Сим разом хочемо бесідувати трохи обширнїйше, до чого спонукує нас сама важность справи. Язик бо єсть нашою найдорогоцїннїйшою спадчиною, котру плекати повиннисьмо як найстараннїйше.
Подані нами замітки в чч. 7. 8. і 9. „Зорі“ обмежали ся лишень що до кількох слів добродієм Ч. уважаних ненародними. По нашій думці не належить тих слів, яко живучих в устах кількох мілїонів люду обрікати на смерть лише задля того, що вони не уживають ся нашими земляками за кордоном. Як же би то виглядало, єсли би ми цурались на пр. слова „лучше“ загально на Україні уживаного тому, що того слова в Галичині між селянами не чути, бо люд наш скрізь говорить „ліпше“. Єсли іде річ про один язик лїтературний як для Галичини, так для України, то най же дїйсно буде в проявах лїтератури, в язицї лїтературнім тая взаїмность, тая спільность, що́ кріпить і оживляє.
Тая спільность по нашій думцї виробить ся наконечно тогдї, єсли іменно під зглядом лєксикальним всї наші нарічя дадуть одвітний прилив і підсилити муть тим побитом головну ріку т. є. язик письменний малоруський. Що до форм граматичних, то і тепер вже по головній части переважають у нас в письмі форми українські. Не уживаєм форм місцевих: пшеницє, пшеницї, єк, євір, девєт, сє, сьї, што, вун, стул, двур, зурниця, гуркый, пузній, сеса́, сесу́, цесу, суда́ (= сюда, сюди), щос, щобис знав, ходилим, смот, смотте, теї, меї, свеї, тею — а також форми: водов, добров, своєв в прозі майже не подибати. Отта́к українські писателї не можуть жалуватись, мов би то галицькі народовці не узглядняють форм українських. Україна зовсїм природно впливала і впливає на наш язик письменний в Галичинї.
Коли-ж галицькі народовці високо почитають і всюди величають поетів і писателїв українських, так инодї Українці для кількох дуже незначних нарічевих одмін дивлять ся сторч і трохи не гидують словесними плодами своїх братів.
Правда Українців трохи чи не пять разів більше, ніж Русинів галицьких. Вдруге: у Українців лїтература в народнім напрямі почалась скорше і видала більше талановитих писателїв. нїж в Галичині. Втретє: культурні обставини, серед котрих припадає Русинам жизнь коротати, інші на Україні, а в Галичинї. Чого доброго, в самій Росиї тії обстанови неоднакі (пр. в Кіївщинї а на Підляссю). В Австриї виступають ріжницї єще різше: інакше на галицькій Руси, інакше на Буковині, а ще інакше на Руси угорській.
Тож зовсім не можна приміняти тую самую міру при оцїнюваню просьвітних змаганій в ріжних сторонах нашої вітчини. Тому то всяке диктаторське починанє — по нашій думцї — не мати ме успіху у нас, буде то лише мрія, котра розібє ся о дїйстность. Хоть би і найталановитший писатель з України диктовав нам закони, не знаючи або не хотячи знати обстанов Русинів галицьких — так єго слова перегомонять пусто без наслїду — а то само і Галичанин міра чи Україну своєю галицькою мірою не вдїє нічого.
От хоть би і добродій Ч.! Частує нас назвою „український“ — то значить хоче льокальну назву узагальнити, отож таки виступає у него під певним зглядом „провінционалїзм“. Менша про тє, я-б радо з ним згодив ся і пішов за більшостю з охотою. Та що-ж? коли дїйстность показує що іншого. У нас в Галичині сьпіває люд часто про Україну, та через „Україну“ розуміє далекий край пр. в пісьнї:
Конец греблі шумлят верби — верткі зелененькі,
Вібирав ся в Україну хлопец молоденький.
Наш люд в Галичині, на Буковині і в Угорщині називає себе Русинами, Руснаками, руськими людьми, а свою віру називає прямо „руською“ — звеліть же мілїонам нашого люду, щоби себе взивали „Українцями“, а наш обряд „українським“, а коли вас люд послухає, тогдї всї охотно підем за радою д. Ч.!...1)
Рівно і що до язика самого видимо у д. Ч. певну нетерпимость. Д. Ч. нераз уважає слово злим, тому що єго не чув. Та годї! один не може всього сам провірити. Коли-ж, добродію, Ви якого слова не чули, так почуйте від тих, що́ чули, що́ так само, як Ви, люблять і почитають рідний язик. Загальниками годї збути річ важну. От хоть би і що до слова „невковирний“. Я мимо тоє, що специяльно занимаюсь малоруським язиком, не знаю, що значить тото слово. Питав і других: нїхто у нас того слова не розуміє. Я далекий від того, щоби тоє слово порікати або вважати єго негарним тому, що я єго не чув. Бо єсли дїйстно то-є слово живе в устах люду, так має право єствовати. Мені так видавалось, що воно утворене; коли-ж кажете, що воно дїйстно людове, так звольте ласкаво подати точно місцевость, де іменно того слова люд уживає і в якім значіню, наводячи, о скілько мож, численні приміри. В науці загалом, от- так і в фільольоґії, нема жерців — як вірно кажете — а єсть студия і провірюванє. Тому і просим Вас о поясненє.
Про такі слова, як „измінник, мозг“ і говорити нїчого: ніхто їх в оборону брати не буде. Коли-ж стрічає ся у того самого писателя то „мозок“, то „мозг“ — то в кождім злучаю доказує се недбальства язикового, котре заслугує на догану, бо-ж в малоруськім неможлива форма інша, як мо́зок, genit. мозку cerebrum, а мо́зочок cerebellum.
Вмоляти у нас рідко уживає ся [гл. Пис. Котляревського вид. з р. 1882. ст. 235.] так Зевеса умоляє.
Луна значить: 1) Feuerschein, луна пожарна, у Лемків подекуди: яснина (cf. psl. ясьнина splendor) або заря пр. заря-велич = велика луна пожарна. 2) Wiederhall, лусна, відгомон. 3) Mond лат. luna.
Моро́з люту́є, аж скрипи́ть,
Луна́ черво́на побілїла. (Шевченко: „Марина“).
В остатнім значіню у нас уживає ся дуже рідко і лише в поезиї, котра, як звісно, в певних разах любить класти слова рідші, незвичайні.
Одміни в бесїдї находять ся навіть на шару́ зовсім невеликім, н. пр. порівнаймо нарічє Лемківське з Бойківським, з Гуцульським, з Подільським..., але всї тії одміни не такі то великі, щоби при добрій воли з ними не можна освоїти ся. Розличні говори, які в нашім язицї стрічають ся, дають запоруку, що так красний і богатий язик, коли розвине ся, як слїд, засияє пишно в лїтературі і стане гідно в крузї інших образованих язиків європейських.
Що д. Чайченко говорить о незрозумілости галицьких писаній, тоє самоє мож в рівній майже мірі сказати і о писаних українських: і в них попаде ся не одно слово то незвісне галицькому людови, то вживане у нас в значіню зовсїм іншім. От хоть би у Шевченка:
А із коріння тихо, любо
Зелені парости ростуть.
Звичайному читачеви нашому видасть ся чудно, як то па́рости можуть „тихо“ рости — а прояснить ся єму тогдї, коли скажете, що тут українське „тихо“ значить тоє самоє, що галицьке „поволи“.
Возьміть Кулїша „Орися“, та прочитайте Галичанам, а найпаче хлопцям: „слава Богу, що хоть на кручу вибрав ся“ — не зрозуміють, бо в Галичині „круча“ значить: вир, колубах, місце, де вода сильно крутить ся — і мусите пояснити, що в українськім круча значить обривистий беріг, стрімка скала (іменно над водою).
А з зборника творів Єремії Галки прочитайте:
І кинули у льох, щоб з пацюками
Та з жабами голодну смерть приняти.
Одним видасть ся те зовсїм чудно, другі піймуть фальшиво. Треба знов толковати: пацюк значить в українськім щур, die Ratte; Галичане же зовуть „пацюком“ вепря, кабана, а „пацята“ поросята.
Або в Єнеїдї Котляревського: (Петербурзьке виданє р. 1862).
Лїнтяй, ледащо неробоче,
А сильний і товсти́й, мов бик. (стор. 238).
Зрозуміють, хоть і кажуть у нас місто лїнтяй „лїнюх“, та се менша річ. Але доходите дальше на стор. 239.
А то сидить в брилї, в кереї,
З товстою книжкою в руках.
Тут мусите толковати бриль = капелюх; кере́я=плащ, верхня одежа; — „товста книжка“ зрозуміють: затовщева, засмальцьована — і треба пояснити: товсти́й значить в українськім те, що у нас грубий, одже: груба книжка.
Або у Основяненка (Пархімове снїданнє) „Нї жовати, нї ковтати не можна“ піймуть фальшиво; треба толкувати: українське ковтати (зр. лемківське скельтувати, старопольське zekltać) тоє самоє що ликати; тому укр. сльози ковтати; — в східній Галичинї, іменно в Гуцульщинї: ковтати, колотати = klopfen, тому ковта́ч, колота́ч = довба́ч, дятел, picus, Specht.
„А кучка нї трохи не позначилась“. Не зрозуміють. Мусите толкувати: куча, кучка в укр. значить купа, купка; оттак змисл такий: з купки (хріну) мало що і убуло, купка ледви що зменшилась, ледви знак, що поменшала. — В галицькім нарічю значить куча, кучка Schweinstall інакше хлїв, у Лемків: кутец, на Полїсю: свинюшник.
Як вже в попереднім письмі наменув, єсть инодї вирази і реченя не злі вправдї, котрих однакож із певних зглядів (признаю зовсїм місцевих, загородкових, закутних, а оттак тїсних) в Галичинї оминати треба, єсли хоче ся служити з пожитком ідеї малоруської літератури. (Що в тій лїтературі головну ролю грати муть писателї українські, шкода і доказувати: бо і число тут рішає, і як згадано, сама вартость творів писателїв України). Годї-ж бо задля кількох слів, котрі можуть бути спинячкою в наших зовсїм властивих обстановах — теряти цїль головну — інакше була би то небачность непростима. Не маємо ми вправдї дуже великих сальонів, бо наша інтелїґенция майже вся незаможна, та все-ж в домах наших сьвящеників (котрі своїм патриотизмом головно піддержують в Галичинї руського духа) та урядників суть певні приєми загально приняті, котрих терзати не можем. Якби то звучало у нас: „погукайте панночку в саду!“ — „наші паннунцї грають на фортепянї і вигукують або вигойкують пісьнї“ ; — „ добре єму вело ся — аж ту він бебех! в могилу. — а він старому пуць! в ноги“ — і кілька інших вираженій, котрими не стоїть ані Україна, ані Русь галицька, а котрих оминаючи можемо лишень підсобити спільному дїлу. То наша думка, котру не зродила мрія, а дїйстность наших галицьких обставин. Безперечно кождий тямучий Русин признасть, що реченє „на кім женити ся“ зовсім добре — а предсїнь скажіть в товаристві „він на ній женив ся“, а буде се у нас разити незвичайностю. Тут шкода говорити про тїсноту поглядів, про „мертві души“ і пр., бо нараз не дасть ся усунути запона, що її довгі часи уткали. А треба також і тоє памятати:
Schick’ dich in die Welt hinein,
Denn dein Kopf ist viel zu klein,
Dass die Welt sich schick’ hinein!
І д. Ч. живучи межи нами, може нераз здвигнув би раменами, та згодом-перегодом таки нагнув би ся і казав „оженив ся з нею“.
Ми вже вперед сказали, що і межи людовими словами належить дїлати вибір. Суть і межи галицькими словами декотрі, яких нїколи не мож розповсюдняти на ниві лїтературній. І так на пр. кажуть Лемки на постріленого заяця „перебздикнув = перекинув ся коміть, — тим часом коло Радехова говорять „мелькнув“, „перемелькнув“ — єсть також interjectio: мельк! мельк! ¹) — сама річ, що лемківське слово в сім злучаю відкинем яко тривіальне.
Треба також тоє тямити, що часом яке слово, що́ вживає ся на Україні дуже часто і єсть оттак там загальним, в Галичині виступає в устах люду лише де-не-де місцево. І так українське слово „притьмом“ чув я в устах неписьменного Бойка коло Синевідська; там-же чув я також хороші, хоть у нас прерідкі слова: звеліти („як пан звелют, то принесу“), вода шибка (= нагально, наремно пливуча jäh hinüberstürzendes Wasser), струмінь, камочок (Steinchen) і пр. Може бути, що неодно слово галицьке не хибує і Україні, тілько там уживає ся лише подекуди.
Коли д. Ч. уважає слово „дроганє“ недоладним, так я спорити не стану, то слово книжне — але прошу нам подати красше т. є. одвітнїйше слово українське, хоть би і дуже льокальне, а ми з вдякою залюбки приймемо.
Та все-ж осьміляємось просити о прецизию вираженя — бо напр. слова „гук“ (або з приставним з „згук“) місто „звук“ не приймемо, бо у нас гук 1) starker, dumpfer Schall, Getöse, гук грому, гук гармати; 2) grosse Menge, має голубів гук = має богато (много) голубів — — — гук сердечної пісьнї, гук сверщків польових (цьвіркунів), гук пчоли (часто на Українї бджоли, а у нас коло Залїщик: бжоли), приятний гук, гук бзенячого комара, милі, мягкі гуки рідної мови, ледве-чутний (слишний, дослишний) гук — се у нас були би противорічности, просто чудасїя — таке саме добро, як „балакати про важні речи“ (балакати plaudern!), річ поважна „полата тобі душу“ і тим подібне юродство язикове. О льокальнім значіню слова „гукати“ була вже перше бесїда.
Товстий борщ, товста печеня не подобає ся д. Ч., той приводить пісьля говору своєї околиці: ситий борщ, сита печеня. У нас на Поділю (на Подолї) також кажуть: „ситі воли“ — gemästete Ochsen, fette Ochsen, на Україні подекуди „гладкі воли“, „жирні воли“. Однакож звичайно в Галичині ситий або ситний, а товстий не єсть все одно. Бувши в Київі їв я не товстий вправдї, але дуже скусний²) і ситенький борщ з баклажанами.³) Любови́на⁴) єсть дуже ситна, але не товста. — Ситий означає властиво: 1) satur, satt н. пр. аби ситий і одїтий — а про гроші менї байдуже; наїв ся до сита — а доперва дальше значінє 2) sättigend, nahrhaft, сита їда́; а єще дальше і лишень місцеве: 3) gemästet, fett, feist, ситі воли. Що до значіня 1. гляди перелицьовану „Єнеїду“ Котляревського стор. 16.:
Були Троянцї пяні, ситі,
Кругом обуті і обшиті,
Хоть голі прибріли, як пень
Властиве значінє товстий 1) fett; тому: товщ genit. товщи gen. fem., товстїнь gen. товстени Fett в укр. жир,⁶) товстюх, товстяк Fettbauch, — а відтак доперва 2) dick (на Україні). Грубий значить у нас dick, грубе дерево dicker Baum; adv. за-вгрубшки = der Dicke nach, dick в укр. завтовшки, грубань, грубаль Dickbauch, dicker Kerl, грубаня, грубаля dicke Frau. Подібно як товстий змінило своє значінє властиве, так і сухий, котре значить: 1) trocken, dürr, суха земля, сухий пісок; а відтак 2) mager, hager, суха ко била, як скипка.
Правда, що товстий в значіню dick уживає ся майже скрізь на Українї і лише в Галичинї воно невигодне задля двузначности. Та суть також певні льокальні значіня слів, котрих в лїтературнім язицї нїяк не мож заводити. І так на пр. говорять коло Залїщик: насипати води місто налити, налляти, сип води = лий води, без уживає ся на пр. у Лемків (також тут і там коло Львова) місто через, „без зелене житко вода тече“ das Wasser rinnt durch’s grüne Kornfeld; а знов брез, през в значіню durch, через і в значіню ohne, без, н. пр. ішов брез тот хотар, през містечко, брез воду, — а хижа брез даху eine Hütte ohne Dach; през насїня ohne Samen.
Луч здає ся мені не так скоро викинути, по крайній дірі в Галичинї. Того слова я ніколи не чув в устах люду, та полуграмотнпй навіть селянин читаючи „лучи сонця“ розуміє добре.
Хлопець а мальчик не єсть все одно. Місто „мальчик“ як би вже притьмом випало, мож би, думаю, уживати маляк, малик, маличок.
Рішучо не поділяємо гадки д. Ч., що до слова смотріmи. Від Львова почавши аж по самий окраєць руської людности на захід Ви почуєте: смотрити (до IV. кляси). Коло Янова під Львовом чув я „висмотрити гроши“, ото-ж в значіню „ausspähen“. В Страчи під Львовом: „посмотри під стріхов, там ключ захований!“ — А в Близянцї на самому крайчику руського населеня, докола Мазурами окруженого, говорять: „смотріти“ (до кл. III.). Що більше: жена сьвященика, родом з ІІоділя, сказала раз було, в Близянцї „піду подивити ся на поле“, чим не помалу счудовала білу челядь, а одна жінка з сусїдного села Коростеньки, сьмілїйша від других, таки не втерпіла кажучи: „їмость, та де-ж на поле подивити ся — не подпвити ся, а посмотріти!“ Розуміє ся своєю наївностю лише розсьмішила „їмость“. — О скілько я міг дошатрити, єсть в слові смотрити, смотріти відтінок значіня: уважно глядіти, наглядати, досліджувати, шукати. У Лемків і Русинів Мармарошських: смот, смотте = смотри, смотріте.
Сущник глагольний просьвіченє, просьвіщенє зовсім правильно утворений від part. praet. pass. просьвічен, просьвіщен, а дуже легко зрозумілий, єсть про тоє допустимая, добіч частїйше уживаного „просьвіта“.
Клякнути, заклякнути. У нас кажуть „овес вкляк, закляк“, „руки заклякли з студени“, — „ставати на вколїшки“ сего у нас простий люд не зрозуміє, а говорить клячати.
Д. Ч. більший ворог позичаню слів, нїж кованю; в тім по части згоджуюсь. Та д. Ч. хоче, щоб слово було утворене „гарно“. Та всім подобатись годї: що для одного чачо, то для другого може бути бридь бриденна. Як на мене, то я требую від слова ново утвореного, щоби воно було правильно і в дусї нашого язика утворене, а відтак, щоби виражало понятє, о скілько мож, точно і опредїлено. Слово звіт = Bericht не подобаєсь д. Ч.; тим часом єсть в старослов. слово вѣштати — loqui; в бойківськім нарічю: завічати = предсказовати, заповідати; єсть слова: совіт, одвіт, привіт, одвічати, одвітувати. Але може хто замітить: так звіт а совіт слова тії самії? Так єсть! Тут приміняєсь так зване зріжницьованє (Dіfferenzirung). через котре в бесіді инодї тим самим словам в формі зміненій придаєсь значінє друге, н. пр. збити на прах, а стерти на порох. Льокально у Лемків: сруб (хижи) = хата єще без даху; а зруб = рубаний ліс. — В тім, коли д. Ч. подасть на „справозданє“ не зичене нї в кого, а щире слово, то з вдячностю всї єго приймуть, а і я слово „звіт“ відкину.
Гомінниця у д. Ч. також собі невдаха, бо в текстї би треба перекладу. Та „без муки, нема науки“ або годї, як каже Українець „не терши, не мявши вареничків попоїсти“. Там, де того слова ужито (пр. в фізицї), там кождий єго зрозуміє, хто схоче зрозуміти; а питаюсь д. Ч., чи нїм. Resonanzboden або польське oddzwięcznica зрозуміле першому лїпшому нїмецькому або польському мужикови? Гомінниця завсїгди пригадує гомін, гомонїти і здаєсь менї утворене тоє слово зрозумільше, по крайній мірі нашій інтелїґенциї, нїж слово „невковирний“, котрого у нас в Галичинї таки нїхто не розуміє нї з люду, нї з письменників. Та д. Ч. най зволить і тут утворити інше лучше слово, а тогдї „гомінницю“ відсунем.
Доскулити, доскуляти, доскулювати уживане людом коло Дрогобича н. пр. доскулив голод; на Україні говорять: дошкулити. „Дошкульний“ ужив в письмі вперве Номис („дошкульно бє“). Єсть то слово людове, так само, як „докучний“, Тих слів я не зачіпав.
„Мовний мотлох“ по нашій думцї єсть зіставлене хибне. Мовний, розмовний значить у нас говіркий, бесїдливий, а мотлох, коло Дрогобича мотлош (кор. мет) значить: сволоч, наброд, збрід, брідня. „Мовний мотлох“ то так якби: „говірка́ сволоч“. Тим часом д. Ч. хотїв виразити: гаканина, галаканє, недорід язиковий, суміш язикова, язичє.
„Ссяєво“ уважаю словом зле утвореним. [Наросток иво (ево) творить сущники з пнів глаголів першої або четвертої кляси, означаючі твориво (материю) пр. прядиво, печиво, паливо, учиво (Lehrstoff, Lehrmittel) etc.]. Коли-ж примітка тикає ся лише форми сіяєво — то примітити мушу, що укр. ссяти в Галичині звучить сияти, а на Буковині: „сніяти“.
веремя. Д. Ч. ремствує против „жерців“, а сам доразу прорікає: anathema sit! Розглядїм, чи „веремя“ дїйстно „ламане“ слово і чи потребує виправки. Старословенським брѣгъ, брѣмя одвічають в малоруськім форми берег, беремя (укр. і гал. оберемок!). Виступає тут так звана повноголосность, яка єсть головною примітою руських язиків (нашого малоруського і великоруського). Старословенському врѣмя одвічає в руськім форма повноголосна веремя, уживана в горах іменно у Гуцулів (гл. „Знадоби до словаря южноруского“ И. Верхратского 1877 р. стор. 6). Отта́к форма веремя єсть спеціфічно руська, повноголосна форма; форма же время уживана рідко і у наших писателїв, пр. у Котляревського, Шевченка... єсть старословенська. Гуцульське веремя (або льокально веремє) значить то, що бойківське ве́дро = хороша погода. Хоть і виказалисьмо, що слово веремя не єсть покиртавіле, а видає форму примітно руську, то таки з того не снуєм заключеня, щоби тим виразом притьмом набивати наші писаня. Для граматика єсть тоє льокальне слово важне і цїкаве; для белетриста лише тогдї пригідне, коли подає образцї з гуцульського житя і наводить Гуцулів місцевим нарічєм говорячих. Загально уживатись не може „веремя“ так само, як і хороше впрочім слово бойківське „ведро“.
Фаля, фаленька уживає ся коло Залїщик; укр. форма филя = Welle межи галицьким людом не звістна. Суть то лишень звуково одмінні види того самого слова.
Земський по моїй думцї допустиме. У люду чув я: земляний, земльовий, земній, земський; каже ся: райський, майський, пільський (пільська ластівка; миш пільська = польова), то чом же не казати земський побіч земній. Земські втїхи = irdische Freuden. В Ванївцї: земська миш = sorex, Spitzmaus.
Спочати, припочати; полокати (побіч рідшого у нас полоскати) учуєте майже в кождім селї Галичини.
Дотикати або доторкати землї в Галичинї зовсім звичайні вираженя. Що тикає ся == рос. что касаєтся; — тиче або втикає свій ніс всюди і пр.
Заткнути perf. я заток побіч заткнув (порівнай: замкнув і замо́к).
предся, предсїнь, претцїнь, прецїнь льокальні форми галицькі.
Нич (з середним звуком и)⁷) уживає ся у Лемків і по моїй думцї слово добре, на Поділю же нїчо, нїщо. Форма в Жовківщинї і декуди в інших сторонах в Галичинї лучаюча ся „ніц“ зовсїм непридатна в руськім.
Жир в Галичинї зове ся Frass, Nahrung der Thiere (т. є. властиве того слова значінє cf. жерти або жерети, коло Дрогобича ужив. fressen); тому: качка жирує = шукає за жиром. — Буковий жир = буква, буков, треугольні орішки бука, служачі на жир лїсовій зьвіринї, пр. дикам (диким кабанам) ; — дальше значене єсть жир (укр.) = товщ, смалець.
Гризти (кого) уживає ся також в значіню журити, грижа або гризота Kummer, Bedrängniss. загриз ся на смерть = з журби тяжкої умер.
Туда, тамтуда, суда (місто сюда) уживає люд коло Залїщик.
Бездна уживає ся у Бойків, инакше безодня.
Струя, струйка уживають часто у нас в книжках; у люду коло Тернополя чув я струга. „Іди на стругу шмате прати“.
Збруя. (Котляревского перел. Єнеїда стор. 259.):
І пень мов лицар в збруї був
А в Жовківщинї сьпівають:
В богацкої дївчинойкі нї краси нї сили,
Бо богацку дївчинойку зброї прикрасили.
(властиве значене слова зброя = наряд, убір, вбране). (Далї буде).
Лосун.
______________
1) Позволимо собі зауважати, номенклятура людова не може в тім зглядї бути доґматом. Звістно прецї, чому д. Чайченко радить уживати слова „українсько-руський“. З назви „руський“ виходять непорозуміня (гл. от хоч би критику Ол. Пипіна на „Исгорію рускои літератури“ д-ра Ом. Огоновського). І не може бути інакше, наколи словом; „руський“ буде означоватись і те, що д. Ч—ко та переважна більшість наших письменників і учених радять називати „українсько-руський“, — і те, що ми загально називаємо „московський“. Люд не може ту давати виключної директиви. І Вп. Авторови статї не вистарчає слово „руський“ до означованя того, до чого д. Ч—ко радить уживати слово „український“, і він уживає слова „мало-руський“, котре прецї також не є людове. — Ред.
²) властиве значінє слова „мелька́ти“ єсть невиразно визначуватись в дали. — Л.
³) ску́сьний (в Стебнику коло Дрогобича) = смачний, smaczny, schmackhaft. — Л.
⁴) баклажан = pomme d’ amour, помідор. — Л.
⁵) любови́на зове ся в Жовківщині чисте, хороше мясо без товщи. — Л.
⁶) У Котляревського (гл. Писання вид. з р. 1862. стор. 94.: „За, те, що жирно дуже їли“). Жирно = товсто, скоромно. — Л.
⁷) У Лемків єсть звуки ы, и, і. — Л.
[„Зоря“, 1892, ч. 22, с. 433–435]
(Далї.)
Сейчас слово повседневне в устах нашого люду.
Старушка слово рідше, але уживає ся і на Україні, і в Галичині (гл. „Записки о южной Руси“ Кулїша. І. 219). Одна таки старушка не втерпіла („Дума о козацькій жизни“).
Коло Щирця чув я межи людом „старуха“ і „старух“ = старий чоловік. Чи вишло би то в користь нашому язику, єсли би ми „прочищуючи“ викидали синоніми, нехай покаже примір слїдуючий: Поле баба в горо́ді.— Бідна старушка ледве: дише. — А то старуха танцює! — Наша старуня добре радить. — Старуся-старунечка добренька. — Наша панї старушка — вже сама ходити не може. — Коли-б відкинули старушку, старуню і пр., а задержали лише баба, то богато-б зискали. Вишло би і таке: панї баба не може сама ходити.
Воґромний, оґромний уживає ся межи нашим людом досить часто. Ґ місто г стрічає ся тут так, як в слові ґардий місто гардий. Раз чув я хлоп „огроменний“.
Мрачно, помрачно уживає ся коло Станїславова і в інших околицях Галичини. Щоб тя замрачило! (проклон = морока на тебе!)
Крівля, криша пісьля Якова Головацького між людом уживане, = дах, нїм. Dach, покришка = покривка (майже скрізь).
Яр genit. яри значить у гірняків тоє самоє, що весна; тому то каже ся: яра пшениця, яре жито = що сїє ся на яри. „Ярец“ у Лемків значить ячмінь.
Пристанище або пристановище уживане на Поділю. „Що-б мав хоть на зиму яке пристановище“.
Накормити або покормити коні – у нас уживає ся загально; що іншого конї напасти (на луцї).
Впрочім слово книжне, та все нам воно любійше, нїж врештї, зрештою (!), а і місто решта уживалибисьмо раднїйше прік genit. проку, в старослов. прокъ (порівнай Основяненка „Конотопська відьма“: „А проміж грядок з розсадою та буряками та прочою овощою“. Том II, ст. 84, виданє з р. 1858).
Пробудити ся (imper. пробудись) у нас звичайно уживає ся; слова досаднїйші: продрухати ся, пробуркати ся.
Д. Ч. каже „треба не тільки, щоб пень був наш, а щоб наше було і те, що поперед його, і те, що пісьля його, та щоб наше було значіня в слові“. — Від коренїв творять ся пнї слів, а до пнїв додані наростки (Suffixe) і приростки (Praefixe) надають доперва певне значінє виразам. На пр. кор. пи, опредїлен. писк, пень глагольний (infinit.) писка, наросток ти; пискати, — запискати на пищавці (лемківськ.). Говорити о осібних специяльно малоруських корінях і наростках годї — а також і пнї більшою частю спільні всїм язикам славянським. Коли-ж кажемо: краплистий (крапля), сочистий (сок), колосистий (колос) — то зовсім не можу знати, чому не вільно утворити від роса „росистий“ — а і селянин наш Вам скаже „заросиста трава“.
Боязливий, боягузливий уживає ся людом коло Щирця і інде.
Згадати випадає, що єсть єще доля слів, котрих в язицї літературнім не ужити, хоть і годї сказати чому. І так пр. доскональний, досконалий уживає ся у нашого люду досить часто; я і сам питав ся тото слово ввести в язик лїтературний. Та дарма, таки пізнав, що воно в руськім якось звучить погано, так і полишив мій намір. Так само з українським словом завжди, котре тут і там також в Галичинї пр. в Жовківщинї уживає ся побіч все, завсе, завсегда, всегда. Воно наше ухо разить — тай годі. Тут також належать частицї: же, жеби, ажеби, нїжелї, анїжелї — вони до лїтературного язика не ввійдуть, так само, як не уживане тепер староруське абовѣмь.
Дуже правдиві суть слова д. Ч. „Здаєть ся, що якби ми пильнїйше вчили ся своєї мови, то незабаром впевнили ся-б, що богато слів позичених чи скованих через те, що, мов, нема своїх, мусїло-б зникнути, бо знайшлись би на ті розуміня готові в народній мові“. Сї слова лише піддержують мою передше висказану думку про утворенє цїльного лїтературного язика: треба, іменно під зглядом лєксикальним узглядняти всї нарічя — бо нераз слово льокальне може дати самий пригіднїйший і красший термін. Тому , то і почитаєм всї наші нарічя яко природні притоки оживляючі і засобляючі наш язик лїтературний. Слїдує про тоє збирати пильно материяли язикові межи нашим людом в ріжних сторонах. Чим богатша буде синонїміка, тим спірнїйше пійде вирука при гляданю одвітних термінів.
Вся бесіда д. Ч. про те, що я нїби кажу про якийсь осібний „язик галицько-руський“ єсть того рода, що і одвічати годї. Хто цїлу мою статю прочитає, той такий виснує вислїд, що я називаю наш язик малоруським; коли-ж говорю о українськім або галицькім нарічю (се сказане коротке, але: далеко недокладне, бо-ж тих нарічій більше!), так розумію, що вони частинами того самого язика малоруського. Коли-ж в плинї бесіди сказав язик галицько-руський у галицьких писателїв, то розумів через тоє, тло язикове тих галицьких писателїв, котрі старають ся виробляти письменний язик малоруський. Подібно кажем: язик Котляревського, Основяненка, Шевченка, Кулїша, Нечуя — і в голову нїхто не покладе, щоб „язик“ Котляревського був відрубний від „язика“ Шевченка в народнім зглядї.
В поодиноких подробицях можем і яко живі люди мусим різнитись, хоть через тоє, що висказуєм певні одмінні гадки, зовсім не хочемо ярити распрі в родинї. Як дуже почитаємо твори лучших писателїв українських, так бажаючи їм ширшого ходу межи нашою нераз дуже забагливою публїкою, мусим нагнути ся в декотрих малих річах до єї смаку і до єї требуваній. І так н. пр. творитця або творицця, це зовсїм мене не разить — та загал галицької інтелїґенциї не хоче того приняти (дарма, хоть і люд наш над Дністром в многих околицях говорить це = се, ца, цеца, цеса = ся, сеся) і задля такої дрібницї, як ця, це відкидає — по крайній мірі тепер — нераз і найлучшу книжку. Не лучше-ж. щоби публїка читала наших поетів України хоть би в видї не много зміненім (говорить ся, се) — нїж, щоб їх зовсїм одкидала. Ремствувати безоглядно задля того, що змінює ся Шевченка, не єсть зовсїм справедливо, коли уважить ся цїль головну. Адже-ж і Нїмцї змінюють подекуди Ґетого і Шілєра в читанках одвітно потребі. Правда, такі зміни (іменно у нас) найчастїйше виходять в некористь творів самого автора. Та годї! маючи важнїйше на оцї, мусимо сим разом менше важного недобачати.
Єсли з одної сторони по части вражала нас тота певность, з якою осуджував д. Ч. декотрі слова загально у нашого люду вживані, зовучи їх „чужими“, так з другої знов сторони не мож заперечити, що не одно показане добродієм Ч. зовсім оправдує ся. „Чудно обоє воняли“ і в галицькім і в українськім тоє самоє значить. Наперед належить одмітити: чудний wunderlich; befremdend (одже в значіню злім), — а чудовий wunderbar, чудесний, польськ. cudny; тому то польське cudnie piękny = чудово хороший, чудово красний, чудесно красний; відтак воняти значить тепер у нас: видавати неприятний запах; дарма, хоть і учено нас в школах „воня“ то само що запах, Geruch; так було дїйстно в староруськім, і тому каже ся „благовонне кадило“; вонючий, вонющий тепер означає „смердячий“. Гуцули зовуть удуда (Upupa epops) вонєчка „бо вонєєт“ т. є. смердить.— Запах же тепер переважно значить Wohlgeruch, тому укр. пахучий, запашний. в східн. Галичині декуди пахущий, лемківськ. пахнячий = wohlriechend. — Рівно і реченє „на жінку в зад подивитись“ і декотрі інші суть хибні. Словолад (Syntax) у галицьких письменників загалом богато має помилок і не буде інакше, єсли наші письменники в Галичинї не звернуть бачнїйшої уваги на язик лучших писаній українських або таки на словолад галицького люда. Сама річ, що і тут треба дотепности, снаги віддїлювати здорове, ядренне від хирного, покиртавілого або перенятого від сусїдів. Хоч і як залюбки вживають галицькі писателї „до нїкого, перед нїким, з нїким, за нїким“ і пр., та все буде такий словолад разити ухо руське. Шкода тут і покликуватись на Лемків говорячих: „до никого, перед никым, з никым“ — бо той спосіб вираженя єсть там перенятий від Мазурів. Правильно по руськи звучить: нї до кого, нї перед ким, нї з ким, нї за ким, так як говорять не лишень на всїй Українї, але переважно і наш люд в Галичинї. В руськім „до нїкого“ то таке саме добро, як би по польськи сказав: ni do kogo.
Коли-ж cловолад у галицьких писателїв нераз храмає, то инодї і у вкраїнських не все гаразд. От хоть би і реченє: „причина лежить в тім“ — місто причина в тім або причина єсть в тім; розуміємо під тим місто розуміємо через те і пр. Та все-ж взагалї в українських писанях чистїйша бесїда, нїж в галицьких. Але се лише посьвідчає, що наші обставини в Галичині далеко не такі то дуже відрадні тим більше, що межи самими Русинами, не зважаючи на їх невеликі сили, панує роздор і роздроб.
(Конець буде).
Лосун.
ЗАМІТКИ ЯЗИКОВІ.
(Конець.)
Що до форм граматичних: суть замітки д. Ч. по найбільшій части односторонні і хибні. Коли-б д. Ч. студийовав пісьнї галицько-руського люду, тогдї-б, здає ся, в значній части змінив свій суд. В пісьнях людових подибати можна навіть такі зіставленя, як: білов рукою, тихов водою часто навіть на Поділю. Межи людом лучають ся форми поміш, в однім селі далеков дорогов, в другім сусіднім далекою дорогою. Чи то так можна одним махом пера рішити „не наші форми“, то річ інша. Правда, що слідує в прозї для одностайности писати genit. доброї, злої (не дивлячись н. пр. на лемківські форми доброй, злой), та друга річ в поезиї, де єсть так звана licentia poetica. Вже Котляревський позваляв собі під зглядом форм певної свободи. Тут наводим цитати з петербурзького виданя писаній Котляревського з р. 1862.
И самой тихою порою, стор. 20.
Трохи не виперсь з йо́го дух, стор. 31.
У вікна деякі глядїли (35).
Холодний лив ся з йо́го піт (54).
Подумать о біді своєй (122).
Но річ така богоугодна (141).
Захріп старий во ввесь свій ніс (179).
Но зла Юнона не дрімає (81).
Троянськой крови забажав (191).
Богів се воля! — вірте мнї (198).
Мовляв, нехай покой ’му вічний (200).
Яка-ж одвага в смутне время (202
На вічность памяти своєй (212).
Бо всї на йо́го і напались (212).
Свого́ - ж держа ся уговору (213).
Як над пашней хурчать снопи (224).
Без звук нам в гостї навязав ся (226).
З собой всїх шахраїв веде (239).
І бистрим бігом все колише (240).
Комлицкой буркою прикрили (249).
Вам дасть Єней міцной кабаки (250).
Видючой смерти він бояв ся (250).
Що наложив тут головой (259).
Чого передо мной лукавиш? (254).
Соломой їх обволїкають (265).
Що без вінця вдовой осталась (260).
Царицї сей прокляту рать (274).
Уже мнї жизпь і так солона (276).
Латину з злостию сказав (276).
Щоб сильною своєй рукою (278).
Всяк ратник чва́нив ся собой (279).
І в самій смутній сїй порі (289).
На ньо́го всї баньки́ пялили (291).
Качаєтця од гірькой болї (295).
Єней од речи сей змягчив ся (296).
Таких форм уживав Котляревський, котрий не лише був одарений знаменитим талантом, але також природно і плавко говорив по українськи. Всї ті форми суть оправдані, бо живуть в бесїдї українського люду.
Ворог і враг се дитольоґія, яка в подібних злучаях буває і в других язиках.
Vocat. людскости, смерти! вважає д. Ч. „польонїзмами“ — тим часом чув я коло Тернополя в устах селянина, котрому погоріла хата: „смерти, смерти, де ти ся забавляєш?“ Селянин той був неписьменний і не умів говорити по польськи. Що до прийменників ід, д, до, к, ко. у, в, во (в укр. у, в, во, ув, вві) — то всї вони мають основу в людових говорах, а в пісьнях людових всї ті форми стрічають ся.
Тоє самоє тикаєсь більшою частю і заміток про форми глагольні. Буду знав, буду косив, буду робив уживаєсь побіч буду знати, буду косити, буду робити; у Гуцулів часто: му знати, му косити, му робити; (му = іму), у Українців: знати му, косити му, робити му. Д. Ч. допевно знана пісьня людова:
Що я бідний буду дїяв,
Що я жита не посїяв і т. и.
Форми ляг, спішать (спішуть), станув, став суть у нас повседневні.
Форми полетїв бим, говорив єм суть у нас загально уживані. Лемки навіть кажуть: ходив єм, ходила єм, ходило єм; ходили єсме, ходили єсте (зр. старосл. ходилъ ѥсмъ, ходила ѥсмъ, ходило ѥсмъ; ходилн ѥсмъ, ходили ѥстє). Тиї форми суть старинні, а лучають ся рідко і на Україні (пр. у Основяненка: післав єси (галицьке: післав єсь або місцево: післав єс), забули єсте (в Галичинї звичайно: забули сте).
Також і свободна переставка заіменника ся не таке жасне́ діло, бо в староруськім часто буває (гл. лїтопись Нестора). Коли-ж у Українців тоє ся мов заципенїло кладе ся все на кінци глаголів (що уважати випадає яко зміну новійшого часу), то все-ж Українцї і тепер ще говорять: як ся маєш. В галицькім нарічю ся свободно переставляє сь так, як в староруськім.
Таких скороченій, як „менї-сь кровавить серце“, „рибка в сїтї-сь мече“ яко не милозвучних радив би і я оминати.
Що до причастників (participia) я не однакої з д. Ч. гадки. Єсть комаха Palingenia horaria, належача до однодневниць (Ephemeridae), котра літає у нас над Серетом і Дністром при кінци липня і на початку серпня під вечір в роях несчисленних. Селяни зовуть тоту комаху „лїтаючий жир“. (До тих комах, коли нападають в воду, риба залюбки надить ся). Чи д. Ч. уважати ме тут „лїтаючий“ приложником ? А також в реченю „Дзвонять за помершим“ не скажу, щоби послїдне слово було тут приложником. Participia суть в нашій бесїдї, та уживають ся рідко. В науковім стилю, де іде о звязкость і ядренность, ледви чи би і мож обійти ся без причастників.
Що до наголосів намену тут лише декотрі слова і форми. що́ дозволяють двойного акценту. Тут передовсїм належать слова зложені: як при́каз і прика́з, при́мір (у Гуцулів в Жабю) і примі́р,¹) на́рід і наро́д, на́пасть і напа́сть, до́сить і доси́ть — nom. plur. декотрих сущників: бра́ти і брати́, па́ни і пани́, ві́три і вітри́, чо́вни і човни́, ба́би і баби́, жа́би і (декуди на Поділю) жаби́, стодо́ли і стодоли́; — accus. sing. го́ру і гору́, ве́сну і весну́, ту́гу і тугу́ (в укр. є nom. sing. ту́га, в галицьк. туга́ — в укр. свобо́да — в галицьк. свобода́); — genit. sing. укр. ча́су, гал. часу́; укр. труда́, гал. тру́да і тру́ду; — ablativ. plur. моли́твами і молитва́ми, го́рами і гора́ми, жа́бами і жаба́ми; — locat. plur. сльо́зах і сльоза́х, го́рах і гора́х; многі приложники як тве́рдий і тверди́й, укр. но́вий і гал. нови́й, сла́бий і слаби́й (у Котляревського: Богинї в гніві также ба́би і также на утори сла́бі), пря́мий (прємий) і прями́й (укр.) — блі́дний (укр.) і бліди́й (гал.) — тя́жкий і тяжки́й, ни́зкий і низки́й, ва́жкий і важки́й, ле́гкий і легки́й, стра́шний і страшни́й, жа́сний і жасни́й (гуцульськ. жєсни́й), вели́кий а в горах ве́ликий (іменно для означеня понятя „дуже великий“) — присловники утворені з приложників як горя́чо і горяче́, те́пло і тепло́, студе́но і студено́, весе́ло і ве́село — заіменники як моя́, моє́, твоя́, твоє́, своя́, своє́ і мо́я, мо́є, тво́я, тво́є, сво́я, сво́є, мо́ї і моі́, мо́го, мого́, моє́го і моєго́ — глаголи: брика́ти і бри́кати (в Жовківщинї льокально), забе́ру, прине́су (коло Дрогобича) і заберу́, принесу́, пі́йду і пійду́, на́йду і найду́, пере́йде і перейде́, галицьк. дума́ю, дума́в, дума́ти, укр. ду́маю, ду́мав, ду́мати; бу́ла, була́, бу́ло, було́, бу́ли, були́, бу́де, буде́, бу́дем, буде́м, буде́мо, бу́демо, будемо́, поне́сла, понесла́, прине́сли, принесли́, цви́ла, цвила́, цви́ло, цвило́, попли́ли і поплили́... з частиць: напе́ред; напере́д, ко́ло і коло́, пе́ред і пере́д і пр.
Тиї примітки про акцент суть лише уривочні і перелетні; причина тому така, що про той предмет, впрочім трудний, слїдувало-б написати обширнїйшу розвідку: двома-трьома словами єго відбути годї. Поки-що не завадить нам єще зганути при нагодї, що декотрі льокальні наголоси нїяк недопустимі в язицї лїтературнім. І так пр. наголошують в Любичи і Верхратї: во́да замість вода́; — в Жовківщинї ве́рба, nom. plur. верби́, місто верба́ nom. plur. ве́рби. Тому то у Шевченка: „Мій! аж ве́рби нагина́лись слу́хать таку́ мо́ву“ — Галичани декотрих сторон читають пісьля наголосу своєї околицї хибно: „Мій! аж верби́ нагина́лись“ і т. д. — В українськім акцентує ся на́вчить, па́лить — тим часом в Галичині навчи́ть, пали́ть (навчи́т, пали́т). Тож буває инодї Галичанин втне таке:
Бо со́нце ста́не
І оскверне́ну зе́млю спали́ть (sic! місто спа́лить, як вже показує сам ритм).
Що до наголосу „на́вчить“ і „навчи́ть“, думаю, тут визначуєсь правило наголошуваня слів зложених про тоє на́вчить і навчи́ть; що же до форми „палить“, то на разу́ здержуємось від всякого розбору — здаєсь, що тутка usus переможе: частїйше уживаний наголос запанує в язицї лїтературнім.²) Наголос загалом у нас дуже рухливий і так н. пр. коло Станїславова замкне́ний, коло Львова за́мкнений, коло Станїславова пташи́на, коло Львова пташина́, пі́на на Українї і майже скрізь в Галичині — в Ма́чишинї коло Жовкви кажуть селяни: піна́; со́кіл genit. со́кола і сокола́, а навіть сокі́л, genit. соко́ла.
Здавало-б ся може зразу, що тиї ріжні наголоси суть трохи не довільні, тим часом не так: і тут єсть певні правила, котрі показує доперва глубший розслїд. „Не вели́ка се́рцю ту́га“ — „туга́ у се́рце мов гадь ся всели́ла“ і одно і друге в малоруськім добре — та місто: ворона кра́че на ха́тї, намалюва́в золотий ко́лос пшени́ці, висо́ка топо́ля росте́ край доро́ги не мож сказати: во́рона краче́ на хаті́, нама́лював золо́тий коло́с пше́ниці, висока́ тополя́ ро́сте край дороги́. — Не скажем також, щоби наша мова була „великомучениця“, бо не хочем тим несправедливо³) обижати нечисленних труженників наших, котрим серед таких колючих обставин припало оброблювати родиму ниву. Чи дїйстно думає дехто, що язики лїтературні других щасливійших народів в Европі виробились за рік або за два? А то у нас все єще думають, що наш язик „диво-невидальце“ — от так прийде хто: „сюди-туди мах і во утриє избивах“ тай вже і дасть рецепту на лїтературний язик. Тим часом нам єще дуже богато працювати, нїм з тої муки буде хлїб. Таки і помежи нашими людьми, помежи народовцями, попаде ся не один такий, що́ дуже вибаранчає на язик: і се не в лад, і те не догода, і те не гара́зд. Один хоче, щоби виключно уживати твердих закінченій глагольних: ходит, пишут, другий знов требує мягких: ходить, пишуть, один виступає против це, ця, другий хотїв би лише тиї форми в письмі бачити: — суть і такі, котрі уважають форми на ость (добрость, лютость) „ненародними“, а лише любують ся в льокальних формах на ість, не зважаючи, чи може не знаючи, що форми на ость стрічають ся у наших українських клясиків. (Коло Станїславова чув я: знай мою щирость). Дехто одобряє лишень форми „несемо, говоримо, будемо“ порікаючи несем, говорим, будем — тим часом обі форми суть добрі і уживають ся поміш і у нашого люду і у писателїв українських. Тут приводимо жартовливий розсказ про музикантів, як єго межи нашим людом нераз доводить ся почути. „Раз ішли музики грати на весїлє. По дорозї скрипник тоненько грає на скрипку і присьпівує весело: бу́дем їсти, бу́дем пити, будемо́ ся веселити! Та на тоє загудїв бас, що на своїм віку вже всячини зазнав: а хто знає, як там бу́де! а хто знає, як там буде! На другий день ранком вертають музики з весїля похнюпившись: бач, на весїлю не дали їм нічим підкрепитись, а грали всю ніч. Скрипник лебедить тоненько: нїсмо їли, нїсмо пили, анїсмо ся веселили! А бас гуде: а я казав, що так буде! а я казав, що так буде!“ —Також приміщаємо тутка пісеньку людову коло Дрогобича записану:
А я вчера із вечера
Трошки-м пяна була́ (bis)
Під зеленов яворинов
Трошки-м спати лягла́ (bis)
Ти зелена яворино
Не шуми надо мнов! (bis)
Ти мій милий ґосподару
Не свари ся зо мнов (bis)
Як ся бу́дем свариточки,
То ся бу́дем журиточки
І журненькі буде́м! (bis)
Ходїм лїпше до коршмоньки
Напємо́ ся горілоньки —
Веселенькі буде́м! (bis)
Та сему інакше не бути, як довго кождий покладає рішенець по своєму опираючись на тім. що єму любе, на говорі місцевім, до котрого звик змалечку або по просту на тім, що випестила у него мрія. Говоріть, що хочете — а таки рішати справи язикові людям фаховим, бо лише люди занимаючі ся специяльно наукою язика, можуть в тім напрямі з пожитком дїлати. Ділєтантизм тут не вдїє нїчого. Фільольоґія не єсть то „жерецька“ штука, але требує знаня. Коли н. пр. д. Ч. наводячи поодинокі слова говорить рішучо так зле, то д. Хванько, у котрого і видко ерудицию філольоґічню, кождий свій висказ попирає, як і слїд, численними примірами. Коли-ж д. Ч. творить такий вираз „вчиття“ місто „вчення“ (по галицькому „вченє, ученє“), то годі сказати, щоб се було добре утворене слово — бо мусїло б єствовати part. praet. pass. учит, а з учитъ + иѥ могло-б повстати учитиє, вчитиє по укр. вчиття — так такого participium вчит (учит) по крайній мірі в малоруськім нема — лишень part. praet. pass. учен, вчен — а від учен наростком иѥ творить ся слово оучєниѥ, вчення. Находим уже у Котляревського, у котрого під зглядом язиковим можуть скористати всї наші теперішні писателї дуже богато:
Повсюдна муштра та учення.
Все за жолнїрство (sic!) приняло́сь (160).
Інша річ що до словоладу. Показані д. Ч. хиби суть по найбільшій части дїйстно хибами. Се дуже болить, коли тоє признати приходить ся. Виходить, що навіть наші талановитші писателї не дуже то журились про ладню слів руських, а того нїяк оправдати не можна ⁴). Кождий писатель повинен добре се тямити, що в писанях належить на язик звертати саму бачнїйшу увагу. Недбала форма все шкодить вартости твору лїтературного — хоть би навіть під іншим зглядом цїнного.⁵)
Що д. Ч. говорить про якусь „провінциональну гордость“, то і вирозуміти трудно. Де тая гордость слїдна в цїлій моїй статї, не знаю, хіба в тім висказї, що Галичани всї наші нарічя уважають цїнними приливами для малоруського язика лїтературного; або в тім, що сказав про термінольоґію наукову. Та форма, в якій се висказав, зовсїм не сьвідчить, яко би я дуже тим величав ся, що, мов, у нас богато зроблено. Зроблено тото́, що при так невеликих силах, а так некористних обстановах зробити мож було. Впрочім, хоть би хто написав пятьдесять томів самих одборних творів, чи се управняє до гордощів? То лише пустий колос прямо в гору пне ся, повнозернистий хилить ся в долину.
За тоє, що стихотвори галицькі на Україні мало хто читає, спорити не буду. У нас загалом не богато читають. Та для поезиї якось тепер не дуже благоденно. І теперішні українські стихотвори у нас не дуже то розсмаковують. Суть бо вони більшою частю мов пересьпівами давнїйших пісень, або саркастичними покликами до „пиїтів“ (так як би і справді у нас було поетів хоч би і середущих стілько, щоби ними аж греблі гатити...). По моїй думці тепе́рішним стихам українських хибує того „огня сьвятого“, що́ розпламеняє душу і пориває читателя. Я не скажу: предмету нема! Для правдивого поета предмет усюди! Можна написати маленьку еротичну поезийку, котра навіть серце старого очарує. Та годї! поета не склеїти і не витесати.
До того-ж тепе́рішні українські стихотворцї старають ся подекуди своїм творам надати дуже властивий намаст, що́ зовсім не підносить вартости тих же творів. І так розглянїм ся н. пр. в українській переробцї: Der Bauer und sein Sohn von Gellert. В розсказї Ґелєртовім добрячий сїльський хлопець (ein guter, dummer Bauernknabe), котрий з паничем їздив „по сьвітї“, вернувши з подорожи набріхує о всяких дивах, які, мов, бачив в дорозї. Випало-ж раз хлопцевії тому іти з отцем через хотар. Хлопець давай по своєму нїсенїтницї плести. Аж ту біжить против них величенний пес. Хлопець вказуючи на сего пса говорить: — То ще маленький против того, котрого бачив коло міста Гаґ, на шляху, як повертає ся з Нїмеччини у Францию. То була собака — чесне слово даю — більша від найдужшого Вашого коня. Батько на се: — Не дивота; кождий край має своє чудо. От ми небавом — навіть і годинки ходу нема — іти мем через міст. Там тобі на тім мостї камінь, а на тім камени кождий спотикне ся і зломить ногу, хто тої днини пробрехав ся. Хлопчище почувши сю новину напудив ся вельми. — Ах батьку, каже, та не ідїть так скоро, не зду́жаю за Вами бічи. Та вертаюсь до того пса. Як я сказав, що був такий як Ваш найбільший кінь ? Е! я трохи взяв через межу! Тепер пригадую собі: псюка був ще молодий, от мав з пів року, та таки, забігмитись можу, був завбільшки вола! Ідуть дальше. Хлопець щораз більше тревожить ся і мішає: вже гаспидський міст недалеко. — Батьку, той пес, що я бачив, таки великий був — троха я єго прибільшив, та все-ж далеко більший був від доброго теляти. Аж тут вже міст перед ними. Хлопче, гляди! — каже батько ідучи вперед. Та хлопчина смикає батька за полу: — Гей, батьку, погодїть! хіба-ж Ви дитина, щобисте повірили, що я бачив такого велич-пса! Той пес, про котрого Вам казав, був такий, як кождий пес!... Ґелєрта оповіданє дуже натуральне і кождого розсмішить. Як же-ж перероблено єго в українськім ? Ото місце хлопця (guter, dummer Bauernknabe) притьмом заняв „брехливий пан“, місце батька „мужик“. І виходить таке, що пан бреше, а мужик, щоб єго провчити, видумує міст, що карає брехунів. Панок вірить видумцї мужика, так, як ein guter, dummer Bauernknabe словам своєго батька... і, коли наближують ся до мосту, пан і признаєсь до брехнї... От і переробка! Разить вона неимовірностю, бо-ж прецїнь пан не дасть ся здурити так легко, як дитина, та ще й нашому неповоротному, добродушному мужикови. То, що у Ґелєрта вишло гладко і природно, в українській переробцї начеремшено зовсїм чудно! А до того, здає ся менї, задачею письменників має бути плеканє згоди межи всїми станами суспільности, ото-ж і межи паном (котрий може бути і Українцем) і мужиком, а не роз-ярюванє ненависти.
Єсли-ж виказалисьмо тут в дечім одмінні гадки, то тим не хочемо зазначити, мов би ми не шановали силкованій наших письменників. Як то вже передше сказали, заслуга писателя ціниться пісьля того, що він взагалї зробить доброго для письменства народного. Диковиною було би заперечати заслуги Котляревського задля того, що в него попадуть ся такі слова, як верцадло, ковадло, цнотливий — або зневажати Кулїша задля того, що ужив в своїх писанях до щенту, опентати і т. п. Взагалї змаганям всїх наших лїтератів хибує ще богато до того соверше́нства, яким пишають ся твори інших народів в Европі, що́ ведуть перед у цівілїзациї. Не належить забувати, що навіть межи Славянами положенє наше трохи чи не найгірше, а рідна наша лїтература розвиває ся серед обстанов найтїснїйших і найнекористнїйших. Коли се змінить ся на лучше, Богу відомо. Тож працюючи пісьля снаги на питоменній ниві словесній поучаймо ся взаїмно, при чім не гордость нами винна руководити, а любов до рідного слова.
Замітки подані нами мають лишень на цїли звернути увагу земляків не на одно може доселї не добачане або, по нашій думцї, хибно поняте, при чім однакож ми далекі від того, щоби кому предписовати закони. Гадка гадку родить; про тоє виміна гадок дїлає благодатно. Приказувати писателям поодиноким, як мають писати, було би дїлом зовсїм безплодним і пустим, а навіть сьмішним. Духа не можна так мяти і гнести до вподоби мов тїсто. Правила в письменнім язицї живого народа не можуть накидоватись, а зовсїм природно вироблюють ся загалом письменників. Розбираючи питаня язикові і роздумуючи над ними можем про тоє лишень подати раду письменникам, котру вони, єсли пригодить ся, не інакше лише з власної волі, доброхіть можуть приняти.
Лосун.
________________
¹) Тепер у нас щораз частїйше уживають „приклад“ місто „примір“: та у люду приклад = рим. Не до прикладу es ist eine Ungereimtheit. — Лос.
²) В українських книжках инодї в подібних злучаях акцент не одностайний, і так у Котляревського (стор. 168) находим: З вели́ким во́їнством вали́ть; а у Основяненка (Повісти, І., 247. вид. з р. 1858) усюди народ так лавою ва́лить. — Лос.
³) Справедливий уживає ся у нашого люду в Галичині — і то в обширнїйшім значіню, нїж в польськім, н. пр. справедливо кажете, куме! — справедлива річ — бесїдує справедливо по нашому, по руськи. — Лос.
⁴) Може бути, що яка там доля виказаних варваризмів єсть заслугою самої же редакциї, бо таке у нас водить ся. В первих роках єствованя „Правди“ коли, було, напишеш образованє народів, то вже непремінно випечатають: образованє „cя“ народів. В одній статейцї ужив я в первий раз слова „скількость“. Слово нове, що з ним робити? Так тогдїшний редактор мерщій тото слово переробив на „илькость“ — тай прав. — Лос.
⁵) Загалом про чистоту язика не дуже дбають галицькі Русини. От яке добро доводить ся чути в розговорнім язицї декотрих Русинів з інтелїґенциї: пєц (місто печ, піч), цьотка (то вже Лемко каже ліпше: тета, тютка), нїц (то вже Лемко каже нич), до нїчого (місто нї до чого), тутейший (м. тутешній), упреймий (м. приязний), брне в болотї (м. бреде), руне (м. гряне, звалить ся), — а і наголоси нераз лучають ся хибні: гроше́й, кланя́юсь, давни́й, прави́й, ка́плиця, вікна́ (nom. plur.) місто гро́шей, кла́няюсь, да́вний, пра́вий, капли́ця, ві́кна. — Лос.
[„Зоря“, 1892, ч. 24, с. 472–474]
27.11.1892