(Виїмок з моїх споминів).
При Альзерштрассе, чи в котрійсь із бічних вуличок від неї, мав якийсь галицький купчик маленьку крамничку типу "шварц, мідел, повідел і ружних делікатесуф".
При тій маленькій крамничці була ще менша сніданкова кімнатка, де ви дістали нашу галицьку ковбасу з чісником, окоцімське пиво й бережанську, знамениту житнівку. Яким чином отсе добро передіставалося 1915 р. з краю до Відня, це вже було тайною купчика, власника крамнички.
Туди коло 11 години рано заходили на перекуску й на балачку деякі мої земляки, закинені великою війною з рідного краю далеко поза Карпати, аж над синій Дунай. Зустрічалися тут цивільні одяги з духовними, а деколи попадалися й військові однострої зі слідами боєвого пороху й болота. Знати було, що приходили просто з фронту на коротку передишку в столиці.
Туди забігав також покійний Ярослав Весоловський (Славко), ідеальний журналіст, все живий і веселий, дотепний і до жартів скорий. Приносив з собою не тільки найновіші політичні вістки, але й цю живу атмосферу, що відсвіжувала стухле, еміґраційне повітря. Лекше й відрадніше ставало на душі, як він де появився. Я знав його, коли він ще був учнем VII. та VIII. кл. коломийської ґімназії і полюбив його за цю живу й веселу вдачу і за цікавість до нашої літератури й культурного життя. Листувався з ним, як він був у Чернівцях при "Буковині" та у Львові при "Ділі". Тепер зайшлися ми у Відні і не було такого дня (або ночі), щоб не бачилися з собою...
Одної днини прибіг він задиханий до нашого купчика "на віделець".
— Дмитро приїхав! — каже до мене.
— Котрий Дмитро? Донцов? чи Левицький?
— Ні, Вітовський. Був у наріченої, а в девятій годині зайде до Урбанікеллєр на вино. Прийди, посидимо, побалакаємо і потім відпровадимо його на двірець, бо він коло півночі відїде на фронт.
— Добре, хоч знаєш, я мешкаю коло Тіркеншанцпарку і з двірця прийдеться мені мандрувати туди яких дві годині.
— А гадаєш, що Вітовський і по кілька годин не мандрує по полі?
— Правда... Прийду.
***
О девятій годині вечером був я в Урбанікеллєр, чи як там називалося це підземелля зі стінами до половини оббитими дубом і з дубовими столами й лавками. Замість елєктрики горіли свічки в деревляних ліхтарях, а зі склепінь звисали на ланцюхах деревляні свічники у формі коліс, в які були повтикані свічки. Сіли ми в найдальшім кутку, оподалік від людей, що їх і так було не багато. Свічки чомусь то нагадували світло на цвинтарі в задушні дні. Горіли тускло і поприскували зтиха, кидаючи рембрантівську світлотінь на наше невеличке товариство. Вітовський в синьо-сірім полевім однострою зі стрілецькою відзнакою і з квіткою від наріченої, силкувався бути веселим і розмовним, але йому це ніраз не вдалося. На фронт ішов. Знав, що його там чекає, які труди й яка відповідальність. Знав, що рішається не тільки війна осередних держав з антантою, але й доля нашого народу, нашої поневоленої батьківщини. "Коли й як воно скінчиться?" — оце питання висіло над нами в повітрі, але ніхто з нас не хотів чомусь то виповісти його. Навіть Весоловський ні. Наливав вино в зеленаві чарки і заохочував нарічену Вітовського, щоб пила за здоровля свого "лада" та за його щасливий поворот із війни.
Молода, гарна панночка пригубилася до чарки, але знати було, що подане кваскувате вино не дуже їй смакує. Вона майже не відзивалася, казала, що не вміє так гарно літературною мовою балакати, як ми, і боїться, щоб не зробити якої похибки. Весоловський потішав її, що деякi похибки в гарних жіночих устах додають їx мові окремої принади. Казав, що це вже й Пушкін помітив і цитував стрічки з Анєґіна: "Нєправільний, нєбрежний лєпєт, нєточний виґавор рєчей, попрєжньому сердєчний трепєт проізвєдут в ґруді маєй".
Вітовський не погоджувався з ним. Казав: — Я знаю, що ти дуже ввічливий до жінок, але не баламуть мені дівчини. Мови мусить навчитися добре, щоб не балакати якбудь, так як це на жаль у нас звичайно буває. Жінкам можна щонайвище простити деякі неточності, не в мові, а у вимові і мабуть це мав Пушкін на гадці.
У другому кутку сиділа якась молода пара. Балакали притишено, але скоро, віденським діялєктом. Видно було, що мали собі багато сказати і спішилися. За ним бренькали ґітара. Жвавий вальчик хотів розвеселити сумовитий настрій. Та не вдалося йому.
— От, колиб так цю пивницю перенести в поле, то було би вам там краще, ніж у стрілецьких ровах — звернувся Весоловський до Вітовського.
Цей усміхнувся:
— І без того дамо собі раду. У ровах, як нема води по коліна, то добре. А як можеш ніч спокійно переспати, так це вже виїмкова благодать. — І він розказав деякі пригоди з воєнного життя наших стрільців. Сумне перепліталося з веселим як буває у житті. Ми випитували його про наших знайомих і про свояків, він відповідав спокійно, без наміру робити з них і з себе воєнних героїв.
— Перетриваємо — казав — і не осоромимо нашої справи, хоча вороги, не тільки тії в полі, але й ті в запіллі раз-у-раз кидають нам колоди під ноги. І не знати, що лекше, чи з ворогом битися, чи ті колоди відсувати. От, приміром недавно... — і він розказав про одну із затій на шкоду нашого стрілецтва. — Так воно, так, — і наші голови похилилися над вином у зеленкуватих чарках.
А тоді котрийсь із нас почав тихенько: "Гей у полі червона калина". Три голоси, що перший раз зустрінулися в пісні, проспівали її ледви чутно. Була це не пісня, лиш її видиво, що приблукалося гень десь із над Стрипи до Урбанікеллєр. А по "Калині", "Видиш, брате мій".
— Ви тут, у Відні — казав Вітовський — навіть не уявляєте собі, що значить пісня у полі. Вона там набірає іншого значіння інакше звучить. Буває навіть таке, що пальба на хвилину втихає, бо ворог почув, що ми нову стрілецьку пісню заспівали. Не вірите? Воно й повірити не легко, але буває. Пісня крізь стрілецькі рови летить, буцім хоче поєднати розсварених братів. Раз пережив я дійсно зворушливу хвилину. Мої хлопці співали першу строфу "Видиш, брате мій". Ще її й не скінчили, як з другого боку відізвалася друга строфа: "Мерехтить в очах безконечний шлях". Це була така траґічна антифона, що я її не забуду ніколи. Свідомість, що брат на брата йде, бо мусять, зявилася нараз переді мною і перед моїми очима простелився цей дійсно безконечний шлях, що на нього ступили ми, зриваючися летіти до волі... Так, так, пісня це велика річ!
Нараз глянув на годинник.
— Ов, а це вже так пізно! Мені пора. Я ніяк і за ніяку ціну не смію спізнитися. Точність, це перша річ у війську, — і в редакції гадаю також, правда, Славку?
Весоловський притакнув, ми розплатилися і поїхали на двірець.
На перон нас не пустили, бо не мали ми окремого дозволу. Розпращалися між зимними, блискучими стовпами.
— До побачення!
— До побачення!
Нікому й на гадку не прийшло, що не побачимося ніколи...
З двірця Весоловський пішов відпровадити панночку до дому, бо була вже пізна година, а я помандрував в напрямі Тіркеншанцпарку, з одного кінця міста на другий. Про фякра навіть не думав, бо треба було числитися з кожною короною. Ми приїхали з Воронєнки до Відня в тім, що мали на собі і коли б не добряга Стецьків, то не знаю, в чім би я був переходив зиму. Мандруючи годину й другу глухими й притемненими вулицями Відня, думав я над тим, чого то з нами не робить війна. Зігнала нас до наддунайської столиці, а тепер Вітовський поїхав у поле, я незабаром маю їхати до Німеччини до роботи в таборах наших полонених, а Весоловський залишається у Відні як референт української та російської преси в міністерстві закордонних справ.
Літом 1917 р. післали мене до східної Галичини. По дорозі поступив я до Відня, щоб добути від австрійського уряду потрібні папері. Тут мене обскочили всілякі сумні вісті, між ними й та, що Славко Весоловський у лікарні важко хворий на груди. До нині не можу собі простити, що не пішов до нього. Але виснажний голодом та втомлений далекою і такою важкою дорогою у воєнних часах, з дня на день відсував сумну зустріч. Аж нараз, ніби камімь з даху, впала на мене жахлива вістка, що Весоловського не стало. Не стало такої знаменитої, робучої сили, не стало людини, що підтримувала нашого духа і в душну еміґрантську атмосферу вливала струю свіжого повітря.
У літне, погідне підвечіря відпровадили ми його на віденський центральний цвинтар. Обіцяли собі і йому, що, як тільки слушний час настане, перевеземо його до рідної Коломиї. Не дотримали слова, — а може й забули? Памяте людська, яка ти коротка!
Минули не цілі два роки. І знову вістка, як грім з ясного неба. Наш секретар військових справ полковник Дмитро Вітовський згинув у летунській катастрофі під Ратібором на Шлеську. Привезли його до Берліна й поховали разом з його вірним адютантом на однім із численних берлінських цвинтарів.
Мене тоді не було в Берліні, а як за два, чи три роки перенісся туди із Вецляру і хотів помолитися на могилі Вітовського, та ніяк не міг довідатися, де він лежить. Навіть ті, що були на похороні, не вміли мені сказати...
Довго брат мій з моїм сином бігали по всіх цвинтарях Берліна, заки довідались де похований український міністр, що згинув у летунській катастрофі. І одної літної, погідної неділі зібралася невеличка берлінська українська громада біля цеї гробниці-каплиці, де лежала домовина одного із провідників нашої молоді, одного з борців за український університет, одного з учасників кривавих карпатських боїв, та з орґанізаторів стрілецького руху...
Памяте людська, яка ж бо ти коротка!
[Краківські вісті]
01.11.1940