Арка

Іван Банах

ЛЬВІВСЬКИЙ ПІПЛЗБУК

Гіпі сторі’з меґезін

• До пацифіка

• Арка

• Флет

• Біль Арлекіна

• Час Вірменки

• Пілігрим

• Привид Опери

• Воїн Світла

Замок

• Ніч магічна

• Королівство рок’н’ролу

• Сейшн

• Колодязь

• Фестиваль польотів

• Ключ

• Історія, вичитана з листів, що вціліли

• Справжня історія Рути й Арлекіна

• Піплзбук

• Де живе дух контркультури?

• Колесо Сансари

• Світло

АРКА

Того літа я збунтувався остаточно.

Мрія, ще не окреслена і невиразна,

матеріалізувалася у

вересні 1968-го…

(Алік Олісевич «Революція квітів»)

Місце, де у Львові можна побачити статую сидячої Свободи, мабуть, знає кожен. Виринувши з натовпу, що без упину пливе стометрівкою, станеш біля турнікета навпроти масивної стіни з рустованим цоколем, глянеш угору – і вона кивне тобі зоряним вінцем. Її силует – колишній символ колишньої фінансової могутності, відділяється від купола, що стає подібним на гігантський шолом-nasalhelm, обтягнутий маскувальною сіткою. Людський плин виносить до Галицької площі, замкненої бар’єрною стіною з охоронцями – лицарями в обладунках, котрі несуть свою мовчазну службу. Завмерли кондотьєри, а їх командор намагається зглушити стукіт кінських копит, вириваючись на п’єдестал. Подальший шлях губиться у внутрішньому дворику колишнього монастиря отців бернардинів, огородженому фортечним муром.

Постфактум виявляється, що пункти імпровізованої подорожі поєднуються у цілком реальні маршрути, котрі мають власну логіку. Та це й не дивно – адже не можна не вірити Неборакові, втомленому блуканнями у львівських лабіринтах, де «сни переходять у дійсність і навпаки», а «вигадані історії обростають плоттю».

Ще трохи праворуч – і перед очима здіймається громаддя колишнього Краківського готелю, нині будинок обласного суду, з наріжною лоджією п’ятого поверху. Це початок Пекарської. Підіймаючись вулицею догори, за якихось чверть години вдалині зауважуєш химерну істоту, що розчепірила свій намет, наїжачений шипами, прикрашений гостроконечною аркою – вхід на територію Личаківського цвинтаря. Кожна з двох вуличок, що утворюються при кінці Пекарської, має однакове завершення плану у вигляді неоготичної арки, що як сестри-близнючки увінчують перспективу. У тих часах, коли починається розповідь, можна було вільно приходити сюди і блукати кладовищем. Сьогодні все інакше.

Крізь арку головного входу опиняємося на заповітній території у «схожій на місто мініатюрній вічності»¹ – віднайденій сатисфакції Аллена Ґінзберґа. Перед очима пляц, обмежений фронтальною лінією розкішних каплиць-шателет вишуканої архітектури, котрі виглядають з-під шатра ліщини, липи і ялиці. Шлях продовжується вправо попри одну із них, за нею ховається витончений барельєфний шпиль. Навпроти мініатюрний гробівець із примхливими філіґранними вежами у стилі французької готики, з чотирьох кутів щільно затиснутий модринами. Минаємо пластичний силует Каменяра-молотобійця, що напевно ж означає черговий ступінь у сходженні до Королівської арки. Далі треба йти головною алеєю, обрамленою багатолітніми липами. За якийсь час виринає меморіал воїнів Української галицької армії з колоною архистратига Михаїла. У 1970-х роках тут була околиця некрополя, запущена, заросла кущами і чагарниками. Далі простягається територія Цментажа орльонт – польських жовнірів і львівських батярів з вуличних боїв 1918 року. Наша мета там. Як бойовий елефант посеред армади височіє тріумфальна Арка слави, завмерши у супроводі почесного ескорту. Обидва пілони стоять на сторожі урочистої безмовності цього місця. Тут зупиняємося. Тут починалася історія львівських гіпі.

В той момент із Чехословаччини повертається В’ячеслав Єресько², що за якийсь час стає відомим у Львові як Шарнір. Скоро новітні карбонарії на чолі з Шарніром прийдуть сюди у пошуках відлюдного місця.

1968 рік проходив під знаком Празької весни. У Чехословаччині повіяло вітром свободи. Долинав відгомін студентських бунтів із Парижа і закличні ритми менестрелів Літа любові на мотив «If you’re going to San Francisco»³. Персистуючий сейшн перетворювався на суцільний аншлаг.

Потім настав колапс. В ніч на 21 серпня 1968 року радянські танки перетнули кордони Чехословаччини. Телебачення, котре в першій половині дня незрозуміло яким чином перебувало поза увагою цензури, передавало репортажі, що їх побачив увесь світ. Танки на вулицях Праги, демонстрації, протести, арешти, пляшки з коктейлями Молотова і черги з автоматів Калашникова. Безпосередній контакт із тоталітарною комуністичною машиною став холодним душем на голови европейських адептів лівої ідеї, а водночас найкращою агітацією проти примарності пацифістських ідеалів і причиною пошуку механізмів активного резистансу.

Отже, ця історія починалася у 1968 році. Незважаючи на порівняну близькість у часі, вона вже, на жаль, покрита шаром недомовок і таємниць. Багато хто з її учасників давно виїхали зі Львова та колишнього Союзу, багато кого нема в живих. Хоча спорадичні вогнища активності виникали і минулого року, проте головна традиція львівського гіпі-руху починається саме в цих пластах подій. За справу відповів Шарнір, але й він відійшов від руху, розминаючись із прозелітами наступної хіп-хвилі, щоби у скорому часі збитися на манівці і пропасти в нетрях пенітенціарної системи.

Якими уявляються початкові епізоди цієї історії?

Містом курсують групи екстраваґантної молоді з квітами на одязі, гаслами і пацифіками. Дівчата йдуть по вулиці босими. У центрі виступає Шарнір у незмінному чорному шкіряному вбранні. Атракція розгортається десь на Хресті. Екзотичні групи рухаються в центр, сходяться на площу перед Домініканським костелом, де збиралася прогресивна молодь. Щоденний парад Академічною, починаючи від колишнього кінотеатру Щорса, Стометрівкою до Опери, далі через Ринок на Трофейку.

Проте експозиція мала ще й прихований бік – романтика, покрита ореолом таємничості.

Погулянка у 1960-х роках ще була досить відлюдним місцем – не було новобудов, ані трамвайної колії. Зі сторони лісопарку існував боковий вхід на територію Личаківського цвинтаря – хвіртка в цегляній стіні. Сьогодні її немає. Сюди приходили ті, для кого близькими були ідеали хіппі, піднімалися сходами до Личаківської Арки, що панує над довколишнім ландшафтом.

Вся ця історія поволі ставала відомою, інтригуючи і набираючи обертів.

Завдяки непересічним якостям і силі волі Шарнір швидко здобув авторитет і вплив на загальноміську хіпову тусовку. На той час стало відомо про акцію Еббі Гоффмана на нью-йоркській фондовій біржі, якою він випробовував дріб’язковість і захланність обивателів, і відчайдушний Шарнір намагався повторити цей крок у поліцейській державі.

Можливо це був 1970-й рік. Акцію вирішили провести під час першотравневої демонстрації, коли очікувалося велике скупчення людей на центральних вулицях Львова. Місцем вибрано будинок колишнього готелю «Брістоль» на проспекті Свободи. У той час готель називався «Першотравневий», а проспект носив горде ім’я Леніна. Двічі на рік у цьому місці встановлювали трибуни, з яких кращі представники партноменклатури спостерігали за стрункими колонами демонстрантів. Якщо пробратися на дах готелю і розсипати звідти банкноти, можна сподіватися на ефект мангеттенської біржі зразка 1967 року і сплутати радість офіційного святкування в середовищі адептів Маркса і Леніна. Хлопці планували звечора пробратися на стрих сусіднього будинку і там чекати до ранку. Але міліцейський патруль швидко вирахував порушників спокою. Про призначення кількох рубльових пачок низького номіналу не здогадалися.

За якийсь час Шарнір надумав створити організацію. Це був перший злочин в очах радянської Феміди: жодних інших структур, аніж партія чи комсомол, у тоталітарній державі існувати не могло.

Це відбувалося, мабуть, у період після смерті Джимі Гендрикса, коли на Цментажі орльонт з’явилися символічна плита і зображення Гендрикса на цвинтарній стіні. Одразу почали зі списків, що, до речі, не додало популярності Шарнірові. Врешті-решт туди потрапило два десятки прізвищ – студенти Політехніки, Університету, Поліграфу, учні ПТУ, технікумів і шкіл. Серед них п’ятеро дівчат. На зборах 18 жовтня 1970 року було ухвалено статут. Зміст ідейних настроїв відбитий у доповідній записці львівського міськкому компартії: «Група молоді, яка іменувала себе «хіппі» об’єднувалася під лозунгами: добре ставлення до дівчат, невживання спиртних напоїв, осуд порушень громадського порядку». Що ж, цілком у дусі світових ідеалів хіппі і пацифізму. «Єресько висунув ідею про прийняття статуту з такими пунктами, як допомога другу в біді, боротьба за мир, спілкування людей без будь-яких канонів, без нав’язування волі однієї людини іншій». Абсолютно демократичні вимоги, дещо наївні, але, як на той час, небезпечні у спробі їхньої реґламентації. Прийнято гімн, «явно антирадянського змісту», обрано президента і віце-президента. Ухвалено платити членські внески від 50 копійок до 3 карбованців на місяць для походів у кафе, кіно, а згодом на придбання автомашини президенту.

Шарнір був обраний президентом. Колись він перехворів на поліомієліт і відтоді ходив на милицях.

Ще одна доповідна записка – львівського обкому комсомолу – наголошує, що Шарнір поширював «антирадянські погляди, виховуючи ненависть до дружинників, до комсомолу, заявляючи, що комсомол складається з п’яниць, пройдисвітів, хуліганів». Із погляду сьогодення – нічого антисоціального в тому не було, більшість вважали так само. Але з точки зору комуністичного режиму це був важкий злочин – антирадянщина.

Скоро події повернулися інакше. Якось у Львові проходили зйомки чергового фільму на тему Другої світової війни. Присутність історичних раритетів, військова уніформа, есесівські відзнаки, зброя. Природно, такі речі викликають цікавість, тим більше, коли перебувають під забороною. Дуже скоро нацистська символіка зайняла постійне місце серед атрибутів, котрими Шарнір обставляв свої експромти. Комусь це могло здаватися провокацією, комусь містифікацією – декоративні атрибути, карнавал епатажного характеру. Американські хіппі теж носили мундири часів Громадянської війни.

7 листопада на чергову річницю більшовицького перевороту знов було скликано збори. Місцем призначено одну з хат у Брюховичах під Львовом, подалі від стороннього ока. Група зібралася у повному складі. Шарнір виступив із промовою, одягнутий в чорну сорочку з нацистськими реґаліями – погони, нашивки зі свастикою. Важко сказати, як ці атрибути ув’язувалися з пунктами статуту про боротьбу за мир і любов. Дехто з присутніх залишив зборище.

Проте не тільки це було причиною, за що В’ячеславові світила стаття. Коли 26 листопада його затримали, вдома при обшуку знайшли «антирадянський» статут, нацистські відзнаки, а надто – пістолет Walther.

З цього моменту справа набула іншого забарвлення. Почалося слідство. В’ячеслава заарештовано. Інших учасників повиганяли з навчальних закладів, декого забрали в армію. Проти Єреська порушено кримінальну справу за зберігання вогнепальної зброї. Суд відбувся наступного року і отримав гучний розголос. Особливо акцентували на неонацистських атрибутах цієї історії. У серпні того ж року колонаду Арки разом із військовими похованнями було зруйновано. Незрозуміло, наскільки гіпотетичний тут зв’язок. Шарнір сів на три роки. Таємна історія хіп-тусовки була скінчена.⁴