Чи справді він так називався, — Бог знає. Може його так назвали товариші львівських заулків, може сам таке прізвище видумав собі, а може дістав його по мамі. Славний Саджениця, що згинув у Карпатах, чи Цистечко, що впав на Лисоні, були з тієї самої "фамілії". Ніодин не знав своїх батьків, жив як птиця, не цінив життя, зате цінив доброго товариша, не любив військової дисципліни, зате любив свого команданта.
— Кумошек! Де ти вродився?
— Не знаю, пане поручнику. Здається, що у Львові.
— А коли?
— Виглядає, що девятнадцять літ тому.
— Метрику маєш?
— А мені нащо!? Я на міністра не вибираюся.
— Не говори дурниць. Адже в школі тобі треба було метрики.
— В тій школі, що я до неї ходив за метрику не питали. Там треба було доброго ока і зручної руки.
— Звідки ж ти знаєш, що ти українець?
Кумошек хвилину думав, потім рішучо махнув головою:
— Знаю. Мене від малої дитини прозивали "руска клюска".
Поручник глянув на Кумошека і мусів признати, що назва була дуже підхожа. Малий, білявий, опецькуватий, з маленьким задертим носом, — робив ще й тепер вражіння клюски.
— Ну, що ж — промовив поручник. Метрики не маєш, так ми самі її зробимо.
— Перша кляса! — похвалив Кумошек.
— Ожте... Як твій тато на імя.
Кумошек комічно скривився.
— Тато... Десь якийсь мусів бути. Але як він називався — чорт його знає.
— Значить: тато незнаний. А мама?
— На очі не бачив.
— Хто ж тебе виховував?
— Якась баба в Сокільниках. Казала, що моя мама ві Львові служить, а за мене платить. А потім не платила, то мене баба вигнала, і я пішов дo Львова.
— До кого?
— До нікого.
— Де ж ти спав?
— В військових стиртах на Знесінні.
— Що ж ти їв?
— Що вдалося. Раз звудив, раз дістав. Але... пане поручнику... Нащо вам того всього? Шкода часу і мені і вам. Пишіть там якнебудь. Мені й так тої метрики не треба.
І поручник записав Кумошека якнебудь.
Чи не все одно, як називався його батько, чи мати, коли і де родився?! Головне, що з нього буде за стрілець і чи не буде він уживати свого бистрого ока та зручної руки до чогось такого, що не тільки не приписане, але й заборонене.
У вишколі Кумошек не вибивався, більше — додавав клопоту.
— Кумошек! Чому ти рушився?
— Нoги болять уже від того стояння.
— Але як є "позір", то ти не смієш рушитися, хочби тобі ноги відпали! Зрозумів?
— Так єсть, але не дуже. Нащо на війні "позір"?! То добре до паради, а я прийшов на війну.
— Не філософуй багато. Відступи!
Кумошек відходив, але крутив головою з досади на те "позір".
Ранній звіт:
— Пане поручнику! Стрілець Кумошек поставлений до звіту.
— За що?
— За пусто-дурно!
— Як то?
— Бо я, пане поручнику, нічого злого не зробив. Бачу сидять наші хлопці в арешті, в тім курнику. Заглядають крізь віконце. Показують мені — курити хочуть. Ой, пане поручнику, я знаю, що то арешт, а папіроски нема. Пішов я, взяв тютюну, папірків, а по дорозі — дивлюся — путня. Взяв я путню і до кухаря. Може, думаю, дасть щось. Кухаря не було, то я сам набрав росолу і трохи мяса, і поніс хлопцям.
— А ти знаєш, що не вільно нічого носити арештованим!?
— Eй, чи одно не вільно, а люди роблять? Як же не занести товаришам!? Як я буду сидіти, то вони мені принесуть.
— А ти вибираєшся сидіти?
— Певно. Пан поручник, я знаю, вліплять мені зо три дні.
— Маєш рацію, Кумошек, три дні, як утяв. Щоб на другий раз слухав наказів.
— Так єсть, пане поручнику. Але, як треба буде...
— Мовчати. Відступи!
І Кумошек слухняно відступав, але головою з досади крутив.
Сотня стояла під Хотином. Робила службу на румунсько-австрійскій границі. Було чудова, тепла осінь, а в календалі стояло: 1 листопада 1918 р.
Раннім ранком прийшов наказ: "До Львова!"
— Кумошек! — говорив поручник. — Ідемо до Львова. Війна з поляками.
— Перша кляса! — затер руки Кумошек. — Тут нема що робити. А у Львові — веселе місто...
— Ой, не дуже там тобі буде весело, як зачнуть до тебе кропити.
— А я до них! Наша сотня, пане поручнику, не з таких, щоб далася тим смаровозам...
— Побачимо...
— Вже видко. Хіба би я не я!
Львів. Камениця при вулиці Бема. В каменицю вдерлася перша чота. Кумошек скочив на сходи, дістав постріл у голову, кинувся з баґнетом, повалив противника, на першому поверсі розбив ручною ґранатою скоростріл, на другому зловив двох вояків.
— Пане поручнику? — вибіг з пивниці якийсь стрілець. — Там удерлися поляки.
— Де? — крикнув Кумошек. — До пивниці? Я їх зараз!...
Вхопив на бігу три ручні ґранати і не зійшов, а скочив у льох.
За хвилину грохнули вибухи, один зараз скраю, другий дальше, третій глибоко в льохах.
Поручник з двома стрільцями біг на підмогу.
Але підмоги вже не треба було.
З темної челюсти показалося на світло денне опецькувате обличчя Кумошека, усміхнене і задоволене.
— Пане поручнику! — підніс руку до шапки — все в порядку!
З руки в нього капала кров.
— Кумошек, ти ранений?!
— Ні, то я закручував дротом вікно. Щоби знов ті батяри не влізли.
__________
Десь там у Львові, в Стрийському пaркy, в незнанім місці гріб Кумошека. Згинув на вулиці, а товариші поховали його в парку.
Може й коло котроїсь із тих лавок, що на ній колись спала бездомна "руска клюска".
[Краківські вісті]
01.11.1942