Це що на миг один засяяло в душі? І що за дивний там озвався нині звук? Немов заграли десь небесні сурмачі... Звідкіль вони взялись, з яких дібров і лук?..   Чи промінь сонця це, що вже зайшло за гори, Ще раз ізжатий лан зза хмар позолотив? На гарфі хтось торкнув струну в вечірню пору, Аж гомоном пливе та гра межами нив?     ***   А може то лише короткий вривок сна Про бурю весняну, про блискавку і грім?.. Колись від громів тих тремтів увесь мій дім —

  Спогад старої войни   Пам'ятаю, як нині... Десь у тиждень по Великодні 1919 року приїхав несподівано до Ходорова — з фронту з-під Хирова — мій добрий друг, поручник Василь Білевич. Було вже понадвечір, а Василь не мав іще кватири, то я запросив його разом з чурою до себе на нічліг. Коли вони обидва були вже в мене в  хаті і поручників чура став виймати з наплечника деякі речі, я запримітив, що Василь дивиться підчас того на свого чуру якось дуже насторожено. Вкінці він заговорив:  

(Осіння казка...)   Заспів...   Поклін і привіт тобі від мого серця, преясне сонце вересня і жовтня Року Божого тисячдев’ятсотсорокдругого! За те, що в осінній час по-весінньому світиш, гаї і ліси пестиш, дуби і буки відроджуєш, вишневий квіт наново з соків ядрових викликаєш!  

    Часом сниться мені, що в пустині Я цілюще знайшов джерело, Випив келих святої години — І натхнення струмком поплило...   І від тої роси пресвятої Оживають у свіжих піснях Славні лицарі, рідні герої, Що до щастя мостили нам шлях.   І покійна являється мати, Рідні сестри з братами ідуть, — І хлопчина малий в білій хаті, Гай, левада, і любий мій Прут...   Чиїсь лиця — то щирі й зичливі, То фальшиві і темні, як ніч, —

— Ой, чи чула, рідна нене, що та осінь диво cіє? Там у гаю при Дунаю дуб наново зеленіє!...   Аж дивує звір'я в лісі, аж дивує сонце й хмари: дуб удруге зеленіє — чи це диво, чи це чари?   — Це не чари, любий сину, це не диво, світе красний: дуб наново зеленіє, бо година тепла, ясна...   — Ой, чи чули, люба нене, що в серденьку диво діє? Вчора тужно, вчора сумно, — а сьогодні знов радіє!...   — Зеленіє дуб-дубочок,

Вільна Україна!... Цю думку чарівну Леліяли всі ми у наших серцях, — Ми ждали, терпіли, — й раптово, аж дивно, Вона заясніла на наших очах!   Роки за роками нас били, дурили, Багато отрути у душу влили, І з нас на безпуття неодного збили, Цькували нас, гнали проти вас, брати!   Та годі! Сьогодні величная мрія Сповнилась щасливо і здійснився сон: По ночах тривожних зійшла нам надія, І сонце засяло до наших вікон.  

Я чую вас... Я чую розмах крил / І подих злий із груди крицевої — / Я бачу ваc — сотки підкопних сил, / Що летите на лан Землі Святої.

Я бачив вас в годині відпочинку, / Як ви на мить складали свою зброю, / Кидали думку в зад — і мрією святою / Вбачали любку, жінку і дитинку.

  На Христове Різдво.   Благая вість іде по світу нинї: Родив ся Спас, Учитель наш святий, Ісус Христос, син Йосифа й Марії, — Несе ключі до царських нам дверий.   Глядять з небес блестячі міліони, Всміхаєсь щастєм безконечний світ, Стихає плач, щезають зойки-стони, Ангельський хор співає у воріт.   Всміхнись, вдовице, жалем, смутком вкрита, З розпуки вирви серденько своє, До тебе йде Збавитель з Назарета, Благі надїї він тобі несе.  

У престольнім славнім містї, містї білого царя, по соборах бють всї дзвони і палять ся Богу жертви. На обличях ясна радість і надїя бє з очей, — в їхніх грудях задовіллє. Та чомусь ся радість — дика... а вдоволеннє у серцї — се спокій грізного ката, що зарізав чоловіка...