Перші днї грудня 1914. — Наш курінь стояв по угорськім боцї Бескида, в селї Вербяжі. Дві сотнї стояли завжди резервою на Бескидї в стрілецьких ровах, а дві йшли на стежі на галицький бік. — Се була одна з найповажнїйших хвиль боротьби з Москалями. Ворожа навала сунула ся наче лїтня повінь — і годї було її здержати. Австрійцї ще в падолистї посунули ся від Синевідська аж на Бескид і тут постановили здержувати ворога, а щойно з весною з новими підмогами підприйняти за ним погоню. По битві на Лисій горі й по останнїм приступі на село Тухольку стягнули Австрійцї всї свої сили на Бескид.

Гарний був день 19. сїчня 1916 р. Білим покривалом прикрив снїг нашу подільську землю, що поморщена окопами та з'орана кулями — поклалась до зимового сну, нервового та неспокійного, бо раз-у-раз перериваного гуком стрілів гарматних та крісових. На дворі був добрий мороз. На безхмарнім небі світило ясне сонце і його промінє грало брилянтами на білому снїгу, горіло полумям на хрестах церков та на шибах бідних, сїльських хат, які опущені людьми й обдерті, з розваленими коминами і стінами вражали безмежно прикро людську душу...  

(Памяти вістуна Івана Яварського, що погиб у рідній хатї в селі Людвиківцї над Серетом у вереснї 1915 р.).   — Так! То він... Ах, Івасю мій, Івасю... Ти ще живеш? — кричав старий Гнат, обіймаючи свого сина, котрого більш року не бачив уже.  

Між подільськими горбками розложило ся невелике село Св. Низенькі хатки, обложені на зиму загатами, з невеличкими обійстями, розтаборили ся на двох протилежних горбках і, здаєть ся, дрімають... Мочароватою долиною на насипах шутру вють ся два чорні вужі, котрі кождого дня двигають на собі страшного — дихавичного потвора, що повзе по них і везе тисячі людей або на поле слави, або в далекі — незнані світи... Недалеко стелить ся лентою невелика річка, що приневолена вічно полокати своєю водою шлюзи двох здорових млинів і розбивати свої лїниві хвилї об лотоки їх старих — чорних колїс...

З перших стрілецьких боїв у Карпатах.   Стрілецький вістун Василь Баран, селянин з Чернихова, пов. Тернопіль, середнього росту, кремезний, з темно-русявим волосєм на голові, ранами на лици та без правого ока, — оповідає менї про подїю. Оповіданє його тут передаю. — Андрій Бабюк.  

Серце тужить, серце плаче За минулим, за святим...   — День цїлий гармати грали по широкому Подїллю. А над вечір стало тихо по ланах розлогих піль. Всї борцї ішли спочити по важкому перебою, наче косарі струджені по важкій роботї дня. Та не ллялись з уст їх нинї ті акорди голосні, що веселять людські душі і солодять прикрий труд. Ледви чутна пісня жалю, пісня болю і туги йшла зпровола з їх грудей... В нїй був жаль, була розпука — й тихий смуток так звелїв, наче найнїжнїйші струни...  

Присвячено Українським Сїчовим Стрільцям   1. Грають труби над Днїстром, Кров жива пливе руслом, Славнї Стрільцї Січовії Ворогам несуть погром! Гей, гей, гей, гей! — Москалям несуть погром, Смерть — погром!   2. Понад Волинь грім гремить, Галич вільний гомонить, Гей! Коли-ж озветь ся Київ?... Днїпро кровю зашумить?! Гей, гей, гей, гей! Днїпро море зчервонить... Зчервонить!   3.

(Спогади У. C. Стрільця).  

(Памяти дорогого Товариша четаря І. Балюка присьвячую).     І. Картка.   Ще сонце не розігнало мряки, не спило роси, ще земля не очунялась зі сну, як стежі попрямували далї.  

Село Красноіля, косівського повіту, на Гуцульщинї, вислало до У. С. Стрільцїв двадцять хлопцїв. Вислало що найкрасших, дотого й їх провідника.