Немає дзвінка і треба просто гримати в двері. Звична мелодійна фраза, своєрідний код, але це не допомагає. Доводиться витягати мобільник і набирати ім’я К_А_З_І_К.

З коридору є вихід на балкон – звідти видно ділянку Саду і бокову стіну церкви Михаїла.

Десята ранку, понеділок. Омріяні години студентської юності, в ті часи власниками їх були загадкові типи у фірмових прикидах, що вигулювали собак, і пенсіонери, які тягнули в’язанки з макулатурою. На безлюдних вулицях не було стільки машин.

Чути, як човгають капці.

– Привіт.

У кімнаті повсюди розкидані сліди творчого пошуку. Ліжко завалене стосами книг, на стінах розвішані рисунки. Афоризми, які слід пам’ятати щохвилини, теж увічнені на стінах.

Необхідно уточнити кілька моментів, аби з’ясувати істину.

– В час, коли постала Республіка, – Казік запалює сигарету, – ми грали у футбол на старому полі, яке влаштували попід яблунями, сливами і аличею. Але на початку 1970-х відбулася якась зміна в гуртожитку поліграфічного технікуму, частину учнів відселили, і ми перебралися ближче до гаражів. Навпроти на пагорбі зі східного боку при цегляній стіні стояло Ранчо – стіл і лавки, накриті дашком. Там можна було пересидіти дощ, попити вина і пограти в карти. Далі вздовж стіни росли густі кущі, які спускалися схилом, формуючи півколо. Така особливість місцевого рельєфу, який нагадує кратер або чашу, точніше, її фраґмент, утворюючи всередині невелику галявину, з півночі і сходу оточену валом. Тут містився Витверезник. Його клієнтами були переважно чорнильники, які відсипалися у траві, також в кущах відривалися наркомани. Ну і священне дерево Саду – Горіх. Горіхи росли повсюди, сьогодні їх залишилося мало. Але найбільш таємничим об’єктом був Колодязь. Кам’яний резервуар площею два на три з половиною метри, зорієнтований у довжину з півночі на південь. Висота бортів сягала півтора метра, товщина – пів ліктя. На пів метра Колодязь був заглиблений у землю. На той час вже не існувало цямрини, з якої набирали воду – років зо двадцять, як її замурували. Навіть не лишилося сліду від діри. Але резервуар залишили. Для чого? Неясно. Та й на фіга він вже був потрібен! Якийсь сюрреалізм. У давнину Колодязь міг слугувати цистерною для забору води під час облог, але тепер? За наших часів він пустував, там вже нічого не було. Хоча Святий, звісно, придумав йому якесь містичне навантаження.

– Святий?

– А хто ж іще? У принципі, якщо погодитися з тим, що вежі костелу приймали сигнали з Космосу, то Колодязь міг бути ключем, фокусом, в якому зосереджувалися енергії. Подібно до саркофагів у пірамідах. Лягаєш туди і переходиш в інший світ, заряджаєшся енергіями, слухаєш голоси братів по розуму. Саме так робили жерці стародавніх львівів.¹ Маг помирає, потім воскресає в Колодязі. Звичайно, не обходилося без сторонньої допомоги, реанімації. Аби не лишитися там назавжди, необхідно було весь час читати мантру, не перериваючись.

Казік розповідає, а перед очима постають вражаючі картини. Відчуваєш подих сивої давнини і усвідомлюєш, яку прекрасну історію в нас украли. Крізь плетиво віків проступають постаті – древні львіви в обладунках, бронзових налокітниках, зі скіфськими оселедцями. Суворі обличчя, натруджені руки стискають списи. Смолоскипи освітлюють галявину, яка нагадує чашу. В коло входить Маг, натягає саван і залазить у резервуар. Головою лягає на північ.² Його ховають зі всіма почестями. Він швидко поринає у транс, аби уникнути принизливого передсмертного страху і подолати больовий поріг. Крізь сон звертається до Секунданта:

– Дивись мені, аби щось не той-во.

З глибин долинають звуки важкого року. Секундант підтягує тіло до отвору, над яким нащадки збудують цямрину.

– Я ж казав, воно має бути в тебе строго під сракою!

Чарівні рифи тягнуться з-під землі, де пролягає тунель до Інституту Безсмертя і Космічної Етики. Відчуття моторошної урочистості наростає. Всі схвильовані, старійшини бажають товаришеві успішного польоту:

– Ну, дарагой, а тепер впєрьод і с музикой.

Над ним схиляється озброєний Лікар.

Коротка боротьба, стлумлений крик, хрип. Останні агональні судоми. Все. Тепер можна особливо не напружуватися.

Ще спостерігаються поодинокі спалахи спінальної активності.

– Не крути задницею! Задницю на цямрину! – гаркає анестезіолог. Авжеж, у нього нерви теж не залізні. Коли звучить останній удар серця, він піднімає одну повіку – зіниця ще не розширилася, але корнеальний рефлекс відсутній. О’кей. Можна починати.

Підводять Асистента, Капелан починає читати Книгу:

– О, львів’янине! Тепер ти вже поза тілом. Але це ще не справжня смерть, тільки клінічна, – він вимовляє слова м’яко, але виразно, у потрібному місці витримує паузу. – Ти бачиш своє тіло збоку, чуєш всілякі балачки. Можеш глянути вбік і довідатися чийсь секрет.³

– Цей таки знайшов собі тепле місце. А тобі залишається сама чорна робота, – подумав Ескулап.

– Тепер – вся увага на твоє вмираюче тіло. Сміливо обривай телепатичний зв’язок із довколишнім світом!

Оратор не міняє ні тембру, ні ритму. Його завдання – читати, читати і читати. Таким же рівним голосом, незважаючи ні на що. Потім Маг встане з могили ще сильнішим і, головне, молодшим. І тоді Капелан стане Скарбником.

Воїни загартовані в боях і незворушні. Якщо буде потрібно, кожен з них зможе вмерти разом з вождем. Юнаки спостерігають за цим перформансом уперше, в них відвисають щелепи, але декому подобається.

– А коли побачиш тунель і тебе туди потягне – в жодному разі не опирайся! Влітай у нього сміливо і якнайшвидше...

Рок, оглушливий хард наповнює Сад. Вітер нагинає священний Горіх.

– Зараз тебе оточує сильне прозоре і дуже потужне світло. Воно пульсує. Узри його! Знаю, це важко, це світло прозоре, але все-таки дуже сильне! Зливайся з ним! Це Бог, це Будда, це Вищий Космічний Розум!

___________________

¹ Тут і далі – епізоди зі «Справжньої історії львів’ян» Д. Кузовкіна // «Хіппі у Львові» (2011).

² Звичай ховати покійників головою на північ автохтони могли запозичити у готів, які певний час у першій половині І тис.н.е. проживали на території Галичини. Слов’яни переважно спалювали трупи.

³ Тут і далі – цитати з «Львівської книги мертвих» Д. Кузовкіна (2013).