Галицька легенда
Літня ніч, як провалля чорне. Йдеш в пітьму, наче падаєш кудись. З далека чується гуркіт гармат і це нагадує про те, що треба бути чуйним. Там десь змагаються з північним ворогом. Бреду полями навмання, гадаючи так дістатися до Галича, де знаходилась частина "наших". Ой, уже мені ці "наші"!... Не далі, як місяць тому, був з ними в престольному Київі, а тепер... Тепер бреду самотньо Галицькими полями і пю тугу їх просторів... Ступаю ногами по вогкій ріллі і відчуваю на свому лиці дихання недалекого Дністра... І як-же стішився я, коли десь далеко всміхнувся маленький вогник, — один і другий... "Галич, значиться"... — Подумав я, надаючи ходу.
За годину прискореної ходи, прибився до якихось дротяних загород, за якими сумно маячіли чорні, низькі хрести. Обійшовши обережно дротяну загороду, вийшов на заболочену дорогу і побачив перед собою ряд освітлених маленьких віконець. Сам не свій, байдуже якось, підійшов до першого віконця і став стукати. Але тільки я застукав, як вогонь у хаті згас і вікно стало чорною плямою. Не думаючи, що світло могло бути загашено зумисно, я знову застукав, але в хаті було тихо, наче в домовині. Тоді я пішов до другої хати, але там повторилося те, що було в першій. "Дивні люди!" — з обуренням подумав я про себе, сам не знаючи, що робити далі. І в той час, на дорозі почувся старечий голос:
— Хто там стукає?...
— Подорожній! — відповів я. — Переночувати хочу...
— А ви хто такий? — знов запитався той із пітьми.
— Чоловік! — сказав я, вже майже сердито. — Притулку шукаю...
— Ну, коли так, то йдіть сюди...
Я пішов на голос. Серед дороги чорніла маленька, зігнута, людська постать, яка уважно придивлялася до мене.
— Так, так... Чоловік... Справжній чоловік... — мимрала чорна постать сама до себе.
— А ви думали, що хто? — спитався я його. — Адже-ж не привид!... І що за люди такі у вас, що стукаєш-стукаєш і ніхто не відкликається?...
— Бояться, пане, бояться...
— Чого бояться?
— Ночі бояться... ночі...
— Чого-ж її боятися?
— Неспокійно дуже... неспокійно...
— Як то неспокійно?
— Ходять усе... ходять...
— Хто ходить?
— Вони ходять... вони...
— Хто вони?
— Стрільці небіжчики... стрільці...
— Які стрільці?
— А оті, що коло села спочивають...
— Так, може, то стрілецькі могили?
— Стрілецькі, паночку, стрілецькі... Багато їх тут полягло в оту війну... Як гинули, то казали, що за Україну...
— А яке-ж це село?
— Семиківці...
— Далеко звідси до Галича?
— Ні! Зовсім близько... Година ходу...
Я згадав з недавнього минулого страшні дні Семиковецьких боїв і героїчні змагання Січового Стрілецтва з Москалями... Згадав такі-ж, як ця, чорні літні ночі і гарматний регіт у темряві... Чуючи від цеї чорної, зігнутої постаті, лице якої закрите темрявою, оте чарівне слово — "за Україну"... — моє серце болючо тремтіло, а мізок трівожила настирлива думка: "За яку Україну гинули вони тоді?... Чи варто було класти свої молоді голови за те, що тоді щойно плянувалося"...
— Дивіться, дивіть!... — раптом смикнула мене за плащ чорна постать.
— Куди? — здивувався я.
— Туди, де Стрілецькі могили... Бачите, як вони ходять?... Бачите...
Я повернув голову в той бік, кудою тільки що йшов сюди і побачив над самою землею ряд маленьких синіх вогників, які то спалахували, то згасали, то здіймалися вгору і тремтіли в повітрі, нагадуючи собою крильця метеликів. Зрозумів, що то були ті фосфоричні вогники, які мені не раз уже траплялося бачити на торфяних багнищах та на лісових мочарах, але напружений шепіт незнайомої чорної постаті глибоко схвилював мене...
— Нічого... — став я його заспокоювати. — То так собі... звичайні вогники...
— Звичайні, кажете?... — озвалася чорна постать. — О, ні!... не звичайні вони, не звичайні...
— Такі вогники на мочарах бувають, — сказав я.
— Такі, та не такі!... Це Стрільці з могил виходять... Скоро на село підуть... Будуть під хатами ходити... Просити ся, щоб пустили до себе...
— Що ви кажете?! — само собою вирвалося в мене запитання і в той-же час почув, що чогось тремчу.
— Ходім до хати! — метнулася чорна постать. — Ходім...
Повернувся від мене і став швидко бігти вперед.
— Ходіть зі мною, ходіть!... — часами озивався до мене. Коло якоїсь маленької хатини постать на хвилину зупинилася і, пошепки, сказала:
— Оце моя хата... З дощок зробив...
— Відчинив маленькі двері і ми увійшли в маленьку хатину, в якій пахнуло капустою, цибулею та свіжим хлібом. Я запалив сірника і на саму коротку мить встиг побачити перед собою старенького дідка з довгою сивою бородою й надзвичайно великими, чорними очами, який так і метнувся до мене:
— Загасіть світло, загасіть!...
— Для чого? — спитався я.
— Щоб вони не прийшли...
Взяв мене за руку і потяг кудись у куток, кажучи:
— Сідайте тут на лаві та сидіть собі, а я тим часом приготую вам постіль та знайду де-що перекусити...
В той час, як дідусь тихо, скрадаючись наче, ходив по хаті і щось там робив, я мовчки сидів на лаві і дивився в маленьке віконце, за яким чорніла глупа ніч і в якій глухо гримали далекі, невідомо чиї, гармати. Раптом, зовсім близько коло вікна блимнув і згас синій вогник, потім другий і третій. Я нахилився до самого вікна і уважно стежив за ними.
— Тепер бачите вже?... — почув над собою придушений шепіт.
— Вогники якійсь... — промовив я, не підводячи голови.
— Не вогники, а вони... І будуть так ходити аж до самих третіх півнів...
— Скажіть-же ви мені нарешті, хто саме і чого саме ходить? — озвався я нетерпеливо.
— Стрільці Січові ходять... — заговорив старий. — Ходять вони з того часу, як почалася революція і будуть ходити доти, доки не буде Україна і ото вони так шукають її... Це вже трохи затихли, а раніш аж до самих вікон приходили та стукали...
— А звідки-ж ви знаєте, що то стрільці?... Може-то такі, як я, звичайні собі прохожі заходили?...
— Які там прохожі! — журно озвався старий. — Бачили гаразд наші люди, хто до них стукається... Де-які так, навіть, говорили з ними через вікно...
— Які-ж вони із себе оті стрільці?
— Такі, якими їх хоронили... В синьо-сірому, з пучечками червоної калини на кашкетах... Бліді й смутні з лиця, а тільки очі дуже глибоко позападали та зуби вишкирілися... Ходять вони в ночі не тільки в селі, але й над самісеньким Дністром... Там часто бачили їх високі, стрункі тіні, як вони чогось ходять від одної могили до другої, від одного хреста до другого... В день на тих могилах, часто було, знаходили пучечки свіжої червоної калини... Люди кажуть, що то вони на пораду друг до друга ходять, але мені здається, що то вони просто страждають так за своїм молодим життям...
Щось десь наче стукнуло і старий раптово затих. Сидів поруч мене і я чув, як він затаював дихання і напружено прислухувався... Але, крім далекого гарматного вибуху, більш нічого не було чутно.
— Ну, ляжемо відпочивати... — озвався після довгої мовчанки старий, встаючи з лави.
— Тепер буде спокійно, бо треті когути запіяли.
***
...Вранці збудився від якогось шуму і крику. Встав і вискочив на двір: дорогою тяглася довга валка "форшпанних" возів, на яких з байдужим виглядом сиділи "наші"... Діда в хаті не було і дарма шукав я його навколо хати, щоб попрощатись з ним і подякувати йому за гостинність... Не будь цього, досі невідомого мені дідка, не мав би я де відпочити і не знав би нічого про сумні стрілецькі тіни в с. Семиківцях, коло Галича, які ще й досі — "до самих вікон приходять та стукають"...
С. Семиківці (Галичина) 20 липня 1920 р.
[Львівські вісті]
16.08.1941