„Галицька Русь“ передруковала з „Правди“ мою замітку про галицькі вірші і зробила мінї честь, вилаявши мене в слові од себе. Але на цьому „Г. Русь“ не спинила ся і доводить — часом цїлком неправдивими вигадками на пр. — відома брехня про переклад „Гамлєта“ д. Старицького), що ми, Українцї-Русини з Австрії та Українцї-Русини з Росії, одне одного не розуміємо, що у нас нема жадної єдности і ми, ворогуючи проти Москалів та не маючи власної мови, „стремим ся“ перейти до польської.
Помиляєть ся „Г. Русь“. Маненька спірка про мову у галицьких віршах — се наше хатнє, сїм’йове́ дїло, ми його рішимо в своєму гуртї і певне той рішинець не на користь буде нашим ворогам. Ми проміж себе, в своєму гуртї можемо й про далеко важливійші речі сперечати ся, але це нї трохи не пошкодить нам іти до однієї мети вкупі, і такі люде, як д. Франко, все-ж сидітимуть на покутї в українській хатї, в тій хатї, що й на поріг до неї не ступлять баламути, прихильні до встрявання в чужі справи. І коли-б трапило ся так, що нас, Українцїв-Русинів з Росії, яким (неможливим — справдї) випадком змушено не писати так, як ми пишемо, то ми — і хвилини не вагаючись — почали-б писати такою мовою, якою тепер пишуть автори тих галицьких віршів, знаючи добре, що хоча вона й не зовсім відповідає нашим смакам та завичкам, але все-ж вона нам — своє, рідне.
Ось через віщо ми були, єсть і будемо Українцями-Русинами і не хочемо бути нї Поляками, нї Москалями. Але ми і не ворогуємо нї з Поляками, нї з Москалями, бо се наші найближчі родичі, наші славянські брати, — ми тільки бажаємо бути тим, чим єсть, і з цього становища не поступимось ніколи. Коли-ж у нас з їми є які непорозуміння, то в цьому винні найбільш ті перекінчики чи в польський, чи в московський табор, що звикли каламутити чисту течію межинародньої згоди.
Але помилять ся вони. Українська лїтература та українська інтелїґенція на́віч нам зростає більше й більше, і вже не далеко той час, коли і та, і та будуть стільки дужі, що вже нїяка людська сила не зітре нас зо сьвіту; Божі-ж сили не можуть стояти нї за втисників, нї за перекіньчиків. І тодї, як се зробить ся, то якими пекучими слїзми з страшних мук та з несьвіцького сорому мусять облити ся ті з останніх, у яких служення і найбільшому в сьвітї гріхови — зрадї — ще не знищило людських почуваннїв! Який безпросьвітний острах мусить обхопити їх тодї, як одмовлять їм пани їх так, як давно-давно тодї одмовлено: „Что єсть намь? ти узриши!“ Але вони вже тодї нїчого не побачуть, нїчого, опріч страшних слів: „Горе же человѣку тому, имъ же Сынъ человѣческій предастся: добро бы было єму, аще не бы родился человчкъ той“ (Матв. XXVI. 24.). І тодї ми їх пожаліємо, а тепер... ми навіть ворогувати з їми не можемо...
1991. XI. 24 (XII. в).
В.Чайченко.
[„Зоря“, 1891, ч. 24, с. 476–477]
27.11.1891