(Посвята полковникови У. С. В.  Коссакови).       Орле-Отамане, пійдемо у бій, — сповнимо у бою кождий приказ твій.   Пійдемо з тобою в верх... чи в хлань — на дно, жити — чи умерти, Стрільцям все одно.   Йдем на смерть... гармати, в верх... чи в хлань на дно... В воскресеннє Неньки вiрим — лиш в одно!   Смерть нас не лякає, ми не знаєм слїз; Неньку визволяєм із кайдан-залїз.

(З дневника).   Недїля, 24 жовтня 1914. Наша сотня Букшованого, придїлена до бриґади полковника Дрди (ч. 129), прийшла по дводневнім походї через орівські лїси до села Уличного, в Дрогобиччинї. Утомлені падемо де небудь на придорожну траву й, заплющивши очі, хочемо трохи подрімати. Що таке сон, ми вже давно забули... А до того ще доскулює нам влїзливий голод. Бачимо, несуть нам селяне хлїб, молоко, сир і овочі. Ми приймаємо се від них мовчки без подяки — і їмо, але так, начеб ми перед годиною наїлися до сита...  

Розповідь М.Гайворонського     ...Ви хочете довідати ся про спів і музику у стрільцїв? Добре, я розкажу.   Був я зараз з початку у Львові в першій сотнї. Ми мешкали в Академічнім Домі, а їли в академічній кухни при вул. Оссолїнських, там варили і обслугували при столї львівські панночки. Товаришка Калина Величківна пекла шницлї. Знамениті шницлї. Її сестра Орися помагала. Варили і подавали на стіл також товаришка Кудликівна, висока Гузарівна і инші.  

— Всїдати! Зараз рушаємо! — впав приказ у багатоголову товпу і все заворушило ся. Тільки зброя дзеленькотїла та скорі перекликування перемішували ся. За хвилю стояв на шинах довгий ряд ваґонів для коней і льор, набитих щільно молодими людьми: "Гей, зза гори чорна хмара встала"... залунало в повітрі, потім різкий свист, лоскіт зударених возів і поїзд рушив. Спочатку поволї, потім щораз скорше, щораз скорше, поки не розігнав ся в полї, мов вітер у часї бурі. Се Сїчове Військо покидало рідні сторони, щоб у найдальшім кутку вітчини приспособити ся й уставати ся до великого дїла.  

Підхорунжий У. С. С. Могильняк, що тепер у битві під Семиківцями дістав ся вдруге в полон, оповідав менї про свій перший полон ще в Карпатах і про втечу з нього ось що:  

На цвинтарі.   Де діти грались на весні, Там сум тепер царює, Таємні блимають огнї І вітер лиш пустує.   Не море квітів бачиш там, — Запалі лиш могили. На вид їх серце твердне нам, Гей, шкода стільки сили!   ***   Як дуб, що буйно в лїсї ріс, Тепер на стовп придав ся, Так зойк їх смертний — поклик нїс, Народ зі сну зірвав ся.   В селї.   Сум по селах осадив ся

По зміннім щастю на подільських рівнинах уставили ся війська центральних держав над Стрипою, щоб тут перебути зиму, що грізно заповідаєть ся. Пороблено всякі старання, щоб уможливити війську видержати зиму. Цїлі ряди фір везли що дня на становища папу, дошки, солому, трачиння, залїзні полеві печі, і т. и. Та зима прийшла легка й не дала ся в знаки. Тільки раз у велику завірюху дала себе відчути.  

Кривда народу важнїйша, Нїж один сердешний біль...   Ясні зорі усміхались і глядїли в далечінь. Блїдолицїй так пестив їх, наче рідний батько дїти. Усміхаєсь пастирь небесний і на доли ген глядїв на политу кровю землю... Чом же він такий веселий, то байдужий, мов залїзо?...  

Зі спогадів У. С. С.   Ми стояли в однім забитім сільцї угорської України, Синяку, недалеко Поляни, та виставляли полеві сторожі. Було се з початком жовтня 1914 р. Одного дня убирав четар Чмола добровольців для стежі (патрулї), яка мала йти до Поляни, де саме тодї кипіла головна битва. Я зголосив ся.  

Довгий спокій на становищах побуджує стрільцїв до ріжного рода помислів, якими хочуть собі уприємнити час. Так було над Золотою Липою, де наш полк стояв декілька тижнів у резерві. Там перший курінь побудував собі та своїй старшинї прегарні будки. Були там навіть публичні будівлї, як напр.: Каварня "Зоря". Другий курінь, що стояв у лїсї "Карачин", побудував крім домівок для себе й купальню "Стрілецька криниця", на яку вихіснував маленький потічок, що плив побіч. І товариство користало з купілї доти, доки не прийшло ся йти вперід.