Ця мелодія проривається в сон, проникає крізь шибки і стіни і змушує визирнути надвір, он вікно, звідки долинає музика, ось ще одне, відкрите навстіж, вона ллється звідусіль, ця мелодія 1963 року, її неможливо сплутати, ні відмахнутися від неї, і ти кидаєш усе. Прожогом розчиняються двері квартири на третьому поверсі, нема часу дріботіти по сходах, можна вибігти на балкон, перемахнути через перила і, повиснувши на руках, зіскочити з висоти кількох метрів, як робив Святий. Або видряпатися по чотириметровій стіні двора-колодязя, як Лемко, намацуючи руками кам’яні виступи, хапаючись за траву, що виривається з кам’яних щілин, – ривок, ще ривок, ось залізна труба, це вже в Саду, потрібно всього кілька секунд, аби подолати стіну і потрапити до Королівства рок’н’ролу.

Every night when every body has fun

Here am I sitting all on my own

It won’t be long yeah, yeah, yeah

It won’t be long yeah, till I belong to you¹

У точці перетину росте великий клен, далі густий двометровий кущ шипшини, за ним яблуні, сливи, алича. Стара груша нависає над Колодязем. Але найбільше в Саду горіхів.

Горіх був священним деревом Саду, Арбор Мунді, сокровенним джерелом еманацій Божественного Світла. Чудовою розвагою було залізти на верхівку горіха і там, сидячи на гілках наче птахи, купатися у променях Сонця і поринати у химерні видива сну – аж раптом вигулькне острів із дивовижними каскадами барв, кораловими рифами і летючим вітрильником на обрії: на борту корабля загублені хлопці Аґент, Шнурок, Кацамоня, Каптар, Рожок, Джеґер.² У повітрі висне прозора поволока, примарно сплітаються ліани, густі чагарники, поміж них порхають зграйки барвистих птахів, сліпуче сяйво заливає листя, стікаючи золотистими краплями, і крізь гілля прозирають дві зелені вежі казкового замку, що, здається, летить у небесах.

Все-таки варто дізнатися, де починається підземний хід.

– Як думаєш, Лемку, там може бути схований ключ?

Колодязь – великий бетонний резервуар, що виступає на півтора метра над землею, всередині його була криниця, засипана років зо двадцять тому, мабуть, щоб уберегти Таємницю від злісних гномів, отже, ключ захований надійно.

Обидві вежі пливуть у безмежній блакиті, промені вибілюють стіни, треба вибратися на верх костелу, у нього три яруси, покриті оцинкованою бляхою.

– Основне завдання полягало в тому, щоб по тонкому залізному громовідводу з першого даху залізти на другий, розташований вище, – каже Лемко. – Багато разів у мене і мого колеги Святого нічого не виходило. Ми посилено фізично тренувались, і нарешті, коли нам було по дванадцять років...

Нарешті. Але бляха немилосердно резонує під ногами, спотворюючи задум, і видає гучний рипучий звук. Хтонічна істота повертається уві сні і нашорошує вуха. Треба чимшвидше добратися до сяючих веж.

Вони по черзі пірнають у вікно центрального нефа, біжать галереями, кружляють гвинтовими сходами у товщі північної вежі – тут непроглядна пітьма, потрібно весь час відхилятися вправо, покладаючись виключно на інтуїцію. Врешті згори падає пасмо світла, в ньому літають порошинки, і коли піднімешся дерев’яними сходами і влізеш у вікно, опиняєшся на даху. Ще одна драбина, закріплена на блясі, якою вилазиш на гребінь.

Ось він, залитий Сонцем мікроскопічний майданчик на вершині трикутника! Тут панує всепоглинаюча умиротвореність, мудрість, замкнута спокійними лініями куполів. Висота така бажана, потрібна як повітря, тридцять метрів до бруківки, це досить високо, аби просто відмахнутися від запаморочливої спокуси, яку випромінює підземний артефакт. Та коли відриваєш погляд від землі, «перед очима враз спалахує Арнґейм у всій своїй райській величі. Лине чарівлива мелодія; в повітрі дурманячи голову, стоїть дивний, солодкавий аромат».³

Весь мальовничий розлогий амфітеатр виповнює музика, що ллється з веж, дахів і балконів:

– It won’t be long yeah, till I belong to you-u-u-u.

– Ти відчуваєш, який це атас, Святий?

Майже перед очима здіймається вежа Корнякта, своїм бароковим шоломом нагадуючи пащу якогось смішного чудовиська, що ніби регоче. Напруження в кутиках і зламах зашкалює. Всі ці маски, барельєфи, фризи, архівольти – живий органокомплекс, багаторівнева і багатовимірна композиція, «що ніби чарами зависла в повітрі, виблискуючи в багряному призахідному сяєві сотнею еркерів, мінаретів і гостроверхих шпилів, видаючись примарним спільним творінням сильфів, фей, джинів і гномів».

Я думаю, що це наслання чи навіювання, знести яке понад силу.

Я дивлюсь на своє місто і не можу надивитися.

_______________

¹ Щоночі, коли всі веселяться // Я сиджу вдома один // Так не буде довго // Так не буде довго // Так не буде довго, і ти будеш зі мною (The Beatles «It Won’t Be Long», 1963).

² Учасники садівської тусовки і рок-групи Супер Вуйки Олександр «Аґент» Перетятко (1963–1999), барабанщик Володимир «Шнурок» Хомін (1958–1999), вокаліст і барабанщик Хуан-Карлос «Кацамоня» Коцюмбас (1955–1984), помічник оператора Марек «Каптар» Адамовський (1956–2006), басист Михайло «Джеґер» Саврук (1960–1996), саксофоніст Іван «Рожок» Рижок (1957–2012).

³ Тут і далі – уривки з новели Едгара По «Муза Арнґейм, або Декоративне садівництво» (1846). Переклад Ірини Бояновської.