Арлекін прибув до міста Суома кілька років тому разом з трупою бродячого цирку, що в літній період кочував по всіх областях та провінціях Діамантової імперії. Циркачі були пречудові люди. Предивними витівками на невеликому манежі вони всіляко розважали публіку.

Або інакше:

Ювелірний магазин «Клеостонія Арха» містився на розі Сутемної вулиці і широкої, вимощеної нешліфованим обсидіяном Скамандрійської площі зовсім поряд з величним, уцяцькованим численними колонами, пілястрами та консолями палацом пентарха Сервії Корнеля. Це була найдорожча крамниця преціозів у Суомі.

Ні, краще так:

Сімнадцятирічна м’ясникова дочка Рута закохалася в принца Осіана зразу, як тільки побачила його вперше, коли той у базарній тісняві спритно вихопив п’ять рум’яних пиріжків у товстої торговки солодощами.¹

Спробуйте уявити Суом з його вулицями та площами, кварталами і передмістями: зграї бродячих псів, базарні злодії, тлуми п’яних легіонерів у шинках – важко говорити про свято, яке завжди з тобою, його не назвеш містом твоєї мрії. Довга, виснажлива і безнадійна війна, якій, здається, нема ні кінця ні краю, накладає відбиток на життя фатального міста. Хоча бувають і веселі дні, як-от, наприклад, коли приїхав цирк.

Принц Осіан, син жорстокого короля Рафанаїла і спадкоємець престолу Північної Землі, був єдиним, хто врятувався в тій кораблетрощі. Він утік із Рафагедона, прихопивши трохи золота з королівської скарбниці, кілька днів по тому, як його батько наказав відрубати голову теософові Йосафатові, а придворний астролог Зоровавель, що назвав Йосафата старим невігласом, вчинив самогубство. Корабель розбився об скелю за двадцять кілометрів від берега Діамантової імперії, всі вважали Осіана загиблим, мішок із золотом також пішов на дно. Рафанаїл був переконаний, що Осіан вчинив державну зраду, він так і сказав про це королеві Сіґурді, але проводити детальне розслідування не мав коли, бо знов почалася війна. У березні були збудовані п’ять фрегатів, і величезна армія висадилася на північно-східному узбережжі Діамантової імперії.

Вже стемніло, коли Осіан, сидячи у портовій корчмі разом з кількома головорізами, попивав із глиняного кухля червоне вино. Він думав про те, як потрапити до Седіолана, столиці Діамантової імперії, аби зустрітися зі сестрою імператора Балтазара Другого, молодою принцесою Ніобою, про чию божественну красу ходило стільки розмов. І ще треба було навідатися до Суома, де залишилося кілька невирішених справ.

***

Того дня, коли приїхав цирк, Рута ступила на площу, на якій спинилися розмальовані фургони. Лилася чарівна музика, штукарі захоплювали своїми чудернацькими строкатими костюмами. Серед них був Арлекін, довговолосий худий юнак з блакитними очима і гарним, наче у дівчини, обличчям. Вже почали розкладати шатро, він на хвилину випростався і, здавалося, також її завважив. Рута спробувала протиснутися поміж розцяцькованих ящиків із реквізитом, потім ще раз озирнулася перед тим, як завернути у бокову вуличку. Вона жила далеко звідси на Овечій вулиці і ходила цією дорогою до покинутого будинку, де її очікував Осіан.

Вже минуло пів року відтоді, як вона стала потай зустрічатися з принцом на цьому горищі і носити йому з рідного дому гроші та цінні речі. Осіан був ненаситний. Ненаситний і деспотичний, йому потрібні були гроші, ще і ще, у нього вічно було багато справ. А останні два місяці принц уже цілком безсовісно намовляв безтямно закохану в нього дівчину до відвертих крадіжок грошей у свого батька.

– Справжнє кохання – це самопожертва для коханого, – пристрасно вигукував він, коли його білява красуня намагалася щось заперечувати.

Осіан мав у Суомі, цьому невеликому містечку на півдні Діамантової імперії, кількох спільників, з якими обкрадав міські квартири, і поліція останнім часом надто наполегливо взялася розшукувати їхні сліди. Необхідно було на якийсь час залягти на дно. Як на те, йому трапилася ця вертихвістка, зовсім така нічого, правда, вередлива трохи, але поки що можна буде побавитися в любов, та й витиснути, що вдасться, з її грошовитих і дурних батьків. За той час вщухне алярм, а там він роздобуде більш-менш пристойну суму і майне до Седіолана, де чекає принцеса Ніоба.

– Милий, – тихо мовила Рута, – батько якимсь чином взнав, що ми зустрічаємось... Він учора заявив, що прожене мене з дому... Але ти не бійся, мені все байдуже, тільки щоб ти був зі мною!

Осіан слухав її ридання, нервово походжаючи уперед-назад по гнилих дошках, спльовуючи на підлогу і через силу тамуючи злість. Надвечір пообіцяв, що йде випити шклянку вина і повернеться.

Він не прийшов ні наступного дня, ні через тиждень, ні через місяць. Нещасна Рута, пригнічена своїм горем, безперестанку плакала і, тиняючись вулицями Суома, щодня з якоюсь божевільною надією підіймалася на горище покинутого будинку, де колись так недовго почувала себе щасливою.

***

Минуло кілька тижнів, і цирк став викликати у мешканців Суома перші ознаки нудьги, трупа, швидко згорнувши тент, поквапилася покинути місто. Залишився лише Арлекін. Що вже не говорили йому друзі і компаньйони, фокусники і фіглярі, вмовляли, докоряли – нічого не помагало. Він не послухав навіть найближчого друга Фідеса, безстрашного дресирувальника гадюк. А все тому, що так неждано-негадано закохався в цю примхливу, але напрочуд гожу карооку дівчину, доньку маєтного суомського мясника Еґзівіталя.

Уперше він побачив Руту, коли розкладали тент: тоді вона намагалася обійти манеж і, здається, обернулася перед тим, як зникнути у світлі призахідного Сонця. Відтоді Арлекін не давав собі спокою. Вже штукарі вантажили реквізит, а він затявся: «Не поїду і все». Врешті директор сказав, що розірве контракт і не заплатить йому ані ламаного імпера. На світанку три розмальовані фургони покинули місто. Арлекін залишився сам без жодних засобів до життя.

Так минуло два тижні. Рута потрохи заспокоїлася і вже не ходила до того будинку.

А якось на вулиці їй трапився цей хлопець у чудернацькому костюмі, і вона пригадала, як тоді він прикипів до неї поглядом біля шатра, звідки лилася музика, що запрошувала до царства мрії.

Вони пішли удвох Сутемною вулицею, розглядаючи вітрини фешенебельних магазинів. Вдалині сяяла вогнями Скамандрійська площа, різнобарвні смуги лягали на фасад наріжного будинку, висвітлюючи фраґменти скульптурного декору і масивну браму з кованого металу. Поряд був вхід до крамниці «Клеостонія Арха».

– О, яка гарна, яка файна, просто аж сяє, така злична! – відразливим голоском заявкотіла Рута, заледве не лігши грудьми на прилавок, де під шклом на зеленій оксамитовій подушечці лежала мацюпіська золота брандзолета у формі трьох переплетених ящірок.

Він намагався відтягти її від прилавка, але це було не так легко зробити.

– Арлекінчику, купи мені цю брандзолетку, купи, купи, купи!

Арлекін, який походив з дикої Панафінейської округи провінції Сія і справжнє ім’я якого Бреареязм ніхто ніколи не міг ні вимовити, ні тим паче запам'ятати, уже сам був нерадий, що так безрахубно піддався вмовлянням Рути і переступив поріг цього дорогущого магазину. Він тягнув її до виходу під зневажливими поглядами двох молодих продавців. Волосся в них було густо намащене брильянтином. За спиною стояла господиня – ротата шкорба з яскраво напуцованими губами.

– Я хочу, щоб ти купив! Ти мусиш, мусиш купити, якщо справді мене кохаєш! – бризкала вона слізьми.

– Добре, добре, роздобуду грошей і куплю, тільки не йойкай, – кивнув головою Арлекін, цілуючи Руту в мокрі від сліз щоки.

Безлюдною вулицею з диким скавчанням промчала зграя бездомних собак.

– То ти купиш мені брандзолетку? – знову схлипнула Рута, коли вони, покинувши магазин, завернули за ріг і вийшли на Скамандрійську площу.

– Я дуже хочу її купити, але, – почав був Арлекін, затинаючись.

– Я не бажаю чути ніяких «але»! – зикнула дівчина й тупнула ногою. – Ти обіцяв і мусиш справдити обіцяне. Якщо чоловік кохає, то він ладен на все заради коханої. Про це написано у всіх любовних романах.

***

Арлекін потрапив у халепу. Всі його відчайдушні спроби роздобути гроші виявилися марними. Він нічого не вмів, не знав жодного ремесла і ні на що не був здатний. Він не мав грошей не те що на брандзолетку, а навіть щоб заплатити за вечерю в своїй улюбленій харчівні «Бичачий хвіст». Арлекін занепав духом, більше не з’являвся у заїзді, де так само заборгував за ночівлю, і перестав заходити у «Бичачий хвіст». Уникав людних місць, аби його бува не впізнали і не посадили у боргову тюрму.

Втім, Арлекін ні на мить не забував Рути, він продовжував її кохати. Рутин образ стояв перед його очима невідступно, і що більше минало часу, то вона здавалася йому прекраснішою і знадливішою. Його охоплювала несамовита жага побачитися з нею і одночасно такий же нездоланний страх. Адже він не зумів здійснити того, що обіцяв, і був певен, що вона йому цього не подарує. Просиджуючи цілими днями десь у брудному шинку серед волоцюг, безхатченків, злодіїв, грабіжників та повій, увечері, коли поночіло, Арлекін, худий-худющий, із глибоко запалими очима, які в нестямі гляділи не назовні, а кудись усередину, дибуляв до південного передмістя Суома. Годинами кружляв довкола Овечої вулиці, вглибині якої виднілася висока чавунна огорожа, за якою стояв двоповерховий будинок під мосяжевою бляхою, і не наважувався навіть ногою ступити на вулицю, де жила його кохана, а не те щоб наблизитися до її будинку. І так повторювалося день у день, і здавалося, що цьому не буде кінця.

Пройшло ще півтора тижня, аж раптом Рута згадала про Арлекіна.

Це ж треба! Він обіцяв купити їй брандзолетку, яку вона так бажала мати! Ще минулого тижня! Треба негайно дізнатися, в якому кабаре він виступає, і тоді в неї на руці засяють три золотисті ящірки. Стільки часу, як чекала вона, й уявити неможливо! Треба піти в кафе-шантан або до намету, який знов розстелили на тій площі. Рута сподівалася, що, може, надибає там Арлекіна, бо до неї дійшла чутка, що хтось буцімто бачив його чи то в корчмі, чи то в якомусь задрипаному кабареті.

Але ні у вар’єте, ні в ресторації, ні в кабареті з вульгарними танцівницями його не було. Ні на ринку, ніде. Він наче крізь землю провалився.

***

Рута й сама не знала, чого її занесло до тої гидосвітньої корчми на правому березі Гілії.

Весь Суом, як відомо, розтягнувся разом зі своїми садами й городами вздовж лівого берега річки на п’ять-шість кілометрів. На правому ж березі Гілії не було жодних поселень, якщо не рахувати понурої цегляної хабатарні, обгородженої дерев'яним парканом, і десятка низеньких хат під соломою довкола неї, де жили робітники. В одній з цих хат (там замість вивіски перед входом було підвішено на шворці фляшку) і містилася корчма. Перехняблена, з облупленим тиньком і подекуди з чималими шкалубинами, затканими ряндям, вона, на відміну від инших хат, стояла заледве не на самій дорозі. Ця дорога була великим битим шляхом, який вів до Гергона і далі в сусідню Партиципійську провінцію до міста Неста.

Всередині панував несусвітній рейвах, гамір, лунав регіт і п’яні співи. Там було повно всіляких непевних елементів, пройдисвітів, контрабандистів, хіромантів і зарізяк, за якими полювали поліцейські агенти.

Вона побачила Арлекіна відразу, тільки-но переступила поріг. Він сидів за столом сам-один, втупившись у закіптявілу шибу, яку, здається, ніколи не мили, перед ним стояла карафка із залишками кантабасу на дні. Його довге біляве волосся злиплося від поту й пилюки і звисало на плечі мотуззям. Він не ворушився і, здавалося, не помічав, що робиться довкола.

– Арлекінчику, це ти? – Рута кинулася до нього. – Де ти пропадав? Я всі сльози виплакала за тобою!

Він і далі дивився у вікно і, здавалося, не чув нічого й не бачив.

– Бреареязме, милий, ти не чуєш мене?

Врешті він отямився і повернув голову.

– Де ти весь цей час був? Я ж чекала тебе.

– Тут, у Суомі, я нікуди не від’їжджав.

– А ти купив мені брандзолетку?

От і настав момент істини. Momento della verita.

– Ні, я не зміг роздобути грошей, – пробелькотів хлопець, весь затремтівши. Його бліде лице стало ще блідішим.

– Як!? Ти ж обіцяв.

Жодного прощення відступникові, який не здатний прочинити двері до мрії, жодного шансу.

– То ти не купив брандзолетки і тому весь час ховався від мене? – Рута вся аж тряслася від люти.

– Так, – кивнув головою Арлекін.

– Так? Ну то маєш, шкаріде, – і вона дала йому такого лункого ляпаса, що всі, хто тільки не був у корчмі, вмах замовкли і повернули до них голови. – Не хочу більше тебе знати, – з образою в голосі мовила Рута і з цими словами вийшла геть.

Арлекін так і залишився сидіти за столом. І як не намагався багато хто з корчемних завсідників розпитатися, що зайшло між ним і Рутою, він не зронив з вуст жодного слова. А коли настав вечір, він знову подався до південної околиці міста в напрямку Овечої вулиці і знову тинявся і кружляв довкола, не наважуючись ступити на неї ногою.

З того часу бідолашний Арлекін, не маючи ніде притулку, став самотньо блукати вулицями та площами фатального для нього міста з затаєною надією зустріти свою жорстоку кохану, яка навіки, як він твердив, заволоділа його серцем.

__________________

¹ За мотивами роману В. Яворського «Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі» (2001). Використано фраґменти з листів «10. Нещасливе кохання Арлекіна» (сюжет навіяний епізодом із життя хіпової комуни на Замарстинівській у Львові 1978 року), «20. За все треба платити в цьому світі марноти», «87. Ляпас» – їх подано курсивом. Авторську орфографію збережено.