В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду.

Недавні то ще часи, коли у нас в Галичині противники „оукраинщины“ піднимали пустий регіт про язик українофілів порікаючи і висьміваючи частенько слова спільні порівну малоруському як і росийському язику. Не вміючи язика росийського твердили тоті панове, що намічені ними слова „уковані“ Українцями для того, щоби „исковеркати кореннорусскую рѣчь“. Не знаю, чи дуже утїшились тямучі Москалї читаючи наших твердих „фільольоґів“ бистроумні виводи, в котрих находили опоганені і обсьміяні слова в цїлій Росиї загально уживані. Та ми галицькі народовцї читаючи тоті довгі пустословні твердоязикові спори, написані неімовірною для руського чоловіка гаканиною, хоть часом — дуже а дуже рідко — і попали який справедливий докір, здвигали лише раменами та проказували: ех, ви тверді чистителї язика! до вас би примінити слова сїлської дївочки, що́ то хвалилась: „як мамця спечуть хлїбець, то закалець на палець — а як я, то на два!“. — Та за якийсь час перенялась по немногу тая лайка, так як не лише з сторони наших народовців, але і з сторони Росиян озивались голоси: годї! не показуйте такого неуцтва!

Аж тут довелось нам недавно прочитати критику на язик галицьких письменників вже не від тих людий, що́ у нас лишень спинюють природний розвиток язика народного, але від чоловіка щирого, письменника знаного, котрий однакож — таки нїгде правди дїти — приквапно до критики взяв ся. Не охота шкодити нашому язику, але надто велика ревность і занадто велика певность в доброту свого вчинку руководила ним. Тож не порікаєм єго вчинку безусловно — та годї знов мовчки пропустити питанє так важне, як про чистоту язика. Хоть і не можем заперечити, що язик народа не єсть виключно єго єдиним добром, признати мусим, що язик єсть одним із найважнїйших прикмет і скарбів народа. Стратить нарід свій питоменний язик, перестає бути народом, перетворює ся, нїкчемнїє, розпливає ся як слина по водї межи іншими народами. То теж кождий нарід, що́ почуває себе народом, дорожить рідною бесїдою. Хто ображає річ народню, той ображає святощі народні, ображає весь народ. „У язику майже ввесь виявляє ся чоловік“, як каже п. Ш. Дїйсно так! Як срібло пізнати по звукови (не по голосу!), так і бесїда виявляє чоловіка.

Нїм прийдемо до подрібного розбору слів наклеймованих п. Ч. яко „ненародних“, тут єще декотрі загальні подамо уваги.

Наперед випадає нам розважити ті обстанови, серед котрих припало розвиватись нашій словесности. Обстанови не конче веселі. Не маєм нї вельмож-меценатів, нї богатого міщаньства, нї заможної численної інтелїґенциї, нї повного руського університету, нї руської академиї — одним словом не маємо того, що посїдають другі народи в Европі. Люд наш сердечний численний, та убогий і темний: він один лише держить наших праотцїв найдорожшу спадщину, рідний язик — а держить єго і плекає так, як ростить земля свята травицю, зілє, цьвіти, дерева. Від руського люду і припадає руській інтелїґенциї рідної бесїди вчитись. Бо сама інтелїґенция нечисленна, одірвана від люду, часто ледви вміє говорити по руськи. І межи тою інтелїґенциєю находять ся люди, котрі кермовані любовю до своєї ріднї пишуть рідним язиком в хосен народа, пишуть, як уміють, не дожидаючи собі нї слави, нї користи. Чиж подібно таких людий порікати задля того, що може не всі їх починаня вінчають ся успіхом ? Се було-б і несправедливо і нерозумно, бо виливаючи купіль викинулибисьмо і дітину. То теж пишучи яку небудь критику, належить добре на се уважати. Критика розумна, се як дощ благодатний, від котрого править ся пшениця. Та від дощу благодатного править ся, а не від побиваючого граду, або, коли заєдно дощ ллє, а до того і студїнь морозить...

Вдруге. Виробляючи письменность малоруську добре належить застановитись, як до того братись. Єсли вже згодилисьмо ся приняти яко середник словесної обміни нарічє українське, то належить тоє так розуміти, що форм переважно уживаєм з нарічя українського, бо тоті форми суть легко всїм нам доступні, а по части уживають ся і у люду галицького. Під зглядом-же лексикальним належить малоруському письменнику брати весь обшир, на котрім звучить малоруському письменнику брати весь обшир, на котрім звучить наше рідне слово. Про тоє всї слова над Пслом, Сулою, Днїпром, Днїстром, Бугом, Серетом, Сяном, Попрадом... всї слова збираєм і вибираєм з них тоє, що найпригіднїйше до язика лїтературного. При виборі слів треба мати певну дотепность язикову, снагу, одмічати зерна від полови. Нігде в Европі жадне нарічє живуче в устах люду не підносить ся in crudo без всякої критики до язика лїтературного. Тож не можна кожде людове слово пхати у річ лїтературну. Слова : дзїсь, дзїсяки, нїц, овшім, незґрабний, скромний не уживати мем не задля тої пустої причини, що такі-ж слова суть в польськім, а за-для того, що они противні руській звучнї (Lautlehre). Місто дзїсь, дзїсяки, скажем нинї, сегодня, днесь, днеська: місто нїц скажем нич. Овшім мусїло-би в руськім звучати „овсїм“, та маєм другі вирази підходячі: противно, навпак, навпаки, навряд. Скромний пісьля руської звучнї було-би — скоромний, та в руськім скором означує товщ; скором заячий = смалець заячий; скоромно їсти = масно їсти— оскоромити ся, поскоромити ся — з'їсти масно в піст. На польське skromny маєм: чемний, смиренний, смирний (у галицького люду іногдї в тім значіню). При всїм однакож залюбованю в річи людовій не належить забувати, що ми не зродились нині або вчера, що маєм історию, що маєм лїтературу, котрої нам не покидати анї єї випирати ся. Про тоє хоть-би і найспецияльнїйша студїя над язиком людовим сама не вистарчає : треба увзгляднити належито дїла нашої лїтератури новійшої і старшої. Під язиковим зглядом великої дуже ваги суть для нас писаня українські від Котляревського почавши. Яко класиків українських випадає уважати Котляревського, Основяненка, Шевченка, Вовчка — також Гулака Артемовського, Гребінку, Метлинського, Єремїя, Галку і др. Тут наводимо поіменно тих писателїв за-для того, бо в їх творах язик і жизнь люду українського мов в чистім відбиває ся зеркалї. Твори новійших українських писателїв подекуди дуже цінні, та під зглядом язиковим вимагають зоркого критичного ума, розрізнюючого слова новоутворені від дїйсно людових. Твори галицьких писателїв — розуміє ся, лишень народні — також вимагають основнїйшоі критики, хоть заперечити годї, що іменно в послїдних 15 роках під зглядом язиковим є незаперечний поступ і многі пишуть тепер доволї чистим язиком малоруським, лише подекуди мішаючи слова і вираженя галицькі з українськими, чого їм однакож не считати гріхом, бо не пишуть нарічєм, а старають ся писати язиком малоруським. До ширшого обробленя нашого язика студїя давних наших памятників словесних необходима, так як доконечним єсть також для наукової основи познакомити ся з граматикою язика старословенського. Про тоє повиннисмо узгляднити словесность старшу, новійшу, а самим головним жерелом нашим єсть живучий язик люду. Лише на таких підставах може розвивати ся і користно остояти наш язик лїтературний отта́к на підставах подібних, як і у других лїтературних язиків народів живучих в Европі. Язик бо лїтературний мусить служити яко довідний середник до цїли, котрою єсть образованє народне. Про тоє язик лїтературний руський, єсли має єствовати і свою задачу сповняти, мусить дійти до тон соверше́нства, яким пишають ся язики лїтературні других народів європейських. Наш язик лїтературний мусить прото здобути, що другі язики лїтературні: звязкість, ясність, опредїленість (прецизию) вираженя. Годї нам покинути рідше уживаних слів: звук, звучати, звучний, бо інакше лише обіднїв би наш язик без потреби. Скажіть в школі: „струна введена в дроганє видає звук або звучить“, а вас зрозуміє кожда дитина — скажіть, що струна видає голос або голосить — так де-хто счудує ся, що струна видає голос, мов жива або „заголосить“ се-б то заплаче.

(Далї буде).

Лосун.

[„Зоря“, 1892, ч. 7, с. 137–138]

(Далї.)

Дальше уважати-б також на декотрі провинционалїзми, котрих нїяк не мож розширяти, бо они суть двузначні. (Вирази двузначні лучають ся і в інших язиках). І так закликати, кликати кого в українськім часто : кого гукати, погукати — у нас в Галичинї говорять: гукають ся безроги; кнороз (укр. кнур) зове ся подекуди „гукар“; а межи Гуцулами „гукля“ = meretrix. Очевидно, що таких і тим подібних двузначностей вистерігати ся належить.

Декотрих хоть і зовсїм добрих провінционалїзмів не можем уживати іменно в школї, щоб запобічи путаници. Кишка товста (Dickdarm), нитка товста тому не скажем, бо у нас товстий значить : fett а грубий dick. Про тоє: товста печеня (печеня або печениця Braten укр. печене), товстий борщ, але груба дошка, груба нитка, груба кишка (товста кишка мало-б значіне инше).

Язик лїтературний вироблює загал письменників, при чім, розуміє ся, талановитші ведуть перед. З сего однакож не слїдує, щоби науково говорити про язик був кождий письменник здібний. Иншими словами: фільольоґія бере для себе грунт в творах письменних і устних народа — та єсть осібною, специяльною наукою. Найлучший поет і найздібнїйший повістеписатель не раз, буває, не напише хочби і дрібної статтї язикової.

Відтак перейдем до подробиць. П. Ч. критикує п. М. що до виразу „невіста“. Можна мати сподобанє в стихах п. М. або нї — се лишаєм до волї — хоч по нашому многі поезиї п. М. суть того рода, що моглиби бути окрасою в кождій лїтературі европейській — та инша річ, що до язика самого. Єсли хто печатно ширить фальшиві понятя о язицї, то того пустити мимо не можна. П. Ч. уважає вираз „невіста“ польским — п. Ш. же каже в ч. 20. „Зорі“ р. 1891. От на такі слова і слїд би не звертати увагу, бо у нас на Українї це слово назове, хто хочте, московським.“ Отож нї, добродії! власне слїд звернута увагу на тото слово. П. Ч., видко, не знає добре польского язика; в польськім бо єсть слово niewiasta більше книжне, а в розговорній бесїдї лише рідко коли уживає ся; в галицько-руськім же слово „ невіста“ єсть дуже звичайне. Єсть не лишень вираз невіста, але і невістиця, невістуля, невістка (жінка сина; на Україні у Вовчка після словарця при повістках залученого в значіню: братова) невістичка, невісточка, невістонька; невіхна. — adject. невісточий, невістчин. Коло Косова звуть „невістульки“ а коло Жабього „невістки“ зїлє Chrysanthemum leucanthemum, а то за для того, бо кошички цвїтяні (Blütenkörbchen) сеї ростини подобають на го́лови невіст, білим рантухом обвязані. „Вироби невіст завалівських“ в польськім звучить: wyroby kobiet zawałowskich. Коли-б сказати „niewiast zawałowskich“ було би се в польськім трохи чудно, і так сказав-би хіба який жид, що́ думаючи по руськи дословне толкує свою гадку по польськи: Коли-ж, як то признає п. Ш., слово невіста єсть галицько-руське, то вже тим самим єсть малоруське і не слід єго уважати московським. Із спору за-для слова „невіста“ для мене висновок (conclusio) такий, що оно потеряло ся на Українї як богато інших руських виразів уцїливших лише в наших гірських нарічях як пр.: днесь, єсли, рінь, бездна, даві, давішний, много і пр. Докори пп. Ч. і Ш. були би тогдї подекуди справедливі; коли-б п. М. писав в нарічю українськім; тим часом він пише язиком малоруським і зовсїм розумно уживає в нїм слів із всїх нарічий того-ж язика.

Що до форми „Вестальки“ я-б також був за формою „Весталки“, але се сама дрібнїйша дрібниця, котра начистоту язика нашого не впливає. Таж і люд наш говорить ріжно: пилно і пильно, горівка, кужівка і горілка, кужілка, а подекуди навіть горілька (зорілька), кужілька.

Стрільба́ значить в малоруськім стрілянє пр. за димом не видно, за стрільбо́ю не чути. В польськім strzelba Flinte, в руськім ручниця, рушниця по гуцульськи: кріс.

Ляти. На Українї говорять: лити (старослов. лити), у Лемків ляти, (старосл.. лияти), в східній Галичинї переважно льляти, нальляти, зільляти. Всї ті форми мають свою основу; про тоє уживаючий форми „лити“ не має причини виносити ся над того, хто каже „льляти“.

Не ручу. В Дрогобичи уживають ручити ся, але також часто опускають „ся“.

Благати слово більше українське, нїж галицьке.

Недавно я по за Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда по пропала,

Щоб наше слово не вмірало

І виблагав. (Шевченко).

Обнімітця-ж, брати мої,

Молю вас, благаю. (Посланє Шевченка).

Кришталь. Єсть то слово грецьке: κρύσταλλος. У Лемків звучить: криштал пр. в пісоньцї: Гандзю, Гандзю! білий криштал, Дораз би я к тобі пристав і пр. — у Гуцулів подекуди „хрусталь“ (як в росийськім). Та коло Станїславова (Вовчинець) „хрусталь“ означує хруща маєвого (Melolontha vulgaris). Думаю, в книжках нам би уживати „кристал“ — та єсли-б хто ужив форм місцевих, се для чистоти язика нашого не великої ваги.

Сніжний, сніжистий се слова так правильно утворені від „снїг“ і так легко зрозумілі кождому, що шкода про них і розводитись. Галицький люд каже: снїжна зима або завальчи́ста, зава́листа = коли богато паде снїгу. — „сніжний“ також в значіню білий, schneeweiss, niveus.

Гомін. Люд галицький сьпіває :

Го́мін, го́мін по діброві,

Мати сина проганяє:

Іди сину геть від мене,

Нехай тебе Турки візьмуть.

У нас на Підгірю скрізь уживає люд: гомін genit. гомону = Schall, sonus або гоміт genit. гомоту Getöse. — Гомонїти або гомотїти пр. хлопці гомотят. Щось гомоти́т в лїсї.

А у Шевченка (Гайдамаки) находимо: Цитьте лишень, здаєтця, дзвонять! Та нї то люде гомонять. Коли-ж в українськім уживають слова: „гомонїти“, то subst. гомін легко з сего вивести; наперед бо мусїло повстати: гом+онъ, а відтак доперва: гом+онь—ѣ—ти. Корінь тот сам, що у українського слова га́м, галицького гамір.¹)

Подібно говір, говорити, розговор, поговор.

Тóпір уживане скрїзь в Галичинї, а в гірських і підгірських селах відріжнити топір від сокири і мала дїтина знає. Гуцули носять топірцї або топірчики — красно „жировані“.

Звук, звучати, уживає люд коло Синевідська. На нїмецьке klangvoll я утворив вираз: „звучистий“; звук=Klang, Schall; голос=Stimme.

окови, (оковати, заковати). Заківка у коси (у Гуцулів). — Бойки коло Синевідська говорять: око́ви або закови = кайдани. Тяжкі закови.

но, іно слова уживані дуже часто Русинами більше на захід висуненими, вже від Перемишля почавши. В Лемківщинї звучать тії слова: лено, лем.

ну-ко єсть провінционалїзм, котрий однакож неслави нашому язику не приносить.

До якихсь там „рутенїзмів“ належить по гадцї п. Ч. також слово „сьвітич“, котрого уживають Бойки і Русини Мармарошські. [гл. І. Верхратського „Знадоби“ до уложеня словаря южно-руськ. 1877, стор. 62.]. Сьвітич місце на припічку, де кладуть скалє, котрим сьвітять. — Тогож автора: Ueber die Mundart der Marmaroscher Ruthenen. Stanislau 1883. на стор. 48. сьвітич Leuchter (оттак тоє, що по книжному сьвічник, підсьвічник а дуже часто у нас з нїмецька лїхтар). Впрочім „сьвітичем“ або „сьвіточем“ зовуть також; і самі скипки, котрими сьвітять, а в околици Синевідська каганець: „мисятко черепяне, що до него вли́ват оливи альбо олію, альбо даст масла, тай запалит ґніт і сьвітит“.

Не знаю, чом жахає ся п. Ч. слів утворених; кождий майже писатель творить слова; коли утворить добре, так тоті слова приймуть ся; слова нездалі звичайно не звертають нї чиєї на себе уваги. Виступати против слів хібно утворених лишень тогдї, коли-через їх розширюванє чистотї язика грозить ушкода.²) Як і дуже ремствує п. Ч. против „людство“ „дїйство“ — так здає ся нам, тоті слова таки счастливійше утворені, нїж віршобудова, віршовник, насьмілюватись, невикрутний, мовний мотлох, рвія, знесилити ся и т. и. Ми правда далекі від того, щоби авторів за тих кілька слів порікати — але єще дальші, щоб тії ними утворені слова приняти. Та заслуга писателя цїнить ся загалом після того, що він доброго зробить для рідної словесности, а не після яких кілька слів неудатних.

Відтак перейдем до деяких слів поданих добродїєм Ш.

„видав своїх товаришів“ в значіню : виявив, зрадив. В тім значіню уживають того слова також Русини галицькі і Поляки. Як звісно, одно слово може ріжні мати значіня. І так видати значить: 1) ausgeben, видати богато гро́ший. 2)austhieilen видав людям обід. видати обрік для ко́ний. 3) herausgeben, видав заставлені коралї. 4) vermittelst Druck veröffentlichen, verlegen, auflegen. книжку видати ein Buch verlegen oder auflegen. видане книжки Verlag eines Buches, Auflage. 5) verrathen, angeben. видав головного виновника. 6) ausliefern. видав єго в руки неприятелїв. 7) ergeben, erzeugen. праця видає хороші плоди. 8) verheiraten, видати дочку. 9) ausstellen. видати квит (квитанцию).

впорядкувати значить довести до ладу, до порядку ordnen, — напечатати drucken. І так н. пр. видало „Руське товариство педаґоґічне“ виборовий збірник поезий Шевченка, впорядкував збірник п. Г., а напечатав властитель печатнї п. Н.

переклад або перевод Uebersetzung; переказ Ueberlieferung, Tradition. Яка ріжниця межи „перекласти“ а „переказати“, покаже примір слїдуючий. Василь служить в містї в війську. Вільним часом вийшовши на прохід стрічає на ярмарку знакомого чоловіка з рідного села, Петра, здоровить єго, засилає поклон всій рідні і знакомим в селї та просить: „будьте ласкаві, перекажіть братови, най мені пришле нові, чоботи та грошенят з-пару!“ Очевидно, що тут ніхто не скаже: „переведїть“ або „перекладїть“. З сего виходить, що переказати має, обширнїйше значене, ніж перекласти, перевести ; бо переказати можна і в тій самій бесїдї, а навіть тими самими словами; тим часом перекласти мож лишень на другу мову.

Завіса. „Завіси“ кажуть у нас на желїзні бігуни у дверей; „завісою“ називають у нас також завішену плахту, куртину. На Україні чув я „занавіс“, п. Ш. подає „занавісь“; тих слів наш люд в Галичині не уживає. — Знані суть шапки „на завісах“ галицько-руських міщан, звичайно з сивого смушка, з синим верхом, з заду розпороті і перевязувані стяжочками синами і жовтими „завісами“. Завіса (коло Дори в Гуцульщинї) = бальок поперечний до вішаня шматя. — Завісь або завіс (в Жабю в Гуцульщинї) = зависаюча скала іменно над рікою; завісистий беріг.

дїя. Act. (Коли вже приняли, нехай здорове буде!) — справа Angelegenheit, орудка, діло. Жизнева справа Lebensverrichtung (в зоольоґії); вчинок That, Handlung. Співають: За що-ж мене мужу бєш, за які учинки, Ци-ж я тобі не напряла за рік два починки?

ява сцена, Scene. — вихід тут не одвітний, бо акте́р инодї виїзджає на кони або припливає човном. „Вихід“ означає 1) Ausgaug. туда вихід на обору. 2) freier Ausgang, Spaziergang. маєм вихід що недїлї. 3) Rettung. нема виходу es gibt keine Rettung. 4) Reconvalescenz, Genesung. Koму на вихід, тому на здоровлє (пословиця); вийти з тяжкої хороби von einer schweren Krankheit genesen. 5) виходи plur. tant. Abort.

мотив пісьнї = посьпів (як на мене, то-б не цурав ся слова: „мотив“).

збірник — у нас скрізь уживає ся в книжках, (можби також сказати збір або збірка); на Україні оно трохи пригадує слова „зборщик“ та се ще не велика біда; — складка, складчина значить у нас Collecte, Einsammlung von müden Gaben; а вже зовсім що іншого „скіпщина“. Єсть то податок, який дають декуда селяне свому душпастиреви доброхіть збіжем.

(Конець буде).

Лосун.

___________________________

¹) Верхратський уживає гомінниця в значіню Resonanzboden, голосницї = Schalllöcher — а в зоольоґії голосник Stimmritze. Лосун.

²) Часом бував, що слово не конче вдатне зискає загальне уживанє. І так на пр. слово „справозданє“, з котрого і самі Поляки не конче задоволені, уживає ся дуже часто галицькими Русинами, хоть оно зложене, а при тім утягле. Я-б предложив на нїм. Bericht, польск. sprawozdanie росийськ. отчетъ — нове слово мною утворене: „звіт“ — Berichterstatter sprawozdawca = звітник, звітуватель. Bericht erstatten, sprawę zdawać, давати звіт, звітувати. — Лосун.

[„Зоря“, 1892, ч. 8, с. 157–158]

(Конець.)

Дуже здивували нас слова п. Ч. „провінционалїзми істнуючі хіба у яких там Лемків чи Гуцулів“. Такі слова вустах народолюбця звучать дуже чудно. Чим-же провинив наш бідний, гірський люд, хиба тим, що задержав богато слів і форм¹), котрі стратили Українці, а инодї і всї прочі племена славянські? — чи може тим, що подекуди маючи школи з рідним викладовим язиком дрібку-дрібочку станув просьвітою висше люду українського? Галицькі народовцї предсїнь не сказали-б нїколи „якісь там Українці“, „якісь там Чорноморці“, бо хоть знають, що не найти на цїлім сьвітї такого доброго, сердечного люду, як в руській Галичині — то предсїнь і Литваків і Волиняків і Українців і Чорноморців... голублять серцем як рідних братів. Що до провінционалїзмів, чи они лемківські, чи гуцульські, чи українські... ми вже в горі висказали нашу гадку: не все можна пхати у річ лїтературну прямо без розбору.

Справедливо п. Ш. дивить ся на галицько-українську лїтературу яко на єдину, недїлиму. Та як-же-би і дїлити, коли на пр. в Котляревськім находимо цілі реченя, котрі живуть в устах нашого люду над Днїстром, так що здаєсь, мов-би старий батько Котляр ходив у нас по берегах Днїстра та записував тоті реченя межи нашим людом, щоб їх відтак ужити в перелицьованій „Енеїдї“. А тоє самоє мож також сказати о многих пісьнях Шевченка і пр. На Українї почали писати скорше по чисто народньому, та й таланту проявилось більше, нїж в Галичині. До того твори лучших українських писателїв виявляють вірнїйше Україну і єї побит, нїж наші галицькі. Галичина не лише що доперва пізнїйше (виданє Русалки Дністрової в Будимі 1837 р.) взяла проявляти в лїтературі напрям народний, але і той почин добрий, тоє зерно присипано опісьля сїчкою лїтературного „високого слога“ і доперва пізнїйше, по смерти Шевченка, по наспіню книжок українських в Галичину почали наші обтріпувати згодом-перегодом згадану сїчку і полову. А хоть в остатних 15 роках рух лїтературний в народнім напрямі збільшав і усилив ся, хоть і зродились декотрі хороші працї і переводи дїл з лїтератур європейських, так галицька лїтература не лише, що не видала більших талантів, нїж українська, але галицькі письменники такой не виявили тої оріґінальности, що українські, т. е. не представили народної жизни Галичини так вірно і ярко, як се вчинили Українцї. З другої-же сторони (або як Українці кажуть: з другого боку) Галичане в дечім станули висше Українцїв. Іменно що до язика самого видимо у галицьких народовцїв напрям виробляти лїтературний язик малоруський і звідтиля така честь у Галичан-народовцїв зарівно для нарічя українського, як і для всїх нарічий малоруського язика. Інакше Українцї. Они — нїгде правди діти — трохи що не цурають ся нашим галицьким нарічєм з ріжними єго підрічями і говорами. Єсть то велика хиба, коли зважимо, що власне Галичина проявляє прехороший материял язиковий, можучий ве лишень обогатити словню (Wortschatz) малоруську, але загалом сияти красою в вінку інших бесїд славянських. Коли Галичане залюбки студиюють твори писателїв українських і виписують собі слова українські, то Українці подибавши в галицьких писанях яке слово, котрого не чули в своїм повітї, оклеймують єго яко „польське“ або „московське“²). Суть, правда, певні обставини, котрі поведенє Українцїв по части ізвиняють, але не оправдують зовсїм. У наших „твердих“ бо находить ся язичє, в котрім всякої всячини язикової доволї. Московщини попадаєсь в тих „твердих“ писанях не богато, та й не дивота, та-ж наші „тверді“ вивчили „русскій языкъ“ в „одинь часъ“ — а за годину не богато вивчиш, хоть-би була голова як казан. Цїла засібня язикова „твердо-русска“ дасть ся на малій карточцї списати: „дабы, ибо, даже, или, неужели, обстоятельство, єстественно, особенно, качество, умышленно, имѣю, болѣе, что, нѣскольконадьсять, навѣрно, откровенно, умѣстний, єжегодно, громадный, маститый, духъ славянскій, громадноє вліяніє, состоитъ высшиимъ чиновникомъ“, — а в новійших часах ще і „привитье культури“ — от і трохи чи не весь оброчок, який пережувають наші твердяки з великим залюбованєм. Польонїзмів у них цїла купа, а іменно що до словоладу (Syntax) стрічають-ся для русчини дивогляди дивогляденні. То-ж понехайте панове Українцї твердих гаканину! — та стрівши таке добро язикове у „твердих“ з гори не осуджуйте народовцїв твори, в котрих чим близше до наших часів, тим більше проявлявсь язик чистий, галицько-руський перемішаний лише подекуди українїзмами, а за тоє чей гнївати ся не будете!

Друге, чим Галичане станули трохи висше Українцїв єсть термінольоґія наукова. Правда, що Українцї в тім, що не виробляють термінольоґії наукової, не зовсїм виноваті — та все факт остає фактом. Галичане вложили книжки для шкіл людових, видїлових, ґімназийних. До того-ж кафедри унїверситетські — хоть і не численні — дають Русинам все таки змогу вироблювати термінольоґію наукову чи то в дїлах правничих, чи в істориї лїтератури і науцї руської фільольоґії. Українцї до того — як тепер — не мають навіть і нагоди. Все тоє повинно спонукати Українцїв близше заняти ся лїтературою галицькою, студіювати твори галицьких народних писателїв.

Не згодити-ж ся нам безусловно на те, що говорить п. Ш. про устарілость слів Шевченка і других давнїйших клясиків українських. Не раз доводилось нам чути іменно від молодших українських писателїв „наша невгаваюча“ або „невгавуча мова“³) — аж тут виходить гарна „невгавучость“ — коли за яких там 30 або 40 років слова найкрасших писателїв стають устарілими! Нам видає ся, що слова добрі повинні довше жити, нїж 30 років, тим більше, що на тоє і писана словесность, щоб усталювати і зберігати скарби язика, а не розсипати їх мов марну полову. Як що не кажіть, жаден з новійших писателїв і під зглядом язиковим не дорівнює нї Котляревському, нї Основяненку, нї Шевченку... хоть тепер і пишуть річи зачіпаючі потреби нові, сегоднешні. Приведїм примір. У Шевченка находимо слово „стон“ всїм легко понятне; тим часом теперішні українські писателї замінили тото слово другим: „стогін“, ablat. стоном, тепер стогоном. Хоть і кажемо „стогнати“, таки нам більше по́-душі „стон“⁴). До того-ж не знаємо, чи „стогін“ слово людове, чи утворене. Коли-ж дїйсно уживає люд український форми „стогін“, тобисьмо її задержали, та нїколи не покинули слова „стон“ загально у нас уживаного, як ще все і доси по 30 роках електризує нас громовий стих Шевченка:

Перенесись во время оно,

Душе моя, і стоном, дзвоном

І трубним гласом возгреми

Із мурів темної тюрми!

Дальше. У нових українських писателїв богато находимо слів нових, здає ся утворених, котрих розбор і значінє нераз наводить трудности. Було-б се дуже добре, коли-би писателї давали обясненя нових слів, а заразом подавали, чи се їх власні, утворені, чи уживані людом, а в послїднім випадку, щоби докладно подавали місцевость, де іменно якого уживають виразу. І так пр. у добродїя Ч. находимо слово: „невковирний“, а не знаємо, чи се слово людове, чи автором утворене. Розбираючи слово се етимольоґічно випадає єго зрівнати з галицьким сковірити ся, звіритися (кор. вр) пр. сковірили ся або звірили ся дошки = спачили ся, скрутили ся, звернули ся; — з росийськ. коверкать, исковеркать (властиво : покручати, перевертати; відтак о язицї: викривляти, псовати); „широка, у плечех невковирна постать“ трохи-би може і підходило, та що значить: „розгорнув невковирне писання“ се-бто лист? — Не маючи жадних указаній, що до нових слів сучасних авторів українських нашим слїдителям язика нічого-б іншого не остало, як їхати на Україну і поодинокі слова межи людом провірювати — а то дорога не з одного згляду не так дуже легка і не кождому можлива.

Єсли мова о „устарілости“ слів, то се таки по части і правда буде з декотрими виразами, котрі однакож вже при своїм первім появі в лїтературі не мали задатків єствованя. Таких слів або форм часом і у лучшого писателя найдемо. І так на пр. у Котляревського, котрого язик дуже плавкий і хороший і нинї трискає повним житєм, попадають ся такі форми як цнота, цнотливий, ковадло, зерцадло — таких слів покинути не жалко, а дуже легко замінити інакше переписавши: чеснота, чесний, чеснотливий, ковало, зеркало. — У нас в Галичинї уживано до недовга слова „стосунок“ ідучи за таким писателем, як Нечуй. Та таки всї ми в Галичинї тепер згодились місто „стосунок“ уживати „відношенє“ —та й годї!

Українцям зарівно як і Галичанам слїдує покинути гадку, що наш язик якесь „диво-невидальце“, бо так не єсть. Прояви, які в розвитку нашого язика слїдні, також були і у других язиків європейських, коли вироблювалась їх лїтература. Що тепер малоруський писатель, не великої залучає слави нї межи своїми, нї межи чужими — то подібно бувало і у других счастливших і образованьших від нас народів. І так на пр. у Нїмцїв, котрих хороший язик так високо нинї образований, був час, коли з нїмецького поета сьміялись учені, такой Нїмцї, для котрих мала вагу лише латинщина, а відтак лїтература французська. Що у нас суть пуристи та повстають спори язикові, то се лише прояв житя. Адже-ж в живім орґанїзмі не раз бувають забуреня. Гладїти-б лишень, щоби з тих спорів виплила користь для розвитку язика і лїтератури. І тут знов жизнь нашої словесности починаючої розвиватись — не „диво-невидальце“. Пригадуємо на пр. спори язикові у Нїмців, пригадуємо на пр. такого пуриста Цезена (Zesen), котрий місто Fenster уживав Tageleuchter, місто Nase говорив Wischhorn. Чудно і подумати тепер, що такою „прочищеною“ мовою він і єго приклонники писали навіть стихи! Правда, окрім приклонників мав також і численних противників, котрі єго висьмівали. А предсїнь той Цезен своїми змаганями подав не одну і добру гадку і поміг в свій час на свій пай язику нїмецькому постепенно здіймати ся до тої сьвітлої височини, на якій сияє нинї. То-ж і про Цезена критика нинїшна згадує з почестю. Отта́к і ми починаючі доперва розвиватись, памятаймо, що в нашім житю лїтературнім не одно таке повтаряєсь, що вже відбули і перебули счастливо другі народи — а ми тоє — хоч чи не хоч — також мусимо перебути.

Не слїд також думати, що специяльно люд український єсть сам собою „диво-невидальце“. Коли нове слово прокаже який машталїр або яка куховарка, не належить поквапно таких виразів принимати без одвітного розбору і критики. Люд єсть всюда людом і в справах язикових люд сам не здібен до критики, він лише інстинктово плекає рідний язик (а властиво місцеве своє нарічє), бо звичайно другого язика не знає. І саме тому дослїд людових говорів так важний для слїдителїв язика. Та хибно, єсли хто дожидає від селян критики, та ще на ту неспілу критику і покликуєсь. І так на пр. читалисьмо в „Зорі“, що письменна якась дївчина сїльська видавала суд о творах Нечуя... а іменно о єго чудових описах образів з природи, котрих звичайно не могла дочитати докінця, що зовсїм віримо і чому не чудуємо ся нї крихти, бо щоби узнати красу тих описів, треба мати вироблений смак естетичний, треба одним словом трохи більше уміти, нїж „селебезувати“. Поспитайте дївочку з пансіону, як подобають ся їй вічисті дїла Шопена, Мозарта, Бетовена — а певно Вам скаже, так як і широка публика — що далеко красша від тих „нудних штук“ нова трамблямполька.

Хибною видає ся нам також гадка висказана одним Українцем, що люд український буде тогді читати книжки, коли єму наперед викаже ся, які з читаня бувають користи. Поминувши вже се, що написати добре статтю о пожитку з читаня книжок вимагає великої ерудициї фільософічньої, а виложити сю річ для неграмотного або полуграмотного селянина так щоби єго заняти, требує дуже великої зручности і ємкости людового писателя — поминувши вже сї обстанови — здає ся нам, що успіх був-би дуже непевний, а може і зовсїм неудатний. Се так, як-би, приміром, хто маючи учити хлопцїв істориї почав від того, яка користь випливає з науки істориї... Нам видає ся так, що полуграмотний люд навіть-би і не читав фільософічних книжок, хоть-би і дуже популярно написаних. Місто розводити ся богато о користях з читаня, належить людови подати поєдинчу, для него трівку страву. Напишіть про діла ґосподарські (хазяйські), але розуміє ся уміло (т. є. хто пише про хів ко́ний, най-же сам буде дїйсним знавцем ко́ний, так щоби єго писанє в тім зглядї не було лише виписками безладними з інших дїл!), а коли люд побачить, що в книжці не одно найде для себе хосенного, пожиточного, тогдї він і з вдякою прочитає книжку. Окрім дїла ґосподарського найдуть ся ще і другі для люду річи: релїгійні, повістки з житя прозою зарівно як і стихами (всї повісти Основяненка, а іменно : Перекотиполе, Сердешна Оксана, Маруся, Добре роби добре і буде і пр. таких здало-би ся побільш — а ново написані мають дотикати теперішних обстанов і потреб люду; — з поезий Шевченка „Катерина“ для люду українського дуже одвітна), а там також дещо із статтей популярно-наукових : з ґеоґрафії, з істориї, з істориї природної пр. про зьвірята пожиточні і шкодливі, про ростини лїкарські, про ростини отровні і пр. В писанях для люду призначених народолюбцї справжні повинні іменно дбати піднести моральность люду, заохочувати єго до чесної працї і до ощадности, відводити від прожорства і пяньства та указувати на жасні наслідки лїности, дармованя і загалом ледачого житя. Проводіть тим способом дїло просьвіщеня люду українського, а благодать Божа почіє на Вас і на людї Вашім.

Та вернім ся опять до справи язикової. Пізнати язик 20-мілїонного народа розсївшого ся по так розлогих землях єсть річю вимагаючою довголїтньої працї, тим більше, коли лїтература розвиває ся в обставинах так не сприяючих, як у нас. То-ж передовсїм трудїм ся невтомимо, кождий пісьля снаги. Жаден з писателїв нї українських нї галицьких нехай не думає, що він вже пізнав весь язик народа, і нехай не захочує приписувати закони другим. Лучше всї ми приклонїм смирно голову та й дружно і мирно учім ся!

Як доведе ся пильно попрацювати з яких тридьсять років на полї рідного язика, тогдї доперва буде можна з вислїдів дещо і проказати, а тогдї і висказ такого труженника буде мати ширшу основу і, надїйсь, видасть благодатне зерно для науки.

Ві Львові 27. грудня 1891.

Лосун.

Примітка. В статі: „В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду“ Ч. 7. стор. 138. 1. стовб. 15. стих з долини — просимо доповнити пропуск слідуючий: „незґрабний“ не будемо уживати, коли маємо хороше слово „незгарний“ уживане в Станїславівщинї [Нечуй уживає слова „незугарний“ в значіню: неспосібний, нездібний; укр. гарний = schmuck. що до посвояченя в значіню порівнати-б слова о коріню доб. н. пр. здіб genit. здобу (коло Бродів) = habitus, forma; галицьке здібний = fähig, befähigt; гал. оздібний schmuck; оздобити schmücken; лемківське надобний schön, schmuck, anmuthig; лемк. надо́бна дьіве́чка = красна дьівочка].

_____________________

¹) Наш гірський люд має подекуди навіть дуже специяльні назви котрих і заступити другими годї. Поминувши вже такі слова, як: рінь, ріняк, рінець, рінчик, зарінок, зарінчина, рінище, ріновище, зарінити прирінити (пр. прирінила вода́ = нанесла рінь, камінє) — маєм ще вирази, які хибують в других, навіть високо образованих язиках. І так на пр. зовуть коло Синевідська кругловасті каменї завбільшки людської голови, що їх вода з гір поназношує: „лобаки“ або „лоби“, а місце, де лобаки наскидані „лобище“. Лобак звичайно по певнім часі обростає муравою. Дуже дрібна рінь зове ся коло Станіславова „ситець“. — Лосун.

²) Як що не кажи, а таки бесїда українського люду натикана подекуди словами росийськими. І так на пр. на слово „годинник“ уживане нашим гірським людом не мають Українці своєго виразу і кажуть з росийська: „часи́“, на пр. золоті часи = золотий годинник goldene Uhr. У вас в Галичині часи́ tempora, Zeiten рос. времена. — Лосун

³) Слово „вгавати“ чув я також у люду коло Бучача; не вгава́є = не перестає; „невгаваюча мова“ трохи чудно! — Лосун.

⁴) Люд коло Перегинська говорить стон genit. стону, або стогн genit. стогну. — Лосун.

[„Зоря“, 1892, ч. 9, с. 173–175]