"Віддайте Богови, що боже, а цїсареви, що цїсарське!"   Чи-ж не віддаймо?   Що днини йдуть споміж нас ті, котрих покличуть.   Йдуть, аби зложити свідоцтво правдї.   Про хоробрість, вірність і свободолюбність українського народу.   Свідоцтво, писане кровю, друковане життєм.   Але крім того, чого від нас божі і людські права жадали, дали ми добровільно, що найкращого було, нашу молодїж, нашу надїю, нерозвиті пупянки народу.  

Прости, мій милий, що я тобі вчора Лист з так сумною піснею післала. Брат вже пішов до війська, мати хора, Я, бачиш, довго-довго в ніч не спала, Вікном від піль на мене смуток віяв; Що було радости в душі, та геть розвіяв!   Думала я собі: нема на світї Нїщо нетлінного, ввік молодого. Червак живе і в найбуйнїйшім квітї, Підваж скалу, — якій там хробів много! Засїєш лан, — а град нежданно лине. Оттак на нас тепер та буря суне.   І пригадав ся рік, який з тобою

    В горах грім гуде, хоч зима паде, землю спороли гармати, гремить війна, дуднить луна, дрожать ранені Карпати.   Хто живий, вставай боронити край, вкритий огнем і мерцями! Не буде тобі сумно у борбі між сїчовими стрільцями.   Лютий кат прийшов проливати кров, взяти народ наш в неволю, і море слїз у край принїс, розбій і смерть і недолю.   Та вступив ся кат із верхів Карпат, втїк, наче вовк, манівцями, або тут і впав, як у бій попав

В понеділок 26. цьвітня відїжджало двох стрільцїв з Відня в Карпати. Один лїчив відморожені пальцї на ногах, другий рану від кулї на лївій руцї. Оба їхали вже здорові до боєвої лїнїї і спішили ся "на Москаля".   Той, що мав рану від кулї, се сьвідомий селянський парібок з Закомаря Лев Ів. Менї було інтересно слухати, з якою плястикою оповідав він про воєнні вражіня зі стрілецьких боїв.  

З житя українських стрільцїв.   У "фризиєра". Слухай, товаришу! Можеби Ти обсмушив менї маківку, але так, знаєш, як Пан Біг приказав".   Фризиєр (колись був студ. філ.) дивить ся оком знавця. "Гм... Голова якась квадратова. Тяжко. Ще машину на нїй поломлю. Але — сїдай. Даси корону на фонд і голова буде як колїно". "Добре, дам".   *   "Стефку! засьпівай що. От ми, т. четар з другої сотнї і доктор, послухаємо. (Доктор — лїкар, Нїмець.)   "Дай менї спокій, я ледво дихаю".  

Виправа на село Т.   Наш курінь дістав приказ прогнати Росиян із села Т.   Ми вийшли в похід по півночи. Сотня за сотнею поринала в нічній пітьмі, розсьвітленій білим снїгом. Вершки гір відбивали срібно-сїрою краскою на темнавім тлї ночи. Коли ранна зоря глянула на гори, окрасила їх на ясно-зелено а краска лїсів в долинї переходила з чорної в темно-зелену. Сонце заяснїло над верхами і гори стояли в ясних, блискучих, срібно-кованих панцирах.  

І.   Місцевість Д. під Ск. Наша сотня лише що приїхала з Горонди. Завтра маємо іти на гору як "Geschützbedeckung". Стою, спершись на кріс, та прислухую ся скаженій музицї гармат. Не бачу, що довкола мене дїєть ся. "Гаразд товаришу!" — і якийсь обідранець подає менї руку. "Се ти? Що з тобою? — (то був мій товариш В.) — Ти на що скинув з себе мундур, а одягнув ся в якесь дрантя?"  

Картина з житя "Українських Сїчових Стрільцїв".   Командантови 129. бриґади, Вп. Робертови Дрдї, щирому другови "Українських Сїчових Стрільцїв" на спомин...   Ранний сьвіт налїтав на високі верхи Тухольщини.   У долах сїріла густа мрака, в яку вбивали ся моторно соняшні промінї, щоби її прогнати.   Ми вже стояли на розглядій, глядїли через дальнички і старались перешукати гущу верхів.  

І.   Ясениця сільна горіла...   Ворог подав ся по тридневній завзятій боротьбі взад і своїм варварским звичаєм палив села...   Село горіло...   Але не чути гамору, голосїнь, зойку...   І не чути трубки сокільської сторожи огневої... І не чути реву худоби, бреханя собак...   Село горіло...   Супокійно горіло... тихо, супокійно горіло...   ***   Яць Олексовський стояв у стіп гори Кобили.  

І.   Гаркнули бубни, сурми заграли, Хоруговки злопотїли, Полки, як стада птиць, як громади львів, Як лявіна летїли.   "Деж ви ідете, де ви спічнете, (Чета минає по четї) Чи у могилї, братчики милі, Чи в злотоверхім мечетї?   Вам при дорозї та на морозї Смерть білу постїль готує — Мати заводить, з розуму сходить, Батько стоїть та сумує.   "Ой не плач батьку, та не плач рідний, Нї ти жінко, нї мати,