Хто 12. вересня пополудні минулого року був у Львові — не зможе забути тієї днини ніколи.   Не забуде того, що пережив тоді сам, що пережило населення великого міста. І того, що було згодом, сумерком, що сталося ніччю й що діялося продовж наступних дванадцятьох днів. Аж до хвилини, коли не так сталось, як думалося...  

Це — не пеан. I не бажання підносити в уяві громадянства Тих, що чверть століття тому почали писати нові сторінки української історії своєю кровю. Що не словом, а чином документували істнування й бажання народу. Це — скромний спогад. Що метою звернути увагу молодого покоління дивитися в минуле й гордо спіраючись на ньому, сміливо творити майбутнє та з вірою йти назустріч подіям. Це — кілька хвилин заабсорбованої уваги читача, щоб у подіях теперішнього моменту не затрачував себе й свойого.  

Положення українців напередодні війни з усіми страхіттями та навалою жаху — не дало українському громадянству змоги вшанувати роковин великої події в нашому минулому зперед 25. років. Роковин події, що своїм значінням, змістом та наслідками виростає далеко-далеко понад усе, те що сталося в нашому національно-політичному житті на всіх українських землях від 1709 р. загалом, а на З.У.З. продовж цілого ХІХ. та початків XX. століття, докладніше продовж доби 1848—1914 рр. а саме народин нової збройної сили народу створення лєґіону УСС.  

Обі воюючі сторони: Польща і Росія хочуть мира, — так бодай кажуть, — та найблизчі дні мирових переговорів покажуть нам, чия орієнтація побідить.