ДО ГРІНЧЕНКА
7.VII. 1892.
Дорогий земляче Борисе Дмитровичу!
Я так довго не писав до Вас, що Ви могли поду¬мати, що я або забув вас, або зник із світу.
Ні те, ні друге. Я ще по світу волочусь, хоч дуже погано, і Вас не забув, сліжу за Вашими працями, скільки можу по тому, що доходить до нас. Спасибі Вам за Вашу працю. Ви даєте її так багато і в такому доб¬рому напрямі! Ваша замітка про галицьку мову, як видно, возом зачепила галичан, що й досі гризуть Вас та хотять проковтнути. На превеликий жаль, бачу, що нам трудно з ними порозумітися. Вони дивляться на річ трохи з іншого погляду, а нашого погляду не хо¬тять зрозуміти. З їх погляду виходить, мабуть, так, що якби воля нашого слова була тільки у лемків, то діа¬лект лемків повинен би стати літературною мовою, невважаючи на те, що 20 мільйонів говорять далеко інакше. Їм байдуже про те, що ¾ народу говорить од¬ностайною й досить відмінною від них мовою; їх діа¬лект здається їм кращим: то єсть справжня літератур¬на мова бо:
Нев і цісаря вітаєсь
І казань кажесь на амбоні,
Бо нев кобіті освідчаєсь
У щиро руському салоні.
Чимало й ми винні в тому, що галичани можуть ка¬зати, що їм нема чого вчитись від нас мови, бо, мовляв, «у нас є наука і термінологія, що виробилась у Гали¬чині, а в українців сама поезія». Справді, невважаючи на те, що в галичан навряд чи знайдеться хоч один та¬лант науковий, а у нас сила діячів дуже солідних і гли¬боко тямущих у своїм ділі, все ж розправи і статті не белетристичні, написані українцями, не порівняються числом навіть з статтями галичан. Та й надії на краще нема, бо наші учені мужі, здається, поклали собі яко credo, що друкувати свої твори повинно і можна тільки в Росії і, значить, в російській мові. От побачим, що дасть науковий збірник Т-ва імені Шевченка. Перші два випуски забезпечені, бо людей за шию тягнено, щоб давали статті хоч написані по-російськи, хоч для пере¬кладу на українську мову. Але що дальше буде? Може, наші діячі скажуть, що з їх боку вже досить саможерт¬ви, що вони звершили вже все, що можна і повинно, і полишать галичан управлятись із збірником як хотять і як зуміють. Ну й підуть тоді всякі причинки і зна¬доби до життєпису якихсь невідомих авторів, критичні розправи про букву ъ тощо.
Познайомився я по телеграфу з Катренком. Доб¬рий чоловік, щира душа! Я з ним іноді балакаю. Тільки не часто доводиться з ним бачитись, бо доводиться бути одночасно на телеграфі йому й мені тільки що шостої ночі та й ще роботи мені вночі буває такого багато, що рідко маю час, щоб підійти до Харкова й перемовити слово.
Погано я себе почуваю. Моя робота зовсім забиває мені памороки, бо дуже її багато, і, пріч того, ввесь мій час порвано на шматки, бо ось як я мушу відбувати свою службу. Мій тиждень складається з трьох днів. Перший день дежурю від 3 годин дня до 10 вечора, другий день від 10 ранку до 3 дня і цілу ніч від 10 ве¬чора до 10 ранку третього дня, а третій день від 10 го¬дин ранку вільний увесь, але він мені -не йде на користь, бо вертаюсь додому змучений, невиспаний, і лягаю спати та й сплю до вечора, а цілий вечір як одурілий ходжу.
За отаку роботу (що випадає пересічно 8 годин що¬дня і третю ніч не спати) маю 30 карбованців з копій¬ками, і це в нас вважається «знатною» посадою, бо дежурять так саме і за 23 р.
Яко приємний сюрприз у моїй службі буває те, що часом вивернуть якого карбованця за перебріхану те¬леграму. Це трапляється частіш, коли я не сам пере¬даю, а сідаю контролером при апараті Юза. Там ро¬бота йде дуже швидко, в годину 60—90 телеграм і треба успівати записати кожну в журнал, розписатись на самій телеграмі і перевірити на ленті, чи юзист чого не перебрехав. Звичайно, стараєшся, аби хоч запису¬вати успівати.
Охоче кинув би цю каторжну роботу, якби трапи¬лась яка інша. Досі стримів у телеграфі через те, що Києва не хотілось кидати. Але тепер згодився б куди в інше місто поїхати, якби трапилось що інше. Думав навіть їхати в село куди-небудь учителювати, та боюсь, що я не зумію вести цього діла. Літературні мої,праці сплять, хоч сам я й мало сплю. Писати що-небудь не спроможусь ніяк. Голова зовсім задурена, та й процес писання так остогидне за дежурство, що в вільну го¬дину не хочеться й за перо братись. Пишіть мені на адресу: Киев, Центральная телеграфная контора В. И. Самойленку. Бувайте здорові. Простіть, що довго мовчав.
[Володимир Самійленко. Твори, том другий, 1958, с. 456—458]
ДО Б. ГРІНЧЕНКА
21 серпня [1886 р.], Київ,
Дорогий добродію Борисе Дмитровичу!
Вибачайте, що не скоро відписав і не скоро послав Вам «К. С.». Се вийшло через те, що як я був у Сорочинцях (а «К. С.» лежала в Києві у товариша), то я одержав Ваш лист тільки 10 августа, то поки б я на¬писав у Київ (а листи йдуть сюди дуже довго), то я роздумав так, щоб самому прислати, приїхавши з Києва.
Сі №№ «К. С.» Ви одержите порозрізуваними і трохи замазаними; се тим, що їх, помилившись, узяв був один товариш замість своїх та й розрізав.
Але сподіваюсь, що ви мені ласкаво вибачите за всі оці несправності.
Тепер про новини літературні. Чисел 12, 13, 14 «Зо¬рі» я ще не бачив. У 15 номері єсть ось що інтересне: «Буковина» вже виходить фонетичним правописом, та¬ким, як у словарі Желехівського (кулішівка без г, з і, ї і б). Крім того, вийшла з друку перша книжка жур¬налу місячного «Товариш» — се науково-критичний журнал з белетристикою. Перша книжка займає 126 (здається, так) сторінок. Але вона ще не випущена прокураторією.
Крім того, виходитиме «Правда», місячник науко¬вий і політичний, по 5-6 аркушів щомісяця.
Сей остатній журнал у програмі каже, що буде ор¬ганом усієї Русі-Україци, буде виголошувати вільну науку, нічим не зв'язану. Правописом друкуватиметь¬ся фонетичним, і каже, що тільки дурні або ворожі люди стоятимуть за історичний правопис. Мову обіцяє наддніпрянську українську, яко мову великої більшості нашого народу. У 16 числі «Зорі» є звістка про вихід у Чернівцях збірника поезій «Вперед», де єсть также і ваші вірші (правопис фонетичний). В історії літера¬тури Огоновський дійшов уже до найновіших авторів. Єсть і про вас звістка і про мене. Обидві ласкаві й прихильні. «Зорю» підписує уже не Цеглинський, а Борковський.
Не знаю, чи вийшов Ваш «Веселий оповідач», я його читав ще в коректурі весною, а тепер не був у Гомолинського.
От дещо із звістки в «Зорі» про В. Чайченка: «Се єсть псевдонім талановитого українця, котрий, любую¬чись в реальнім світогляді, лише деколи звертає ся до ідеального напряму в літературі. Він з’являє в своїх поезіях велику любов до України і до нещасного люду»... Про «З народного поля» каже Ог[оновськ]ий, що вони (казки) «суть любою проявою в нашій літе¬ратурі і нагадують нам Наські укр. казки Иська Ма¬теринки».
Поки що годі, в другім листі незабаром пришлю своїх віршів.
Адрес мій тепер: Київ, Жилянська ул., № 32, або в Університет — все одно — як хочете.
Увесь Ваш Вл. Самійленко.
[Володимир Самійленко. Твори, том другий, 1958, с. 432—433]
ДО Б. ГРІНЧЕНКА
Київ, 16 октября [1888 р.].
Дорогий добродію Борисе Дмитровичу!
Вибачайте, що довго не писав. Ви цікавитесь знати про збірник віршів. Се ось що. Один молодий патріот галицький на ім’я Кирило Трильовський задумав ви¬дати кілька випусків поетичних невеличких утворів. Грошей у нього чорт мав, і от він придумав, щоб кож¬ний сотрудник був разом і видавцем і оголосив, щоб присилали йому віршів і грошей 5 гульденів мінімум. Я обіцяв йому і грошей і віршів, але якось досі не спромігся вислати грошей, а самих віршів ніяково було слати, бо обіцяв і того й другого. Тепер не знаю, чи багато найшов він сотрудників, а проте 1-й випуск вийшов, тільки я його не бачив, а читав звістку в «Зо¬рі», котру Ви, мабуть, і самі вже бачили. У звістці згадуються і ваші вірші. Сей Трильовський мені осо¬бисто відомий, чоловік він славний і енергічний, але не, думаю, щоб він зібрав доладний збірник, бо хіба ж можна читати галицькі вірші, а їх там до біса.
Найкраще літературне діло, яке тепера єсть у Га¬личині—се, безперечно, місячник «Правда». Ви, ма¬буть, одержали оповістку про неї при «Зорі»? Якщо ні, то ви одержите другу.
Якби Ви схотіли виписати «Правду» (10 руб.), то гроші краще посилати не в редакцію, а в Тернополь, професору семінарії Олександру Барвінському. Так само й твори краще посилати по сій адресі, бо так без¬печніше під взглядом поліційним.
А мій збірник тепер я переписую. Маю дві ґарні повісті нової писательки. Збірник моїх віршів тепер пі¬шов у Петербург на остатню цензуру. Ще от що. Єсть тут у людей бажання, щоб привернути «Зорю» до фо¬нетичного правопису. Сю думку думають справдити таким робом. Не посилати «Зорі» нічого 9 місяців або й більш, а потім посилати з такою умовою: «Друкуйте фонетичним правописом, а не хочете, то передайте в ре¬дакцію «Правди» або «Товариша». То «Зоря» помнеть¬ся, помнеться, та й, побачивши, що без українців не матиме путящої белетристики, муситиме спочатку «на жадання» авторів (а потім і все, може) друкувати фо¬нетикою.
Тепер про Вашу баладу. Одно тільки замітив я не¬гарного в вашій мові: Ви не витримуєте правил благо¬звучності, котрі можна, здається, сформулювати так. Коли слово кінчиться приголосною буквою, то не мо¬жуть за ним стояти слова: з, в, к, слово, що починає¬ться в (за котрим друга приголосна), але повинні сто¬яти: із, у, ік, слова, починаючая з в, починаються з: у. Наприклад, здається, не слід казати: вгорнутись в ки¬рею, але вгорнутись у кирею, або вже вгорнутися в кирею.
Теж замість: плавав в чайках — у чайках, але мож¬на: плавала, плавали в чайках. Теж й (союз замість і) не повинен стояти з початку речі або після слова, що скінчилось не голосною буквою. Так що буде, напр., вона й він, але: він і вона.
Теж вважаю помильним написання: «далі ізнову», хоча, мені здається, менша помилка поставити багато голосних поруч, ніж приголосних. Сі правила я не при¬думував сам, але завважив у практиці в устах народу. Дуже добре було б, якби ми їх додержали. Хоча, зви¬чайно, вірш єсть тиран. Я сам хоч вам про сі речі пишу, а й сам у тому ж грішу не.рідко.
Але де тільки можна, краще б завважати на такі прикмети, бо недурно ж у нашій мові єсть подвійні й потрійні вирази і-й; з-із-ізо; од-від-’д; учора-вчора; і т. д. Користуючись ними, треба не то вважати на ви¬магання ритму, але й на вимоги евфонічні, щоб ті й другі помирити. Вибачайте, що так широко розводжу про таку річ, з якою ви, може, й не будете згодні. Але вважав я обов’язком сказати, що думаю. Сподіваюсь, що й ви, якщо в мене завважите,— скажете, а я буду вдячним. Пишіть скоріш.
Щиро прихильний до Вас
В. Самійленко.
[Володимир Самійленко. Твори, том другий, 1958, с. 433—435]
ДО В. ГРІНЧЕНКА
[Київ. Одержано 27.VI1.1889].
Дорогий добродію Борисе Дмитровичу!
Вибачайте за довге мовчання. Давно вже лагоджусь написати. За рецензію на вірші дуже дякую. Щодо ру¬сицизмів у мене в віршах, то, грішний чоловік, іноді й знаю, що русицизм, а вживаю. Такий уже в мене стиль. Бува часом, що мені не то не ріже уха який не зовсім український вираз, а навіть подобається. Може, від того, що я малим читав твори псевдокласиків і з того часу в мене зісталась прихильність до слав’янізмів і штучних виразів, котрі становлять так званий «високий штиль». Звичайно, це не добре, але відзвичаїтись од цього не легко. Переходжу до поодиноких у мене по¬милок. Щодо слів: «забави», «скотську», то їх, може, й нема в живій мові, але здається, що вони не дуже будуть вражати; коли не знаю других кращих, то й уживаю й такі. Крок — справді слово польське і хоча вживається на правому березі Дніпра і в Галичині, але слово ступінь, як лівобережне, повинно б мати перевагу, тим більш, що воно й самостійне, як од, слова шаг, так і од слова krok¹. Тим признаюсь до вини і оправдовуюсь тільки тим, що для слова ступінь бра¬кувало в мене місця, а переробити дуже вірші не хоті¬лось. Ще там же помилка в слові: хо́ді січній. Хода має акцент на кінці — хода, ходи́ і т. д. «Ясная» теж акцент недоладний, але й у пісні трапляється: «Ніч моя темна, а зіронька ясна. Доле моя красна та щас¬на». «Коли» ¬— правда, має значіння питаюче, але я розширюю його значіння на зразок других мов, де теж слово: когда, quand і т. д. може мати два значіння.
Звичайно кажуть відкинутись від чого, відбігти від чого, але я вжив для короткості без другого від.
У всякім разі буду надалі більш дбати про чистоту мови. Я й то ще трохи поправився, а раніш писав ще гіршою мовою. Почуваю обов’язок віддячити Вам кри¬тикою за критику. Звичайно, путнього не сподіваюсь сказати (зроду не був критиком), а деякі дрібні уваги попробую зробити. В баладі Сон мені здалось, що вона вийшла трохи довша, ніж мала бути, власне, через по-вторювання однакових виразів по двічі, наприклад, в І вірші —3,4; 11,12; III: 3,4; 7,8; 11,12, IV: 1,2; 7,8. Такого повторювання я не вважаю в кожнім разі по¬милкою, тільки мені здалось, що не годиться цього ро¬бити часто, бо вражіння слабішає од збільшування числа слів. Тільки оце я й запримітив у Сні, а то зов¬сім гарненька балада.
В перекладі Лісового царя деякі слова стис¬нуті в віршу дуже тісно, через що мусили губити глас¬ний елемент і ставати не зовсім благозвучними, на-приклад, «спізнившись вдвох». Тут, видимо, якби не вимагалося віршу, то сказалося б: «спізнавшися вдвох», або «спізнившись удвох». Далі мені здається, що не можна сказати чом ти сховав. Чом, здається, вживається тільки з отрицанієм не (чом вас лихо не приспало), а без не треба сказати або чому́, або чого́. Я, правда, не перевіряв цього закону, але досі через саму практику якось був певний, що це так. «Цить, ти недочув»— акцент над словом ти — фіктив¬ний; бо логічний притиск припадає на слово цить, так що цю половину вірша так і хочеться вимовити —UU/U—́ замість того як схема вимагає U—́U/U—́ Не знаю, на скільки цей приклад близький до первотвору (якщо він з первотвору перекладений), бо я німе¬цького зовсім не знаю, а сам по собі вийшов гарний. А про чом напишіть, як ви думаєте. Отаман Му¬зика мені подобався найбільш. Тільки чи можна розказувати в «часі теперішньому» (ступає, пускає), а потім зразу сучасні дії переводити в час минулий: «і падало листя». Я, як у себе примічаю такі переходи, то виправляю. А може, це буде педантизм? Напишіть і про це, яка Ваша думка. Оце всі помилки, що я зна¬йшов у Вас. Як бачите, небагато, та й то більш таких, що тільки мені здаються помилками.
Із збіркою знову пригода. Перед канікулами зовсім була переписана, віддав я її тільки Білиловському (брату поета), щоб уписав туди твори свого брата, бо мені ніколи було переписувати. Потім до нього не за¬йшов тоді, як обіцяв, а він теж не зайшов перед од’їз¬дом. Та й завіз із собою збірку, тепер треба чекати, поки повернеться. Свої вірші хотів удруге подавати до цензури, та якось забарився, тепер уже подам восени.
1 Крок (польське).
[Володимир Самійленко. Твори, том другий, 1958, с. 445—447]
ДО Б. ГРІНЧЕНКА
25 ноября [1889 р.].
Добрейший Борис Дмитриевйч!
Извините меня, пожалуйста. Я послал Вам книжку, может быть, слишком поздно, а письма и до сих пор не собрался написать. Хлопот была масса. Вами при-сланные стихи я взял. Сборник скоро пойдет в цензуру. Александров тоже думает скоро окончить свой. Не знаю, какой ваш адрес будет на рождество. Я тогда соберусь написать вам подробнее и расскажу про свои киевские приключения с властями, о которых Вы тоже можете услышать в Харькове от Ал[ександрова]. Будьте здоровы. Я на рождество остаюсь тут же.
Преданный вам Влад. С.
[Володимир Самійленко. Твори, том другий, 1958, с. 447—448]
ДО Б. ГРІНЧЕНКА
[Одержано 13.ХІІ.89].
Любий добродію Борисе Дмитровичу!
Так давно я Вам не писав, що Ви, мабуть, думаєте, що мене вже й на світі немає. Я був літом у Харкові (4—6 серпня); заходив на Куликівську вулицю Вас питати та- й не застав, Ви. були тоді на хуторі. Шкода, що я Вам раніш не написав тоді, що буду в Харкові. Тільки бачив у Харкові Александрова, більш нікого.
Літературні новини такі: у Галичині буде виходити «Європейська бібліотека», серія перекладів (україн¬ських) кращих європейських авторів на нашу мову. Виходитиме не періодично, в форматі німецької Natio¬nal Bibliothek1.
Може б, Ви взялися переложити що-небудь з ні¬мецького?
А з збірником чиста морока.
Був він зовсім готовий, але пришилось його перегля¬дати знову, дещо вицидати, переписувати знову тощо.
Ви бажаєте знати, які Ваші твори Ви дали до збір¬ника— ось які: «Давня казка», з Гейне (мандруй), з ескізів прозаїчних, Гейнріх. Списую сі назви з па¬м’яті, бо збірка в сій хвилі не в мене.
Мало є надії на дозвіл. У Києві оце недавно заборонено збірник зовсім «благонамеренный», навіть зо¬всім без перекладних п’єс.
Давно ще Ви мені прислали на рецензію вірші «Сонце». Скажу про них хоч пізно, але краще хоч тепер, ніж ніколи. Вони мені сподобались по своєму замислу, по контрасту, який у них є, але в виконанні їх щось є таке, що, здається мені, шкодить конкретності думки. Я сам добре не можу собі вияснити, що се таке. Може, сьому шкодить часта алегорія: «захма¬рений схід», хмари, «сичання гадюк», промінь сліпучий, ніч і досвіток і т. ін.
З порівняннями, на мою думку, треба обережніш обертатися. Я думаю, що вони часто шкодять ліризмові твору; не дають сконцентруватись на одному пункті, дають побічні думки, картини, роблять утвір більш епіч¬ним, ніж ліричним. Я не кажу сим, що Ви повинні виправляти цілий утвір. Бо се значило б перебудувати його зовсім. А він і так гарний, як він є. Я тільки хочу сказати, що, на мій погляд, шкодить повному вражінню вашого вірша. А може, я й помиляюсь. Ся думка при¬йшла мені недавно, я її ще сам не переварив як слід. Щодо поверхньої форми утвору, то хоч Ви й кажете, що ще не виправляли його, але я майже нічого не знайшов недоладного. Тільки де-де стовпились него¬лосні звуки: «З нас всіх (свс), ні (ч вс)е, тепе(р вж)е. Діти малії тілько за казку і чули одні —негарно роз¬ставлені слова. Ще вражає мене слово: глотка. «Ви¬твор, розпалених мрій» — на мою думку, не є какофонія. Адже в нас кажуть: узгірря (поруч із узгірья), весілля (теж два плавних) і т. ін.
Подаю до цензури в Одесу вірші, може, на сей раз розрішать, уже переписав. Тільки треба послати. Пи¬шіть, що Ви думаєте про мої уваги (я казна-який кри-тик!). Другим разом пришлю віршів.
Щирий до Вас В. Самійленко.
Киев,
Жилянская, № 17
[Володимир Самійленко. Твори, том другий, 1958, с. 448—449]
17.07.1958