Липневого вечора 1978 року на Святий Сад налетіла чергова облава. Кілька десятків псів у міліцейській формі оточили Ранчо і почали хапати всіх підряд. Дехто з патлатих підбіг до південного муру прориватися з оточення. Вони повисли на стіні, чіпляючись руками за цеглини, але скакати вниз було небезпечно.

– У чому річ? – заверещала Сюзі. – За що нас в’яжуть? Що ми такого робимо? Ми ж навіть не випиваємо!

Того дня вона була на правах господаря-розпорядника Саду, оскільки Лемка і Святого ще зранку забрали до райвідділу на Мартовича. З ними в каталажку сів юний адепт на прізвисько Джеґер.

Хтось із міліціянтів шарпнув її за жакет, аж повідскакували ґудзики. Тоді Сюзі відпрацьованим жестом зацідила йому в ніс. Жерсть. Міліцейський кашкет покотився в кущі.

– Пацан, на другий раз думай, що робиш!

Проте ефект не було реалізовано до кінця. Підбіг ще один, їй заламали руки і повалили на землю. Той, оглушений від раптового прозріння, рясно поливаючи землю кетчупом, шарив рукою в траві, намагаючись намацати кашкета.

– Сюзі – це була не дівчина, а справжній буревій. Найяскравіша представниця слабкої статі в історії Святого Саду, – стверджує Лемко.

У нас є небагато аргументів, аби похитнути цю тезу.

Їй було не більше п’ятнадцяти років, і її залишили гуляти на свободі. Решту полонених повантажили у воронки і повезли на Мартовича.

***

Все почалося якихось два місяці тому. Сюзі з подружкою йшли згори по Лисенка. З вікна третього поверху навпроти місця, де виростає Стіна, линув оглушливий хард. Дівчата зупинилися під балконом. Навпроти стояв хлопець і насвистував ту ж саму мелодію.

– О! Deep Purple!

– Що, подобається музон?

Він був одягнутий як звичайно – джинси, футболка, підстрижений під канадку.

– Любите хард-рок? Справді? Тоді вам треба до Саду.

Слово за слово – він виявився майстром розмовного жанру, врешті вони здалися: Ну, показуй вже, де твій cад, – і разом перейшли на другий бік вулиці, прямуючи вниз. Обігнувши мис, зупинилися перед височенними сходами. Вгорі виднілася вибілена сонцем споруда. Він сказав, що його звати Гуцул.

Незрозуміло, чому вони вирішили піти з ним. Напевне, потрібен був якийсь еквівалент прогуляних занять, квиток до щастя, а крім того, кликали звуки музики.

Сонце заливало листя, у блакитному небі співав птах.

Вони піднялися сходами догори.

Зразу до Саду чомусь не пішли, натомість вирішили увійти до Храму. Аби потрапити всередину, треба було піднятися по риштуваннях на другий ярус і влізти у вікно.

Там, як і всюди, тривав нескінченний ремонт, хоча на роботі нікого не було. Вздовж периметру тяглися риштування. До підлоги сім-вісім метрів, добрих два поверхи: якщо летіти вниз…! Ви тільки уявіть! В голову б’є адреналін. Сюзі захотілося пробігтися – і за мить вона загримотіла по неприкріплених дошках. Ті двоє лишилися чекати, поки вона вигулькнула на хорах і повернулася риштовками з протилежного боку.

– Тепер ідемо до Саду.

Повертатися треба було через те саме вікно. Коли вилазиш на світ, в очі б’є сонячне проміння.

Перед ними простяглося футбольне поле. На узгір’ї здіймалося Ранчо, поряд у траві лежало кілька колод, поміж яких чорнів слід від багаття.

На Ранчо не було нікого, і вони повернули на північ, де між деревами виднілася невисока бетонна споруда, що нагадувала кам’яну скриню. Схоже, якийсь резервуар.

З-під зеленої завіси виринув хлопець в окулярах. Рудуватий хайр, рясні кучері, притишений голос, інтелігентські манери.

– Це Святий. Привіт, Святий!

Здається, Гуцул мав іти до війська.

Святий розповів, як колись закосив від армії:

– Я симулював біль голови і шлунка, і мене одразу ж відправили на Кульпарків. Ескулапи призначили таблетку, попередньо розламавши її навпіл: «Оце тобі від голови, а це – дали другу половинку – від шлунка».

Про Колодязь Святий не говорив нічого – очевидно, це була його персональна таємниця.

Взагалі, публіка в Саду переважно зосереджувалася на Ранчо і футбольному полі біля гаражів. Біля Колодязя гуртувалися ті, хто курив траву. «Пішли, дунем», заміняло гасло і пароль. Були й такі, що вживали все підряд, їх називали комбайнерами і не особливо поважали. Одне слово, траплялося всяке, що вже там Лемко не робив.¹

***

Джеґер з’являється у Саду приблизно в той самий час. Попри цей збіг, обидві події відбулися незалежно від попередньої. Преамбулою став концерт групи Супер Вуйки у школі №77. Перед виступом була проведена вікторина на предмет знання історії рок’н’ролу, з якої Джеґер вийшов переможцем. Лемко особисто вручив йому платівку Джимі Гендрікса.

Сюзі не одразу помітила хлопця, який зависав на Ранчо у компанії Лемка і Святого. Смаглявий, з чорним твердим волоссям, фігура атлета, тип абсолютного мачо. Або ґаучо, оскільки батько був репатріантом з Арґентини.

Вроджена постава видавала в ньому іспанця. Її доповнювала природна похмурість, на цьому тлі траплялися спалахи, я би сказав, експлозивного гумору. Як оповідав Лемко, назву своєї вулиці Орджонікідзе Джеґер виводив на англійський манер: Or Johnny Kid The.

Сюзі мала не менш мальовничий вигляд. На височенних танкетках, сорочка з вишитим власноруч написом «Suzi Quatro», джинси підбиті металевою зубчаткою від замка-блискавки, на грудях великий пацифік з жовтого металу і написом «HIPPY». Саме «HIPPY», а не «HIPPIE». Портрет доповнював ефектний кашкет із джинсової матерії. Великий козирок, який нагадував потужний дзьоб, став причиною афоризму, що в ті часи циркулював Садом: «Шпаки – наші друзі».

Поступово в них із Джеґером зав’язалися більш довірливі стосунки. Темою переважно був рок’н’рол. Окрім того, Сюзі найбільше цікавили мотоцикли.

Якось вони прогулювалися в центрі, спостерігаючи за відображенням вечірніх вогнів у вітринах. У Джеґера на плечі висіла сумка. Потім повернули у завулок.

Назустріч їм виступило двоє:

– Є розмова.

Видно, там були якісь старі справи. Один, вищий на зріст і кремезніший, виглядав як звичайний кримінальник, демонстрував нахабність і жував сигарету. Другий – шестірка.

– Зайдем у браму?

Вони пройшли у браму. Урка, виплюнувши бичка і заклавши руки в кишені, ішов спереду, Джеґер за ним, шестірка, зіщулившись і крадькома озираючись – ззаду. Сюзі замикала колону.

А потім сталося те, що сталося.

Прямим ударом в щелепу Джеґер звалив першого з ніг.

Той піднявся відразу, але втративши руль, вперся рукою в стіну. Другою інтенсивно тер підборіддя, намагаючись отямитися.

Стіна була вологою і слизькою. Внизу зяяла щілина, закладена битою цеглою, навколо щілини повзали мокриці.

Так тривало, здається, хвилину.

Джеґер тримав стійку на відстані витягнутої руки.

Другий не насмілився підійти ближче.

Тоді вони взяли сумку і пішли геть.

***

Отож вона сказала, що найбільше її цікавили мотоцикли.

Мотоцикли не в сенсі технологічного вирішення, а швидше як візуальний феномен. Колона, що проноситься з гуркотом, ніби локомотив, вниз повз магнетичну Стіну і знову вверх по Лисенка до гаражів, укомплектована командою патлатих бородатих кентаврів. Рев моторів і звук сурми. Оглушливий ефект, пов’язаний із тими ж силами, що ініціювали безрозсудний політ Елджі. У жодному разі не слід списувати все на роботу іміджмейкерів, як і дошукуватися легенди військово-тактичних навчань.

Хто чув що-небудь про Барліг Ветеранів? Бригада розчовпаних chopped hog і на всіх один сурмач. «Get your motor running, head out on the highway».² Ці категорії цінні не як абстрактні поняття, а як конкретний привід до належного опрацювання. Рве вудила залізний кінь, липне густою патокою тягучий блюз, сяє сліпучим блиском начищений метал, врізнобіч сиплються іскри. З іскри розгориться вогонь, яким спалахне його єдине око.

В сутінках висвітлюється фасад. Аби потрапити на Флет, треба піднятися на третій поверх і пройти по балкону. На дверях із внутрішнього боку видніється репродукція портрета Льва Толстого. Маяк реальний, як реальний стояк із нанизаними на нього капелюхами і перуками. До театру це має такий же стосунок, як і до армії.

– Нікому не заходити!

Очевидно, тут існує своєрідний пропускний режим. Але як часто трапляються моменти, що випадають із загального контексту.

– Іванка може зайти.

***

Ви пам’ятаєте, як Джеґер сказав, що зловив змію?

Вони сиділи біля Колодязя чи у Витверезнику – Лемко, Джеґер, Карло, Джубокс, і Джеґер сказав, що зловив змію.

– Яку? – запитав Карло.

Зауважте, не просто факт, а саме яку. Звісно, все було зрозуміло й так. Не Левіафан, не китайський повітряний дракон і не ґумовий шланг. Хто стежив за перебігом розмови, міг подумати, що в них була якась спільна тема. Або система знаків з особистої семіології.

Аби розшифрувати колізію, слід проаналізувати латиноамериканську літературну традицію, не забуваючи про тогочасні світові тенденції. Про пріоритет психоделічних сеансів і розширення свідомості. Ось Адепт, тебе затоплює його настроєм. Можна спробувати проникнути в думки, дізнатися про наміри, гуляти у спогадах. Для того треба пройти крізь отвір у стіні туману. За ним розташована ділянка, яку називають Лімбом або Рівниною жовтих дюн. Стає видно сяюче яйце, одночасно відчувається хрускіт в шиї і дзвін у вухах.

Мудозвони вважають, що це брехня.

В тунелі тебе накриває лавиною різноспрямованих енергій. Миготять фантастичні образи, відбиті на нескінченних коліях, їх число теж нескінченне. Тіла видаються світними істотами, вони мовби існують паралельно і водночас випромінюють і вібрують. Згодом світловий потік стає яскравішим, видовжується хвилеподібною траєкторією, малює коло, нагадуючи летючу змію. Кінцева мета формується у вигляді велетенського білого купола, туди можна потрапити, здійснивши стрибок у прірву.

– У деяких традиціях маги виконують такий стрибок, коли вирушають у свою останню подорож. Здійснюючи цю спробу, учні кидаються разом з ним зі скелястої вершини, і якщо проходять випробування, то зникають із цього світу. Хто не пройшов, той розбивається насмерть і залишається лежати біля підніжжя.³

У той день Дон Хуан повідомив, що коли настануть сутінки, він піде. Разом із ним стрибнуть Воїни. Єдине, що зможе зробити для учнів – створити розрив у потоці особистого часу, аби вони зуміли здійснити те саме.

І перш ніж стрибнути, Адепт розуміє, що Воїни затримують його на нескінченний момент, і відчуває, як запалюється їхня свідомість.

– Я бачив, як Дон Хуан зайняв своє місце попереду, а потім все перетворилося на кавалькаду сліпучих вогнів у небі. Щось подібне до вітру, здавалося, змушувало вогні стискатися і скорочуватися.⁴

Воїни злітають і розчиняються у хмарах. Стає видно, як череда яскравих вогнів пливе небосхилом, розтягуючись і стискаючись під поривами вітру. В одному місці з’являється сліпуче сяйво, і від того зоряний ланцюг стає схожий на Пернатого Змія Кецалькоатля.

Безперечно, такий досвід ґрунтується на ретельному ознайомленні з новинками світової літератури. Також спостерігається надзвичайно тонке проникнення в тему, адже надворі 1981 рік, і тут не лише повний синхрон, а й навіть деяке випередження, що можна розцінити як участь у формуванні авторського замислу. У спільному знаменнику залишаються система знаків та інтуїція. І ще щось більше. Очевидно, вплив таємничої аури Колодязя.

– Я зловив змію, – сказав тоді Джеґер.

– Яку? – запитав Карло.

Ніхто нічого не второпав. Карло з’їхав з теми, немилосердно перекручуючи зміст так, що виходило типу: «Я звалив з Муму», чи «Я залив Муму». І Лемко, і Джубокс стверджують, що це виглядало дуже смішно. А Джеґер на все меланхолійно відповідав:

– Та що ти там знаєш? Я й так нічого не боюся.

***

Пройшло п’ятнадцять років, Карло давно помер. Джеґер з головою занурився у фантастичні світи. Колишні друзі говорили:

– Джеґер пустився берега. Геть поганий.

Політ триває, доки стерта грань між реальністю і сном. Змах хвоста Пернатого Змія подовжує траєкторію небесних вогнів.

Сюзі не могла нічого не знати про цю трансформацію. У принципі, він виходив на зв’язок, дзвонив час від часу, проте вони не бачилися жодного разу.

У той день вона зустріла його на Краківському базарі. Джеґер стояв за пару метрів від неї, весь пом’ятий, закумарений, перед ним стояли якісь жінки, про щось сперечалися, одна з них розвернулася, в неї розщепилася сумка і звідти вивалився пулярес. Чи він справді бачив те, що відбувалося буквально перед його носом, чи ні, можливо, й так, оскільки пробивав собі дорогу в юрбі. Цього так само не могла знати Сюзі, але в якийсь момент, коли Джеґер став поряд із бабою, їй здалося, що зараз він підніме гаманець.

Вона кинула все і мерщій побігла в той бік.

– Ти що, спух? Чувак!

Напевно, він таки не зрозумів, що відбувається, і ніхто нічого не розумів, здається, її й не чув ніхто і ніхто нічого не зауважив. А вона, енергійно долаючи людські потоки, помагаючи собі ліктями, просувалася до нього і всю дорогу повторювала з притиском, притишено, але для нього це звучало оглушливо:

– Все! Забудь мій номер телефону! Для мене ти більше не існуєш! Запам’ятай!

Скоро після того він помер. У той вечір у кімнаті було розчинене вікно, і по шторах пройшла якась хвиля, хоча вітру надворі не було. Через пару днів хтось подзвонив і сказав, що Джеґер помер.

В небі процесія – його друзі

мовчки несуть труну до зірок.

Плачуть дівчата. Невтішна Сюзі

ставить усоте розбитий рок⁵

_____

¹ Цю та інші історії розповіла Іванка «Сюзі» Перетятко (нар. 1963).

² Заводь мотор // В’їжджай на автостраду (Steppenwolf «Born To Be Wild», 1968). Chopped hog (англ.: «розпатраний кабан») – мотоцикл Пекельних янголів.

³ Монолог Карлоса Кастанеди з книги Армандо Торреса «Загадка Пернатого Змія» (2010).

⁴ З книги К. Кастанеди «Подарунок Орла» (1981).

⁵ В. Неборак. «На похорони квітня запрошуються...» (зб. «Літаюча голова», 1990).