НА ПЕРЕЛАЗЇ.

​

Минає заспаная ніч;

Уже на сьвіт благословить ся;

Про Но́вий Рік весела річ

От-от усюди розлетить ся.

Старий Сатурн не спить, сидить

На перелазї' „для параду“,

Де слїдом день за днем біжить

У тую вічную леваду.

І рік старий туди припливсь,

Аж ледві ніженьки волочить;

Звичайно дїдови вклонивсь

І мостить ся, щоб перескочить.

„Тривай!“ — Сатурн загомонїв:

Попереду признай ся сину,

Чи все гаразд ти поробив,

А то намну тобі чуприну!“

І каже той: „Робив я те,

Чого бажала в сьвітї доля;

За що́-ж чуприну намнете́,

Коли моя не винна воля?“

Сатурн на його придививсь

І гнївно по косї заляпав...

„Ти, каже, і брехать навчивсь!

А хто-ж-то ніс тобі подряпав?"

— „Се... Чайченко так удружив,

Промовив той і засмутив ся:

Пошелестїти захотїв

І просторікать заходив ся.

Поетів наших осьміяв,

Чорнилом лїру їх обляпав;

Я дуже заступать ся став,

А він, завзятий, ніс подряпав“.

Старий Сатурн зареготавсь,

„Ну, добре-ж, каже, любий сину!

Хоч трохи лиха і набравсь,

Не жаль, бо за свою родину.

Ну, перелазь! Гляди-ж міні,

Шануй ся там, у царстві славнім

Вклонись кумі Старовинї,

Усім бувальцям стародавним".

І, крехчучи, старенький рік

За перелазом опинив ся;

„Прощайте!“ він гукнув

І — зник... був і нема, неначе снив ся.

* * *

Туман розвіяв ся, як дим;

Румяний ранок виглядає

І сьвітом золотим своїм

Ліси і гори обливає.

Устало сонце; Новий Рік

До нас поважно виступає,

А Кенир дїд, мов молодик,

З гори віршує-посипає:

„Зійшла „Зоря́“ на Новий Рік

І ясно сьвітить в поле наше.

Пошли вам, Боже, довгий вік!

Нехай радїє щастє ваше!

Нехай вам долецька сама

Дарує всякую пашницю,

Людші дотепних до письма

І гарних творів паровицю!

Дай, Боже, жити без біди,

Не убивать, як кажуть, муху,

А любо пить вино, меди

І на потуху варенуху!"

Леонід Глїбів.

[„Зоря“, 1892, ч. 1, с. 1]