Прийшли до нього аж три владики, Аж три владики з княжого роду, З княжого роду, з сизого сходу. І поклонились словом великим: "Славен єсь, Боже милий, на віки!"   Перший владика з темного бору, Другий владика з синього моря, Третій владика з чистого поля. За провід мали золоту зорю. "Славен єсь, царю, з божого двору!"   Перший владика — золото чисте, Другий владика — срібло добірне, Третій владика — серце довірне. Станули-впали, наче три листи

  Чи справді він так називався, — Бог знає. Може його так назвали товариші львівських заулків, може сам таке прізвище видумав собі, а може дістав його по мамі. Славний Саджениця, що згинув у Карпатах, чи Цистечко, що впав на Лисоні, були з тієї самої "фамілії". Ніодин не знав своїх батьків, жив як птиця, не цінив життя, зате цінив доброго товариша, не любив військової дисципліни, зате любив свого команданта.   — Кумошек! Де ти вродився?   — Не знаю, пане поручнику. Здається, що у Львові.   — А коли?  

Мова наша не тільки живе й розвивається як кожна інша, вона бурлить мов зібрана ріка, що прорвала гать. Щодень розширює своє річище, щораз захоплює більші простори. Виринають нові слова, нові вислови, а з тим і нові сумніви та суперечки, чи часом те слово, той вислів не захоплений з чужого поля, або зірваний із невідповідного місця. На жаль, усі сумніви та суперечки ограничаються тільки до слів і висловів, про складню мови в нас покищо дуже мало балачок. Так ніби складня мови це річ другорядна.

    Від скитських старих — до стрілецьких: Що крок, то могила, то дві. А скільки пропало, потахло В лісах, у збіжах, у траві.   А скільки вовки і вороння, А скільки мутні глиби вод... А все те за правду, за волю, За славу, за честь, за народ.   Від віку, порослого мохом — До віку закритого нам: Доземний поклін у могилах Дідам, і батькам, і синам.   Снігами, дощами рясними Скресає вода із криниць. Могили — велике минуле,

Сорок літ невсипущої праці На вітрах супротивних, у мряці, на дощах, на снігах, на негодах, Він — великий народній господар.   Він кував навіть зимне залізо І мечі понасталював свіжо, Засівав навіть ялову ниву І чекав на сподіване жниво.   Він крізь бурі, дощі й заметілі Вів народ до завітної цілі, І упав у хвилину неждану, Як Мойсей — на межі Ханаану.   [Краківські вісті] 

  Не хочеться вірити, що це вже рік минув...   Десь ніби вчора — я на Сонячній 1. у Кракові, дзвоню на другому поверсі до дверей, чую спокійні, поважні кроки, цокнув засув...   — Добре, що прийшли! — говорить Богдан Лепкий глибоким, мяким голосом. — Чому не показуєтеся так довго!? Прошу, заходіть!   І я заходжу.  

Де вчора ще бренїла сталь І начиняла землю вщерть, Де було глянеш в синю даль, Усюди смерть, усюди смерть.   Де вчора ще, під гук гармат Гудів, ридав зелений лїс. Де йшов на нас і кат і брат Та за покосом клав покіс...   А нинї тихо, тихо тут, Хиба птатина де бренить. Вертaє люд у рідний кут, Сльозами згарища гасить.   [Вістник Союза визволення України]

I знову кров, гаряча кров Зросилa рідний край. Веселий вчора ще, здоров, А нинї — умирай.   Ще вчора ливсь, мов рачка та, Бадьорий, гордий спів, A нинї зсинїли уста І голос занїмів.   Ще вчора серце било в нїм, Летїли рої дум, Де рідні люде, рідний дім. Пощо? Хиба на глум!   Ще вчора мрії золоті Снувалисъ в голові, А нинї, нинї — мрії тi Летять оттут в рові...   Прощай, товаришу! Прощай! Ти згинув як герой,