28. V. 1916 — 28. V. 1941
Минала зоряна, весняна ніч. Гасли зорі, злегка блакитніли простори, на небі займався день.
Над "Веселою", над Беневою, над соснівським двором їдко рвались шрапнелі. Вгору з шипінням злітали то червоні, то зелені світла: сиґнали, що кермували вогнем наших гармат. То тут, то там падали ґранати на село Соснів і з кожним вибухом гірко й розпучливо йойкотіли відламки сталі. То тут, то там із молодечим вереском, блискаючи на одну — єдину мить, рвались шрапнелі над нашими головами. То тут, то там чулись дотепи юних смільчаків — січових стрільців, що скалили білі, блискучі зуби, як світанок дня, як вогні шрапнелів.
Жагуче й розкішно звисали вагіттю квіти яблуні й черешні. В корчах у свіжій, соковитій, весняній зелені сиділа пташня і по кожному вибуху ґранати, шрапнелі здіймалась зграями і наосліп гнала у світанковий степ, сполохано перекликуючись цвіркотом.
Наша сотня була напоготові. На випадок ворожого наступу, мала як перший запас, негайно йти в окопи. На широкому подвірї, перед сотенною командою, стояла сотня, склавши у кізли кріси.
***
Вставав ранок 28 травня цього 1916 року.
Займалось на сході небо, зникали зорі. Понад степами Панталихи з гамором і з розгоном викотилось сонце. Тріснула зачарована казкою шкляна куля і простори заясніли, заграли повним і стиглим днем та загорілись сонцем.
Гармати втихли. До сотника Сушка, що ввесь час, із широко усміхненими очима, з затисненими вустами, спокійно ходив перед лавою нашої сотні, — прийшов наказ: "Сотня залишиться на місці, алярм скінчений".
Ми розійшлись по хатах. Одні пішли досипляти недіспану ніч, інші посідали на присьпах і, позіхаючи, поростягались до сонця, іще інші читали хто книжку, хто часопис, або розмовляли. За деякий час дижурний став скликати по каву, опісля була збірка на щоденні вправи. Сотня уставилась на широкому подвірї, перед нею ходив сотник і вияснював нову тактику піхоти в наступі. Стрільці слухали уважливо. Зачоловий сотні, четар Петро Франко, понуривши голову, стояв одалік і ковиляв києм у землі. Над нами плило сонце і нашу кров сповняло запахами квіту яблунь, черемхи, бозів та чорнозему. Інколи, на мить, наша увага відривалась від викладу сотника та зі співом пташні летіла в степи.
Врешті наказ: "Позір! Спочинь! Розійтись!" Розійшлось юнацтво, загомоніло, заспівало: "Ой гув, тай загув"...
Та ось із штабу полку надбіг вістун. Цим разом не до сотника з наказом, а з папером до чет. П. Франка. Цей розгорнув папір, кинув очима і важким та недбалим кроком підійшов до сотника...
В кілька хвилин вістка з того таємного паперу розійшлась по цілій сотні: Іван Франко помер!
Серед нас молодих, що кожної хвилини зазирали смерті у вічі, ця вістка викликала важке вражіння; хоча знали як уже довге та важко був хорий цей Титан Українського Парнасу, бо саме в приюті українських Січових Стрільців у Львові та під доглядом лікаря УСС. д-ра В. Щуровського він перебував.
В соняшній блакиті жайворон ні на мить не переставав пісню весни співати. Знаєте, що й свисти гранати не лякали його.
У степу синів ряст.
Берегами Стрипи шуміли очерети і плесо річки сонцем горіло.
Краків, травень 1941
[Краківські вісті]
29.05.1941