Іронїя.   У золотї до сну заходить Чарівне сонце... Осїня Политі кровію поля І по руїнах мари водить...   Лїтає смуток над ланами. Стежками наша скарга йде, Вселюдські болї в даль несе І сїє чорними полями...   І ясні мрії нас кидають... Серед гарікань і квилїнь Надїї без слїду зникають, Ідуть, ідуть — у далечінь — І нам, немов на глум, лишають Отрую болїсних вражінь...  

З початком квітня 1916 р. дістав я листівку від товариша Йвана К., котрий перебував у російськім полонї. Розумієть ся, утїшив ся я нею, як кожною вісткою від товаришів-стрільцїв, котрих кинула доля далеко від нас коротати життє між ворогами. Та ся картка вельми здивувала мене своїм коротеньким змістом:   — "Коханий товаришу! Я в дорозї до вас. Утїкаю. До побачення. Йв. К. Г. (Швеція) март 1910 р."  

(Присвята товаришам-гуцулам Сїчовим стрільцям1).   Лише сонїчко сийнуло2 на найвищі верхи нашої Гуцульщини, як молоді леґінї Гуцули з тертїлками3 на плечах збігали си на село в Жабю. Веселі, горді, як рідко коли я їх такими бачив, підходили до мене. Румєні лиця, спітнїле чоло жвавих юнаків прохолоджував легенький чорногірський вітер.  

    І.   Перехід Сїчових Стрільцїв через Карпати 1915.   Над нами блискавки гармат, за нами рокіт грому; ми вихром линули з Карпат, бо линули до дому.   Нїколи ще гірський потік так не вдаряв о скелї; хто перед нами вчас не втїк, мав хвилї невеселі.   На жаль він вже не розповість своїх пригод родинї. Валятись буде біла кість по нїм на полонинї.   Не тямлю, хто в нас мав провід.

Понад полем смерть іде, Де косою поведе, Кропить кров і безлїч слїз Той покіс.   Плаче матїнка стара, Плаче жінка і сестра: Син до дому й муж не йде — Й не прийде.   Плачуть зморені дїтки, Безталанні сирітки: Хто пригорне їх тепер? Тато вмер!   На крівавім тім ланї Ляг в могилонцї на днї, Кровцю випила земля — Не своя.   З тої крови на веснї Квіти виростуть дивні; На Вкраїнї буде май — Воля! Рай!  

  Серед гордих Карпат на високій гopi, Де орел на нічлїг прилїтає, Там по трудах важких, по крівавій борбі Товариство борцїв спочиває.   І що ночі вони у добу зоряну, Як палають у сяйві зірницї, Проганяють від себе сонливу мару І встають із сирої землиці...   І глядять вони в діл — на обіцяний край, Від утїхи їх очі палають; Там чудова весна сїє полем розмай, Білі квіти загони вкривають.   Але що сe у далї до зорі блестить? Чи хто зброю до бою знїмає?

Була недїля. Запасний курінь У. С. С. переносив ся до села Св. — Снїжна курява била просто в очі, тому тяжко приходило борикати ся з вітром. Та мимо того Стрілецтво було веселе. Одні жертвували, другі викрикували дещо смішного, а инші десь на задї затягнули веселу, стрілецьку пісоньку: "Чоловік тепер на бороду плює"...  

Продали!      

  І. Стрільцї в початках.     (На ноту: "Ой, зацвіла черемшина"...)   1. Збирають ся добровольцї В славнім містї у Стрию, Гей-гей! В славнім містї у Стрию.   2. Чекає їх доріженька У далеку сторону — Гей-гей... і т. д.   3. Посїдали добровольцї До некритих вaґонiв — Гей-гей...   4. Де все їде худобонька, Біла, товста, без рогів — Гей-гей...   5. Машерують добровольцї Через Мезитеребеш* — Гей-гей...

В річницю боїв У. С. В. на горі Маківцї.     (ВП. Полковникови У. С. В. Гр. Коссакови — присвята).   На тлї могутнїх гір-лїсів Ми гpyдь при груди стали — І вірні завданням спільним, Сторожу ми держали.   А там — на збочу — в зимівках Сидїв наш ворог лютий, — Глядів на нас, мов дикий звір, У вічну тїнь закутий.   Вже перейшов наш рідний край, Ширив дими-пожари (Так, без провин наш бідний люд