Ґенеза правописного правила дев'ятки

"Не досить буде обмежитися на те, щоби прослідити розвиток правопису в 19-му в. Треба сягнути і до 18-го та 17-го в., бо й тоді писалося майже по народньому. Се особливо потрібне з огляду на вимову і писаннє чужих слів" (Ст. Смаль-Стоцький)

 

Вже в момент введення нової редакції Українського правопису очевидною була не тільки сируватість тексту¹, а й збереження і російської, і радянської генетики у самому змісті². Тобто, хоч як це сумно констатувати, очевидною була його, правопису, тимчасовість.

 

 

Невідомо, скільки проіснує актуальна редакція, але щоб нову знов не робити алярмово "на вчора", варто до цього готуватися заздалегідь. Це, зокрема, полягає і в історичному аналізі дискусійних положень правопису, бо "при якій-небудь правописній реформі треба нам завсіди мати перед очима, якими шляхами йшов його розвиток, у чім він коли недомагав, коли і чим у нім найшло вираз краще пізнання істоти наших звуків, нашої звукової системи"³. Зрештою, саме так планували зробити в процесі укладання правопису, що дістав потім назву харківського (або наркомівського чи скрипниківки): подавати до окремих правил наукове обґрунтування для їх "свідомого засвоєння"⁴. Але відклали це на потім – на текст майбутньої книги⁵. За сто років від 1925-го це майбутнє з очікуваною книгою ще не настало.

 

Однією з найдавніших (бо існує від першого правопису сучасної української мови) і, мабуть, найменш зрозумілих правописних аксіом, "даних нам у відчуттях", є т. зв. "правило дев'ятки". Спробую перевести його в статус теореми з доведенням.

 

Отож почнімо з початків.

 

З 1892 року Галицька краєва рада шкільна ввела обов'язкове навчання української мови у школах за фонетичним правописом Євгена Желехівського, який унормував професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький.⁶

 

І вже в першій граматиці за цим правописом (1893 р.) Смаль-Стоцький вписав правило:

"В чужих наростках -ія, -ік, -іка, -іст, -ізм, а відтак і в наростках -ійний, -ійский, -іяльний, -ічний і т. д. [в прикладах був ще -ікальний] перейшов в вимові звук і по співзвуках д, т, з, с, ц і р на и.

Звук л і н мягчить ся перед тими наростками; проте⁷ треба писати ї⁸.

По м, б, п, в, ф; ґ, к, х і по самозвуках⁹ пише ся в тих наростках і".

 

При цьому зазначено, що з цього правила є винятки, бо "деякі чужі слова приняли руский [український] вид, тому вже і пишуть ся з руска"¹⁰.

 

Яку літеру писати після ж, ч, ш, щ та г, автори не вказували.

 

Необхідність цього правила у правописі можна пояснити потенційними сумнівами при написанні українського тексту: в іншомовних оригіналах слів з цими суфіксами переважно чітко чути звук [i], який в українській транскрипції однозначно передається літерою і – однак в українській вимові цих слів вже як запозичень він деколи може звучати як [ɪ], якому відповідає літера и, тобто треба було унормувати вибір літери на письмі.

 

А мериторичне формулювання цього правила (тобто сам перелік літер) Смаль-Стоцький пізніше, в 1914 році, пояснив засадою "пиши як чуєш", посилаючись на відповідне написання в словнику Желеховського¹¹, котрий, як знаємо, намагався максимально точно передати вимову (деколи наводячи кілька фонетичних варіантів)¹².

 

І дійсно: якщо проаналізувати написання в цьому словнику слів з переліченими суфіксами, то побачимо майже цілковиту (особливо – врахувавши зазначені Смаль-Стоцьким винятки) відповідність сформульованому правилу. Списком слів словника пояснюється і відсутність у правилах вказівок про написання i/и після ж, ч, ш, щ та г: у ньому прикладів із переліченими в правилах суфіксами після цих приголосних або взагалі нема, або замало (одне-два).

 

Передача чужого і в запозичених суфіксах перед різними приголосними в словнику Є. Желеховського.

 

Тобто зрозумілою є відповідь на питання, чому треба писати саме так (бо "так ся каже") – але питання, чому говорять саме так, залишилось без відповіді. У другому виданні своєї граматики 1907 року автори спробували пояснити формулювання цього правила написанням "згідно з основним законом звуковим рускої мови": злиття давніх /і/ та /ы/ в сучасне /и/¹³.

 

Однак якщо цим і пояснювалося українське и замість іншомовного i в давніх запозиченнях, то цілком відкритим залишалося питання, чому в новіших запозиченнях цей основний звуковий закон діє вибірково тільки після зубних приголосних – про що власне і говорить пояснюване правило.¹⁴

 

Одно слово, в наступному, третьому, виданні автори це пояснення забрали, а в "Правописних непорозуміннях" 1914 року, написаних перед виходом цього видання граматики, Смаль-Стоцький пояснив:

«Це вправдї зовсїм вірно, що стародавний звук і розвинув ся в українській мові в звук и, але при тім запізнаєть ся факт, що українська мова переймила в новійших часах (коли ця зміна звукова не має вже так би сказати творчої сили) слова з чужим і, які і у нас чути лише з і».¹⁵

 

Загалом кажучи, процес злиття /і/ та /ы/ не був особливістю української мови¹⁶, хоч відрізняв її від польської та російської (а також білоруської), а був характерним для всіх слов'янських мов на південь від, як зауважив колись Юрій Шевельов, приблизно 50-ої паралелі¹⁷. Однак якщо у південно-західних сусідів /і/ ([i]) поглинув /ы/ ([ɨ]), який артикуляційно міґрував вперед, то в українських діалектах відбувся зворотний процес: наприкінці XIII століття високий передній звук [i], що позначався як и, в галицько-подільських діалектах почав артикуляційно переміщатися дещо назад і вниз (майже на рівень верхнього алофона /е/), а через історично короткий час до нього з іншої сторони підсунувся задній [ɨ] (/ы/), в результаті чого утворився специфічний нинішній український звук /и/ ([ɪ]) – неогублений ненапружений голосний передньо-середнього ряду середньо-високого підняття, якщо давати його більш-менш повний фонетичний опис¹⁸. Через шість поколінь, десь у середині XVI століття, процес злиття завершився і в центральній Україні. В аспекті нашої розвідки важливим наслідком цього процесу став той факт, що у всіх раніше запозичених словах зник звук [i], трансформувавшись у [ɪ], – тобто стару кириличну літеру и, якою раніше позначали іншомовний i, почали вимовляти так, як ми її читаємо нині.

 

Іншими словами, там, де майбутні росіяни далі вимовляли в цих давніх запозиченнях напружене [i], в нас звучало ненапружене [ɪ], що – разом із такою ж твердою¹⁹, на відміну від них, вимовою приголосних перед /е/ – ще глибше розрізняло ці мови.

 

Такий підхід зберігався (за аналогією) і до нових запозичень – але не через те, що в українській мові не стало звуку [i], а саме за аналогією, тобто за усталеною колією адаптації іншомовних слів (прикладом є запозичені пізніше хвиля, комин, любисток, скиба, скирта, кирпатий тощо²⁰). А звук [i] в українській мові заіснував знову, але він був вже іншого походження: паралельно з тим, як вимова старого и еволюціонувала до нинішньої, в протилежному напрямку, до звучання [i], просувався, звужуючись та піднімаючись, звук /ě/ (як етимологічно старий, так і той новий, що з'явився після падіння єрів), що кирилицею позначався як ѣ (ять). Наприкінці XIII століття в південно-західних діалектах вимова його як [i] стала доконаним фактом, зафіксованим у письмових джерелах, а наступного століття вже спостерігаються перші спроби передавати на письмі чужомовне i українським ятем. Відтак ще через століття хитання звучання i в нових запозиченнях між [i] та [ɪ] (коли на середину XVII ст.²¹ потік нових запозичень саме сягнув апогею) іншомовний i почав повсюдно вимовлятися як [i] – тобто як звук, фонетично ідентичний до першоджерельного. Але повсюдно – у значенні узусу, а не у значенні позиції в чужому слові.

 

Бо тут виникала певна проблема.

 

Описуючи еволюцію фонематичної системи української мови, Юрій Шевельов відзначив²², що наприкінці середньоукраїнської доби (а це, власне, XVII століття) фонологічний розвиток нашої мови характеризувався зростанням уваги до палаталізації приголосних.

 

З одного боку це означало, що в ієрархії дистинктивних фонемних ознак підвищився ранг дихотомії тверді/м'які²³. Релевантність цієї ознаки у той час була настільки значною, що, скажімо, при дещо пізнішій (кінець XVII – початок XVIII століть) еволюції /o/ в /i/ в закритому (після занепаду редукованих голосних) складі збереглася твердість приголосного перед цим новим /i/, попри те, що перед аналогічним за звучанням /i/, що був з ятя, всі зубні приголосні – на яких фонемно зосередилася ця дихотомія ±дієзність – обов'язково палаталізувалися²⁴.

 

А з іншого боку це означало, що підвищену в ранзі палаталізованість м'яких приголосних при вимові фонетично гіперболізували: апікальна палаталізація перейшла в дорсальну, тобто палаталізовані приголосні наблизилися до палатальних. Релікти такої вимови, коли м'які зубні /d’, t’, s’/ наближаються до /g’, k’, ś/, збереглися не тільки на заході України, а й у південно-східних і північних говорах²⁵: ще Казімеж Нітч на початку минулого століття звертав увагу²⁶ на відмінність цих українських м'яких зубних від російських та на їхню подібність до західно- (і, як потім уточнив Іван Зілинський²⁷, південно-) слов'янських відповідників.

 

Атлас української мови. Том перший. Київ, 1984. Карта № 104. (клікнути для збільшення)

 

При цьому фонематична дихотомія тверді/м'які обмежувалася, як вже згадувалося, зубними, оскільки інші приголосні на той час у південно-західних говірках (через які, властиво, і йшов основний потік запозичень) не були парними корелятами за м'якістю/твердістю, тобто були або тільки твердими (задньопіднебінні /k, x, h, g/ та губні /b, p, m, v, f/), або тільки м'якими (середньопіднебінні /č’, š’, ž’, ǯ’/ та дрижачий /r’/):

 

– задньопіднебінні залишалися твердими від праслов'янських часів: їхні м'які алофони трансформувалися в середньопіднебінні ще під час першої палаталізації V–VII століть;²⁸

 

– ствердіння губних, що почалося, за свідченням окремих письмових пам'яток, наприкінці XV століття, фонетичним фактом стало акурат до середини XVII століття;²⁹

 

– а середньопіднебінні приголосні, що виникли в результаті цього і наступних пом’якшень задньопіднебінних (а також – разом з альвеолярними фрикативними сибілянтами /s/ та /z/ – внаслідок їх йотації у відповідних скупченнях) від праслов'янських часів згаданої першої палаталізації в українській мові аж до XV–XVI століть (а перед [i] – до кінця отого XVII століття) існували натомість лише в палаталізованому (м'якому) варіанті (при тому, що і до, і після цього твердість чи м'якість мала алофонічний, а не фонемний характер);³⁰

 

– так само м'яким залишався і зубний /r’/: його ствердіння, яке на Поліссі пройшло ще в XI ст., галицько-подільські реґіони почало охоплювати аж на початку XVII ст. і тривало протягом цілого цього століття³¹.

 

Так-от, повертаючись до теми запозичень, – релевантність дихотомії тверді/м'які обумовлювала нові аспекти сприйняття чужої мови: українець XVII століття перцептивно виразно чув у словах тих чужих мов, звідки надходила основна маса запозичень, недиференційовані в цих мовах за ознакою прості/дієзні приголосні перед /i/ яко прості, тобто тверді. Щоправда, антиципаторна (випереджуюча) коартикуляція приголосного перед [i] (тобто накладання на попередній звук артикуляції наступного – в процесі підготовки мовних органів до його проговорювання) надавала чужим приголосним деякої подібності до апікальної палаталізації (як, для прикладу, це можна побачити на УЗД-діаграмах конфігурації різних зон язика при вимовлянні каталонських фонетичних послідовностей приголосний-голосний³²), але тільки в сонорних (/n, l/) ця коартикуляція була настільки значною, що її можна було сприйняти яко алофони відповідних фонем українських палаталізованих звуків. А сильнішою коартикуляція в цих сонорних була якраз з огляду на їхню сонорну природу: при вимові саме цих приголосних перед [i] язик найбільше зміщується вверх і вперед, повторюючи напрямок руху при артикуляції палаталізованих. Крім того, з огляду на акустичний аспект, сонорні мають найбільш виражену формантну структуру, тому підвищена коартикуляцією частота форманта F2, що на слух сприймається як дієзність (підвищений тон) палаталізованих, є більш виразною перцептивною ознакою саме сонорних. Решта приголосних сприймалися радше як аналоги відповідних українських твердих.

 

Усереднене позиціонування язика при артикуляції різних приголосних перед [i] в середній точці тривалості звучання приголосного [побудовано за даними ультразвукового дослідження артикуляції язика і коартикуляції приголосних і голосних: рис. 4-c і 4-d статті Деніела Рекасенса та Клари Родрігес (Phonetica v. 74 (2017), p. 137)].

 

Отож згадана проблема полягала в тому, що в українській мові на той час (до кінця XVII століття) всі приголосні, які мали м'які кореляти, перед [i] палаталізувалися. Тобто перед [i] твердість проривних /d, t/, фрикативних /s, z/ та "проривно-шумних" африкатів /c = ts, ʒ= dz/ ще залишалася для тогочасної української фонемної системи табуйованою (як і твердість /n/ та /l/ в цій позиції – але для них ця проблема знімалась тим, що в запозичуваних словах перед [i] вони сприймалися як м'які).

 

Аналогічною проблемою для адекватної передачі чужої синтагми приголосного з /i/ була і згадана тогочасна виключна м'якість українських середньопіднебінних приголосних /č’, š’, ž’, ǯ’/ та дрижачого /r’/.

 

Проблема адекватної передачі чужої фонетики (чи, точніше сказати, чужих фонем) не є, очевидно, унікальною для лише української мови. Це радше універсальна проблема всіх мов – і люди дають собі з нею раду.

 

Геннінг Андерсен узагальнив, як саме мови (тобто носії мов у своїй системній сукупності) її розв’язують, і описав загальну закономірність: коли слухач, зіткнувшись з незнайомим чужомовним словом, "не може ідентифікувати його фонетичні властивості з відповідною комбінацією значень дистинктивних ознак – через відсутність такої комбінації у своєму фонемному інвентарі – то він накладає свою ієрархію на її перцептивні властивості, іґноруючи деякі з них, а інші вважаючи достатніми для того, щоб вважати її можливою реалізацією"³³.

 

Нетипова для рідної мови, тобто маркована чужомовна фонетична послідовність замінюється іншою (т. зв. фонетична субституція), початковою частиною якої є відповідний немаркований звук рідної мови (в даному випадку – твердий зубний або м'який піднебінний чи дрижачий), а останньою – звук з отим маркованим значенням відповідної дистинктивної ознаки, що створює нетипову фонетичну послідовність³⁴ (в даному випадку – ненапруженість, носієм якої була українська фонема /ɪ/, за іншими дистинктивними ознаками тотожна /i/).

 

Тобто перша теорема українського правила дев'ятки полягає в тому, що напередодні Руїни, за якої розвиток української мови надовго загальмувався, склалася саме така конфігурація фонемної системи, яка для адекватної в її рамках передачі запозичуваних слів спонтанно а закономірно стосувала це правило – і застосовуючи підхід Андерсена, цю теорему можна довести³⁵.

 

З часом високий ранг ознаки палаталізованості занепав: релевантнішою ознакою в аспекті сполуки приголосного з /i/ стала якість (в нашому випадку – в ознаці напруженості) голосного. В правописах початку XX століття рекомендувалося писати новочасні власні назви українськими "буквами, віддаючи по можности ориґінальний звук – хотяй би навіть проти правил" для загальних назв. В пізніших уточненнях з'ясувалося, що оцей ориґінальний звук стосується [i], а не твердості приголосних.

 

І ще один момент стосовно давнішої епохи. Описана перцептивна абдукція (коли фонетичні дані переосмислюються, покладаючись не на сам сигнал, а на його інтерпретацію в контексті мови) значно полегшувалася тим, що основна маса тогочасних запозичень потрапляла в українську мову через посередництво польської, де фіксована (з XIV–XVI століть)³⁶ безальтернативна твердість одинадцяти фонем (/d, t, s, z, c, ʒ, č, š, ž, ǯ, r/) вимагала у разі наступної фонеми /i/ її реалізації у формі алофона [ɨ], що на письмі відображалося літерою y.

 

Власне цей момент і став джерелом закидів, що правило передачі чужого i українськими i чи и є польським³⁷. Безпідставність таких тверджень навіть не в тому, що у польській мові нема спеціального правила передачі чужого i в запозичених словах, а є загальномовний фонетичний закон, за яким після згаданих приголосних фонема /i/ алофонічно відтворюється як [ɨ].

 

Парадоксальність цих тверджень власне у тому, що якраз у польських запозиченнях цей фонетичний закон порушується найчастіше: і з запозиченого слова може залишатися в польському, пом'якшуючи попередню приголосну:

 

– або "по-польськи" дорсально, тобто трансформуючи зубну приголосну в палатальний відповідник – що орфографічно або відображається: di → dzi та ti→ci (відповідно [d] → [d͡ʑ] та [t] → [t͡ɕ]), або не відображається si → si та zi → zi (при цьому фактично s → ś, а z → ź: [s]→ [ɕ] та [z] → [ʑ]),

 

– або "не по-польськи", тобто утворюючи невластиві польській фонетиці м'які алофони безальтернативно твердих у польській мові фонем (/tʲ, dʲ, sʲ, zʲ, rʲ/: plastik [plastʲik] 'пластик', dinozaur [ˈdʲinɔzawr] 'динозавр', sinus [sʲinus] 'синус', maksimum [maksʲimum] 'максимум', riposta [rʲipɔsta] 'рипост' тощо)³⁸.

 

Польські словники подають сотні таких запозичень – і ця тенденція не є новою: "Słownik wyrazów obcych Arcta" з кінця XIX століття (ровесник словника Желехівського) фіксує 459 таких слів, де після приголосних, що в польській мові мають бути тільки твердими, зберігається i³⁹. Часто це – зважаючи на латинку польського письма – буквальна цитата чужих слів: знайомство освічених поляків з іноземними мовами, писав Здзіслав Штібер у своїй "A Historical Phonology of the Polish Language", з часом призвело до того, що вони почали передавати іноземні приголосні перед /i/ палаталізованим, як будь-який польський приголосний перед переднім алофоном /i/⁴⁰.

 

Характерно, що в Галичині середини XIX століття білінгв Теодор Витвицький часто саме так сприймав польські запозичення, занотувавши, наприклад, у своєму словнику: afrikański – африканьскій, chimericzny – химеричній, kawałerista – кавалерыста, direkcia – дирекція, disharmonia – дисгармонія, klasifikować – клясифѣковати тощо (в поправній польщизні відповідно: afrykański, chimeryczny, kawałerzysta, dyrekcja, dysharmonia, klasyfikować)⁴¹.

 

Стосовно ж суфіксів, які перелічував у своєму правилі Смаль-Стоцький, то в польській мові є певні, теж сутнісно відмінні від української, морфофонологічні – але не фонологічні – тенденції: як дослідив Боґуслав Крея⁴², в одних суфіксах після певних фонем /i/ обов'язково змінюються на /y/, в інших перед цими ж фонемами можуть змінюватися, а можуть і не змінюватися; зрештою, навіть після тотожних основ в узусі можуть циркулювати унормовані словниками варіанти з i та y: alcista vs altysta, propagandzista vs propagandysta, humorzysta vs humorysta.

Написання в польській мові чужих суфіксів (аналогів перелічених в першому українському правописі), де залишається i оригіналу⁴³

 

Тобто, зазначає Едмунд Ґуссман у фундаментальній монографії "The Phonology of Polish"⁴⁴, в польській мові вибір i чи y ([i] чи [ɨ]) на місце іноземного i в запозиченнях не визначається однозначно – на відміну, можна додати, від української мови – ні фонологічним контекстом, ні навіть морфонологією (в даному випадку – суфіксами) мови; вибір є ідіосинкратичним, тобто він не може бути виведений із загальних правил мови, а є справою лексики, окремі слова треба просто запам'ятовувати. В цьому питанні можна говорити лише про певні тенденції і варто відзначити їхню подібність до виразніших фонетичних правил трансформації запозичень в українській мові. Зрештою, подібною є і загальна частотність розподілу після кожної української приголосної фонеми літер і чи и та польських літер i чи y після відповідних українським польських приголосних – на відміну, скажімо, від російських и та ы.⁴⁵

 

Частка вживання літери и після певних українських приголосних порівняно з їхніми відповідниками y та ы в польській та російській мовах (за словниками лексики цих мов)⁴⁶.

 

Але вернімося до хронології еволюції українського "правила дев'ятки".

 

У 1894 році (наступного року після граматики Смаль-Стоцького та Ґартнера) в Галичині виходить друга граматика за фонетичним правописом⁴⁷ авторства викладачів Львівської академічної гімназії Володимира Коцовського й Ілярія Огоновського⁴⁸. В ній фактично повторювалися правила Смаль-Стоцького–Ґартнера: перелік тих самих суфіксів і літер, після яких і трансформується в и – але (1) не вказано приголосних, після яких трансформація не відбувається (тобто треба писати і), що суґерувало (за замовчуванням) таке написання після всіх незгаданих літер, зокрема й після ж, ч, ш, щ, г⁴⁹; а також (2) уточнювалося, що в середині чужих слів (а не тільки власних імен, як у Смаль-Стоцького) і чи и треба писати згідно з вимовою⁵⁰.

 

Хронологічно наступною була видана 1900 року у Львові польськомовна граматика української мови⁵¹ Іллі Кокорудза і Францішка Конарського, теж викладачів Львівської академічної гімназії. Щодо написання іншомовних слів з i вона відрізнялася від граматики 1893 року тільки тим, що до переліку літер, після яких в зазначених суфіксах треба писати і, автори (також не згадавши ж, ч, ш, щ) додали г⁵², а до л, після якого перед голосним треба писати ї, додали н⁵³.

 

В 1904 році Краєва рада шкільна для кодифікації українського правопису скликала нараду, на якій проєкт правопису доручено було писати Кокорудзі – з тим, аби потім апробувати його на філологічній секції НТШ ("щоб сим способом довести до одноцїльної правописи в руських виданях і щоб нїхто не міг сказати, що Рада шкільна накидає Русинам правопись")⁵⁴. Секція НТШ одобрила проєкт на засіданні 18 березня⁵⁵, а на початку вересня правопис вийшов друком українською та польською мовами⁵⁶.

 

"Руска правопись" 1904 року фактично повторювала правила, запропоновані в граматиці Коцовського – Огоновського (після н, л – ї; після д, т, з, с, ц, р – и; після всіх інших – і), але:

1) поширила таке написання на все слово, а не тільки на суфікси⁵⁷, підтвердивши це прикладами (дидактичний, аристокрация, мелїнїт, при цьому приклад шіртінґ мав ілюструвати і після ш, але вказав і на не пояснене і після т);

2) знімала обмеження на и перед голосними (місионар, ориєнт, Австрия) – тобто і мав переходити в и незалежно від наступного звука;

3) вказувала після голосних писати тільки ї (архаїзм – а не архаізм, як раніше)⁵⁸.

 

Передача чужого і в запозичених словах⁵⁹ перед різними приголосними в словнику Є. Желеховського

 

Останнє положення ще до засідання секції НТШ підтримав був на шпальтах півмісячника "Учитель" професор Коломийської гімназії Остап Макарушка⁶⁰.

 

Включили його, це положення, до нового (другого поправленого) видання своєї "Методичної граматики" 1904 року⁶¹ і Коцовський з Огоновським, але натомість⁶² не помістили у свою граматику поширення правил написання и/і на все слово (залишивши попереднє формулювання про написання и чи і в середині слів згідно з вимовою) та не розширили перелік суфіксів Смаль-Стоцького; а також не згадали вони і про нове правило, що уможливлювало и перед голосними, хоча прибрали пункт своїх правил від 1894 року про те, що "де і сходить ся з самозвуком, там все єго задержуємо" (в попередній їхній граматиці до цього пункту був приклад Оріон, що суперечило б новим нормам, які вказували писати Орион)⁶³.

 

Смаль-Стоцький же нових поправок Кокорудза і НТШ не акцептував й у другому виданні своєї граматики (1907 рік)⁶⁴ далі продовжував писати і після та перед голосними (крім -лїо-), далі не реґламентував написання и/і після ж, ч, ш, щ та г і далі обмежував ці правила тільки дев'ятьма суфіксами.

 

Зате його земляк Омелян Попович, крайовий інспектор народних шкіл та семінарій в Буковині з багаторічним вчительським та редакторським досвідом, у своїй граматиці⁶⁵ (1907 року вийшло друге видання) сформулював правила дещо інакше:

– обмежив збереження і в чужих суфіксах (-ія, -ік, -іка, -іст, -ізм) тільки після губних та гортанних приголосних (п, б, в, ф, м, г, ґ, х, к),

– вказав, що після л, н цей звук переходить в ї, після інших же приголосних (за замовчуванням – і в цьому полягала його новація, яка закріпилася в сучасному правилі дев'ятки – також і після, зокрема, шип'ячих ж, ч, ш, щ, дж) – в и.

 

Написання і/и після та перед голосними його граматикою не регламентувалося, але з прикладів можна було зрозуміти, що після голосних пишемо таки і (не ї: атеізм), а перед йотованими голосними допускалося двійне написання: і Австрия, і антипатія)⁶⁶.

 

Варто зауважити, що у згадуваній статті 1904 року Остап Макарушка з посиланням на узус здецидовано виступив проти пропозиції проєкту писати и перед й та я відповідних суфіксів⁶⁷.

 

З лютого 1914 року з написанням і перед я на початку суфікса ніби погодився⁶⁸ також і Смаль-Стоцький (який ще 16 місяців перед тим, у вересні 1912 року в дискусії з С. Томашівським вважав, що треба писати партия, комедия, поезия тощо⁶⁹): в статті "Правописні непорозуміння", критикуючи "шкільну галицьку правопись" (тобто "Руську правопись" 1904 року), він писав:

"Я думаю, що галицька шкільна правопись повинна-б доконечно подати ся за майже загально принятим способом писання і установити для школи правило, що наросток -ія [а також, в наступному абзаці, -іяльний] по всїх шелестівках пишеть ся -ія, тільки по л, н -їя"⁷⁰.

 

І хоча далі він пише: "За тим одностайним способом писання цего наростка промовляє це, що він буде в згодї з писаннєм наростка  -ій і -іє і що таким чином вийде взагалї більша одностайність в правописи, а можна це зробити зовсїм без шкоди для фонетичної засади нашої правописи", – але і в третьому (1914 рік)⁷¹, і в четвертому (1928 рік)⁷² виданні своєї граматики він обмежує цю одностайність тільки наростком -ія, далі приписуючи перед іншим й чергувати і на и – як перед будь-яким іншим приголосним: партийний, азийський, росийський.

 

Виразний різнобій в пункті написання и перед й чи я (=ja) потребує певного пояснення (і це буде друга частина теореми правила дев'ятки).

 

Звук [ɪ] перед [j] внаслідок перцептивної та артикуляційної прогресивної асиміляції стає подібним на [i]: у позиції перед [j] – глайдом, який артикулюється підняттям середньої частини язика до твердого піднебіння (тобто подібно до артикуляції голосного [i]) – відбувається певна нейтралізація відмінностей між [ɪ] та [i], мовці випереджають артикуляцію [j] вже в попередньому [ɪ], внаслідок чого [ɪ] набуває більш зімкнутих і напружених акустичних характеристик, тобто наближається до [i].

 

Іншими словами, слухач може сприймати [ɪj] майже як [ij], оскільки швидке послідовне звучання двох подібних високих передніх звуків драстично зменшує контраст між [ɪ] і [i]⁷³.

 

Слухач у такій ситуації невизначеності ідентифікує фонему в процесі перцептивної абдукції: стикаючись із неоднозначним або проміжним акустичним сигналом, реципієнт інтерпретує його як найближчий і найтиповіший (немаркований) у даному контексті варіант. А взявши до уваги різні парадигми дуже поширеного відмінювання "м'якої" групи прикметників (після історичного злиття [i] та [ɨ] в [ɪ] "м'які" прикметники із закінченням на i (synii) в кількох відмінках перестали відрізнятися від "твердих" (bělyi), і вирівнювання парадигми відмінювання пішло двома шляхами: або – варіант нинішньої літературної мови – відновлення з нового [ɪ] старого [i] зі збереженням "м'якого" типу відмінювання, або – що було поширенішим в середньоукраїнській мові і тривалий час зберігалося на південному заході – встановлення тільки "твердого типу"⁷⁴), зрозуміємо, що це могло впливати на різні фонемні інтерпретації [ɪj] (зрештою, навіть у словнику Желехівського зустрічаються три варіанти: синій [sɪnij], синїй [sɪn’іj] та синий [sɪnɪj]).

 

Дані "Загальнослов'янського лінгвістичного атласу"⁷⁵ другої половини минулого століття виразно ілюструють ці хитання та пояснюють вибір написання і перед йотованими – що і треба було довести (пояснити).

 

Звучання синтагми /ti/ у слові "третій" за даними "Загальнослов'янського лінгвістичного атласу"

 

В 1907 році вийшла перша ґрунтовна граматика українського мови і в підросійській частині України, що її написав Євген Тимченко⁷⁶, де в частині чужих слів, відповідно до проілюстрованого мапою географічного розподілу згаданого хитання, він писав: "Після б, п, м, в, ф, к, ґ, і перед голосівками та j належить чуже і виражати нашим і на підставі людової вимови; після д, т, з, с, р, х, ш треба писати и; після н і ц можна писати і і и, але і переважає";⁷⁷ позиція після голосних та ж, ч, г окремо не виділялась і в прикладах не фігурувала; не виділялось і написання після л (в прикладах було і з и, і з і – з переважанням з і).

 

В редагованому Грінченком "Словарі української мови" (1907–1909 рр.)⁷⁸ слова іншомовного походження засадничо обмежувалися (за задумом замовників, він мав охоплювати слова тільки "народної" мови), однак у тих кількох сотень, яким вдалося просочитися через цей фільтр, правопис практично такий самий, як в Желеховського та Смаль-Стоцького (винятки: у Грінченка – физика, филозофія; в Желеховського – фізика, філозофія), окрім того, що Грінченка послідовно вживає суфікс -ічн- тільки у формі з и, а -ія – майже тільки з і (хоча в нього є, як у Желеховського та Смаль-Стоцького, материя, Австрия, Азия).

 

Таким чином, на той час у правописах різних українських граматик⁷⁹ вже були сформульовані всі пазли майбутнього правила дев'ятки, залишилося тільки звести їх докупи.

 

Прийнято вважати⁸⁰, що ці пазли поскладали Смаль-Стоцький з Ґартнером у третьому виданні своєї граматики, що вийшла 1914 року, але це не зовсім так. По-перше, дотеперішню дев'ятку літер, після яких треба писати и замість іншомовного і, Попович, як вже згадувалось, окреслив ще раніше (щоправда, від зворотного – вказавши літери, після яких зберігається і). А по-друге, і про це також вже згадувалось, Смаль-Стоцький з Ґартнером далі (що збереглося також у виданні 1928 року) вказували чергувати і на и перед -й-⁸¹ та – хоч це виходить за рамки "дев'ятки" sensu stricto – писати після голосних і, а не вже на той час майже загально консенсусне ї, як це було внормовано "Рускою правописю"⁸².

 

Щоправда, Смаль-Стоцький тоді об'єднав дев'ятку приголосних із засадою "писаннє звука і в серединї чужих слів повинно знов бути в згодї з правилом, постановленим для писання чужих наростків", але вперше це положення з'явилося у тій же "Рускій правописі" (а у Смаль-Стоцького – не в граматиці, а в згадуваній статті "Правописні непорозуміння")⁸³.

 

Новий етап еволюції правила дев'ятки настав у часі визвольних змагань, коли почали формувати офіційний український правопис в УНР, а після поразки української революції – в УССР.

 

Формувати його взявся Іван Огієнко, що акурат – після дев'яти років занурення у російську філологію⁸⁴ – видав у квітні 1918 року "Краткий курс украинскаго языка. Из лекцій по истории украинскаго языка"⁸⁵.

 

В пункті чужого i параграфи цього підручника виглядали навіть ближчими до галицьких граматик, ніж позиція Тимченка з Грінченком: він постулював, що в іноземних словах, які здавна живуть у мові, зазвичай пишуть и після всіх приголосних, а в недавніх запозиченнях – тільки після д, т, з, ц, с, р, ш.

 

Однак це положення про недавні запозичення Іван Огієнко супроводив приміткою:

"Такое написаніе иностраннаго і принято въ Галиціи и утверждено у нихъ Краевою Шкільною Радой; такое же написаніе прививается и у насъ. Однако, правила эти нуждаются въ пересмотрѣ и поправкахъ. Дѣло въ томъ, что въ украинскомъ языкѣ губные звуки б, п, в, м, ф въ большинствѣ отвердѣли, задненебные г, к, х точно такъ же въ большинствѣ говоровъ тверды; въ народномъ произношеніи иностранное і въ словахъ, заимствованныхъ давно, совсѣмъ отвердѣло. Звукъ л въ украинскомъ языкѣ часто средній между л и ль, поэтому напишемъ ли мы митрополіт или митрополит–полтавецъ, скажемъ, все равно прочитаетъ л по своему. Въ виду этого было бы значительно проще каждое иностранное передавать черезъ и"⁸⁶.

 

Таке застереження стосовно нерозрізнення м'якого та твердого л виглядає щонайменше дивним (ліс а лис мають не тільки різну семантику, але і звучать інакше), а обов'язкова палаталізація приголосних перед "м'яким" /і/ є характерною для російської мови (де для позначення твердості приголосного перед /і/ треба вживати його алофон /ы/), але не для української (наприклад: у бій та бий, вір та вир тощо приголосні /б, в/ тверді) – та це не завадило Огієнкові реалізувати анонсований "пересмотръ" у своєму проєкті українського правопису, внесеному на розгляд правописної комісії, утвореної при міністерстві освіти УНР навесні 1918 року.⁸⁷

 

Деякі пізніші реформатори правила дев'ятки, наполягаючи на передачі чужого i нашим і, часто посилаються на критику цього правила Огієнком. Можна би було зауважити, що авторитетність такого посилання викликає сумніви (щоб оцінити рівень його тодішньої компетентності в царині правопису чи історії мови, радив би не те що ознайомитися з рецензіями, наприклад, Смаль-Стоцького⁸⁸, Ганцова⁸⁹, Йогансена⁹⁰ чи Домбровського⁹¹ на його видання, а просто – після штудіювання, скажімо, "Історичної фонології української мови" Шевельова – прочитати "Нариси з історії української мови"⁹² самого Огієнка), але річ навіть не в цьому. Адже Огієнкова критика правила дев'ятки полягає зовсім не в тому, що він заперечує правописну правильність и після цих дев'яти літер, – а якраз у тому, що таке написання (тобто и) треба поширити на випадки після всіх приголосних, а не тільки деяких з них⁹³. Що, зрештою, не завадило йому звинуватити (за сам факт переліку цих літер) і галичан (експліцитно), і Грінченка (імпліцитно).⁹⁴

 

Власне, це положення про написання и при передачі іншомовного i він і вніс у свій проєкт українського правопису і протягом наступних десяти років намагався обґрунтовувати свій "пересмотръ", компенсуючи брак наукових арґументів патріотичною демаґогією: "антиукраїнський спосіб писання", "довга праця над долею нашої мови", "додержання своєї рідної традиції", "сама душа українського народу у тих красномовних свідках тисячлітньої нашої культури" тощо.

 

Якщо викласти суть його пропозиції коротко, то вона полягала в тому, щоб використовувати в правописі чужих слів не транскрипцію їх, а транслітерацію – тільки не з мови оригіналу, а з російської мови в її дореформеній орфографії: и між приголосними та і після та перед голосними.

 

Чому з російської? Бо московські форми чужих слів – це і є, переконував Огієнко, правдиві українські: "Въ XVII столѣтіи⁹⁵, особенно послѣ присоединенія Малороссіи въ 1654 г., въ Москвѣ появляется много южно-русскихъ выходцевъ. Особенно много появляется ихъ въ эпоху Петра Великаго, который симпатизировалъ ученымъ малороссамъ и окружилъ себя ими; выходцы эти, какъ извѣстно, стали дѣятельными сподвижниками Великаго Преобразователя. Конечно, переселившись на сѣверъ, они не могли совершенно измѣнить своей рѣчи, и иностранныя слова, принесенныя ими со своей родины, оставались въ ихъ лексиконѣ"⁹⁶.

 

Отож, рецензуючи 1911 року "Словарь иностранныхъ словъ, вошедшихъ въ русскій языкъ въ эпоху Петра Великаго" Ніколая Смірнова, він зауважив, що "обратившись къ южно-русскимъ писателямъ XVII вѣка, мы увидимъ, что весьма и весьма многія слова, относительно которыхъ г. Н. А. Смирновъ говоритъ, какъ о вошедшихъ въ русскій языкъ въ эпоху Петра Великаго, встрѣчаются здѣсь задолго до XVIII вѣка"⁹⁷. Щоправда, "весьма и весьма многія" є суттєвою пересадою: з трьох тисяч слів словничка таких запозичень там 138 (4,6%), але це не завадило Огієнкові зробити висновок, що всі московські запозичення мають українську форму⁹⁸. Більше того: в багатьох виписаних Огієнком в доведення своєї тези таких слів староукраїнський правопис якраз відрізняється від московського (апплѣкуючи, а не апликуючи, архітεктура а не архитектура, лїтера а не литера, квѣт а не квит тощо⁹⁹).

 

В цьому немає нічого дивного, адже хитання між и та ѣ чи і (ї в тодішній літерній графіці), як показав Юрій Шевельов у своїй "Історичній фонології української мови"¹⁰⁰ (про це вже згадувалося), тривало кілька століть. Дивним є те, що з 1918 року Огієнко на обґрунтування свої тези, що правильне питомо українське написання чужого i збереглось лиш на Московщині (а інше – то зіпсоване польськими впливами), наводить десятки прикладів тільки з и і не згадує слова з іншим написанням, хоч сам їх не раз цитував.

 

Так само дивним є, що давно завершений період фонологічної історії української мови, коли староукраїнські [і] та [ɨ] злилися в [ɪ] (про що Огієнко пише сам¹⁰¹), він хоче подати як триваючий до нині процес трансформації, за яким всі /i/ в запозичених, але ще чужих словах (Fremdwörter) перетворюються в процесі їх "націоналізації" (Lehnwörter) на українське и ([ɪ]) – а "кому дуже бажається зберігати чужоземну вимову, той може вимовляти міністер, пишучи министер, як то роблять, скажемо, серби та болгари, а з правописом взагалі (вимовляють йначе, як написано) французи, англійці та й всі народи світу"¹⁰².

 

Будучи тоді адептом концепції "общерусскаго праязыка" Шахматова¹⁰³ ("был період, когда украинскій язык жил одной общей жизнью с языком русским"¹⁰⁴, "с течением времени появились языки, которые образовались из днѣпровскаго кіевскаго, – московскій (великорусскій) и позже бѣлорусскій"¹⁰⁵), Огієнко шукає джерел "правильної" передачі чужого /i/ в IX столітті:

"Грецьке і по приголоснім звуці не звучало так гостро палатально, як скажемо і латинське. [...] Коли б самі греки в IX–X віках по Хр. своє ι вимовляли цілком палатально, як i, то, певне, вони б прищепили свою вимову й нам, і вона, в тій чи іншій формі, заховалася б і досі. Так само з твердим и ми вимовляємо й інші перейняті від греків слова, напр.: архимандрит, акриди, акафист, антиминс, єпископ, Єрусалим, оксамит, Пилат, рабин, Синай, Христос, вишня, крокодил, скриня, миска, митрополит, ктитор і багато інших". Можна би було припустити, що він забув загальновідоме правило, за яким кирилична літера и в ті часи читалася яко [і] – але наступною ж фразою він сам заперечує написане в абзаці перед нею: "Звичайно, твердій вимові звука и допомагав тут також і загальний процес отвердіння давнього м’ягкого и в українській мові"¹⁰⁶ (тобто було таки "м'яке" – палатальне в його термінах – и).

 

"Взагалі можна примітити, що автор часто занадто довіряє букві, не беручи на увагу можливости чисто графичних явищ, які зовсім не одбивають прикмет живої мови"¹⁰⁷, відзначив Ганцов ще 1919 року в рецензії на Огієнків "Курсъ украинскаго языка..."

 

Пояснення цієї риси можна знайти в наступному аргументі Огієнка: "Заведення правопису писати в чужих словах і було б дуже трудним для школи, бо не всі ж знають, яке саме слово рахувати чужим"¹⁰⁸. На перший погляд, ця фраза теж виглядає напрочуд дивною, але стає зрозумілішою, якщо уяснити, що він говорить про навчання української мови після (поверх) російської – дійсно важко транслітерувати російські слова за різними принципами: одні, питомі, – за звичною схемою (російські и та е пиши так само, тільки читай інакше), а інші – за правилом, де одні російські и треба передавати українською яко і, а інші – яко и¹⁰⁹.

 

Одно слово, хоч не всі з членів очолюваної Огієнком правописної комісії погоджувалися з так аргументованою його концепцією¹¹⁰, "Найголовніші правила українського правопису" були двічі опубліковані яко ухвалені правописною комісією: в одній публікації дата ухвалення – 29 квітня 1918 року¹¹¹ (окрема брошура¹¹², опублікована в Кам'янці-Подільському¹¹³), в другій (журнальна та газетні публікації¹¹⁴) – 24 травня 1918 року. Однак правила не мали нормативного статусу, оскільки міністерством затверджені не були¹¹⁵.

 

На початку наступного року (5 січня) у післягетьманатівській Директорії відродженої УНР Іван Огієнко вже сам став міністром освіти, який від імені держави може утворювати правописну комісію і затверджувати її рішення. Він і скористався своїми повноваженнями: 12 січня утворив малу правописну комісію в 3-особовому – мінімально можливому – складі: він сам вже у статусі ректора і професора, неодмінний секретар Академії професор Агатангел Кримський та професор Євген Тимченко¹¹⁶.

Комісія за тиждень роботи поправила попередні "Найголовніші правила українського правопису", і 17 січня міністр Огієнко ухвалив нову редакцію вже тепер "Головніших правил українського правопису" "для шкільного вжитку на всій Україні".

 

До березня 1919 року правила було надруковано окремою брошурою на 8 сторінок шістнадцятки¹¹⁷.

 

У частині правопису чужого i комісія відмінила Огієнкову концепцію літери и після всіх приголосних, постановивши:

"Після приголосних зубних д, т, з, с, шиплячих ж, ч, ш і після р в чужих словах пишемо и (а не і); після всіх інших звуків (а також перед голосною і перед звуком й) пишемо і; букву і, що стоїть в чужих словах після голосної, передаємо через ї (а не і)".

В переліку зубних не було літери ц, отже треба було писати принціп; не було і винятків для давніх запозичень (що ввійшли в українську мову до переходу [і] в [ɪ]): треба було писати мітрополіт¹¹⁸.

 

18 вересня 1919 року новопризначений міністр ісповідань Огієнко видає наказ про запровадження "Головніших правил..." і по всіх духовних школах, і по всіх духовних інституціях, але з падінням УНР їхня нормативна обов'язковість на території УСРР зникає.

 

Заповнити лакуну взялася Академія наук, де 17 травня 1919 року під головуванням А. Кримського було засновано Правописно-термінологічну комісію, а в ній – правописну секцію (у складі голови Володимира Дурдуковського і члена Вадима Тутковського) із завданням "розробити й вияснити оснівні питання українського правопису та дати Академії Наук і її Інституціям матеріал для питань правописних"¹¹⁹; з причини неповного складу секції це завдання до кінця року не було вирішено.

 

Наступного року (головою секції став Григорій Голоскевич, а співробітником – Євген Гращак) на спільному зібранні УАН 23 листопада 1919 року "на подання акад. А. Ю. Кримського вирішено внести деякі зміни до «Головніших правил українського правопису» і вважати їх обов'язковими для всіх видань УАН"¹²⁰.

 

В опублікованій (після затвердження народним комісаром освіти УСРР Гриньком) наступного року 16-сторінковій брошурі накладом 40 тис. примірників правила знову отримали назву "Найголовніших"¹²¹.

 

В частині правопису чужого i "Найголовніші..." правила тотожні "Головнішим", лиш двічі обумовлено, що вони не стосуються власних назв: "чуже і після зубних та шиплячих однаково передається через і"¹²².

 

Хоча Євген Тимченко охарактеризував нову редакцію яко "латки на убогім жупані відомих «Правил»"¹²³, в Галичині "Найголовніші правила" здобули статус академічних і спонукали НТШ до активізації роботи над зміною "Рускої правописі" 1904 року. Про необхідність оновленої редакції правопису – оскільки газетна і видавнича практика щораз більше відходила від затверджених колись норм¹²⁴ – мовна комісія НТШ заявила ще 30 травня 1918 року, але через воєнні події створення правописної комісії відтермінувалося на півтора року. Її склад затверджено було 3 грудня 1919 року: О. Барвінський (голова), Гординcький, Щурат, Студинський, Брик і Макарушка; саме останньому доручено підготувати реферат про писання чужих слів. Правописна комісія відбула сім засідань і 25 березня 1920 року презентувала проєкт змін ширшому загалу фахівців: україністів, публіцистів і педагогів. Основна зміна полягала в резиґнації з головної особливості желехівки – писання ї на позначення пом'якшення попереднього приголосного, ця зміна опосередковано торкнулася і писання чужого і. Тепер и малося писати після шістки приголосних (д, ж, з, р, с, т, ц) – якщо (і це була суттєва зміна старих норм, про необхідність якої говорив Макарушка 16 років тому) після нього не слідував голосний або й, а також (зокрема після л, п, ф) в низці старих запозичень. У всіх інших випадках треба було писати і, в тому числі й після м'яких л та н (а не, як раніше, ї – в силу резиґнації з желехівки)¹²⁵.

 

Цей проєкт – за активної участі нових членів комісії Івана Зілинського та Івана Копача – обговорювався ще два роки, аж поки 11 червня 1922 року Правописні правила¹²⁶ затвердила філологічна секція НТШ¹²⁷.

 

В правилах НТШ – як і київської Академії – замість звичної нам дев'ятки була вісімка, але якщо в київських правилах бракувало ц, то у львівських – ч:

"Чуже і перед наступною шелестівкою вимовляється:

а) після д, т, з, с, ж, ш, ц, р, в середині слова як наше типічне – середнє и, отже тільки сею буквою треба його консеквентно в такім положенню на письмі й віддавати. Виняток становлять чужі, власні імена осіб (прізвища), що ще замало зукраїнщилися й не перейшли ще в буденне уживаннє.

б) після всіх інших шелестівок і так само на початку слова, залишається у виговорі й на письмі високе і. Виняток творять тільки декотрі зукраїнщені слова, що в них згідно з вимовою і письменною традицією пишемо и" (далі йшов перелік сорока таких слів, на невичерпність якого вказувала трикрапка наприкінці його). Перед голосними та й чужомовних наростків теж вказувалось писати і, після голосних – ї (не і)¹²⁸.

 

У Києві ж під шапкою УАН 1925 року вийшло друге видання "Найголовніших правил"¹²⁹, де в частині правопису чужого i з'явилась (без, зауважмо, формального затвердження наркомом освіти¹³⁰) ще одна увага: "Аналогічно до чисто-українського закінчення ик в іменниках чоловічого роду (таких, як провідник, робітник і ин.) встановилась загальна звичка писати ик і в чужих словах чолов. р., як от: механик, техник, алкоголик, аристоте́лик, академик"¹³¹.

 

А 23 липня 1925 року з ініціативи наркома юстиції – генерального прокурора Миколи Скрипника¹³² вийшла постанова Раднаркому УСРР, за якою вища радянська влада забрала повноваження встановлювати правописні норми від Академії наук (а затверджувати їх – від наркомосвіти) собі: спеціально створена 26-особова державна правописна комісія під опікою наркома освіти (крім мовознавців до неї увійшли й партійні функціонери та журналісти) мала на основі існуючих "Найголовніших правил" підготувати проєкт, далі наркомосвіти мав скликати спеціальну конференцію "для обміркування виробленого Комісією проекта правил правопису" і до кінця року винести вироблені в комісії правила правопису української мови на затвердження Ради народних комісарів.

 

На виконання постанови 1 серпня 1925 р. наркомат освіти скликав у Харкові організаційну нараду, де (незважаючи на відсутність майже половини членів комісії) було створено сім тематичних підкомісій; головою підкомісії правопису чужих слів призначено Олександера Попіва, доповідачем – відсутню на нараді Олену Курило, членами – Йогансена, Калюжного, Касяненка, Річицького та кооптованих С. Вікула, Гладкого і Калиновича. Підкомісії мали закінчити працю до 15 жовтня, а про хід роботи повідомляти 4-особову президію (Шумський, Солодуб, Кримський, Синявський).

 

23 жовтня Олена Курило зачитала свою доповідь про проєкт правопису чужих слів на засіданні десяти українських філологів у Києві (з них лиш двоє були членами профільної підкомісії); проєкт в цілому схвалили¹³³.

 

Стосовно правопису чужого i проєкт Курилової ¹³⁴ фактично повторював положення її підручника "Курс українського правопису"¹³⁵ 1919 року, засновані на Огієнковому проєкті правопису, на той час вже відкинутому в "Головніших правилах" УНР, а потім вдруге відкинутому в "Найголовніших правилах" УАН: всюди в загальних назвах¹³⁶, пропонувала Курило, після та перед приголосними писати и (зокрема й у назвуку – на початку слова¹³⁷: идеал, исторія, Италія тощо)¹³⁸, після голосних – ї, перед голосними – і (але в словах, що "мають за собою давність, як – кристиянин, диявол, диякон – писати: и").

 

Правило дев'ятки вона вважала "перейнятим від галицьких українців", де воно виникло "впливом сусідньої польської культури", "для наддніпрянських українців є правило штучне і через те плутане. В українській мові можлива позиція усіх шелестових перед і і перед и, і правило б це можна спростити, пишучи в чужих словах тільки и або тільки і. Переважна більшість фактів промовляє и в чужих словах"¹³⁹.

 

В обґрунтування цього Курило наводить два сутнісні аргументи.

 

Першим аргументом є аналогія: "напр. укр. нива: рос. ніва = укр. амуниція; рос. – амуніція"¹⁴⁰ (цим самим імпліцитно фіксуючи єдиний шлях запозичення нашою мовою чужих слів – через російську: якщо не знаємо як писати, треба глянути, як пишуть росіяни, і написати так само, але прочитати навпаки; тобто можливо з благими намірами, але прив'язати український правопис і вимову до російських за принципом "навпаки", а не "інакше"¹⁴¹). Так вона переносить на сучасність ту аналогію, яка втратила, як писав Смаль-Стоцький ще 1914 року, "так би сказати творчу силу" ще в XVII столітті.

 

А другим своїм аргументом – те, що нині би назвали ранжуванням дистинктивних ознак: "м'якість шелестових перед і в чужих словах німецького або англійського походження міняють вимову слова проти вимови німецької чи англійської. Англійська мова не знає м'яких шелестових перед і, у німецькій мові шелестові перед коротким і тверді, а перед довгим і мірою м'якости тільки підігнані під наступне і, так приблизно, як нем'які шелестові в багатьох українських говірках перед і з о"¹⁴² – Курило якраз заперечує свою пропозицію всюди передавати чуже i українським и, оскільки в українській мові і палаталізує тільки зубні приголосні¹⁴³. Тобто написання і після решти приголосних передає і вимову чужого голосного, і твердість чужого приголосного.

 

Однак, попри сумнівність її аргументів, проєкт у Києві схвалили.

 

Вдруге Курило презентувала свій проєкт через три дні, 26 жовтня, у Харкові вже на формальнішому засіданні підкомісії правопису чужих слів (з 11 членів підкомісії присутні були четверо, а також два учасники президії)¹⁴⁴: тут проєкт відхилили¹⁴⁵, залишивши в проєкті положення академічного правопису.

 

На наступному пленумі правописної комісії (11–21 листопада)¹⁴⁶ ці положення виклали в дещо стрункішій структурі та трохи доповнили:¹⁴⁷

– кількість літер, після яких треба писати и, збільшили до нинішніх дев'яти;

– розширили згадуване вже доповнення другого видання – стало три суфікси з безальтеративним и: крім -ик, ще й -ика та -ичний (техник, техника, техничний);

– зафіксовано безальтеративний і в кінці слова (жюрі)¹⁴⁸;

– ввели під правило дев'ятки власні географічні назви.

 

Після пленуму Олекса Синявський звів і впорядкував результати обговорень у цілісний текст, який 7–13 лютого 1926 року переглянула редакційна колегія у складі А. Кримського, В. Ганцова, О. Синявського та кооптованого Г. Голоскевича.

 

На вимогу наркома освіти О. Шумського 5–8 квітня 1926 року в Харкові пройшов під його головуванням наступний пленум комісії, за результатами якого проєкт у частині чужого і (§62) зазнав лиш двох невеликих змін:
– суфіксів з безальтеративним и стало чотири (додали -икум: техникум);

– географічні назви вивели з-під юрисдикції правила дев'ятки в розділ власних назв, що пишуться з і.

 

Але власне "цей § 62 на другому пленумі викликав жваві дискусії, і принятий він лише незначною більшістю голосів"¹⁴⁹. Дискусії розгорнулися не навколо кількості суфіксів, а стосовно суті правила дев'ятки. В альтернативу йому голосували:

– одноманітне передавання чужомовного і (або послідовно через і, або через и) – 7 членів;

– тільки і (тіп, діректор) – 4 члени;

– послідовне и (министр, бисквит) – 1 член.

 

За внесення в проєкт правила дев'ятки голосувало 10 членів комісії плюс троє голосувало проти одноманітного і (тобто або тільки и, або правило дев'ятки), що і дало мінімальну більшість в 25-особовій комісії; при цьому з присутніх на пленумі 14 мовознавців за правило 9-ки проголосувала абсолютна більшість: 11 осіб (троє інших проголосували за одноманітність). За послідовне і проголосували тільки партійні функціонери та журналісти...

 

Після квітневого пленуму проголосований проєкт правопису вирішено друкувати окремою книжкою¹⁵⁰ під шапкою Народнього комісаріяту освіти накладом дві тисячі примірників для ширшого обговорення.

 

В серпні книга побачила світ, в жовтні її змогли отримати і в Галичині, тож філологічна секція НТШ присвятила 6 засідань виключно обговоренню правопису¹⁵¹, і 1 квітня наступного року надіслала держкомісії свої зауваження. Стосовно передачі чужого і позиція галицьких мовознавців полягала в збереженні НТШ-івської вісімки (дев'ятки без ч) і відмови від проголосованих на пленумі винятків у суфіксах -ик, -ика, -ичний (про екзотичний -икум не згадували: в українській мові під це правило знайшлося два унікальні слова: уникум і техникум), а також за усталені винятки: "всі ті чужі слова, які здобули собі в українській мові силою традиції право горожанства на усталену вимову, оставити нетиканими". Загалом у їхніх пропозиціях впадає в око орієнтація на правильну передачу цієї вже сформованої вимови: напр., "доконче требаби покласти правилом засаду, що в тих прикметниках, які є споріднені з іменниками, де вже чується мягкість дотичних шелестівок перед наростком, писати треба -ічний" "в імя засади найвірнійшої по можности передачі їх вимови"¹⁵². Натомість у багатьох пропозиціях з УСРР відчувалося сприйняття правопису виключно для потреб письма, необхідність якої виникла у зв'язку із новим курсом партії на коренізацію: газетні тексти, мовляв, однаково вголос ніхто читати не буде, а та розмовна мова, де використовуються іншомовні слова, все одно буде російською¹⁵³. Звідси прагнення до максимального спрощення: цього, зауважмо, хотіли 14 учасників пленуму (при 13 за правило дев'ятки – якби рейтингове голосування проводили за цим питанням, то вислід міг бути іншим), цього вимагала і більшість критиків проєкту на сторінках спеціального додатку¹⁵⁴ до газети "Вісти ВУЦВК". Доходило до курйозів: проф. М. Грунський, критикуючи правило дев'ятки, аргументував, що "цілком неможливо вимовити жіронда" (хоч за цим правилом якраз треба писати жиронда), а йому – в захист правила – відповідали: "навпаки: українцеві дуже легко вимовити жі (як от, ножі, ножів, у чужій хижі)"¹⁵⁵.

 

Правило дев'ятки в обговоренні таврували яко "польське"¹⁵⁶ (а варто згадати, що в ті роки "польський" було не просто означенням, а ідеологічним звинуваченням, тотожним "білопольський", тобто антирадянський), і більшість голосів¹⁵⁷ в публікаціях виступали за "українізацію" чужого і нашим и – тобто, фактично, за українізацію російського и в словах цієї добре знаної тут мови українським и¹⁵⁸, оскільки, мовляв, "сталої мовної традиції ми ще не маємо"¹⁵⁹.

 

В такій ситуації можна було сподіватися, що правописна конференція, яка була почалася 25 травня 1927 року вже з новим головою держкомісії (замість О. Шумського наркомом освіти став М. Скрипник¹⁶⁰), відкине "чуже" правило на користь "українського" и чи хоча б "усталеного" через російську вимову одностайного і. Але 27 травня, розглядаючи питання чужого i, ці "обидві пропозиції конференція відкинула та ухвалила стояти за проектом комісії з додатком – і в наростках -ик, -ика,-ичний, писати и чи і згідно з загальним правилом (себто залишила «Найголовніші правила правопису» Академії: техніка, технічний, математичний)"¹⁶¹.

 

Рішення конференції були лиш директивними, остаточне рішення ухвалювала 5-особова президія,¹⁶² але §62 вона не корегувала¹⁶³.

Еволюція правила дев'ятки

(1893 – Руска граматика С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнера; 1894 – Методична граматика рускої мови В. Коцовского і І. Огоновского; 1900 – Gramatyka języka ruskiego І. Кокорудза і Ф. Конарського; 1904 – Руска правопись, погоджена НТШ; 1905 – Руска граматика О. Поповича; 1907 – Українська граматика Е. Тимченка; 1914 – Граматика руської мови С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнера; 1919 – Головніші правила Українського Правопису; 1921 – Найголовніші правила українського правопису; 1922 – Правописні правила НТШ; 1929 – Український правопис, затверджений М. Скрипником; 1933 – Український правопис за редакції А. Хвилі; 1945 – Український правопис за редакції Л. Булаховського.

_j: написання перед літерою й та голосними; V_: написання після голосних літер; ія: написання перед визвуками -й та -я.)

 

Хоча президія свою роботу завершила 24 січня 1928 року, М. Скрипник затвердив текст правопису лиш 6 вересня, а 9 січня 1929 року, майже через рік після того, як текст був готовий, книжку з правописом було підписано до друку – накладом 3000 примірників (20 вересня вийшло друге видання накладом 50 тисяч – змін у §62 там не було)¹⁶⁴.

 

Формування цього правопису, як бачимо, тривало три з половиною роки. Не набагато довше тривало його функціонування: з 25 квітня 1933 року (Скрипника з наркома освіти зняли в лютому) при НКО України почала працювати комісія з перегляду, зокрема, українського правопису та граматики¹⁶⁵, і вже 5 вересня новий нарком освіти Володимир Затонський затвердив наступні правила "Українського правопису" (а саму книжку в друкарні почали набирати ще 4 серпня), які 28 жовтня були підписані до друку. Редактором нового видання правопису призначили А. Хвилю, штатного критика колишньої лінії Наркомосу на українізацію.

 

В частині чужих слів (тепер "іншомовних" – "чужі слова" в новій риториці стали" так званими") найбільші зміни торкнулися параграфів щодо правопису l та g. Стосовно ж §62, який тепер став §79, зміни полягали в ліквідації ї після голосних (тепер треба було писати і: егоізм, наівний тощо) та вилученні трьох приміток; правило дев'ятки залишилося без змін.

 

Правопис Хвилі витримав ще два видання, але після того, як Верховний суд СССР в лютому 1938 року встановив, що він був агентом польського розвідки і націонал-фашистом, на наступне видання треба було новий правопис з новим редактором.

 

Хоча в Москві група мовознавства АН СРСР зайнялася створенням нормативної граматики всіх національних (тобто неросійських) мов СССР, в УРСР Рада народних комісарів 14 травня створює державну комісію по розгляду проєкту нового українського правопису, яку зобов'язує завершити його, розгляд, за півтора тижня.

 

Комісія перевиконала план: вже за п'ять днів вийшла стаття відповідального секретаря комісії М. Грунського з розглядом проєкту нового правопису (заздалегідь, ще в жовтні 1937 року¹⁶⁶, підготовленого Інститутом мовознавства). З неї дізнаємося:

"Як відомо, існує цілий ряд слів, що набули значення загальних іменників, існуючи і як власні слова. Є також чимало прикметників, що походять від власних іменників. В російській мові і в інших мовах подібні слова, як правило, зберігають транскрипцію і вимову власних імен. Старий же правопис вважав чомусь потрібним змінювати в таких словах їх початкову транскрипцію. Дізель – винахідник писався через і, а дізель – винахід – через и, Сардінія – писалася через і після д, а сардінка – через и; Сімменталь – через і і два м, а сімменталка – через и і одно м і т. д."¹⁶⁷

На ліквідацію неприпустимої відмінності від російської мови пропонувалося ввести правило: "Це правило (після всіх приголосних – і) поширюється і на такі загальні імена, як гратіс, екслібріс, піаніссімо і т. ін., а також на загальні імена, утворені від географічних назв, імен людей і прізвищ, напр.: дізель (від прізвища Дізель), йоркшір (від географічної назви (Йоркшір), сардінець, сардінка (Сардінія), сімменталка (від географічної назви Сімменталь), сіцілієць (Сіцілія)"¹⁶⁸.

 

Одно слово, комісія повернула проєкт Інститутові мовознавства для додаткового опрацювання.

 

В липні з Інституту мовознавства надійшов другий проєкт, який Державна комісія ухвалила вважати першим і після розгляду 25 липня віддала друкувати накладом 350 примірників для широкого обговорення, зокрема "кафедрами українського та російського (sic!) мовознавства"; правило дев'ятки в ньому (§93) зберігалося, щоправда, з отим "дізельним" застереженням.

 

А вже 2 серпня М. Грунський публікує на правило дев'ятки нищівну критику:

 

"Правопис 1933 року, як і правопис 1927 року, укладався буржуазними націоналістами. Їх метою було віддалити український правопис від мовної дійсності, відірвати українську мову від братньої російської мови. Буржуазні націоналісти намагалися нищити все спільне з російською мовою не тільки в частині суто орфографічних явищ, а навіть і в частині структури граматики, як системи.

Зокрема, в попередніх правописах, в тих чи інших варіантах, говориться про написання и після ряду приголосних в іншомовних словах, – так зване «правило дев’ятки». Це правило, як відомо, дуже важко сприймається і здебільшого не відповідає вимові. На Україні говорять «дівізія», а не «дивізія», «дісціпліна», а не «дисципліна», «іділія», а не «ідилія» і т. д. Правда, деякі з слів іншомовного походження вимовляються з нахилом до и, але чи ж мало в нашому правописі, як і в усіх інших, таких місць, де правопис не цілком точно відбиває вимову? В усякому разі, далеко більше слів іншомовного походження, в яких після «дев’ятки» вимовляємо і, а не и, ніж слів, у яких вимова відповідає правилу дев'ятки.

Дев’ятка відбиває польську систему письма (порівн.: dyrektor, systema, żyrandole¹⁶⁹, tytuł і ін.), а засмічення української мови польськими словами та зворотами якраз і було на меті буржуазних націоналістів.

Зрозуміло, що знищення «дев’ятки» мало б велике значення в справі спрощення українського правопису.

У зв’язку з цим ми ставимо на обговорення таку думку: чи не варто скасувати правило дев’ятки, писати в словах іншомовного походження і, а не и.

Якби замість и в словах іншомовного походження писати і, то ці слова мали б такий вигляд: актріса, авторітет, акліматізація, актів, кандідат, артілеріст і ін.

Щождо прикметників з суфіксом ичн (античний, археологичний, академичний, техничний), то тут треба писати и"¹⁷⁰.

 

На його підтримку тут же відгукнувся вчитель з Миколаївщини:
"Прокляті народом фашистські виродки – українські буржуазні націоналісти доклали всіх зусиль, щоб зірвати проведення ленінсько-сталінської національної політики, підірвати віковічну дружбу українського і російського народів, загартовану в спільній боротьбі за соціалізм. [...] Знищення «дев’ятки» – цього мертвонародженого виплоду націоналістичної псевдолінгвістики [...] – усуває штучну розбіжність між українським і російським правописом, полегшує справу вивчення обох мов"¹⁷¹.

 

Обговорення – не тільки такого штибу, але й такого теж¹⁷² – тривало до листопада (за цей час членом комісії став академік П. Тичина). За підсумками обговорення комісія "ухвалила грунтовно змінити український правопис" і в лютому 1939 року винесла на поширений пленум державної правописної комісії за участю представників мовознавчих кафедр педагогічних вишів України та представників громадських організацій другу редакцію правопису. До кінця пленуму доля правила дев'ятки вирішена не була, проєкт мали підготувати Губаржевський і Д’яченко вже після засідань¹⁷³, а пленум авансом схвалив в цілому проєкт нової редакції.

 

Книжку з правописом, що до друку була підписана 10 серпня 1939 року, датували вже 1940 роком. Правило дев'ятки, попри критику, таки залишилось¹⁷⁴. Що більше, з §93 зникли "дізельні" уточнення та заборона на ї після голосної, а з'явилась низка винятків, які в галицьких правописах називалися "слова з усталеною вимовою" (спирт, вимпел, миля, кит, кипарис, химера, єхидна, лиман, нирка, гиря, киргиз, башкир, кинджал, кишлак, кисет, калмик і под.)¹⁷⁵

 

В широкий обіг книжка таки не потрапила, тираж її був лиш 50 примірників – для обговорення. Українська влада для остаточного варіанта чекала затвердження на російський правопис¹⁷⁶, де ніяк не могли дійти компромісу московська та ленінградська школи¹⁷⁷.

 

Не дочекавшись, 24 липня 1942 року секретар ЦК КП(б)У (завідувач відділу пропаганди та агітації) на засіданні Президії Академії наук УРСР наголосив на важливості правописного питання, в результаті чого через тиждень, на наступному засіданні, для складання нового проєкту "Українського правопису" утворили комісію в складі 3-х осіб: це були академіки Л. А. Булаховський (голова), М. Я. Калинович та с.н.с. П. С. Лисенко (секретар комісії)¹⁷⁸. 2 жовтня вирішили за основу взяти отой редагований Державною правописною комісією УРСР проєкт видання 1940 р. Відредагований проєкт відіслали в ЦК партії та уряд, звідки 14 березня 1943 року прийшло доручення заступникові голови Раднаркому УРСР М. Бажану провести пленум державної правописної комісії¹⁷⁹ і остаточно затвердити проєкт українського правопису.¹⁸⁰

В квітні державна комісія затвердила проєкт, залишивши, зокрема, правило дев'ятки. Однак, як виявилося, затвердила не остаточно.

28 серпня до розгляду проєкту підключився голова РНК УРСР М. Хрущов, разом із головою Президії Верховної ради УРСР М. С. Гречухою¹⁸¹ та секретарями ЦК КП(б)У Д. Коротченком і К. Литвином провівши під щойно визволеним Харковом нараду з цього питання. Не вдоволений новими змінами в правописі П. Тичина, нарком освіти, тривалий час не хотів затверджувати проєкт, тож протягом перших місяців 1945 року над ним працювала оновлена комісія у складі М. Бажана, П. Тичини, Л. Булаховського та Г. Пінчука (завідувача відділу шкіл ЦК КП(б)У), і аж 8 травня 1945 року Рада народних комісарів УРСР схвалила проєкт. В жовтні його підписано до друку, і з грудня 1946 року постановою Ради міністрів УРСР новий український правопис¹⁸² стає обов’язковим до вжитку, що, з невеликими змінами, тривало до 2019 року.

 

В частині передачі і в словах іншомовного походження новий правопис (тепер це був п. 7 §93) практично не відрізнявся від проєктного видання 1940 року, додали лиш пояснення винятків в загальних іменах¹⁸³ та географічних назвах¹⁸⁴.

 

Друге видання 1960 року в цьому аспекті відрізнялося одним лиш словом¹⁸⁵, але у виданні 1990 року на хвилі перестройки з'явилась низка кардинальних і некардинальних змін.

 

З некардинальних: (1) було вказано після префікса дез- писати и – в наступному виданні цю вказівку забрали; (2) винятки "диякон, християнство і под." (и, а не і перед голосним) ввели до категорії "слова церковного вжитку"¹⁸⁶ та додали до них відповідні слова з и перед приголосними¹⁸⁷.

 

З кардинальних: для топонімів (географічних назв) ввели "правило шиплячих", після яких треба писати и; характерно, що від словника Желехівського до правопису 1960 року такі топонімічні винятки жодного разу не згадувалися (а всього було їх, винятків в деяких топонімах, більше двох десятків: після р, т, д, в, г, з, к, л, с), що й не дивно, оскільки їхня сполука з і справно передавала і твердість приголосного перед і, і якість самого голосного в чужих топонімах. В наступному виданні 1994 року до топонімних дж, ж, ч, ш, щ додали ц ¹⁸⁸ та р; в проєкті 2018 року пропонували цей список поповнити ще на т, д, але в кінцевій редакції це розширення зняли.

 

В 1990 році, коли топоніми з и після р були ще винятками, їхній список поповнили двома словами¹⁸⁹, список "за традиційною вимовою в деяких географічних назвах" – 13-ма топонімами¹⁹⁰ (через три роки – ще чотирма; в 2012 році Аддис-Абебу забрали¹⁹¹, натомість в 2019-му додали Медину та Вифлиєм – див. табл.¹⁹²).

 

Правописні винятки топонімів, в яких після р треба писати и, а не і (з 1993 це стало правилом).¹⁹³

 

Правописні винятки топонімів, в яких після д, т треба писати и, а не і

 

Правописні винятки топонімів, в яких після в, г, з, к, л, с треба писати и, а не і

 

Іншими словами, на схилку УРСР правописні нормотворці намагалися сформулювати ще одну аксіому – цього разу стосовно власних назв або принаймні топонімів. Правописний семінар ім. Олекси Горбача, зорганізований 2018 року кафедрою філології УКУ, перевів її у ще одну теорему правила дев'ятки, яку сформулювала Уляна Головач в термінах засвоєних і незасвоєних власних назв¹⁹⁴: засвоєні адаптуються¹⁹⁵ в нашій мові, а до незасвоєних треба стосувати принцип практичної транскрипції – "передачу чужомовних власних назв (а також апелятивів) однієї мови звичайними фонографічними засобами іншої мови для адаптації в орфографічних текстах останньої"¹⁹⁶.

 

Можна додати, що для онімів режим засвоєння жорсткіший, ніж для апелятивів, але принципи їх адаптації подібні: засвоєні дуже давно, до злиття и з і, мають замість чужого i наше и, до засвоєних і засвоюваних (процес триває) пізніше, після цього злиття, стосують правило дев'ятки, незасвоєні – пишуть тільки через і. Засвоєння визначається не лише тривалістю обігу чужого слова в нашій мові, але інтенсивністю його тривання, тобто частотністю в узусі¹⁹⁷. Зрештою, цей принцип діє, часами й незалежно від правописних приписів, не тільки стосовно власних назв, але й загальних¹⁹⁸: правопис вимагає писати ситилайт, а мовний корпус (ГРАК¹⁹⁹) показує, що так пишуть у 370 разів рідше, ніж сітілайт. В чотири рази рідше, ніж фрілансер, пишуть фрилансер – ці слова залишаються радше в сфері професійного жаргону (хоч, скажімо, фрілансер помалу виходить з цієї сфери: ще десять років тому співвідношення між формами написання було 9 до 1). Натомість месидж відразу стало модним і загальномовним – і тут співвідношення месідж : месидж рівне 1 до 19; так само й екстрім : екстрим – співвідношення 1 до 12. Втім, питання швидкості засвоювання запозичень потребує окремої розвідки впливу чинників частотності, фонемного оточення, шляхів імпортування тощо²⁰⁰.

 

Відношення частоти вживання різних написань запозичених слів у процесі їх засвоєння (станом за минулі десять років на кожен рік); розрахунок за ГРАК.

 

Але з чужими власними назвами є ще одна площина: потреба підкреслювати їхню чужість, мовно дистанціюватися. І цей аспект – тільки з протилежною спрямованістю – виразно присутній у всіх радянських і пострадянських правописах: їхнім завданням було стирати дистанціювання з російськістю, робити чужі російські оніми своїми, вдягаючи їх в український мовний стрій. В українських правописах – починаючи з харківського і закінчуючи останнім, затвердженим на п'ятому році війни з Росією – завданню мовного братання було присвячено спеціальні параграфи, чинні і досі. Скажімо (якщо взяти за приклад передавання чужого i) російське місто Владімір правопис вказує транслітерувати українською яко Владимир, нівелюючи оцю первинну дистантну чужість російськості, а ім'я Владімір правопис взагалі зобов'язує перекладати українським Володимир – при цьому, зауважмо, польський Влодзімєж перекладати не можна²⁰¹.

 

Тобто всі російські оніми апріорі наказано сприймати засвоєними українською мовою – іншим неукраїнським власним назвам треба засвоєність "заслужити" (властиво, навіть не всі, на відміну від російських, "мають на це право": з неросійських онімів це можуть тільки топоніми).

 

 

Отож, підсумовуючи:

 

1. В чужих словах (і загальних, і власних назвах), які українська мова засвоїла ще до злиття давніх [і] та [ɨ] в [ɪ], чужий голосний [і] звучав так, як читаємо нинішню українську літеру і (тобто [і]), та пройшов таку ж трансформацію, що й давній питомо український звук [i], зберігшись в запозичених словах як український звук [ɪ] (позначуваний літерою и).

 

2. Одне-два століття після цього злиття чужий голосний [і] в запозичених словах за аналогією з попередніми запозиченнями передавали українським [ɪ], так вони і збереглися до наших днів (позначувані літерою и, як і старіші запозичення). В українських правописах ці слова звикло подаються в якості винятків ("за усталеною традицією", "грецького походження", "церковного вжитку" тощо), хоч їхній правопис є цілком закономірним і не є жодним ексклюзивним відхиленням. 

 

3. Починаючи з XV–XVI століть чужий голосний [і] в запозичених словах почали передавати новопосталим українським звуком [i], який тоді позначався літерою ѣ (він, цей звук, зберігся дотепер, позначуваний літерою і, що в українському письмі замінила ять).

 

4. В XVI–XVII століттях в українській мові посилилася диференціація зубних приголосних за ознакою тверді / м'які, і це вплинуло на сприйняття чужих слів, в яких перед /i/ приголосні (крім сонорних [l, n]) сприймалися твердими, що неможливо було відповідно передати фонемними засобами української мови (перед /i/ мусив бути тільки м'який зубний приголосний). Через це чужомовні послідовності з твердими приголосними перед [i] сприймалися як марковані і підлягали фонетичній субституції: за типовим для мов світу алгоритмом, чужа фонемна структура адаптовувалася шляхом заміни неприйнятного сполучення на послідовність із більш типовою для рідної мови фонемою (твердим приголосним) – у поєднанні з голосним, що компенсує марковану дистинктивну ознаку (тобто використання /ɪ/ замість /i/ як носія ненапруженості, що дозволяло зберегти твердість попереднього приголосного).

 

5. Ця фонетична субституція і утворила майбутнє правило дев'ятки, але з часом релевантність ознаки твердості чужих приголосних перед /i/ зменшилася – хоч вимова засвоєних мовою запозичених слів залишилась. Нові запозичення засвоювались – за аналогією – за таким же алгоритмом, але природа цієї трансформації перестала бути природно зрозумілою, натомість вона стала ознакою засвоєння, "українізації" запозиченого слова. У власних назвах літера i після дев'ятки отримала, крім ознаки незасвоєння, ще функцію маркування чужих, ментально дистанційованих онімів.

 

6. Нерозуміння цього алгоритму при дефіциті мовної інтуїції (намагання максимально раціоналізувати – аж до примітивізації – мову в логічну систему) призвело до спроби поширити правило дев'ятки на всі приголосні, щоб "українізувати" всі запозичення, що полегшувалося простим правилом "українізації" російських слів загальнослов'янської лексики, де питомий [i] залишився російській мові, але перейшов в [ɪ] в українській. Такий підхід до власних назв замість природного дистанціювання робив російські оніми максимально своїми.

 

7. З іншого боку, негайне переведення всіх чужих слів, стосованих в українській мові, в статус засвоєних зіткнулося з опором мови, оскільки для освоєння потрібен певний період їхнього тривання в мовному обігу в неукраїнській "одежі" – і цей опір (при дефіциті мовної інтуїції) проявився голосами взагалі відмінити правило дев'ятки...

 

______________________

¹ Орест Друль. Чорні коцури українського мовознавства. zbruc.eu, 13.10.2020.

² Орест Друль. Причинки до історії українського правопису. zbruc.eu, 13.07.2021.

³ Степан Смаль-Стоцький. Правописна справа. ЛНВ, 1926, кн. 7–8, с. 312–320. Епіграф з цього ж нарису.

⁴ План праці Державної комісії для впорядкування українського правопису. Тези. 1.VIII.1925. ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 19, арк. 1.

⁵ Олекса Синявський. Коротка історія „Українського правопису“. Культура українського слова. Збірник І. Харків–Київ, 1931, с. 93.

⁶ Нова правопись руска. Дѣло, 7.12.1892, ч. 266, с. 3.

⁷ Проте тут у значенні 'тому'.

⁸ У желехівці /i/ після м'якого приголосного писалося з двома крапками.

⁹ Самозвуки – голосні в тодішній термінології.

¹⁰ Руска граматика. Уложили Степан Смаль-Стоцький і Федір Ґартнер. Львів, 1893, с. 34–35.

¹¹ Малоруско-нїмецкий словар: У 2 т. Уложили: Євгений Желеховский та Софрон Недїльский. – Львів: В друкарні тов. им. Шевченка, 1886. 590+632 с.

¹² "Дуже важну ролю відограв при тім словар Желеховського, що на нього ми як на яке євангеліє все наново могли з успіхом покликуватись" (С. Смаль-Стоцький. Правописні непорозуміння. Українська хата, 1914, № 6, с. 432–448.)

¹³ "Давне и (вимовляло ся первісно як і) приняло в рускій мові згодом теперішний звук и, але і давне ы, що вимовляло ся у Русинів в давних часах як теперішне росийске ы, злило ся у нас із звуком и, міжтим як в польскій і росийскій мові оба сї звуки (і і у, и і ы) ще і тепер докладно від себе відріжняють ся" (Руска граматика. Уложили Степан Смаль-Стоцький і Федір Ґартнер. II видання, Львів, 1907, с. 25, 37).

¹⁴ Пізніше, відповідаючи на закиди історика С. Томашівського в "Дїлі" про незрозумілість цього правила, Смаль-Стоцький писав:

"Прасловянське і (цркслов. и або і) злило ся у нас загально, з виїмкою дуже незначних говорів, з праслов. і цркслов. ы в оден звук и (що йно порівнанє з польською або московською мовою, де оба сї звуки і доси відріжняють ся, може нам показати, де було колись і, а де ы: сила, siła, мити, myć, мыть). Те саме стало ся у всїх полудневослов. мовах, чим укр. мова наближує ся до полудневослов. мов, а віддалює ся від моск., білорус. і польської мови, де і лишило ся і доси як і і ще в додатку мягчить попередню шелестівку. Вже з того бачимо, що характер укр. і не такий, як моск. або польського i, ба що в укр. мові властиве і не лишило ся навіть як і, а стало и (нарід говорить навіть Иван, игла, искра і т. д). Воно ніколи не мягчить попереднього звука. (Цїкаво, що так само поступають собі і полудневослов. мови). Отсе передусім треба мати перед очима, коли говоримо про укр. і.

Сей свій о с н о в н и й  з а к о н  прикладає укр. мова взагалї также і до чужих наростків -ія, -ік, іст, ізм, -ійний, -іяльний, -ічний і т. д. в той спосіб, що в вимові звук і по шелестівках т, д, с, з, ц і р перейшов на и отже партия, комедия, медик, практика, клясик, клясичний, поезия, Росия, росийський і т. д. Однак чужі слова, як вже раз сказано, мають в кождій мові ще также і своє право, вони вносять з собою деякі відміни, які зрештою, застановивши ся трошки глубше, легко зрозуміти. Західна Европа не знає н. пр., як вже сказано, твердого нашого л. Відси походить, що ми чуже l взяли за ль, і річ ясна як сонце, що і по такім l в словах з названими чужими наростками не могло стати у нас и. Длятого маємо лелїя, Наталїя, Анґлїя і т. д. Вимова лелия нам зовсїм чужа! До л прилучило ся, як се звичайно в укр. мові буває, і н, і ось маємо лінїя, компанїя, унїя, технїка і т. д. Скажіть линия, і нїхто вас не порозуміє. Так стало ся з li, ni не лиш в тих чужих наростках, але скрізь і длятого маємо лїтература, унїверситет, релїґія, а не инакше. Ось і виробив ся в укр. мові, можна-б сказати, новий закон звуковий, який повинен найти вираз в правописи. Коли-б хто назвав н. пр. римського цїсаря, що пишеть ся Caligula – Калигула, або скажіть религия зам. релїґія, то се не лиш було б сьмішно, але противило б ся тому законови звуковому укр. мови.

Так само показують докладні дослїди, що по губних шелестівках п, б, в, м, ф, а также по задноязичних к, ґ, х задержало ся в укр. мові в тих чужих наростках чуже і, і що воно противить ся зукраїнщеню в и. Всї ми говоримо не инакше, як парафія, епіка, епічний, монархія, монархічний, льоґіка, льоґічний, софіст, софізм і т. д. Се просто закони укр. мови. Виїмок зпід сих законів дуже мало: публика (публїка має зовсїм инше значінє), публичний, католик, католицький, євангелист, акафист, академик, длятого академичний. От і все! Чому ж не писати нам так, як дійсно говориться? Чому ми самі маємо ломити, топтати закони, вироблені укр. мовою?" (С. Смаль-Стоцький. В справі нашої правописи. Дїло 18 вересня 1912, ч. 211, с. 6).

¹⁵ С. Смаль-Стоцький. Правописні непорозуміння...

¹⁶ Ian Press. Aspects of the Phonology of the Slavonic Languages: The Vowel y and the Consonantal Correlation of Palatalization. Studies in Slavic and General Linguistics, v. 7.

¹⁷ George Y. Shevelov. A Historical Phonology of the Ukrainian Language. Heidelberg: Winter, 1979. 809 p. (український переклад: Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови. Харків: Акта, 2002. с. 480).

¹⁸ ibid., с. 461 і далі.

¹⁹ Орест Друль. Не заперечена теорія ґенези української мови Шевельова, zbruc.eu, 9.04.2024.

²⁰ Юрій Шевельов. Історична фонологія..., с. 484.

²¹ ibid., с. 485–486.

²² ibid., с. 892.

²³ У термінах теорії дистинктивних фонемних ознак: прості/дієзні (plain/sharp).

²⁴ ibid., с. 761.

²⁵ Див., напр., Атлас української мови. Том перший. Київ, 1984. Карта № 104; Ф. Жилко. Діалектні відмінності приголосних фонем української мови. Українська мова у школі, 1961, № 4, с. 11.

²⁶ K. Nitsch. Przyczynki do wymowy polszczyzny kulturalnej. 1. Palatalne t', d'. Prace polonistyczne ofiarowane Janowi Łosiowi. Prace Filologiczne XII, 1927, s. 252–255.

²⁷ I. Ziłyński. Opis fonetyczny języka ukraińskiego. Prace Komisji jezykowej Polskiej Akademii Umiejętości. Kraków, 1932, s. 66.

²⁸ Юрій Шевельов. Історична фонологія..., с. 77 і далі.

²⁹ ibid., с. 636 і далі. Цілком можливо, вказує Шевельов, що типова для південно-західних реґіонів твердість губних перед [i] (через розщеплене пом'якшення) охоплювала на той час усі українські діалекти.

³⁰ ibid., с. 700 і далі.

³¹ ibid., с. 809 і далі.

³² Daniel Recasens, Clara Rodríguez. Lingual Articulation and Coarticulation for Catalan Consonants and Vowels: An Ultrasound Study. Phonetica v. 74 (2017), p. 137.

³³ Henning Andersen. Towards a typology of change: bifurcating changes and binary relations. Historical Linguistics. Proceedings of the First International Conference on Historical Linguistics, 1–2, ed. by John M. Anderson and Charles Jones, vol. 2, Amsterdam: North-Holland, 1974, pp. 17–60 (укр. переклад: Геннінг Андерсен. До типології змін: біфуркаційні зміни та бінарні відносини. zbruc.eu, 26.12.2024).

³⁴ Henning Andersen. Diphthongization. Language Vol. 48, No. 1 (March, 1972), p. 23.

³⁵ Зауважу, що наприкінці цього періоду в українській мові середньопіднебінні стверділи, тобто стосовно них застосовувати правило описаної субституції не було потреби так само, як і після інших незубних, але – як і певний час після переходу давнього /і/ в /и/ запозичення з i далі передавалися фонемою /и/ – її, субституцію, стосували з традиції, за аналогією (хоч потенціал її згасав, що і спричинило хитання і/и після них в пізніших запозиченнях та їхню, середньопіднебінних, відсутність у перших переліках майбутньої дев'ятки).

³⁶ Zdzisław Stieber. A Historical Phonology of the Polish Language (vol. 5 of Historical phonology of the Slavic languages), Heidelberg, 1973, p. 55.

³⁷ Див. недавній з них: MS Flier. The Rule of Nine: Ukrainian and Belarusian Orthographic Principles in Historical Perspective. Harvard Ukrainian Studies 32–33 (2011–2014), p. 223–234. До речі, автор у цій статті висловив припущення, що при збереженні желехівки можна було позначати чужий і через і, що вказувало б на твердість приголосного перед ним (якщо /i/ пом'якшувало попередній приголосний, то він позначався як ї) і цим скасувати правило дев'ятки (треба розуміти, очевидно, для найновіших запозичень, вимова яких з [ɪ] ще не стала узусною).

³⁸ Zdzisław Stieber. A Historical Phonology..., s. 130–131.

³⁹ Підрахунок за: M. Arcta. Słowniczek wyrazów obcych. Wydanie 3-cie powiększone. Warszawa, 1899.

⁴⁰ Zdzisław Stieber. A Historical Phonology..., s. 114.

⁴¹ Словник польсько-церковнослов’янсько-український Теодора Витвицького з половини XIX сторіччя. Опрацював і підготував до друку Йосип Дзендзелівський. Варшава, 1997. 611 с.

⁴² Bogusław Kreja. Z morfonologii i morfotaktyki współczesnej polszczyzny. Wrocław, 1989, s. 66.

⁴³ Підрахунок за словниками: Słownik wyrazów obcych (red. naukowa prof. Irena Kamińska-Szmaj, 2001, 925 s.) та Słownik wyrazów obcych (Langenscheidt, 2017, 546 s.).

⁴⁴ Edmund Gussmann. The phonology of Polish. (The Phonology of the World's Languages.) Oxford, 2007. XIII+367 p.

⁴⁵ Коефіцієнт кореляції з польською мовою рівний 0,83, з російською – рівний -0,08 (див. графік).

⁴⁶ Наприклад: и після м в Словнику української мови зустрічається в 1669 випадках, а і — у 3304 випадках – разом 4973, отже частота и в цій дихотомії рівна 0,34; в польській мові відповідна частка y після m рівна 0,15; таким чином на графіку м відображена точною з координатами (0,15; 0,34).

⁴⁷ Методична граматика рускої мови для ІV кляси шкіл 5- і 6-клясових. Уложили В. Коцовский і І. Огоновский. Львів, 1894. 98 с.

⁴⁸ Ілярій – молодший (на 21 рік) брат Омеляна Огоновського, автора найґрунтовнішої на той час граматики української мови, теж, до речі, прихильника фонетичного правопису, хоч його виданий ще до правописної шкільної реформи підручник написано етимологічним правописом.

⁴⁹ ibid., с. 96

⁵⁰ Уточнивши, що "колиж якесь чуже імя власне в рускім ще не принялось, то для усунена неясности задержуємо часом правопись мови чужої" (ibid).

⁵¹ Gramatyka języka ruskiego dla Polaków. Ułożyli E. Kokorudz i F. Konarski. Lwów, 1900. 221 s.

⁵² ibid., с. 182

⁵³ ibid.

⁵⁴ Орест Друль. Франкові протоколи. zbruc.eu, 04.08.2017.

⁵⁵ У складі Ол. Барвінського, проф. І. Кокорудза, проф. О. Колесси, проф. К. Студинського, др. І. Франка, М. Павлика, др. В. Коцовського і др. Копача (ibid.)

⁵⁶ В справі рускої правописи. Дїло, 7.09.1904, ч. 191, с. 3; Z c.k. krajowej Rady szkolnej. Gazeta Lwowska. 21.09.1904, nr 216, s. 2; Руска правопись зі словарцем. Львів, 1904. 152 с.; Prawidła pisowni ruskiej ze słowniczkiem. Lwów, 1904. 100 s.

⁵⁷ Хоча на суфіксах наголошувалося: "в серединї чужих слів, а іменно в наростках", збільшивши їх список на -іян, -іянин, -іт, -іяньский, -ій (Руска правопись..., с. 10).

⁵⁸ ibid., с. 10–11.

⁵⁹ Стосовно позиції в середині слова – у словах, що ввійшли в словник Зенона Кузелі (Словар чужих слів. Зібрали Зенон Кузєля і Микола Чайковський. Чернівцї, 1910. 367 с.

⁶⁰ "Двозвук ї (= jі) писати по всїх самозвуках чи в своїх чи чужих словах без ріжницї, а то задля усуненя: 1) роззїву ; 2) непевности в писаню, отже: мої, Енеїда, руїна, Україна, Каїн, Рафаїл, Люїза і т. д." (Остап Макарушка. В справі зміни рускої шкільної правописи з р. 1893. Учитель, 5.03.1904, ч. 5, с. 73–75).

⁶¹ Методична граматика рускої мови для ІV кляси шкіл 5- і 6-клясових. Уложили В. Коцовский і І. Огоновский. Друге, поправлене, виданє. Львів, 1904. 100 с.

⁶² Хоч на засіданні філологічної секції НТШ Коцовський, як занотував це в протоколі Іван Франко, сам звертав "увагу на те, щоб нїхто не мав претензії, аби все те, що тут ухвалить ся, було зараз обовязкове для всїх".

⁶³ В словнику Желехівського и перед нейотованою голосною зустрічається тільки в 6 словах, усі вони – запозичення: акционерка, есенциональний, социолоґія, фізиольоґ, фізиольоґія, фізиономія.

⁶⁴ Руска граматика, уложили Степан Смаль-Стоцький і Федір Ґартнер. II видання, Львів, 1907. 242+IV с.

⁶⁵ Руска граматика для шкіл народних. Часть ІІ. До ІІІ. читанки для 5. і 6. року науки. Уложив Омелян Попович. Пересмотрене виданє тексту з року 1905. 128 с.

⁶⁶ ibid., с. 111.

⁶⁷ "Мої предложеня на зміни мають на цїли раціональне (розумієсь, о скільки се можливе) погодженє правописи з вимовою. І так хотїв би я, щоби: 1. писати -ія, -ійний, -ійскій, -іяльний, по всїх співзвуках, отже і по зубних, сичачих і по р, місто дотеперішних -ия, -ийний, -ийский, -ияльний, проте: Аркадія, Азія, комедія, Австрія, Марія, партія, провінція; партійний, австрійскій, провінціяльний; місто: Аркадия, Азия... партийний, австрийский, провінцияльний і т. д."(Остап Макарушка. В справі зміни..., с. 74).

⁶⁸ Варто згадати, що ще 23 роки перед тим Смаль-Стоцький в брошурі "Про руску правопись" під псевдонімом С. Нагнибіда писав: "Не розходить ся о дрібницї, а о цїлість однакову. Такі дрібницї, як [...] академия – -ія, парафия – -ія [...].., коли в них не буде на разї згоди, не пошкодять загальному лицю нашої мови; колись і в тім зглядї наша письменна мова усталить ся".

⁶⁹ Степан Смаль-Стоцький. В справі нашої правописи. Дїло, 18.09.1912, ч. 211, с. 6.

⁷⁰ Степан Смаль-Стоцький. Правописні непорозуміння...

⁷¹ Граматика руської мови. Уложили Степан Смаль-Стоцький і Федір Ґартнер. Третє перероблене видання, Львів, 1914, с. 164.

⁷² Граматика української (руської) мови. Уложили Степан Смаль-Стоцький і Федір Ґартнер. Четверте видання, Львів, 1928, с. 172.

⁷³ Це явище – іншими словами – відзначив М. Грунський 1918 року: "Отвердѣвшій звукъ и въ различныхъ оттѣнкахъ своего выраженія иногда приближается къ і. Если мы посмотримъ на фонетическія записи различныхъ словъ, то увидимъ, что, напр., въ окончаніи ий въ бідний – и будетъ передне-средній звукъ, въ то время, какъ въ формѣ бідним – и звукъ средній; въ первомъ случаѣ онъ приближается нѣсколько къ і" (Н. К. Грунскій. Украинское правописаніе, его основы и исторія. Кіевъ, 1918, с. 9).

⁷⁴ Юрій Шевельов. Історична фонологія..., с. 537.

⁷⁵ Общеславянский лингвистический атлас. Серия фонетико-грамматическая, выпуск 6. Рефлексы *e. Москва: ИРЯ РАН, 2011, с. 135.

⁷⁶ Е. Тимченко. Українська граматика. Київ, 1907, 179 с.

⁷⁷ ibid., с. 169.

⁷⁸ Словарь української мови. Зібрала редакція журнала "Кіевская Старина". Упорядкував, з додатком власного матеріалу Борис Грінченко. Т. 1–4. Київ, 1907–1909. 2971 с.

⁷⁹ У граматиці Г. Шерстюка правопис іншомовних слів не пояснювався, але в доданому "правописному словарику" ті ж самі принципи, що і в словнику Грінченка (Грицько Шерстюк. Коротка українська граматика для школи. Полтава, 1907, 65 с.); натомість П. Залозний рекомендував: "Букви чужомовних слів заміняємо буквами української азбуки так: букви і, у, (йот і ікгрек), звичайно заміняються буквою и. Одначе перед мняким самозвуком, перед й і зпочатку слів пишемо переважно і". (Коротка граматика української мови. Полтава, 1906, 68 с.)

⁸⁰ див., напр., Вакуленко М. О. Правило “дев’ятки” в контексті слов’янських і неслов’янських паралелей української мови. Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. 2009. Випуск 10, с. 22: "Внесли цей виняток в українську мову 1914 року Степан Смаль-Стоцький і Федір Ґартнер, які складали свою “Граматику української мови” у Відні – і “запозичили” його з польського правопису. У такий спосіб укладачі “Граматики” виявили свою симпатію до спольщених західноукраїнських говірок, відтрутивши мову Шевченка та Котляревського на другий план". Цікаво, що саме правопис чужих слів І. Котляревського наводив яко предтечу правила дев'ятки А. Бурячок в енциклопедичній статті про цю норму: "І. Котляревський у своїх творах уже послідовно відбивав вимову іншомов. і як и, напр.: диктувати, рицар, Сицилія, Тибр та ін." (А. Бурячок. «Дев’ятки» правило. Українська мова. Енциклопедія. Видання друге, виправлене і доповнене. Київ, 2004, с. 132).

⁸¹ І вони були не єдині в цьому – письменник Дмитро Николишин, учень Смаль-Стоцького, а потім професор коломийської української гімназії, писав 1923 року:
"щодо передачі чужого і в прикметниках перед й, так тут належало б держати ся українського звукового закона, а не московської правописи. Хто в нас вимовляє австрійський, російський, традиційний, полїційний і т. д.? Навіть ті, що так пишуть, так не говорять, хиба хто з розмислом так скаже, думаючи, що так буде вірнїще по українському... не можна наростка -ій- класти на рівні з -ія, іє... й нормувати вимову того і, оглядаючись на те й, а забуваючи про попередню шелестівку, що  одинока має вплив на формацію тієї голосівки в нашій мові. До збереження чистоти того и, яке безумовно тут перед й чути, причиняєть ся наголос, що правильно на ньому спочиває. З тої причини замісць „остаточно“ писати і, а читати завсїди и, ми повинні згідно з вимовою таки писати и й зірвати зі шкідливою письменницькій мові та зразковій вимові компромісовістю" (Дмитро Николишин. Недостачі української письменницької мови. Коломия, 1923, с. 94).

⁸² Той же Дмитро Николишин пояснював: "Чуже і після голосівок поручено згідно з вимовою передавати буквою ї: руїна, архаїзм, Енеїда, Каїн, Гавриїл і т. п. Первісно пропоновано зберігати в чужих словах рідну їм вимову й писати: руіна, Енеіда, архаізм і т. п. Очевидно, така пропозиція не могла вдержати ся, бо не всякому буде відомо, що напр. „руїна“ чуже слово. Воно ж у нас, сказано, цїлі столїття, увійшло глибоко в нашу мову і стало таким рідним, що аж моторошно на серцї робить ся... Тай „Енеїда“, та – Верґілїєва – то ще чужа, але ся – Котляревського – таки наша, й ріжницї між вимовою і в цьому слові, а нашому „дармоїд-а“ нема нїякої"(ibid., с. 95).

⁸³ Плутанина може пояснюватися тим, що діаспорне видання (Віннїпеґ) "Рускої правописі" 1918 року вийшло з хибним підзаголовом "Уложили Степан Смаль-Стоцкий та Федір Гартнер".

⁸⁴ За цей час (після 9 україномовних праць за 1907–1910 рр.) вийшла 51 праця з російської філології (Список друкованих праць Проф. Д-ра Івана Огієнка до 1937 р. в "Науковому збірнику" 1937 року); варто зазначити, що занурення було доволі глибоким: про російську мову він в 1915 році пише навіть: "нашъ языкъ" (напр.: Иноземные элементы въ русскомъ языкѣ. Исторія проникновенія заимствованныхъ словъ въ русскій язык. Київ, 1915, c. 3). В цьому аспекті ще цікавішим виглядає дослідження Міхаеля Мозера про іншування ("ми" – "вони") Огієнком галицьких українців (Міхаель Мозер. Історія української літературної мови Івана Огієнка і «ми». Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи: Матеріали міжнародної наукової конференції (Мюнхен, Німеччина, 1–3 липня 2012 р.), с. 203–218).

⁸⁵ И.И. Огіенко. Краткий курс украинскаго языка. Из лекцій по истории украинскаго языка. Пособіе для студентовъ, учителей и учащихся старшихъ классов средних учебных заведеній. Кіевъ, 1918. 240 с.

⁸⁶ ibid., 174–176.

⁸⁷ Огієнко у своїй "Історії української літературної мови" (1949) писав, що міністр освіти УНР (15.06.1917–18.01.1918) Іван Стешенко доручив йому "скласти короткі правила українського правопису й написати відповідну граматику для середніх шкіл". Про утворення ж правописної комісії було заявлено у квітні 1918 року (міністром освіти був В'ячеслав Прокопович): "М-во Освіти, дбаючи про утворення єдиного Українського правопису, закладає правописну комісію при Міністерстві Освіти з учених фільольогів та відомих досвідчених педагогів. Перше засідання правописної комісії має бути в помешкані М-ва Освіти у вівторок 16 квітня" ("Відродження", 14.04.1918, ч. 16, с. 5).
У своїх спогадах "Моє життя" Огієнко писав: "1918.VI. З призначення Міністра Освіти М. Василенка Огієнко Голова Правописної Комісії в Києві. Члени Комісії: Є. Тимченко, Ол. Курилова, Г. Голоскевич, М. Марковський і ін., пізніш А. Кримський" ("Наша культура", 1935 р., с. 453) – при тому, що останні засідання комісії відбулися у травні (ЦДАВО України, ф. 2581, оп. 1, спр. 3).

⁸⁸ C. Смаль-Стоцький. [рец.] Проф. Іван Огієнко. Нариси з історії української мови: Система українського правопису, популярно-науковий курс з історичним освітленням. Варшава, 1927, стор. VIII і 216. Україна, 1928, ч. 2, с. 146–165.

⁸⁹ В. Ганцов. [Рец.] Проф. И. И. Огієнко. Курсъ украинскаго языка. Изъ лекцій по исторіи украинскаго языка. Пособіе для студентовъ, учителей и учащихся старшихъ классовъ среднихъ учебныхъ заведеній. Изд. 2-е, дополненное. Издательство Е. Череповскаго, Кіевъ. 1918. Стр. 325+ІІ. Книгар", 1919 р., ч. 21, с. 1400–1406.

⁹⁰ М. Йогансен. [Рец.] Проф. Іван Огієнко. Чистота й правильність української мови. (Підручник для вивчення української літературної мови). Популярний курс з історичним освітленням. Львів, 1925. Шлях Освіти. 1925 р., кн. 5–6, с. 239–240.

⁹¹ В. Домбровський. Фільольоґічні факти чи фікції? (З приводу появи книжки І. Огієнка: Український стилістичний словник. Підручна книжка для вивчення української літературної мови. Львів, 1924. Ст. 496, мал. 8°). Учитель. 1925, т. 1, с. 112–157.

⁹² Іван Огієнко. Нариси з історії української мови: Система українського правопису, популярно-науковий курс з історичним освітленням. Варшава, 1927, VIII+216 с.

⁹³ Точніше, семи з них, оскільки Огієнко чомусь не включав ні в польський, ні в "галицький" перелік літер ч (cz) та ж (ż/rz), вважаючи – знову ж таки чомусь – при цьому, що y після означених семи приголосних відображає вульгаризовану народну вимову поляками чужих слів, а не загальну фонологічну тенденцію ствердіння цих звуків у польській мові вже від XVI століття (при цьому він, володіючи польською мовою, мусив про це – якщо не про XVI століття, то про явище ствердіння – добре знати); отож, він писав:

"Цікаво підкреслити, що людова вимова чужого і захопила навіть польську літературну мову, і по довгих роках хитання польська літературна мова таки здалася, – в Польщі було принято писати в чужих словах у, а не і по цих приголосних: d, t, z, с, s, r, sz: dyrektor, tytuł, zygzak, cyrkel, Waszyngton, rytuał, syrop і т. п. Цей польський спосіб писання по одних приголосних у, а по других – і, не має під собою міцного наукового ґрунту (та й все одно доводиться писати: sic, sinus, petit і т. п.).

У нас некритично пішли за цим польським правописом, і не тільки почали писати і в своїх споконвічних словах, але й почали дотримуватися польського звичаю не писати і по д, т, з, с, р, ш, ц. Але правопис такий не має під собою міцного наукового ґрунту" (ibid.).

Ну, що тут скажеш? Адже:

– нема в польському правописі аналогу українського правила дев'ятки;

– за позірною подібністю написання багатьох запозичень в польській та українській мовах лежать різні фонологічні закони;

– не було довгих років хитань у польській літературній мові щодо написань чужого i;

– "писати як чуєш" не є виключно польським способом писання, а загальною засадою фонетичних правописів;

– не було такого, щоб "почали писати і в своїх споконвічних словах" (а якщо це – можна висунути такий здогад – про перехід з етимологічного на фонетичний правопис, то до змін написання в рамках самого фонетичного правопису це ніякого відношення не має);

– правописна засада "пиши як чуєш" не потребує для цього "чуєш" міцного наукового ґрунту: тут "як чуєш", а не "чому так кажуть";

– і якщо на українське "чому так кажуть" повної відповіді на той час ще не було (пояснення Смаль-Стоцького – повторене, до речі, Огієнком – стосувалися фактично лише давніх запозичень, що ввійшли в нашу мову ще до злиття давніх українських [i] з [ɨ] в [ɪ] або невдовзі після того), то стосовно ствердіння польських зубних в науковій літературі існували історико-фонетичні пояснення; зрештою, "не має під собою міцного наукового ґрунту" – це ні про що: можна сказати ще не має наукового обґрунтування або вже наукою спростовано.

⁹⁴ "Вживати в літературній мові таких перекручених форм безумовно не можна (багато таких форм внесено до Словника під ред. Б. Грінченка, а звідси вони потроху йдуть і до мови літературної, хоч Словник цей словник живої української мови, а не мови літературної)" (Іван Огієнко. Рідна традиція і мова. Про правопис та вимову чужих слів. Головні основи позичання чужих слів в українській мові. Діло. 3–7.07.1925, ч. 145–148).

⁹⁵ Огієнко пише: "Переводы съ иностранныхъ языковъ, если не считать древнѣйшихъ съ греческаго, начинаются у насъ съ XV столѣтія, въ XVI стол. число ихъ значительно увеличивается, а въ XVII ст. эти переводы съ иностраннаго становятся обыкновеннымъ явленіемъ въ нашей литературѣ (См. А. И. Соболевскій, Западное вліяніе на литературу Московской Руси XV–XVII вѣковъ. 1899.)" (И. Огіенко. Къ вопросу объ иностранныхъ словахъ, вошедщихъ въ русскій языкъ при Петрѣ Великомъ. Русский филологический вѣстник, 1911, т. 66, кн. 3–4, с. 353).

⁹⁶ ibid., с. 355.

⁹⁷ ibid., с.360.

⁹⁸ У своїх правилах Огієнко стосує московські форми запозичень до всіх іншомовних слів в українській мові, хоча і пише, що не всі ("а дуже часто") велико-російські форми тотожні з велико-українськими: "оті форми чужих слів, які тепер бачимо в мові московській і які однакові з формами українськими, дуже часто не зовсім чужі нам, – бо це ж і ми творили чи допомагали творити, бо це ж і ми їх поширювали. Ось тому на велико-українські форми чужих слів, однакові з формами московськими, не можна дивитися, ніби лише як на позички з московщини, – ні, історія культури виразно каже нам якраз навпаки, – це форми дуже часто українські, перенесені нами або від нас на Москву. Форма, скажемо клас (пор. англ. klass) – це й наша українська форма, яку ми ширили разом з своїм шкільництвом по Московщині; а форма кляса на Великій Україні була й єсть формою латино-польською" (Рідна традиція і мова..., Діло. 1925, ч. 145–148). Варто зауважити, що Фасмер констатує: слово класс в російську мову запозичено у XVIII столітті з франц. classe від лат. classis 'розряд, стан, порядок'. В "Словнику української мови XV – першої половини XVI століття" це слово відсутнє, "Етимологічний словник української мови" подає, що клас в нашій мові запозичено з латинської мови через посередництво нім. Klásse або фр. classe; форма кляса існує не тільки в польській мові, а й у всіх слов'янських – крім російської та білоруської; зрештою, воно було і в російській мові XVIII століття.

⁹⁹ див. Словник української мови XVI –першої половини XVII ст. Вип. 1–18. Львів, 1994–2022; Памво Беринда. Леѯіконъ славенорωсскїй и Именъ тлъкованїє. Київ, 1627; Н. А. Смирновъ. Словарь иностранныхъ словъ, вошедшихъ въ русскій языкъ въ эпоху Петра Великаго. „Сборникъ Отдѣленія русскаго языка и словесности Императорской Академіи Наукъ", СПб., 1910, т. LXXXVIII, №2, Приложение 1, с. 363–382.

¹⁰⁰ Ю. Шевельов. Історична фонологія..., с. 483 і далі.

¹⁰¹ И. И. Огіенко. Краткий курс..., с. 199.

¹⁰² Іван Огієнко. Український стилістичний словник. Львів, 1924, с. 166; ця фраза повторена в його ж Нариси з історії української мови...

¹⁰³ Це вже в 1949 році Огієнко пише:

"Говорити про єдність давніх східних племен північних і південних не маємо жодних наукових підстав, – такої єдности ніколи не було, й ніколи не було якоїсь однієї спільної руської мови на Сході слов’янства. [...] Спільність князівської династії (в дійсності варязької) аніяк не свідчить про спільність племінну чи мовну – український народ і українська мова пов’язана з народом російським і його мовою так само, як і з іншими слов’янськими народами й мовами".
І цитує проф. С. Смаль-Стоцького:

"Не було (спільного) центра або колиски східних слов’ян на середньому Дніпрі. Словіни новгородські, радимичі, і в’ятичі, і кривичі та й дреговичі середнього Дніпра ані не бачили, в тій колисці ніколи не лежали, і з неї в свої нові оселі ніколи не розходилися, тільки прямо із свого первісного осідку в прабатьківщині, так би сказати, найкоротшою дорогою направці, посуваючися навкруги балтів, ішли до нового осідку. Так само й бужани, і волиняни, і дуліби, і тиверці не вилігувалися в колисці над Дніпром. Якоїсь єдности й спільности східних слов’ян з одним якимсь центром не бачимо навіть ще далеко пізніш, а не то в цих давніх часах. Східні слов’яни, т. зн. їх частини (племена) стикалися в тих часах однаково і з північними, і західними, і південними слов’янами, т. зв. з поодинокими їх племенами, ніякі спільні інтереси супроти інших груп їх тоді до купи тісніше не в’язали, так що про якийсь окремішній спільний їх розвиток у суперечності до південних і західних слов’ян ані сліду ніде не бачимо".

¹⁰⁴ И. И. Огіенко. Курсъ украинскаго языка. Изъ лекцій по исторіи украинскаго языка. Пособіе для студентовъ, учителей и учащихся старшихъ классовъ среднихъ учебныхъ заведеній. Изд. 2-е, дополненное. Кіевъ, 1918, с. 289.

¹⁰⁵ ibid.

¹⁰⁶ Іван Огієнко. Український стилістичний словник..., с. 162.

¹⁰⁷ В. Ганцов. [Рец.] Проф. И. И. Огієнко. Курсъ..., с. 1403.

¹⁰⁸ Іван Огієнко. Український стилістичний словник..., с. 166.

¹⁰⁹ Подібна проблема, зазначу принагідно, пізніше призвела до несприйняття "харківського" правопису з його правилом передавати латинське g у власних назвах українським ґ: редактори республіканських видань запротестували, бо при викладі українською російських текстів центральних, тобто московських, газет (а це було основне джерело їхнього закордонного контенту) виникали проблеми, як транслітерувати російське г – яко г чи ґ. Адже в російській транскрипції історично склалося, що літера г могла часами відповідати латинській h (Гитлер, Гарвард тощо), й українською треба було її транслітерувати яко г.

¹¹⁰ У члена комісії М. Грунського, напр., були свої міркування стосовно цього моменту правил:

"Хотя и относительно суф. іст и ізм тоже замѣчается склонность къ передачѣ ист, изм, но эта склонность проявилась пока не такъ сильно, какъ по отношенію къ ік и іка и потому здѣсь слѣдуетъ установить нѣкоторое различіе. Написанія ізм, іст почти постоянны при предыдущемъ согласномъ л, а послѣ гласнаго звука переходятъ въ їзм, їст.[...]. Послѣ ф чаще: софізм, софіст, но: акафист. Послѣ же х, д, ж, ц, обыкновенно изм, ист. [...]
Обычный суф. ичний передается и черезъ ічний, если въ соотвѣтствующемъ имени существительномъ было окончаніе ік, ізм.

Относительно і или и въ основѣ слова трудно уловить опредѣленныя правила; [...] Отмѣчено уже что написанія съ і болѣе близки къ прототипамъ, на измѣненіе і въ и оказало вліяніе установившееся болѣе твердое произношеніе. Надо отмѣтить также, что на тѣхъ или иныхъ написаніяхъ отражались и другія вліянія, напр., вліяніе русскаго правописанія" (Н. К. Грунскій. Украинское правописаніе, его основы и исторія. Кіевъ, 1918).
Пізніше М. Грунський згадував: "Характер якоїсь випадковости, непослідовности, браку системи, невиразности був в ухвалених комісією правилах" (М. Грунський. Український правопис (з приводу проєкту нового українського правопису). Записки історично-філологічного відділу, кн. X, (1927) с. 331).

¹¹¹ Тобто останнім днем легітимності уряду Центральної Ради УНР, а отже самої правописної комісії, створеної міністерством цього уряду: з 30.04.1918 року, після перевороту П. Скоропадського, утворено уряд Миколи Василенка Української Держави – що викликає сумніви стосовно дати: 29 квітня засідання комісії не було (ЦДАВО України, ф. 2581, оп. 1, спр. 3).

¹¹² Див. розвідку Ф. Шумлянського в "Записках Херсонського Інституту Народньої Освіти ім. Н. К. Крупської, ч. II, 1926 р. (розвідка написана 1923 р., коли Шумлянський ще працював викладачем української мови в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, колишньому очолюваному Огієнком університеті).

У виданні зазначено членів комісії: прив. доц. І. Огієнко (голова); проф. А. Лобода, проф. М. Грунський, прив. доц. Ф. Сушицький, Г. Голоскевич, О. Курило, П. Пелех, М. Левицький, М. Марковський, В. Дога, В. Дурдуківський.

¹¹³ Де в червні 1918 р. Огієнка, до речі, призначили ректором пролобійованого ним Кам’янець-Подільського університету.

¹¹⁴ Журнальна публікація: "Вільна українська школа", №10 за червень 1918 р., с. 345–349 (це число, як свідчить список нових видань у "Книгарі", вийшло на початку серпня). Газетні публікації: у львівському "Ділі" "Найголовніші правила українського правопису" були опубліковані 1 серпня ("В нинішнім фейлетоні друкуємо без ніяких змін вироблений проф. Огієнком  п р о є к т  української правописи, предложений правописною комісією українському міністерству просвіти" і, дещо пізніше (13–15 серпня), вони були опубліковані у київській газеті "Відродження" (ч. 111, 112, 113)). Обидві газетні публікації були без преамбули секретаря Правописної комісії С. Якимовича, яка була в журнальній публікації. В цій преамбулі зазначено, що перше з десяти засідань (на якому, власне, Ів. Огієнка вибрали головою) відбулося 16 квітня. Крім вже перелічених у версії від 29.04 членів комісії, додано прізвища Бакалінського і Ганцова, згадано також, що міністерством освіти до правописної комісії також були закликані: проф. Тимченко, проф. Смаль-Стоцький, проф. Лук'яненко, і Науменко, Шаля, Ніковський, "але "на жаль, через події сучасного життя не всі закликані члени правописної комісії мали змогу взяти участь в засіданнях Комісії".

Збереглися запрошення на вісім засідань комісії (14, 21, 24, 28 квітня та 1, 7, 9, 16 травня), з яких випливає, що комісію скликав Департамент вищої і середньої освіти міністерства народньої освіти У.Н.Р. в особі директора Теоктиста Сушицького. З цих засідань на перше не були запрошені Грунський, Курило, Пелех, Левицький, Марковський, Бакалінський; на всі засідання запрошували тільки Лук'яненка, Науменка та Шаля, а Тимченка та Смаль-Стоцького не запрошували на жодне, Олену Курило – тільки на одне, Огієнка та Грунського – на два; до 29 квітня (запрошення на засідання 1 травня) – під шапкою міністерства народньої освіти У.Н.Р., після – тільки за підписом секретаря комісії. (ЦДАВО України, ф. 2581, оп. 1, спр. 3).

¹¹⁵ Як зазначив секретар Правописної комісії С. Якимович у згаданій передмові до публікації у журналі "Вільна українська школа", правила планували затвердити на спеціальному з'їзді:

"На засіданнях Правописної Комісії більш всього було звернуто уваги на спірні питання українського правопису і після обміркування спірних питань Правописною Комісією було доручено голові цієї Комісії прив. доц. Огієнкові скласти редакцію „найголовніших правил українського правопису“, та дати їх на розгляд членам правописної комісії; потім вони були ухвалені комісією з де-якими змінами.

Але Міністерство Освіти, заклавши Правописну Комісію через настирливі вимоги сучасного життя, щоб завести єдиний український правопис – для шкільної потреби та друку шкільних підручників, має на меті скликати в найближчі часи з’їзд відомих українських учених та фаховців-педаґоґів для утворення українського єдиного правопису" ("Вільна українська школа", №10 за червень 1918 р., с. 345.)

¹¹⁶ Ан. Ніковський в рецензії на видання правил зазначив: "комісія, в якій взяли участь академик А. Кримський, І. Огієнко і проф. Є. Тимченко, поробила поправки до торішньої роботи в напрямі до повного усталення „радянки", цеб-то того варіянта українського правопису, котрий фактично запанував у всій нашій пресі в 1917 року". (Ан. Ніковський. Головніші правила Українського Правопису, ухвалені Міністерством Народньої Освіти для шкільного вжитку на всій Україні. Вид. книгарні Є. Череповського, К. 1919, стор. 8, 16°, ціна 40 коп. Книгарь. Літопис українського письменства, ч. 20 (квітень 1919 року), с. 1290).

¹¹⁷ Головніші правила Українського Правопису, ухвалені Міністерством Народньої Освіти для шкільного вжитку на всій Україні. Вид. книгарні Є. Череповського, К. 1919, 8 с.

¹¹⁸ У пізнішому, виданому вже 1925 року на еміграції у Львові своєму підручнику "Український правопис із словничком" Огієнко включає в цей перелік і ц, але все ж зазначає: "Було б значно простіше в чужих словах скрізь писати и, а не і, бо писати і нема наукових підстав"; так само зазначає і при правилі писати і перед голосною та й: "Але ліпше б кожне чуже і перед голосним передавати через и" (Іван Огієнко. Український правопис із словничком. Підручна книжка для учнів та для самоосвіти, а також для вжитку широкого громадянства. Львів, 1925 р., с. 20).

¹¹⁹ Звідомлення про діяльність Української Академії Наук у Київі до 1 січня 1920 р. Київ, 1920, с. XI–XII.

¹²⁰ ЦБН АН України, ІР, ф.1, спр. 26184, арк. 1–2зв. (цит. за: Історія Академії наук України. 1918–1923: Документи і матеріали. Київ, 1993, с. 460). В шапці опублікованих "Найголовніших правил" було вказано: "Друкується як офіційно-ухвалене (Спільним Зібранням Академії 17/V і 12/VII–1919 та 29/ХІ–1920 р.)", однак на двох зібраннях 1919 р. розглядалися не самі зміни до правил, а організаційно-фінансові питання Правописно-організаційної комісії.

¹²¹ Найголовніші правила українського правопису. Київ, 1921, 16 с.

¹²² Доповнення до п. 10 і новий пункт 11 правил.

¹²³ Євген Тимченко. Desiderata в справі нашого правопису. Україна. Київ, 1925, кн. 4, с. 188.

¹²⁴ Напр., редакція газети "Діло" 1 січня 1916 р. повідомила про зміни стосованого нею правопису, які, зокрема, полягали "на уживаню звука і замість дотеперішного и в чужих словах на ія, як Австрія, Росія, нація, австрійський, російський" ("Діло", 1.01.1916, ч. 1, с. 3).

¹²⁵ Остап Макарушка. Звіт язикової Комісії Наук. Тов. ім. Шевченка з обрад над зміною української правописи. Проєкт для дискусії. Український вістник, 8–9.03.1921, ч. 35–36, справлення ошибок: 14.03.1921, ч. 39.

¹²⁶ Правописні правила приняті Науковим товариством імени Шевченка у Львові. Львів, 1922. 29 с.

¹²⁷ "Нову правопись, дуже зближену до ухваленої київською Академією наук, вирішила вчера, дня 11 н. ст. червня фільольогічна секція Наукового Товариства ім. Шевченка. Вирішення попередила майже трилітня праця язикової комісії, котрої референтами були зразу д-р Остап Макарушка, д-р Ярослав Гординський і д-р Іван Брик, а опісля д-р Іван Зілинський, знаменитий дослідник фонольогії української мови. Завдяки енергії останнього ученого та поміченням д-ра Івана Копача вистилізувано остаточне правописні правила, котрі небавом являться в печати. Є певність, що та сама правопись буде введена з новим шкільним роком до українських шкіл і підручників, та що вона не дасть приводу до ніяких спорів в кругах учених. Нова правопись є одним кроком наперед у єднанню українських земель та у стремлінню до утворення однопільної літературної мови і за це належиться щира подяка референтам, а спеціально д-ру Іванови Зілинському за капітальне уарґументовання правописних правил" (Громадський вістник, 14.06.1922, ч. 91, с. 4).

¹²⁸ Правописні правила..., с. 14–16.

¹²⁹ Найголовніші правила українського правопису. Нове видання. Київ, 1925, 16 с. (Видання вийшло трьома випусками накладами 35, 60 та 95 тисяч примірників.)

¹³⁰ На це, до речі, звернув увагу М. Скрипник: "Академія Наук у нових виданнях правил правопису занадто змінила затверджені Наркомосом правила" (М. Скрипник. Передмова до видання: В. Ленін. Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції. Харків, 1926. 95 с.) і потім, 1927 року: "...в дальших виданнях цих правил Всеукраїнська Академія Наук, хоч і видавала їх з титульною приміткою, що вони затверджені Наркомосом УСРР, завела до них велику силу новел та змін. Це знову спричинилося до розбіжности правопису, повстає правопис навіть окремих газет, досить різноманітний й сила правописних розходжень. На такі розходження довелося і мені натрапити, як Головному редакторові українського перекладу творів тов. Леніна" (М. Скрипник. Підсумки правописної дискусії. Вісті ВУЦВК, 19.06.1927).

¹³¹ Ще 1922 року Олекса Синявський в рецензії на "Найголовніші правила" звернув увагу: Читач „Правил“ не знайде вказівки, як писати наросток -ичний у чужих словах? Коли виходити з §10 „Правопису чужих слів“, то треба б писати „кубічний", „хронічний“ хоч -ичний чи ічний власне і не відчувається за приналежність чужомовну, та й у прикладах при §10 нема слів з цим наростком, проте ж у тексті „Правил" знаходимо „аналогічно" (напр. на 7 ст.) й „академичне" (ст. 2), що суперечить і §10 „Правил чужих слів" і не дає можливости самому читачеві зупинитись на певній нормі (на мою думку тут слід завжди писати -ичний за аналогією з такими, як пшеничний, столичний)" (О. Синявський. [рец.] Украінська Академія Наук. „Найголовніші правила украінською правопису“. Киів–1921. ст. 16 in. 16. Шляхи мистецтва, 1922, ч. 1, ст. 66–67). Ця колізія залишилася в правилах і у виданні 1925 року.

¹³² М. Скрипник потім згадував: "Виявилося, що навіть в редакції українського перекладу творів Леніна, що складалося з 3-х осіб (крім мене як головного редактора, до редакції входили два моїх помічники т.т. Євг. Касяненко та А. Річицький) були розходження в поглядах на правопис, що їх не розрішили академічні правила. А проте зрозуміло було, що твори тов. Леніна в усякому разі треба видати за одним правописом, тоб-то єдиним для всього українського письменства. Тоді, як то я зазначив в своїй передмові до українського перекладу книги тов. Леніна «Дві тактики», я поставив це питання перед Політбюро ЦК КП(б)У, і провів через Раднарком УСРР постанову про засновання Державної Комісії для упорядкування українського правопису при НКО УСРР" (М. Скрипник. Підсумки...).

¹³³ Присутні були Є. Волошин, Вл. Ганцов, Г. Голоскевич, проф. М. Грунський, В. Дем'янчук, акад. С. Єфремов, М. Калинович, О. Курило, А. Ніковський, проф. Є. Тимченко (ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 19, арк. 102).

¹³⁴ ibid., арк. 102–121.

¹³⁵ О. Курило. Курс українського правопису. Підручник для шкіл і самонавчання. Київ, 1919, 158 с.

¹³⁶ "Чужі власні назви вимовляти по можливості так, як їх вимовляють у відповідній чужій мові: Франшвіль, Ріґолетто, Патті, Мікель, Верді, Ґарібальді, Парні, Дізраелі, Мазіні, Россіні, Скюдері, Філіппо, Люзітанія, але: Рикерт, Ґетинґен, Диккенс, Винтер та инш." (ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 19, арк. 114).

¹³⁷ Це вже всупереч нормі її підручника 1919 року (О. Курило. Курс українського правопису..., с. 131, §98).

¹³⁸ Хоча за її "Курсом" після л треба було писати і (О. Курило. Курс українського правопису..., с. 131, §98), тепер винятком вона залишала тільки слово ліра, а також "спеціяльного значіння рідко вживані слова з латинської, італійської та французської мови, як алібі, жюрі, попуррі, де шелестові перед і м'які" (ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 19, арк. 114).

¹³⁹ ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 19, арк. 112.

¹⁴⁰ Запозичення (до речі, з польської, а не з російської) з початку XVIII ст., очевидно, і відображає описане раніше хитання між и та ѣ часів переходу етимологічного и ([i]) в сучасне українське и [ɪ]: в словнику Желеховського написано через ї (амунїція), а словнику Грінченка – через и (амуниція).

¹⁴¹ Тим самим вона порушила задекларовану нею ж норму: "Що-найближче стати до вимови чужих слів у тій мові, звідки вони до нас ідуть. [...] У чужих словах не держатися тієї вимови, що ті слова мають у сусідніх слов'янських мовах, російській та польській, а по змозі виходити з вимови чужого слова в тій мові, де воно не чуже" (ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 19, арк. 103).

¹⁴² ibid., арк. 113.

¹⁴³ Хоча вона у своїй доповіді стверджує: "в українській мові шелестові перед і, що не чергується з о, м'які", зафіксовані нею в "Курсі українського правопису" (с. 6–7) факти української мови вказують, що це твердження потребує уточнення, про які саме шелестові (приголосні) йдеться.

¹⁴⁴ Були присутні: Дятлов, М. Йогансен, акад. А. Кримський, О. Курило, Попов, Річицький, О. Синявський (ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 19, арк. 102).

¹⁴⁵ Одним із аргументів, виглядає, був той, що його у своїй підсумковій статті згадав М. Скрипник, критикуючи пропозицію всюди в запозиченнях писати и замість чужого i, обурюючись, що за таким правилом треба би було писати українською Ленин, що в російській транслітерації було би святотатним Ленын (або, якщо в загальних назвах, ленынызм) (Микола Скрипник. Підсумки...).

¹⁴⁶ Доповідь про Правопис чужих слів виготовила О. Курилова, але не приїхала – доповідав аспірант Кримського Василь Дем’янчук, йому ж доручено й остаточно зредагувати її (В. Ганцов. Пленум Правописної Комісії в Харкові. Україна, 1925, №6, ст. 173–175).

¹⁴⁷ ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 19, арк. 208–210.

¹⁴⁸ В проєкті Курилової ці слова мали писатися і з інших причин: "Не належать сюди й спеціяльного значіння рідко вживані слова з латинської, італійської та французської мови, як алібі, жюрі, попуррі, де шелестові перед і м'які" (ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 19, арк. 114).

¹⁴⁹ "За цей проект із 25 член. Комісії подало голос 10 душ (А. Кримський, О. Синявський, М. Гладкий, Г. Голоскевич, В. Дем’янчук, С. Єфремів, Ф. Калинович, А. Річицький, Т. Секунда, С. Пилипенко), за одноманітне передавання чужомовного і (або послідовно через і або через и) подало 7 душ (А. Шумський, В. Бутвин, О. Попів, М. Сулима, Б. Ткаченко, М. Йогансен, І. Соколянський), за послідовне і (тоб-то писати тіп, діректор...) подало 4 душі (С. Вікул, В. Касяненко, М. Хвильовий, М. Яловий), за те, щоб писати або послідовно и (тоб-то не тільки тип..., а й министр, бисквит...), або ж як у проєкті, подало 3 душі (В. Ганцов, М. Наконечний, К. Німчинів) і нарешті 1 голос (С. Кириченко) за послідовне и" (Український правопис (проєкт). Харків, 1926. с. 81–82).

¹⁵⁰ Український правопис (проєкт). Харків, 1926. 123 с.

¹⁵¹ "Крім членів фільольоґічної секції Н. Т. ім. Шевченка: Дра Кирила Студинського, Іллі Кокорудза, Дра Іляріона Свєнціцького, Дра Остапа Макарушки, Дра Філярети Колесси, Дра Ярослава Гординського, Дра Івана Брика, Дра Ів. Зілинського, Михайла Тершаківця, Володимира Дорошенка і Амврозія Андроховича приходили на засідання др. Спіридон Кархут і Ярослав Біленький, професори української академічної ґімназії, запрошені Головою секції, як знавці мови і правопису" ("Вісти ВУЦВК". Український правопис. Дискусійний бюлетень 20.04.1927. №2, с. 1–3).

¹⁵² Так само і в осібних увагах Тараса Франка: "прикметникові закінчення чужих слів неоднакові раз и раз і залежно від пня даного слова і загальноприйнятої вимови" ("Вісти ВУЦВК". Український правопис. Дискусійний бюлетень 4.02.1927. №1, с. 8).

¹⁵³ Характерно, що, скажімо, коментарі до пропозицій українських відповідників російських граматичних термінів (підкомісія "Граматична термінологія") були російською мовою, напр., коментар до "Гласные – Голосні, голосівки" був: "первый термин предпочтителен, как совпадающий с терминологией, принятой в школе в русском языке" (ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 19, арк. 8).

¹⁵⁴ "Вісти ВУЦВК" Український правопис. Дискусійний бюлетень. На початку жовтня 1926 року анонсували, що додаток вийде "цими днями" й одно-двотижневиком. Перше число опублікували в лютому, до червня вийшло п'ять випусків по 8 сторінок кожен з матеріалами дуже різної якості.

¹⁵⁵ М. Грунський. Український правопис... с. 346–347.

¹⁵⁶ Напр.: "відомо, що правило це взято в галичан, а галичани взяли його в поляків, в яких воно виправдується законами фонетики й правопису їх мови, але це не значить, що його можна цілком і в укр. мову заводити, де воно тими самими законами вже не виправдується" (М. Станиславський. В справі усталення українського правопису й укр. мови" ("Вісти ВУЦВК" Український правопис. Дискусійний бюлетень 4.02.1927. №1. с. 2).

¹⁵⁷ Хоч були також голоси за і, редактор "Вістей ВУЦВК" Євген Касяненко писав: "Можна з великою радістю вітати єдину за весь плєнум революційну пропозіцію, саме тов. Попова, – скрізь писати «і»" (Ларик. Природа правописних прикрощей. Культура і побут, 1926, №16, с. 2–3).

¹⁵⁸ "Зважаючи на те, що в словах-оригіналах немає різниці між і та и, що ця різниця утворюється вже в українській графіці, послідовніше буде такої різниці не робити" (М. Грунський. Український правопис..., с. 347).

¹⁵⁹ П. Гладкий. Уваги з приводу проєту Українського правопису. "Вісти ВУЦВК" Український правопис. Дискусійний бюлетень 4.02.1927, №2, с. 6.

¹⁶⁰ 25 березня 1927 року "на прохання т. Шумського О.Я." його звільнено від головування в комісії, на голову призначено т. Скрипника М.О. (ibid., 21.05.1927, №5, с. 1);

3 травня колегія Наркомосу визнає "за необхідне скликати конференцію Державної Комісії при НКО для упорядкування українського правопису в Харкові 25 травня" (ibid., 13.05.1927, №4, с. 1);

9 травня президія держкомісії, з якої лишилися тільки Синявський і Кримський, у складі одного Синявського, а також Скрипника, який став членом президії комісії за посадою голови цієї комісії, приймає до відома, що зі складу президії вибули Шумський та Сологуб і звертається в до колегії НКО прийняти в склад президії заст. генпрокурора А. Приходька і плужанина С. Пилипенка (ibid., 21.05.1927, №5, с. 1);

11 травня президія в новому складі вирішує організаційні питання майбутньої конференції. (ibid.)

¹⁶¹ Конференція в справі впорядкування украінського правопису. Правопис чужих слів. Пролетарська Правда, 1.06.1927, №122.

¹⁶² А. Кримський в січні 1928 року обурювався, що його усунули від роботи комісії, тому всі рішення приймалися двома людьми: М. Скрипником і А. Приходьком (ІР НБУВ. Ф. Х, од. зб. №12599; М. Вакуленко, що опублікував цей лист, помилково атрибутував його автора С. Пилипенком, хоч і текстологічно, і сутнісно лист перегукується з післямовою рецензії А. Кримського на статтю С. Смаль-Стоцького "Правописна справа", яка (рецензія) була опублікована в Записках Істор.-філологічного відділу, кн. XII (1927), с. 342–364). Хоча О. Синявський у своїх спогадах (Олекса Синявський. Коротка історія... ) про процес прийняття правопису спростовує цю тезу А. Кримського, це не завадило А. Хвилі їх, тези, використати для нищення прийнятого на конференції правопису (А. Хвиля. Про стан на українському мовознавчому фронті. Знищити націоналістичне коріння на мовному фронті. Харків, 1933, с. 27–30).

¹⁶³ Стосовно проєкту 1926 року, до цього параграфа вже чинних правил додали ще дві примітки: що правило дев'ятки (1) розповсюджується на чужомовні наростки і при слов'янських пнях і (2) не чинне, коли і "має функціональне значіння, напр., у хемічних термінах: хлоріт (при хлорат), етін (при етен), бензіл (при бензил) і т. ін."

¹⁶⁴ Попри запевнення К. Студинського, що "проєкт правопису, який ухвалила Конференція, Наукове Товариство ім. Шевченка прийме без найменших суперечок і запроваджуватиме його не тільки в науковому житті, але й по школах Галичини", не можна сказати, що новий правопис схвально прийняли в Галичині, коли отримали книжку. Редактор "Діла" Михайло Рудницький, професор Таємного українського університету, зокрема писав:

"Виявилось, що члени харківської правописної Комісії не мали ніякого одноцільного погляду, в якому напрямі шукати загальних правил. Підчас їхніх нарад і після них залишився такий-же стан, як за давніх часів, коли проф. Сімович (Д-р Василь Сімович: Граматика української мови, Київ-Ляйпціґ, стор. 102), наводячи зразки наддніпрянського правопису, писав у своїй граматиці: «Чужі слова просто переписуються із московського правопису і до того вже приспособлюють вимову». [...]

Відділ чужомовних слів у книжці «Український правопис» виявив повну некомпетенцію його «впорядників». Тут не вистачило переписати слова із словників або із наших авторів. Треба було дати відповідь на головне питання: чи ми в нашій вимові приноровлюємо всі чужі слова на один лад, чи ні, а якщо ні, то коли робимо ріжниці і чому?

Можна уявити собі, що між референтами цього «чужомовного» відділу переважали люди такі, як проф. Кримський, що знають чужі мови тільки очима, а не зі слуху і є нечутливі на справжню вимову. І трапилось те, про що каже Соссір:

«Писане слово так сильно вмішується до говореного слова, якого є образом, що врешті домагається головного місця; кінчиться це тим, що йому признають таке місце, а навіть більше привязують ваги до рисунку, яким передали голосовий знак, ніж до самого цього знаку (себто мовного слова). Виглядає то так, якби хто гадав, що краще можна пізнати когось з фотографії, ніж поглянувши на його обличча» (F. de Saussure: Cours de Linguistique generale, II. вид. 1922, ct. 45.) [...]

Скільки похибок родять останні правила, доказом цього хоча би свіжі випуски нашої «Енцикльопедії», що прийняла харківський правопис. Там находимо транскрипцію: «сірійський», «Антігона», «Антімах», зовсім незгідну саме з правилами харківського правопису. Хіба, що «Сірія», «Антігона» й «Антімах» є молодші від «Америки» й «Риги», які треба писати з «и»!

І на це нема ніякої ні академічної ні неакадемічної ради. [...] Хто знає, в якій великій мірі всі мови борються з труднощами при передачі деяких чужих звуків і букв, той не має ніяких причин до розпуки, що й наша мова не є в кращім становищі. Та цього становища не треба би ускладнювати. Воно ускладнюється за кождим разом, коли реформу правопису починають переводити не наслідком нових зроблених дослідів, а наслідком спантеличення ріжними розбіжними проявами живої мови" (Михайло Рудницький. Правопис і літературна мова. Львів, 1930, с. 30–31, 33–34).

¹⁶⁵ А. Хвиля. Про стан..., с. 35.

¹⁶⁶ П. Лисенко. Проект українського правопису – на широке обговорення. Комуніст, 20.11.1938.

¹⁶⁷ О. Безкровний, І. Губаржевський, П. Лисенко. До проекту змін в українському правописі. Комуністична освіта. 1938, № 5, с. 46–63.

¹⁶⁸ ibid.

¹⁶⁹ Не далі, як одинадцятьма роками раніше М. Грунський переконував, що слово жіронда "цілком неможливо вимовити" (М. Грунський. Український правопис... с. 346–347).

¹⁷⁰ М. Грунський, І. Губаржевський. Деякі питання українського правопису. Вісті Рад депутатів трудящих УРСР, 2 серпня 1938 р.

¹⁷¹ С. Білий. До проекту змін в українському правописі (Замітки педагога). Вісті, 23.08.1938, с. 3.

¹⁷² Наприклад, виписка з протоколу засідання кафедри української мови від 2.12.1938 (мовою оригіналу): "Ставя барьер между братскими русским и украинским языками, враги пытались засорить украинский язык, опольщить его, выбросить из него все родственное с русским языком. Вся эта мерзкая работа проводилась и в правописании. Ведя беспощадную борьбу с буржуазно-националистическим вредительством в деле правописания, нужно очистить его от искажений и исправить ошибки в украинском правописании. Внести в правописание дополнения и исправления, которых требует наша жизненная практика. [...] 11) В правописании слов иностранного происхождения оставить последовательно во всех словах "И", не выделяя зависания с "Ы” нарицательных названий." (ЦДАМЛМ, ф. 154, оп. 1, спр. 323, арк. 71–71зв.)

¹⁷³ З протоколу останнього дня пленуму: "Тов. ГРУНСЬКИЙ: Про зміну дев’ятки. В пресі і в окремих зауваженнях питання це вже зачіпалося. Були дуже категоричні зауваження, що треба відмінити дев’ятку. Ми в комісії не могли дати такого проекту, який би цілком задовольняв всі вимоги. А коли видамо такий проект, який не буде покращувати справу, краще не видавати. Якраз тов. Губаржевський і тов. Д’яченко на сьогодні готують. Може ми сьогодні передивимось.

Тов. РЕДЬКО: Я казав, що правописна комісія до цього ще повернеться. Трудно предрішати, в якому напрямку, але завтра-післязавтра ми до цього питання повернемось" (ibid., арк. 94–95). Наступною фразою Редько оголосив пленум закритим.

¹⁷⁴ Характерна репліка на одному з засідань пленуму голови комісії Федора Редька, заступника наркома освіти, в якій можна побачити натяк на критику в газетах, зокрема правила дев'ятки: "Я хотів би висловити лише одне зауваження, це щодо принципу нашої роботи. З яких ми мусимо виходити позицій. В нашій роботі, з досвіду роботи правописної комісії, ми мали такі випадки, що дехто з робітників, які брали участь в розроблені проекту, в редагуванні, часто відштовхувались так: в попередньому правопису так було – давайте зробимо, щоб було інакше. Вирішували не по суті, а з предвзятим принципом. Це ми мусимо категорично відкинути. Ми мусимо виходити в нашому редагуванні правопису виключно з розв’язання питання по суті, з врахування сучасної живої мови, мовної практики і літературної мови. Знов таки в цьому питанні ми мусимо підходити не формально. Ми в живій практиці і в літературній мові особливо маємо масу випадків, які не тільки заслуговують на увагу, а навпаки вимагають, щоб проти них вести боротьбу. Є багато людей, які, особливо в періодичній пресі, нав'язують такі тенденції, які в окремих моментах ігнорують мовні традиції.

Чи можемо ми в нашій роботі ігнорувати мовні традиції? Мовні традиції живої мови ми не можемо ігнорувати. Коли-б ми стали на шлях штучного насаджування мовних норм – це було-б принципіально невірно, і ми повинні підходити до посутнього розв’язання всіх питань. Звичайно правильна тенденція, яку комісія врахувала, щоб ліквідувати ті перекручення, які були, і наближувати нашу мову до мови російського, братнього нам народу, але ми мусимо одночасово спрямовувати нашу роботу так, щоб ми не порвали з мовними традиціями, літературною мовою і загально прийнятими нормами" (ibid., арк. 86–87).

¹⁷⁵ Член комісії Ю. Пеліпас потім, наприкінці листопада 1940 року, пояснив: "Значних зауважень під час попередніх обговорень викликало правило про так звану «дев’ятку» – правопис -и в іншомовних словах. Пропонувалось: 1) замість 9 літер, після яких писалося -и, залишити – 7; 2) у всіх випадках писати -і, за винятком суф. -ик, -ичний та групи слів типу: бринза, критика, режим, фабрика, пасажир, сир, циркуль, шихта і ін. Кількість таких слів точно (числом) не обмежувалась. Вказувалось число в 30–50 слів. Виучування цих слів утворило б непотрібні труднощі.

Такі пропозиції не полегшували правопису -и в іншомовних словах, а ще в більшій мірі погіршували теперішній правопис" (Ю. Пеліпас. Про деякі питання українського правопису. Комуністична освіта, 1940, № 11, с. 34–45).

¹⁷⁶ "Не раз в нашей печати раздавались голоса, когда же, наконец, выйдет новое правописание, когда же, наконец, выйдет русско-украинский словарь. Над украинским правописанием работала государственная комиссия по правописанию. Работа по составлению нового правописания украинского языка была начата еще в Институте языковедения. Когда государственная комиссия закончила работу над проектом правописания, этот проект надо было обсудить при участии представителей нашей общественности, после этого снова пересмотреть, снова профильтровать уже на конференции более узкой представителей науки и практики. После всего этого проект был готов уже месяцев шесть тому назад, но в вида того, что в Москве предполагалось к декабрю 1939 г. издать правила единой орфографии и пунктуации русского языка, уточняющие правописание, началась перед тем подготовительная работа русской государственной орфографической комиссии по уточнению правописаний в русском языке, пришлось издание нашего правописания в окончательном виде отложить: в русской и украинской системах правописания есть много общих мест и надо было их согласовать, чтобы избежать разнобоя, недопустимого особенно с педагогической точки зрения. Надо было принять участие и нам в работе русской комиссии для ознакомления ее с тем, что нами сделано." (Н.Грунский. Новое украинское правописание и новый русско-украинский словарь. ЦДАМЛМ, ф.154, оп.1, спр. 50, арк.1-2.)

¹⁷⁷ детальніше див. О. Друль. Причинки до історії українського правопису. zbruc.eu, 13.07.2021.

¹⁷⁸ Архів Президії НАН України, ф. 251, оп. 1, спр. 96, арк. 270–281.

¹⁷⁹ Власне М. Бажан очолив цю державну правописну комісію, куди увійшли голова академічної правописної комісії Л. Булаховський, а також нарком освіти УРСР П. Тичина разом із М. Рильським та Ю. Яновським.

¹⁸⁰ ЦДАГО, ф. 1, оп. 6, спр. 704, арк. 59.

¹⁸¹ Перед нарадою, 29 липня 1943 р. М. Гречуха в доповідній М. Хрущову виступив за відміну правила дев'ятки: "Чому § 101 проекту правопису вимагає писати вазелін, але бензин, нікотин. Вірніше, звичайно, буде писати вазелін, бензін, нікотін" (ЦДАВО, ф.2, оп.7, спр. 787, арк. 30).

¹⁸² Український правопис. К., 1945, с. 180.

¹⁸³ "В ряді слів іншомовного походження, що давно засвоєні в українській мові, після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н пишеться відповідно до вимови и [...], також у словах, запозичених із східних мов, переважно тюркських [...]. Такі слова визначаються словником" та "з и, а не з і пишуться також диякон, християнство і под." (ibid., с. 105)

¹⁸⁴ "з кінцевим -ика", "чотири давно узвичаєні назви із сполученнями -ри-", а також додано Єгипет, Єрусалим (ibid.).

¹⁸⁵ до давно узвичаєних назв ще додано: Палестина (с. 118).

¹⁸⁶ Ю. Шевельов, виступаючи на 2-му засіданні Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України (травень 1995 р.), назвав це посилання на "церковний вжиток" "дуже побіжним і непослідовним": "Насправді, для більшости випадків вирішальну ролю грає, чи дане слово/назва ввійшло до вирішальних говірок перед, а чи після злиття и(і) з (ы), орієнтовна дата для масиву українських говірок приблизно 1260 р.; що ввійшло (пізніше) через польську мову; і що було адаптоване до власних або засвоєних суфіксів/морфем" (Ю. Шевельов. Про критерії в питаннях українського офіційного правопису. Мовознавство, 1995, №2–3, c. 8). Всупереч зауваженню Шевельова, подібне формулювання ввійшло в правопис 2019 року: "За традицією з и пишемо також слова грецького походження, що усталилися в церковному вжитку" (§129) – хоч и в цих словах, як довів Ю. Шевельов у своїй "Історичній фонології...", зовсім не через грецьке походження чи церковну традицію.

¹⁸⁷ Починаючи з видання 1994 року ліквідували виняток, що існував з 1933 року: піаніссімо, але залишили гратіс. Відповідний запис набув дивного вигляду: "І пишеться: [...] перед наступним приголосним у таких невідмінюваних словах, як гратіс, піанісимо й под." – тобто за цим чітко сформульованим правилом в другому прикладі після с перед м треба писати і, а не и (приклад не може стосуватися і після н, оскільки за загальним правилом після н і так треба писати и); ця примітка так і проіснувала 25 років.

¹⁸⁸ В. Німчук з цього приводу потім зазначив, що ці зміни "пройшли «гладко», бо вони, мабуть, улаштовували “двомовників”, адже в іноземних запозиченнях росіяни після дж, ж, ш і ц на місці і мови-донора вимовляють ы!" (В. Німчук. Проблеми українського правопису ХХ – початку ХХІ ст. ст. Київ, 2002, с. 66.). Можна додати, що не тільки вимовляють, але й пишуть через те саме и.

¹⁸⁹ Мавританія, Мадрид.

¹⁹⁰ В резонансному проєкті українського правопису 1999 року під правило дев'ятки пропонували ввести всі власні назви (§101), ці ж пропозиції лунають і в критиці нині чинного правопису (Є. Карпіловська, Л. Кислюк. Рекомендації щодо усунення суперечностей і прогалин у чинному правописі слів іншомовного походження. Українська мова, 2023, 2(86), с. 84–100).

¹⁹¹ У згаданому виступі у травні 1995 р. Ю. Шевельов висловився щодо списку винятків: "деяких бракує (Ливан, Вифлеєм), а деяким неслушно надати цього голосного (Чикаґо, Цюрих, Адис...)" (Ю. Шевельов. Про критерії..., с. 8). Адис забрали в наступному виданні, Вифлеєм додали в 2019 році, а Чикаґо, Цюрих залишили, бо всупереч усталеній (в українській, а не в російській мові) вимові для топонімів ввели "правило сімки".

¹⁹² В табл. поміщені чужі топоніми, написання яких було зазначено у відповідному розділі правил (а також в словнику Желехівського); крім того, у прикладах до інших розділів зустрічалися інші топоніми, написання яких часами не узгоджувалося із задекларованими правилами або й мінялося без зміни правил: див. Максим Бистрицький. Неофіційні зміни в чинній українській орфографії після четвертого видання (Порівняння видань правопису 1993 та 2012 року.) Ізборник, 2012.

¹⁹³ 1886 – правопис словника Є. Желехівського; 1904 – Руска правопись зі словарцем (узгоджена НТШ); 1907 – правопис за С. Смаль-Стоцьким та Т. Ґартнером; 1921 – правопис УАН; 1922 – правопис НТШ; 1928 – харківський правопис (за редакцією О. Синявського); 1933 – "антискрипниківський" правопис за редакцією А. Хвилі; 1940 – проєкт правопису за редакцією М. Грунського; 1945 – правопис за редакцією Л. Булаховського (перше видання); 1990 – третє видання українського правопису; 1994, 2000, 2012 – четверте видання українського правопису в редакції відповідних років; 2019 – український правопис, схвалений постановою КМУ від 22 травня 2019 р.

¹⁹⁴ Уляна Головач. До питання правопису чужомовних власних назв: ще раз про концептуальний підхід та головні принципи. Мова: класичне – модерне – постмодерне. 2022, вип. 8, с. 187–213.

¹⁹⁵ Найґрунтовніший аналіз цього процесу – через фонографічну варіантність (на прикладі передачі українською мовою германських власних назв) – див.: Артур Ґудманян. Чужомовна пропріальна лексика у фонографічній системі української мови: у 3 кн. Ужгород, 1999, 483+560+503 с.

¹⁹⁶ ibid., книга перша: Теоретичні аспекти, с.140.

¹⁹⁷ Це пояснюється теорією – і є ще одним доказом її валідності – американської лінгвістки Джоан Байбі: частотність в узусі є істотним фактором фонемної еволюції та структури правил мови (див. Joan Bybee. Frequency of Use and the Organization of Language. Oxford - New York, 2007, 365 p.)

¹⁹⁸ Пор.: "При писанні чужомовних слів треба мати на увазі:

1. чи слово давно запозичене, засвоєне й зовсім зукраїнізоване,

2. чи воно перейняте з чужої мови недавно, через те не встигло ще зукраїнізуватися і зберігає більше або менше свою іншомовну вимову й форму.

У першому випадку правопис чужих слів основується на українських звукових законах, у другому то зберігаємо чужу вимову, то передаємо слово фонетикою його рідної мови, а то й своєрідним (звичайно) латинським письмом" (Український правопис. Упорядкував Іван Зілинський. Третє доповнене видання. Краків–Львів. 1943, с. 32).

¹⁹⁹ М. Шведова, Р. фон Вальденфельс, С. Яригін, А. Рисін, В. Старко, Т. Ніколаєнко та ін. Генеральний регіонально анотований корпус української мови (ГРАК). Київ–Львів–Єна, 2017–2025.

²⁰⁰ Див. напр.: Людмила Архипенко. Іншомовні лексичні запозичення в українській мові: етапи і ступені адаптації (на матеріалі англіцизмів у пресі кінця ХХ − початку ХХІ ст.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Харків, 2005. 315 с.

²⁰¹ Власне про це говорив Павло Чучка на згадуваній вже нараді 1995 року: "Мусимо нарешті домовитися, що будемо транскрибувати, що транслітерувати, а що будемо перекладати. Невже для білоруських та російських власних особових імен і надалі будемо робити винятки? Невже із Надежды Константиновны Крупской і далі робитимемо українку Надію Костянтинівну Крупську, щоб вона не впізнала себе в її українському мовному одязі! Чи не краще б лишити її тим, ким Надєжда була в себе на батьківщині. Тобто щоб росіяни лишалися росіянами (Михаїл, Філіп, Єкатерина), як і поляки лишаються поляками, німці німцями, а французи французами без підшуковування національних еквівалентів. Неоднакові мірки щодо передавання особових імен людей різних національностей неодмінно ведуть до того, що люди не знають, як правильно передати по-українськи ім’я неукраїнця" (П. Чучка. З приводу підготовки нової редакції українського правопису. Мовознавство, 1995, № 1, с. 26).

 

Для ілюстрації використано знимку скульптури Ганни Друль "Болівар двох не винесе"

 

 

24.06.2025