, якъ бы не моя непохитна впевненôсть, що́ мусимо мы, Украинцѣ зъ Австріѣ та зъ Россіѣ, жити въ найближчихъ зносинахъ, та що мушу я такъ чи инакъ досягти того, щобъ минѣ дали змогу робити (я бажавъ зъ усеи силы робити), — якъ бы не ця впевненôсть, то я мôгъ бы зневѣритись въ своєму дѣлови тымъ найбôльше, що россійська цензура и въ Россіи минѣ не давала пôльги. (Кажучи: зневѣритись въ своєму дѣлови, я кажу, звѣсно, про себе, про свои роботы, а не про вкраиньсько-руську справу)“.
„Такъ тягло ся до 1890. року, коли дякуючи д. д.Володимирови Шухевичови, Костеви Панькôвському та Василеви Лукичеви, я на-рештѣ придбавъ собѣ право працювати на користь тôй идеи, якôй бажаю вôддати своє життя“.
„Отъ и все, що́ я можу сказати про себе! Додамъ хиба те, що я сподѣвавъ ся тыхъ гострыхъ докорôвъ, яки̂ одержавъ (друкомъ и приватно) за свою замѣтку „Галицьки̂ вѣршѣ“, — сподѣвавъ ся, ще пишучи цю замѣтку⁶). Але, хоча роботу ту написавъ бы я теперь зовсѣмъ не такъ, я все-жь не жалкую, що ѣѣ надрукувавъ: моя любовь и поважання до галицькихъ дѣячѣвъ литературныхъ вымагає, щобъ я казавъ имъ правду. Я не можу инакше казати, коли я такъ думаю. Инакше казавши, або мовчавши, я дурити-му людей, а значить — и не любити-му и не поважити-му ихъ. Додаю ще, що въ гострыхъ моихъ увагахъ побачили бôльше гострости, нѣжь у ихъ справдѣ є“....
„Въ Россіи дбаю теперь найбôльшь про народне читання, н тымъ выготувавъ до выдання кôльки книжечокъ зъ своимъ пôдписомъ и безъ його, — вони друкували ся У Киѣвѣ, у Харьковѣ, у Одессу, у Москвѣ“...
„До друку можна покористуватись всѣмъ тымъ, що́ пôдписане „Иваномъ Перекотиполемъ“ або „Василемъ Чайченкомъ“. Иншихъ моихъ псевдонимôвъ прошу не выявляти, и выразно цього бажаю“.
[...]
_______________________________
¹) Порôвн. коротку згадку про Василя Чайченка въ „Зорѣ“, 1891. р., стор. 237.
²) „Исторія литературы рускои“ въ „Зорѣ“, 1891. р., стор. 49.
³) По-переду писавъ Чайченко ось-що до Костя Панькôвского про сю справу: „Що́-до моеи біоґрафіѣ, то минѣ здаєцця, що життєписъ такого литературного дѣяча, щô ще не выкôнчивъ своєи дѣяльности, не може мати цѣны уже черезъ одно те, що переведецця на исторію його персонального життя, а се рѣчь зовсѣмъ мало цѣкава, бо публицѣ треба знати литературни̂ вчинки письменникови̂, а не те, якои годины вôнъ устає, чи ляга, — це рѣчь малои ваги. Та я власне й не знаю, що́ я мôгъ бы сказати про себе цѣкавого. Хиба рôкъ, коли народивсь, та деяки̂ пояснення про литературну дѣяльнôсть, — такъ двѣ-три уваги,— отъ и все. И коли забажає д. Огоновський, то я залюбки це йому дамь“.
⁴) Въ „Зорѣ“ 1884. р. надруковано три коротки̂ стихотворы В. Чайченка та й два прозаични̂ писаня, се-бъ-то казку „Чудова дѣвчина“ (стор. 119—120) и біоґрафичну статью п. з. „Джонъ Бровнъ, першій борець за вызволъ американськихъ невольникôвъ“ (стор. 177—179).
⁵) У фелєтонѣ „Дѣла“ надруковано 1890. р. оповѣданє Чайченка п. з „Непокôрный“ (ч. 55—57) и лєґенду зѣ далекого Сходу п. з. „Зрадникъ“ (ч. 113).
⁶) „Галицьки̂ вѣршѣ“. Критична статья В. Чайченка у Львôвскôй „Правдѣ“; томъ III., 1891; выпускъ 8., стор. 103—111; — выпускъ 9., стор. 150—158; — выпускъ 10, стор. 200—206.
[Зоря. 1892, Ч. 19, С. 373–375]
[...]
* * *
Василь Чайченко зворушивъ чи-мало галицко-рускихъ письменникôвъ, написавши въ „Правдѣ“ критичну статью п. з. „Галицьки̂ вѣршѣ“¹). Чайченко намагавъ тутъ доказати, що галицко-руски̂ поеты, Маслякъ, Франко и и. не вмѣють вôдрôзняти своє вôдъ чужого, — що въ вѣршахъ тыхъ поетôвъ ображує украиньске ухо мова зъ москализмами, зъ польонизмами та трохи чи не зъ ґерманизмами, — ображує и наголосъ, и метръ, и рифмъ. Въ наслѣдокъ сеи статьѣ утворилась справжня полемична литература, бо ось Чайченкови вôдповѣвъ въ „Зорѣ“ навпередъ Иванъ Франко, заявляючи мѣжь иншимъ ось-що: „Якъ властиво повинни̂ бы писати ти̂ поеты, коли-бъ имъ було заборонено уживати такихъ слôвъ народныхъ, яки̂ вони чують довкола себе? Чи вони всѣ мусѣли-бъ ѣздити надъ Псьолъ та надъ Сулу, вчити ся украиньскои мовы? И яку властиво украинську мову вважають обовязковою панове пуристы? Мова Квѣтки, Шевченка, Котляревского та Метлиньского для нихъ за-мало чиста“....²)
Вôдтакъ появилась въ „Зорѣ“ статья Украинця, М. Школиченка.³) Вôнъ сказавъ, що въ сѣй справѣ виновати̂ оба, Чайченко и Франко. По єго думцѣ „вина ихъ не въ тому, що зачепили вони цѣкаву рѣчь про чистоту нашои мовы, а въ тому, що зачепили не такъ, якъ треба. Чайченко заявивъ, що писати-ме свою критику тôлько на користь языку, — коли-жь почавъ писати, то зъѣхавъ на авторôвъ и не пошановавъ ихъ авторського самолюбства. Спôткавшись зъ цимъ Франко, заразъ-же спалахнувъ, и, хочь сказавъ, що не буде заступатись нѣ за кого, заступивъ ся и за себе и за своихъ товаришѣвъ по письменству. Заступаючись не вдержавсь, щобъ не шпигонути, Чайченка, — отъ и выйшло зъ цього не користь языку, а тôлько причѣпки та докоры“...
Коли-жь Школиченко намагавъ боронити Чайченка проти Франка, то Илья Кокорудзъ заступивсь за галицко-рускихъ поетôвъ и въ статьи „Причинокъ до спору языкового“ ⁴) писавъ мѣжь иншимъ ось-що: „Я не буду спорити зъ Чайченкомъ, чи языкъ галицько-руськихъ поетôвъ єсть чистый, чи нечистый, –– хочу тôльки звернути увагу всѣхъ, щô занимають ся и слѣдять за розвоємъ языка руського въ письменствѣ, на спосôбъ критикованя Чайченка и пригадати деяки̂ обставины, вплываючи̂ на розвôй языка, на котри̂ Чайченко призабувъ. Чайченко критикуючи каже, що сей выразъ — москвицизмъ, а той польонизмъ, сей рутенизмъ, а той — церковщина, що ся конструкція — ґерманська, а той акцентъ — неправильный и т. и. Пытаю ся, на чôмъ оперъ ся критикъ, выдаючи таки̂ суды ? — де критеріюмъ?... Ото Чайченко самъ себе ставить ареопаґомъ, свôй языкъ, котрымъ пише, и свою сторону, въ котрôй языка навчивъ ся.... Най буде Чайченко найлучшимъ белєтристомъ, най знає 15.000 слôвъ украинсько-руськихъ, — то всежь таки не може братись за серіозну критику языка безъ попередъ высказаныхъ праць. Инакше стане ся, якъ и дѣйсно стало ся, що се слово, котре находить ся въ письмахъ Котляревського, Квѣтки або Шевченка, буде уважати Чайченко за чуже, а то тому, що вôнъ єго въ своѣй сторонѣ не чувъ, а тыхъ творôвъ основно не перестудіювавъ. Хосеннѣйше отже було-бъ, взятись Украинцямъ (за примѣромъ Галичанъ) по-переду до такихъ праць, якъ исторія та исторично-порôвнуючій словарь языка, бо тодѣ показало-бъ ся, що не одно слово, що́ кому выдає ся церковнымъ або москвицизмомъ, є найкрасшимъ, дуже давнымъ, питомымъ народно-руськимъ словомъ, котре противно Москалѣ собѣ присвоили. — Перейдѣмъ теперь до обставинъ, вплываючихъ на розвôй языка литературного, на котри̂ Чайченко въ своѣй критицѣ призабувъ. Сй обставины суть безперечно инши̂ на Украинѣ, а инши̂ въ Галичинѣ. На Украинѣ по указѣ зъ р. 1876. ограничено розвôй языка тôльки на белєтристику, — очевидно поле за вузке для розвою языка такъ великого народу. И въ тôй-то белєтристицѣ выстарчає для письменникôвъ языкъ, котрого навчились вôдъ люду безпосередно, а то тымъ бôльше, що вони брали безъ свѣдома кожде выреченє люду за добре, за своє, не достерѣгши, що й тамъ могли бути польонизмы, або москвицизмы... Однакъ не може выстарчити языкъ люду нѣ у насъ, нѣ у жадного иншого народу, коли вôнъ приходить въ ужитє въ тыхъ галузяхъ науки й на тыхъ поляхъ житя людського, де простый людъ не выступавъ, — отже певныхъ понять не мавъ и тому для тыхъ понять и слôвъ не утворивъ. Въ такôмъ отже широкôмъ ужитю, якъ є широки̂ течіѣ житя людського, найшовъ ся языкъ руській въ Галичинѣ“....
Мѣжь-тымъ „Галицкая Русь“, орґанъ Руссофилôвъ у Львовѣ, пôдъ заголовкомъ „Недорозумѣнія сепаратистовъ“ стала передруковувати отъ-ту критику Чайченка (1891; чч. 157. 158. 159. и 160.), та намагала доказати, що Украннцѣ вважають галицку мову за „карикатуру малорусского языка“, ба, навѣть єи не розумѣють, — що въ загалѣ „галицкій сепаратистъ не понимаетъ украинского, а послѣдній первого, а всѣ разомъ не понимаютъ себе взаимно“. Не забула-жь „Галицкая Русь“ и за Чайченка, бо заявила, що вôнъ пише не по-малоруски, — що не знає нарѣчія не то галицкого, ба й украиньского.... Вôдтакъ Украинець А. Хванько, доторкуючись до тои справы, написавъ статью „Наша языкова скрута та спосôбъ зарадити лихови“.⁵) Вôнъ заявивъ, що Чайченко сказавъ неправду, буцѣмъ-то всѣ Украинцѣ не читають галицкихъ вѣршѣвъ. Вже-жь стрѣчавъ вôнъ чи-мало Украинофилôвъ, котри̂ таки не люблять читати вѣршѣвъ, анѣ галицкихъ, анѣ украиньскихъ. Тôльки-жь тутъ винна не мова творôвъ, а змѣстъ.... Опроче запримѣтивъ Хванько, що знає такихъ Украинцѣвъ, котри̂ переписували цѣлу збôрку Франка „Зъ вершинъ и низинъ“. Вôдтакъ звѣвъ вôнъ до купы ось-яки̂ свои думки: 1) „Слова, якихъ вживають Галичане, и яки̂ декому здають ся польскими та россійськимн, часто єсть и на Вкраинѣ. — 2. Є въ нашôй мовѣ слова безперечно чужи̂: польски̂ та россійськи̂, але таки̂, що́ выкидати ихъ не ли́чить, бо вони вже стали рôдными, и народъ ихъ геть краще розумѣє, нѣжь деяки̂ т. зв. „щиро-народни̂“. — 3. Багацько слôвъ, що́ скидають ся на чужи̂, є щири̂ русько-украинськи, се-бъ-то въ дусѣ мовы: quasi-москализмы живуть въ устахъ нероссійськои Украины, а quasi-польонизмы є въ давнихъ руськихъ памятникахъ, коли Польоніѣ Русь ище не знала. Тымъ-то, щобъ критикувати мову, треба докладно пôзнати ѣѣ геть усю, мову всѣєи Руси-Украины... Инакше-жь легко впасти въ помилки; отъ и въ Чайченка дещо є щира правда, дещо — непевне, а дещо –– зовсѣмъ не до ладу. Поки-що „со оружіємъ и дрекольми“ ити на багато деяки̂ слова не выпада“....
Ажь ось озвавъ ся и самъ Чайченко въ тôй справѣ, дôзнавшись, що „Галицкая Русь“ передруковала зъ „Правды“ єго замѣтку про „галицки̂ вѣршѣ“ и вылаяла єго въ словѣ вôдъ себе. Вôнъ заявивъ, що „Галицкая Русь“ помиляє ся, кажучи, що Украинцѣ-Русины зъ Австріѣ та Украинцѣ-Русины зъ Россіѣ одне одного не розумѣють, та що ворогуючи проти Москалѣвъ и не маючи власнои мовы „стремлять ся“ перейти до польскои. Вôдтакъ сказавъ Чайченко ось-що: „Маненька спôрка про мову у галицькихъ вѣршахъ — се наше хатнє, сѣмйове дѣло, мы його рѣшимо въ своєму гуртѣ и певне той рѣшинець не на користь буде нашимъ ворогамъ. Мы промѣжь себе, въ своєму гуртѣ, можемо й про далеко важливѣйши̂ речи сперечати ся, але це нѣ трохи не пошкодить намъ ити до однôєи меты вкупѣ, — и таки̂ люде, якъ Франко, все-жь сидѣти-муть на покутѣ въ украинськôй хатѣ, въ тôй хатѣ, щб й на порôгъ до неи не вступлять баламуты, прихильни̂ до встрявання въ чужи̂ справы.... Мы були, єсть и будемо Украинцями-Русинами, и не хочемо бути нѣ Поляками, нѣ Москалями. Але мы й не ворогуємо нѣ зъ Поляками, нѣ зъ Москалями, бо се наши̂ найближчи̂ родичѣ, наши̂ славянськи̂ браты, — мы тôльки бажаємо бути тымъ, чимъ єсть, и зъ цього становища не поступимось нѣколи“....⁵)
Трохи зъ-годомъ надруковано въ „Зорѣ“ двѣ знаменити̂ статьѣ Лосуна (Ивана Верхратского) н. з. „Въ справѣ языковôй и декотри̂ замѣтки про книжки для украинського люду“ („Зоря“, 1892; стор. 137—138; 157—158; 173—175) и „Замѣтки языкови̂“ (ibid., стор. 433—435; 454—455; 472—474). Си̂ двѣ статьѣ написавъ Лосунъ зъ поглядомъ на критичну статью Чайченка „Галицьки̂ вѣршѣ“. Въ першôй своѣй статьи („Въ справѣ языковôй....“) натякнувъ Лосунъ навпередъ на теє, що намъ довелось недавно прочитати критику на языкъ галицкихъ письменникôвъ вже не вôдъ тыхъ людей, що́ у насъ лишень спинюють природный розвитокъ языка народного, але вôдъ чоловѣка щирого, письменника знаного, котрый однакожь приквапно до критики взявъ ся. Опôсля спôмнувъ Лосунъ про невесели̂ обстановы, середъ котрыхъ припало розвиватись нашôй словесности, а вôдтакъ заявивъ, що й найспеціяльнѣйша студія надъ языкомъ людовымъ сама не выстарчає: треба увзгляднити належито дѣла нашои литературы новѣйшои и старшои.
Вôдтакъ переходить Лосунъ до розбору слôвъ, наклеймованыхъ Чайченкомъ яко „ненародныхъ“. Вôнъ доказує, що деяки̂ зъ тыхъ слôвъ находять ся въ поезіяхъ Шевченка, та що трохи-не всѣ они живуть доси въ устахъ народу. Дальшне звертає вôнъ увагу критика на се, що на Украинѣ почали писати скорше по-чисто-народньому, та й що таланту проявилось тамъ бôльше, нѣжь въ Галичинѣ. Але-жь зъ другои стороны Галичане въ дечôмъ станули высше Украинцѣвъ. Именно що-до языка самого видимо у галицкихъ народовцѣвъ напрямъ, выробляти литературный языкъ малорускій, и зъ-вôдтôля така честь у Галичанъ-народовцѣвъ зарôвно для нарѣчія украиньского, якъ и для всѣхъ нарѣчій малоруского языка. „Инакше Украинцѣ“, — каже Лосунъ. „Они трохи-що-не цурають ся нашимъ галицькимъ нарѣчємъ зъ рôжными єго пôдрѣчями и говорами. Єсть то велика хиба, коли зважимо, що власне Галичина проявляє прехорошій матеріялъ языковый, можучий не лишень обогатити словню малоруську, але загаломъ сіяти красою въ вѣнку иншихъ бесѣдъ славянськихъ. Коли Галичане залюбки студіюють творы писателѣвъ украинськихъ и выписують собѣ слова украинськи̂, то Украинцѣ, подыбавши въ галицькихъ писаняхъ яке слово, котрого не чули въ своѣмъ повѣтѣ, оклеймують єго яко „польське“, або „московське“.... Друге, чимъ Галичане станули трохи высше Украинцѣвъ, єсть терминольоґія наукова.... Все тоє повинно спонукати Украинцѣвъ близше заняти ся литературою галицькою, студіювати творы галицькихъ народныхъ писателѣвъ“.⁶)
Опôсля не годить ся Лосунъ безъусловно на те, що́ говорить Чайченко про устарѣлôсть слôвъ Шевченка и другихъ давнѣйшихъ клясикôвъ украиньскихъ. А далѣ каже вôнъ, що у новыхъ украиньскихъ писателѣвъ багато находимо слôвъ новыхъ, здає ся, утвореныхъ (се-бъ-то кованыхъ), котрыхъ розбôръ и значѣиє неразъ наводить трудности. Отъ и у самого Чайченка находимо слово „невковирный“, а не знаємо, чи се слово людове, чи авторомъ утворене.⁷)
Коли-жь отъ-си̂ замѣтки Лосуна обмежали ся тôлько що-до кôлькохъ слôвъ, уважаныхъ Чайченкомъ ненародными, то въ другôй статьи „Замѣтки языкови̂“ наводить сей критикъ багато слôвъ, котри суть чисто-рускими, дарма, що ихъ Чайченко вважає недоладными. Лосунъ зъявляє сю думку, що єсли йде рѣчь про одинъ языкъ литературный якъ для Галичины, такъ для Украины, то нехай дѣйстно буде въ проявахъ литературы, въ языцѣ литературнôмъ тая взаимнôсть, тая спôльнôсть, що крѣпить и оживляє.⁸) Тому-то въ утвореню цѣльного литературного языка треба, именно пôдъ зглядомъ лєксикальнымъ, увзглядняти всѣ нарѣчія, — бо неразъ слово льокальне може дати самый пригôднѣйшій и красшій терминъ. ⁹)
Вôдтакъ по думцѣ Лосуна замѣтки Чайченка що-до формъ граматичныхъ суть по найбôльшôй части односторонни̂ и хибни̂. Сей критикъ каже, що, коли-бъ Чайченко студіювавъ пѣснѣ галицко-руского люду, тогдѣ мабуть въ значнôй части змѣнивъ бы свôй судъ.¹⁰)
Дальши̂ цѣнни̂ свои замѣтки про наголосъ въ рускôй мовѣ та про литературну стôйнôсть теперѣшнихъ стихотворôвъ галицкихъ и украиньскихъ кôнчить Лосунъ отъ-сими словами; „Замѣтки подани̂ нами мають лишень на цѣли звернути увагу землякôвъ не на однô може доселѣ не добачане, або, по нашôй думцѣ, хибно поняте, при чôмъ однакожь мы далеки̂ вôдъ того, щобы кому предписовати законы. Гадка гадку родить; про тоє вымѣна гадокъ дѣлає благодатно. Приказувати писателямъ поодинокимъ, якъ мають писати, було бы дѣломъ зовсѣмъ безплоднымъ и пустымъ, а навѣть смѣшнымъ. Духа не можна такъ мяти и гнести до вподобы, мовь тѣсто. Правила въ письменнôмъ языцѣ живого народа не можуть накидоватись, а зовсѣмъ природно вироблюють ся загаломъ письменникôвъ. Розбираючи пытаня языкови̂ и роздумуючи надъ ними можемъ про тоє лишень подати раду письменникамъ, котру вони, єсли пригодить ся, не инакше, лише зъ власнои волѣ, доброхôть можуть приняти“.¹¹)
Хоча отже критична розвѣдка „Галицьки̂ вѣршѣ“ могла вразити галицко-рускихъ письменникôвъ, — хоча въ нѣй Чайченко явивъ ся неначе диктаторомъ на поли руско-украиньского письменьства, то все-жь не була она безъ хôсна въ поясненю взаимныхъ вôдносинъ литературныхъ мѣжь Украинцями й Галичанами. Вже-жь Чайченко бажає якъ найкрасшого розвитку рôднои литературы, тому-то пише вôнъ , що „украинська литература та украинська интелиґенція на́-вôчь намъ зростає бôльше й бôльше, и вже не далеко той часъ, коли й та, й та будуть стôльки дужи̂, що вже нѣяка людська сила не зôтре насъ зо свѣту“.¹²) И справдѣ, коли молодый, талановитый Чайченко, щô въ кôлькохъ рокахъ зъявивъ плôдну дѣяльнôсть въ рôзныхъ напрямахъ литературныхъ, пожиє въ здоровлю ще хочь трийцять лѣтъ, то збогатить вôнъ уже самъ одинъ чи-мало рôдну словеснôсть творами справжньои литературнои стôйности й докаже свѣтови, що наша литература не є такою вбогою, якою була до недавного часу. Тôлько-жь не роздроблювати Чайченкови своихъ силъ у змаганю литературному! Єму писати найпаче коротки̂ повѣсти побутови̂ й популярни̂ книжки, — въ довшихъ же повѣстяхъ изъ-за палкои своєи вдачѣ не придержує ся вôнъ подекуды єдности дѣѣ въ оповѣданю. Але-жь и довши̂ єго повѣсти та й бôльша часть єго стихотворôвъ зъявляють стôйнôсть художницку. Опроче Чайченко вмѣє идею національну погодити зъ реализмомъ въ писаню, и зъ-за того йде вôнъ слѣдомъ за Иваномъ Нечуємъ-Левицкимъ, а подекуды й перевершує сего письменника почуванємъ горячого патріотизму, дарма, що повѣсти Нечуя-Левицкого вважають ся доси лучшими вôдъ повѣстей Чайченковыхъ. Кобы на Руси-Украинѣ було десять такихъ Чайченкôвъ, то мабуть уже въ десятьохъ рокахъ наша литература зайняла-бъ вельми поважне мѣсце мѣжь литературами славяньскими, а идея національности зъєднала-бъ усѣхъ сынôвъ матери-Украины до спôльного змаганя въ хосенъ дорогои батькôвщины!
___________________
¹) „Правда“, 1891; стор. 103—111; 150—158; 200—206.
²) „Зоря“, 1891; стор. 355—358.
³) ibid.; статья п. з. „Чайченко и Франко“, стор. 396—397.
⁴) ibid., стор. 471—472.
⁵) Додатокъ до замѣтки „Галицьки̂ вѣршѣ“. („Зоря“, 1891; стор. 476—477).
⁶) „Зоря“, 1892; стор. 173—174.
⁷) „Невковирне писанє“ значить: невправне, недоладне писанє. Тутъ годить ся запримѣтиты, що Чайченко, хоча пише гарно, користує ся подекуды такими словами й фразами, яки̂ декому зъ Русинôвъ-Украинцѣвъ не можуть вподобатись; н. пр. кшталтъ, стороччє (столѣтє), покремезнѣйшати, сахнути ся (жахнути ся), скорити ся (змучити ся), рехтельни̂ рисы, найуряженѣйша свѣтлиця, почуваты себе гарно, и т. и.
⁸) „Зоря“, 1892; стор. 433.
⁹) ibid., стор. 454.
¹⁰) ibid., стор. 472.
¹¹) ibid., стор. 474. — Вôдповѣдаючи на ти̂ пять статей Франка, Школиченка, Кокорудза, Хванька й Лосуна, Чайченко написавъ ще розвѣдку п. з. „Кôлька слôвъ про нашу литературну мову“. („Зоря“. 1892 ; стор. 297—298; 310—314).
¹²) ibid., 1891; стор. 477.
[Зоря, 1893, Ч. 3, С. 54–55. ]
13.10.1892