Спогад старої войни
Пам'ятаю, як нині... Десь у тиждень по Великодні 1919 року приїхав несподівано до Ходорова — з фронту з-під Хирова — мій добрий друг, поручник Василь Білевич. Було вже понадвечір, а Василь не мав іще кватири, то я запросив його разом з чурою до себе на нічліг. Коли вони обидва були вже в мене в хаті і поручників чура став виймати з наплечника деякі речі, я запримітив, що Василь дивиться підчас того на свого чуру якось дуже насторожено. Вкінці він заговорив:
— Максиме, щераз кажу тобі, уважай мені добре на ту дерев'яну коробочку. Не кидай нею, не клади її ніде з притиском, ну, і вважай, щоб вона мені де, борони тебе Боже, не пропала. Як ока в голові — бережи мені ту коробку, бо може і цілий "рукзак" пропасти, а та коробка не сміє пропасти...
— Вважаю, вважаю, пане поручнику, — відповів Максим з пошаною. — Ось, вона...
Він виймив коробочку, звичайну пушку від тютюну, і показав поручникові.
— Я її ще завину в полотенце і сховаю на дно...
Він завинув коробку в якусь хустинку і хотів уже сховати. Та поручник сказав після деякого вагання:
— Ні, таки краще ти дай мені сюди, я собі сховаю в кишеню...
— Мусить там бути щось хіба дуже цінне! — подумав я собі, коли Василь, уже лягаючи спати, взяв ту коробку з кишені блюзи і — сховав собі під подушку... Але я з делікатности не питався його про те.
Василь переночував у мене, схопився дуже рано, бо вже в сьомій мав бути в Начальній Команді у полковника Курмановича, вдягнувся і пішов з чурою. Я пішов до своєї роботи і думав, що зустрінуся ще з другом уполудне в нашій харчівні. Та не довелося. Ідучи на обід, я повернув чогось на кватиру, і саме в ту хвилину прибіг Василів чура.
— Пан поручник мусів нагло виїхати під Львів, — сказав він. — Поїхав автом з генералом Павленком, а мені казав узяти речі і їхати найближчим поїздом до Бібрки, де маємо зустрітися нині ввечері або завтра ранком. Казав подякувати вам, пане четарю, за нічліг. І я дякую. Вже йду. Добре, що поручник свою коробочку сам при собі сховав, тепер я за неї не мушу потерпати. Бувайте здорові...
Чура вибіг з наплечником — а я пішов на обід. Та не встиг я пообідати, коли це підходить до мене вістовий і голосить, що до мене хтось телефонує з Бібрки. Побіг я до телефону.
— Це ти, Юро? Вибач, що навіть і не попрощався, але не було як. Дякую за гостинність, та, ради Бога, слухай уважно, що тобі кажу! Я забув у тебе під подушкою ту малу коробочку, що так наказував Максимові берегти її... Благаю тебе, сховай її добре і бережи, як мого найбільшого скарбу. Це моя дискретна таємниця. Я скоро, дасть Біг, побачуся з тобою, бо за два-три дні буду знов у Ходорові, і відберу свою згубу. Не забудь...
Чулося по голосі, що Василь страшенно боїться, щоб не втратити тієї коробки. Тому я зараз таки побіг додому і заглянув під подушку, на якій спав поручник Василь.
Та уявіть собі мій перестрах! Ніякої коробочки під подушкою не було... Я перешукав усе ліжко — слід застиг! Стало мені дуже прикро і неприємно. Ще чого доброго — посудить мене Василь, що я злакомився на його річ...
Місця не міг я собі знайти — та ще більше зажурився, коли прийшов вечір і прийшла ніч, а мого власного чури Гнатка як нема так нема... Ого, чи не він злакомився на скарб і втік кудись нещасний? Але ж і не вірив я в те, бо знав свого хлопця як дуже чесного стрільця. Одне слово — з тою коробкою сталося хіба щось несамовите. Бо минув іще день і другий, ба, минув тиждень і місяць — а від Василя і його чури Максима і мого хлопця Гнатка — ані слиху! Наче всі вони разом з тою коробкою під землю запалися.
Аж десь при кінці травня, коли я вже був у Бучачі, дістаю від свого Гнатка польовою поштою картку:
"Дорогий пане четарю, не гнівайтеся. що я так здезертирував, але то не навмисне сталося. Той Максим забув у нас в хаті ту коробку пана поручника. Я знайшов її, як стелив ліжко, взяв і зараз побіг на двірець здоганяти Максима, щоб йому повернути згубу. Поїзд якраз від'їжджав, коли я прибіг. Я став бігати по вагонах, шукаючи Максима, і так поїхав сам аж до Бібрки. Там я Максима устиг віддати коробочку, мене зачепив польовий жандарм, бо ж я вискочив з вагона без шапки і без зброї, так, як вибіг з хати. Я не мав при собі ніякого паперу, вони думали, що я дезертир, і арештували мене. Поки вияснили все, минув час, і сказали мені, що вас уже нема в Ходорові. Мене взяли на фронт, бо було тоді круто підо Львовом. А коробку шляк трафив, взяли в мене при ревізії — і пропала. Та то все бійка, але найбільше мене гризе, що ви можете подумати зле про мене. Та Бог добрий, ще покаже мою невинність..."
І Бог справді показав невинність мого Гнатка.
Минуло ще майже пів року, і я вже сливе цілком забув про ту пригоду — аж випадок знов нагадав мені її. Був я тоді в Вінниці, де тої осени тифозна пошесть клала наше військо покотом... Пішов я в лічницю відвідати свого хворого сотника, і прийшов саме в хвилині, коли вмирав один булавний. Над ним схилилася сестра-жалібниця, прегарна русява дівчина, а він наче сповідався їй стиха — і я раптом доглянув, як він подав їй щось подібне до тої коробочки. Я приступив — і справді, побачив у руках сестри коробочку поручника Білевича!
— Віддайте йому це, поручникові Білевичеві, — просив тихо вмираючий. — Я взяв це в одного стрільця, підозрілого в крадежу і утечі з фронту. Не знаю, що там є, тільки знаю, що це власність поручника, так зізнавав стрілець. Може то якась пам’ятка, а може...
Булавний уже не міг говорити і за хвилину спочив навіки. Ним зайнялися санітарі, з тоді ми з писарем лічниці та з сестрою стали списувати протокол про речі по булавному. Коли прийшла черга на коробку, сестра сказала:
— Треба подивитися, що там є...
Коробочка була добре замкнена цвяшками, та ми її відчинили — і тоді сестра-жалібниця ахнула з великого хвилювання і радости. Я спершу не розумів, чому — але по хвилині стало мені ясніше... В коробочці лежала прегарна писанка, обвинена ватою, а під нею загорнена в папір фотографія інтелігентної селянської дівчини. Я глянув на світлину і на сестру — це була та сама особа...
— Це моя писанка, панове, — сказала сестра і всміхнулася крізь сльози. — Чи з вас знає хто поручника Білевича?.. Я шукаю його вже пів року — хоча аж нині довідалася, що це він узяв мою писанку...
Я признався, що це мій друг — але не міг сказати нічого певного, де він в той час обертається. Писанку і світлину разом з коробочкою передали ми сестрі-жалібниці.
Це було в листопаді 1919 року у Вінниці...
...Минулого Великодня, 1942 року, був я в однім підльвівськім містечку. Іду вулицею і — бачу, назустріч іде наче знайомий з давніх часів. Приглянувся — справді Василь Білевич! Ми привіталися, і щойно тоді я знов нагадав собі ту коробочку... З жалем перебив я Василеві:
— Василю, а ти не гніваєшся на мене?
— Чого? — спитав він здивований.
— А за те, що в мене пропала твоя коробочка...
— Дорогий друже! — сказав він. — А що ж ти винен в тому? Ніхто ж не винен... Я довідався потім, по роках, як усі ви старалися знайти ту згубу і як знайшли її...
— Як то? То вона, може, таки вернулася до тебе?
— А вже ж! — сказав урадуваний Василь. — І коробка і її власниця. Ходи лише до мене, побачиш їх разом..
Пішли ми до Василевої хати. Нас привітала його дружина, в якій без труду пізнав я давню сестру-жалібницю. Мені представилося троє гарних дітей, а одна дівчина, вже доросла, стояла переді мною, як її мати тому двадцять і три роки у Вінниці...
— В однім селі під Хировом, — став оповідати Василь, — на самий Великдень 1919 року звели ми бій з ворогом і відібрали село. Перешукуючи хати, я впав до одного дому, що наполовину згорів. У хаті не було нікого, всі кудись повтікали. На столі лежала писанка і світлина гарної дівчини з написом: "Писанку і серце тому — хто прожене ворога..." Я взяв писанку і світлину, на столі залишив свою фотографію... Та поки міг пошукати чи розпитати за дівчиною, мене вислали до Ходорова. І вона не знайшла мене, хоча вже в кілька днів потім зголосилася до Червоного Хреста і шукала мене по всій Україні, маючи мою світлину в руках... Зійшлися ми з моєю Галею аж у 1922 році в Стрию, і то розшукали себе при помочі часописних оголошень. Одружилися і живемо щасливо. Ця писанка принесла нам особисте щастя...
Василь поклав перед мене ту саму коробочку з писанкою...
Я здивувався радісно, діткнувся коробки і писанки, наче дорогих реліквій, і сказав:
— Ваше особисте щастя причиняється і до загального. І я вірю, що наш народ має теж свою щасливу писанку, яку виписала йому добра доля... Вони — правда — ще не знайшли себе. Але скоро знайдуть одне-одного, і тоді воскресне наше щастя...
Писано під Великдень, Р. Б. 1943.
[Львівські вісті]
24.04.1943