Ідуть. — Горять стрільці. — 18.000. — Жорстокий "бій". — При денікінцях.

Засумуй тримбіто / та по всьому світу, / що зівяло Галичанам / сорок тисяч цвіту..

(Нарис).   Тишина та спокій обняли світ у свої обійми. Високі трави та збіжа стояли мертво-непорушні, мов зачаровані. Згори било море звізд, що, моргаючи, немов грали ся, розмовляли з иншими, земними істотами. Така краса розляла ся довкруги, що мимоволї насувала ся думка, що се не галицький, український степ у раннім лїтї, але якась тропічна, зачарована країна, повна приман і чудес. У повітрі немов уносило ся щастє. Весняна подільська ніч...  

  (Осїннїй спогад У. С. С.)*  

Перед моїми очима безодна темрява. Усюди повно її. В сей час заляла вона цїлий світ, прикрила собою усї людські терпіня, болї й важкі зітханя і вони гублять ся в нїй... У моїй низькій, похилій кватирі снуєть ся в тій понурій пітьмі якийсь таємний смуток і жаль, що вepтить мозок як червяк здорове дерево. Нема для нього ради, нї порятунку... Він у сїй хвилї сильнїйший від моєї волї... Він пан моєї істоти, я його підвладний...  

(Оповіданнє укр. сїч. стрільця з побуту в московській неволї).   (Дорогому Вп. Пану Полковникови, Сїчовому Батькови, Гр. Коссакови).   На дворі була гарна погода. Блїдо-жовті хмарки, де які лише були, всї понесли ся до Чорного моря або розвіяли ся в синїй безоднї неба. На безкраїм морі зостало ся лише золоте сонце, що пекло та пражило старі мури Москви, начеб забагло спалити її своїми довгими проміннями.   Була страшна спека, властива тільки континентальній полосї.  

Оповіданє українського гуцульського стрільця.  

(Кіш у ночі. Початок працї над ранком. Снїданнє. Збірка. Піснї старих і нових стрільцїв. Вправи. Ранок в селї. Кошові канцелярії. Про вірний віддїл. Завзятий Гуцул. Стрілець з поля. Новобранець-дитина. Батько одинака. Несподївана вістка. Дивний супокій. В путах суму й долю. Стаційна й сотенна управа. Поворот з виправ. Обідня пора. Нова збірка та вправи. Вільні хвилї й використуваннє їх. Молитва й поклик. "В службі пєс". Ніч. Машина з людей).    

Затужили лїси, гори І ялиця самітна, — Заплакала дївчинонька, — Виправляла молодця...   ***   Віє вітер по долинї, Гнеть ся явір молодий, Впав стрілець в крівавім бою, Кровця рине із грудий.   Заплакали дві вербоньки Та й схилили ся над ним, Заридала дївчинонька Над стрільчиком молодим.   Не тужіте, лїси-гори, Ти, дївчино, не ридай, — На могилї миленького Зацвіте чудовий май.   Замаїть кріваві скиби

Як розказували менї, так розкажу і я. А розказував менї прапорщик одного з наших галицьких полків, що в переїздї на відпустку вступив до мене. А думаю, що сама подїя правдива, бо оповідач є по званю ц. к. судовий авскультант, свідок зовсїм достовірний.   Де се воно дїяло ся, сього оповідач менї не сказав, бо се війскова тайна, досить, що на італїйськім фронтї.   Насамперед краєвид, серед якого збула ся подїя.