Символом трагедії став сюжет про стрільця, який після бою заглянув у рюкзак вбитого “москаля” — і знайшов там загорнутий у вишиваний рушник “Кобзар” Шевченка. 

Малий фейлетон.       Чи чуєш, як той ліс шумить, Як стогнуть вздовж Ценівки** гори, Як жалібно пугач квелить, Як тужать на Лисоні бори ?   Чи бачиш ти безлі́ч гробів, Що всю Лисоню ними вкрито? Там тисячі січовиків У день один в землю зарито!   В руках ранéних держать кріс Й чатують в дрімоті могильній, Коли то грім ударить в ліс

  Спогад старої войни   Пам'ятаю, як нині... Десь у тиждень по Великодні 1919 року приїхав несподівано до Ходорова — з фронту з-під Хирова — мій добрий друг, поручник Василь Білевич. Було вже понадвечір, а Василь не мав іще кватири, то я запросив його разом з чурою до себе на нічліг. Коли вони обидва були вже в мене в  хаті і поручників чура став виймати з наплечника деякі речі, я запримітив, що Василь дивиться підчас того на свого чуру якось дуже насторожено. Вкінці він заговорив:  

  Чи справді він так називався, — Бог знає. Може його так назвали товариші львівських заулків, може сам таке прізвище видумав собі, а може дістав його по мамі. Славний Саджениця, що згинув у Карпатах, чи Цистечко, що впав на Лисоні, були з тієї самої "фамілії". Ніодин не знав своїх батьків, жив як птиця, не цінив життя, зате цінив доброго товариша, не любив військової дисципліни, зате любив свого команданта.   — Кумошек! Де ти вродився?   — Не знаю, пане поручнику. Здається, що у Львові.   — А коли?  

Галицька легенда  

28. V. 1916 — 28. V. 1941   Минала зоряна, весняна ніч. Гасли зорі, злегка блакитніли простори, на небі займався день.  

1916—1941.   Братству — присвячую!   В небесних просторах і в наших грудях пружилася блакить. У небесах і в наших серцях палало сонце. Степами Стрипи, молодечо і без стриму, котився буйний та весняний вітер і наша молодість.   Від села Соснова широко в сонці зїдхав степ. Ген у далях ясніло і мерехтіло село Заздрість, а ще дальше Настасів.   Наш полк, УСС, стояв у селі Соснові. З важкою зимою й бої були притихли. Інколи, тут-там, тріскотіли кулемети та падали рідкі стріли далекострільних гармат.

(Виїмок з моїх споминів).   При Альзерштрассе, чи в котрійсь із бічних вуличок від неї, мав якийсь галицький купчик маленьку крамничку типу "шварц, мідел, повідел і ружних делікатесуф".   При тій маленькій крамничці була ще менша сніданкова кімнатка, де ви дістали нашу галицьку ковбасу з чісником, окоцімське пиво й бережанську, знамениту житнівку. Яким чином отсе добро передіставалося 1915 р. з краю до Відня, це вже було тайною купчика, власника крамнички.  

Я пригадую собі цього малого хлопчиська. Трицять кілька років минуло з того часу, а так, як сьогодні я бачу його.   Що кілька днів вечором він біжить глітними вулицями, проштовхується, тиснеться між прохожих. І за кожним разом він боїться спізнитись. У нього ніколи не буде ладу з часом. Кожнього разу він боїться, що йому перед самим носом зачинять...   Випозичальню книжок!   І тому він мусить кожним разом з лоскотом відчиняти двері. Так все задиханий, що навіть не може добути зі себе будьякого слова.  

Це — не пеан. I не бажання підносити в уяві громадянства Тих, що чверть століття тому почали писати нові сторінки української історії своєю кровю. Що не словом, а чином документували істнування й бажання народу. Це — скромний спогад. Що метою звернути увагу молодого покоління дивитися в минуле й гордо спіраючись на ньому, сміливо творити майбутнє та з вірою йти назустріч подіям. Це — кілька хвилин заабсорбованої уваги читача, щоб у подіях теперішнього моменту не затрачував себе й свойого.