У Галичі

Це — не пеан. I не бажання підносити в уяві громадянства Тих, що чверть століття тому почали писати нові сторінки української історії своєю кровю. Що не словом, а чином документували істнування й бажання народу. Це — скромний спогад. Що метою звернути увагу молодого покоління дивитися в минуле й гордо спіраючись на ньому, сміливо творити майбутнє та з вірою йти назустріч подіям. Це — кілька хвилин заабсорбованої уваги читача, щоб у подіях теперішнього моменту не затрачував себе й свойого.

У вирі подій, що чергуються й назрівають довкруги нас, з непереможною силою зростає попит за актуальністю, затрачується розуміння ваги минулого, рвуться нитки, що зв’язують сьогоднішнє з учорашнім. Обвинувачувати когось у цьому? Ніколи! Воно — подекуди — й зрозуміле. Все ж, хто бачив це недавнє минуле, хто памятає його чарівний зміст, хто був учасником цих подій — його обовязком завжди пригадували його й звертати на нього увагу.

Щоби не затрачувався звязок між тими, що йдуть і прийдуть, і тими, до йшли й відійшли.

Це — бажання вшанувати їх.

Незабутні весна й літо 1915 року.

Могутнім ударом голосного прориву Макензена під Горлицями, порваний на шматки російський фронт у безладі хлинув на схід. Німецька армія й союзна з нею австрійська, нестримно йдуть уперед. Звільнюючи з кожнем днем усе нові й нові простори.

А з ними, з верхів Карпат, у складі "цісарсько-німецької південної армії ґенерала фон Лінзінґена", рушили на рідні землі й Українські Січові Стрільці.

За ними — несеться слава переможних, геройських боїв Маківки. Перед ними — невідомий шлях. Шлях боїв і кривавих змагань. Що знову мали вкрити безсмертньою славою стрілецькі прапори й сотні.

Незагоєні рани, проріджені ряди, знеможені й обезсилені. Але сильні духом, бадьорі вірою, горді чином. Спрагнені бажанням дійти до рідних міст і сіл. Стрінути своїх, що їх покинули в серпні й вересні минулого року. Вперед! Вперед! На крилах линуть стрілецькі сотні. Щоб звільнити рідну землю, щоб глянути на рідні стріхи.

Ледви зійшли на доли — і вже черговий зудар. Нові втрати, нові дошкульні жертви. Але й нові перемоги. Болехів — Гузіїв — Лисовичі вимагали чотирьох днів крівавих боїв, щоб промостити шлях уперед. І промостили. Довший постій у лісах під Викторовом дав змогу підтягнути себе, відпочати по боях, трудах і форсовних маршах. Знову довгожданний наказ: Вперед! І перед стрілецькими сотнями замайорів шлях на історичний Галич!

Може й не свідоме було гаразд справи німецько-австрійське військове командування, яку безмежну втіху зготовило стрілецьким сотням цим оперативним наказом, спрямовуючи їх на старинну українську княжу столицю. Може й не припускало, що саме з цього приводу австрійський уряд матиме згодом багато — хоч і внутрішніх — але все ж таки політичного характеру непорозумінь. Не знало, якою втіхою й радістю сповнялися в цьому моменті юні стрілецькі серця й як використають Українські Січові Стрільці це незамітне тоді навіть на картах східнього театру дій містечко. Воно ж утратило стратеґічне значіння укріпленого осередку, було зредуковане ледви до ролі мостового причілка на широкому Дністрі. Але в історії українського народу Галич лишився тим, чим був колись: свідком слави й минулого народу!

То ж радісно і втішно пішли стрільці вперед. Не, як у бій — а, як у танок. Бравурною атакою, під сильним обстрілом ворожих гармат, форсують Дністер. Не встоялися царські полки. І стрілецькі coтні з піснею "...A ми тую червону калину піднесемо..." входять у старинній Галич.

Сотник Дмитро Вітовський, що зі своєю сотнею перший увійшов у місто, вивішує на ратуші жовто-блакитний прапор. На счудування військової влади: чому не чорно-жовтий, австрійський? Та на негодування заскорузлих політиків, що не передбачували грядучих подій, що не зуміли збагнути процесу, що саме тоді йшов уже в межах австро-мадярської монархії і поза її східньою межою, та незабаром уже мав виявити себе у могутньому національно-державному зриві саме тієї землі. То ж наслідком цього історичного для нас факту й була інтерпеляція в мадярському парляменті, внесена цими політичними кругами. Щоб, мовляв, оці неслухняні діти, хоч і геройські вони, та не робили в майбутньому таких нерозважних кроків...

Не знали, сердеги, що саме вони й стануть завязком майбутньої української збройної сили.

***

Минув ледви рік від січово-сокільського здвигу, що відбувся у Львові 28. червня 1914 року, де українська січово-стрілецька орґанізація вперше виступила прилюдно перед громадянством.

І саме в роковини тієї події, 28. червня 1915 року, військова вже формація Українських Січових Стрільців піднесла українському народові, його Західній Волості, пишний дарунок:

Над столицею його колишньої держави гордо залопотів жовто-блакитний прапор!

Закинутий українським вояком.

[Краківські вісті]