“Маківка”: торжество і катарсис

Поезія Олеся Бабія “На Маківці” відома як любителям власне жанру мілітарної поезії, так і знавцям історії Визвольних змагань завдяки лаконічній, в міру патетичній і безмежно, глибинно символічній картині першого від XVIII століття досвіду успішного збройного спротиву Росії як такого:

“По битві на полях Полтави

Тут перший український кріс

Спиняв московських полчищ лави

І вперше по віках неволі

Карпатський вітер в світ поніс

Слова нечувані стрільцеві:

«Ми не поклонимось цареві!

Ми прагнем волі!»”

Завдяки цьому початку поезія виглядає як зразок передусім героїчного стилю. Зрештою, такого роду символічні образи надзвичайно важливі для подолання звички й інерції сприйняття імперської переваги та повернення власній спільноті відчуття сенсу й історичної справедливості, а талановито схоплені словесно чи візуально моменти такого торжества часто стають класичними для літератур постколоніальних націй. Відповідь, чому такою класикою не стала, зокрема, “На Маківці”, слід з високою ймовірністю шукати в тому факті, що українці — нація не тільки постколоніальна, а й постгеноцидна у своїй масі, а внаслідок тоталітарного характеру імперії, в якій українцям довелося перебувати протягом більшої частини ХХ століття, вся без винятку національна мілітарна поезія опинилася у глибокому підпіллі.

А ще відповідь у повному варіанті тексту “На Маківці”. Якщо перечитати його, першим враженням від цієї поезії буде думка, що основний сенс цього поетичного тексту — точно не тема відплати на символічному рівні, своєрідного відновлення історичної справедливості. Про це сигналізує вже статистика — між воістину епічним початком і бравурним закінченням автор вклав аж два ніяк не радісні сюжети.

Перший із них — намацальний досвід смерті товаришів у бою, причому пережитий у безпосередній близькості. Власне про це не так сама умовна друга чверть “Маківки”, скільки її підкреслений натуралізм, у цьому випадку навіть не надто прикритий традиційними для стрілецької поезії запозиченими з фольклору формами й алегоричними образами, що дуже суттєво полегшує сприйняття, подекуди тушуючи його для читача, який не має страшного досвіду автора. До цього натуралізму додається гранично чітка прив’язка конкретних епізодів до місцевості.

Інший сюжет значно складніший і трагічніший — а саме факт загибелі від стрілецьких рук таких же українців у рядах російської армії. Річ у тому, що на Маківці проти “усусусів” воювали підрозділи Російської імператорської армії, які складалися з українців — як мобілізованих селян десь із центру чи сходу України, так і кубанських козаків, які тоді ще непогано пам’ятали своє запорізьке коріння і чий козацький статус свого часу вберіг їх від кріпацтва, забезпечивши не тільки етнокультурну, а й соціальну дистанцію відносно оточуючих селян не лише російських, а й прибулих з різних регіонів імперії. На Маківці відбувся перший епізод, але не останній — пізніше у боях під Лисонею “усусусам” довелося відбивати практично тогочасний аналог сучасних “м’ясних штурмів”, коли одні лави царських солдатів при наступі топтали тих їхніх товаришів, які впали раніше. Символом цієї трагедії став апокрифічний сюжет про стрільця, який після бою з цікавості заглянув у рюкзак вбитого “москаля” — і знайшов там акуратно загорнутий у вишиваний рушник “Кобзар” Шевченка.

Для “усусусів” цей досвід був травматичний і з точки зору ідеологічної (адже прямо підважував ідеал соборності, хоч би й підпертий досвідом тривалої співпраці з наддніпрянською інтелігенцією чи бодай читанням літературних новинок і політичних новин “з-за Збруча”), і з точки зору щоденної практики моделі національного життя. Річ у тому, що специфічні умови скупченості на відносно невеликій Галичині щонайменше трьох великих національних спільнот — українців, поляків, євреїв — та кількох дрібніших разом з умовами жорсткої конкуренції, передусім між поляками й українцями, сформували специфічний вид солідарності, відомий під гаслом “свій до свого по своє”, який не допускав протидії “свому” за національним походженням. Досвід, нехай і мимовільний, вбивства “свого” повністю ламав цю схему.

Створюється початкове враження, наче все, про що йшлося авторові, — це вкласти у свідомості банальний з точки зору історії, але зовсім не банальний для тих, хто з ним стикається на власному досвіді, парадокс, що жодна війна, хоч яка справедлива, не обходиться без своїх жорстокостей.

Після всього цього фінал поезії, сповнений явних цитат і відсилок до такого символічного тексту, як “Ой у лузі червона калина”, звучить дещо штучно, аж надто бравурно. Одначе перш ніж дивуватися вельми, зрештою, суб’єктивній оцінці, варто врахувати варіант, що показна бравурність могла бути прорахованою наперед. Якщо так — перед нами, ймовірно, історія “тримання за міт” як спосіб пережити світоглядну кризу, перш ніж наступить трансформація деталей, яка наново синхронізує міт і реальність. Якщо ж ні — перед нами наглядна ілюстрація того, яким чином трагічні переживання спрощують візію світу.

Читачеві, якому довелося спізнати досвід бою й окопної війни на власній шкурі й мізках, може видатися, що в даній ситуації Олесь Бабій виступає, по суті, українським поетичним Ремарком чи кимось подібним з його настроєм і етосом падіння всіх дотихчасових цінностей під тиском численних трагедій і очевидної жорстокості війни.

Одначе не все так просто. Насамперед тому, що автор не концентрується суто на Маківці в сенсі простору дії власної оповіді. Маківка постає радше відправною точкою — одначе точкою чого? Й отут виходить на авансцену той факт, що ціла оповідь фактично розбивається на три частини, у кожній з яких видно виразний символічний елемент зі сфери відносин України та Росії як таких, які вимагають відновлення історичної справедливості. В умовній першій третині це, звісно ж, уже згадана і процитована візія подій на Маківці як символічного реваншу за “Полтаву”, у другій — акцент на вбивстві “усусусом” царського вояка саме з Кубані, у третій абсолютно відкрито процитована саме та строфа з “Червоної калини”, де йдеться про визволення з московських кайданів без будь-яких різночитань. Власне сама послідовність мотивів і образів уже підважує можливість тлумачення “На Маківці” у контексті проживання жорстокостей і “темного боку” війни як явища з потенційним дрейфом у сторону етосу “втраченого покоління”, позаяк подібне не передбачає фіналу з позитивною мотивацією.

Який же сценарій нам пропонує Олесь Бабій? Зразу застережуся, що наявний у поезії епілог з явним закликом пам’ятати про пожертву попередніх поколінь має сенс як сигнал потомкам і ознака того, що фінальний варіант постав через певний час після подій на Маківці. Якщо орієнтуватися тільки на географію, то поезія щонайменше дописувалася після боїв на Поділлі 1916–1917 років — принаймні її хронологія обривається десь перед тим, як “усусуси”, бодай в образі колишніх полонених, які сформували в Києві 1917 року Корпус січових стрільців, потрапили на території, де пасаж “визволяти з московських кайдан” набував виразного й цілковито очевидного значення.

Так чи сяк, першою дією визволення мав стати локальний успіх, цінний не стільки своїм стратегічним воєнним значенням, скільки зламом дотеперішньої парадигми “тих, що програли” — власне так подає бої на горі Маківка автор. Але не тільки. Йдеться про відновлення історичної справедливості: на це натякає згадка про бій під Полтавою, що фактично став початком кінця Гетьманщини — яка хоч і продовжувала формально існувати до остаточного скасування 1764 року, але фактично перебувала у жорсткій залежності від імперського центру, що з Москви перемістився у Санкт-Петербург. Під Маківкою йшлося про — не більше і не менше — сповнення історичної справедливості й відновлення власної суб’єктності перед імперією, що означає передусім мати можливість збройного опору її зазіханням.

Утім, відразу ж після цього умовного стрільця очікує важкий удар, позаяк виявляється, що тріумф символічного повернення суб’єктності й відплати за Полтаву відбувається ціною загибелі від стрілецьких рук таких же українців. Тут невипадково звучить саме Кубань. З одного боку, це цілком очікувано, позаяк січові стрільці справді брали участь у боях, де з протилежного боку билися кубанці. Парадоксально ця обставина залишила свій слід у постаті запозиченої в кубанців пісні “Летіла куля через гору”.

Але з іншого, саме Кубань асоціювалася у середовищі стрільців (що яскраво описав Роман Купчинський в белетризованій формі) з запорожцями. Зрештою, саме кубанські козаки і справді на той час залишалися єдиною спільнотою, яка могла з повним правом претендувати на пряму спадкоємність від запорожців. А отже в очах свідомих, хоч і відірваних від реалій Російської імперії українців кубанці були певною мірою носіями того, що було зламано у результаті поразки під Полтавою — української суб’єктності, самості, зрештою незалежності.

Уся ламентація, яка наступає після короткої і до болю натуралістичної констатації факту:

“Я біля дротів, за ровами,

Убив багнетом; Над ярами

Стрільця — з-над Кубані солдат.

Вбив брата брат”,

— вона водночас і про проживання глибокої й болісної трансформації психіки після участі в ближньому бою “на багнети” (доречно нагадати, що психічно здорова людина є неспроможною вбити іншу людину, дивлячись їй в очі), а також що чи не найскладнішим завданням протягом усієї історії воєн було змусити вояків стріляти у солдатів протилежної сторони, і про усвідомлення, що наявність “братів-українців” серед підданих імперії має той страхітливий морально вимір, що зрештою месник за Полтаву в особі січового стрільця вбиває у бою під час війни між двома імперіями мало того, що такого ж українця — але найбільш повноправного з усіх повноправних спадкоємця переможених під Полтавою в особі невідомого ближче кубанського козака.

Доволі швидко з’ясовується причина такого стану — висловлюючись символічною мовою, українець з протилежної сторони “осліп у тюрмі й неволі”, іншими словами, йшлося про деформований під імперським тиском світогляд, у якому українці поза Росією не сприймалися своїми. Тут доречним виглядає зауваження, а де ж у цій картині Австро-Угорська імперія, чиї дії теж доклалися до формування ситуації, коли одні українці вбивали інших (те ж, хоча меншою мірою, стосувалося і поляків). Імовірно, “бабця Австрія” потрапила у “сліпу зону” з тієї простої причини, що, на відміну від Російської імперії, не вимагала від підлеглих собі народів повної асиміляції, обмежуючись вимогою лояльності до правлячого дому.

Зрештою, незважаючи ні на чиї переживання та колізії, постає питання — що далі? Власне, про це третя частина, яка практично вся складається з переліків стрілецької географії та з цитувань “Червоної калини”, які поширюються також на епілог. Завдяки останнім фінал, про що вже згадувалося, виглядає дещо штучно, одначе це суб’єктивне враження — наслідок радше не браку таланту поета. Це радше про міт, який надає мотивації і спроможний примирити своїх носіїв з трагічною дійсністю. І ще про те, що єдиний спосіб не допустити повторення драм навколо вимушеного братовбивства українців з різних армій — це виконати зашифровану у “Червоній калині” програму, а кажучи ширше і пряміше — розвалити імперію, яка довела до таких трагедій.