Спереду сцену відгороджує завіса. По боках портали з галереями в шість ярусів кожен. Над головою нависає безформний пласт, подібний на монструозну апокрифічну істоту, відчувається прихований потенціал, наміри істоти не зовсім відомі.

Піднімаєшся сходами у прорізах галерей – виявляється, тут справжній ліс із перекладин, переходів, штанкет, тросів, декорацій, софітів, вони тяжіють донизу, завмерши в очікуванні рішучого жесту. Панує абсолютний спокій – закон один для всіх, рішення виведене в знаменнику, об’єднаному силою тяжіння.

Багатовимірний звір причаївся на висоті третього-четвертого поверху, його кільця і сегменти звисають то вище, то нижче, стлумлені енергії струменять у різних напрямках вздовж і впоперек. Роззосереджений конґломерат по вертикалі прорізують троси. Над ним вузькі містки-переходи фіксують горизонтальну площину і, непомітно розбігаючись врізнобіч, створюють слабку подобу клітки.

Вище і вище. З галереї шостого ярусу металевий ліс видніється вже глибоко внизу, його неорганізований масив дозволяє побачити у прірві окремі лакуни сцени, у протилежному кутку – блискучий клаптик рояля.

Піднімаєш голову. Перекриття з вузьких поперечних балок вибудовує ілюзію стелі. Подальше сходження перекриває дерев’яний люк із колодкою, зате крізь прорізи стає видно купол. Він вселяє надію. Купол здіймається безпосередньо над сценою, втримуючи її під контролем.

Потрібен ключ.

Алік Олісевич розповідає про місію купола.

Якось знімали фільм на тему німецької окупації Львова. Диверсанти отримують завдання проникнути в зал через дах Оперного театру – отже, з’являється можливість перейти з фашистського лігвища, облаштованого в партері, до стану борців з режимом. Вилазиш на дерев’яні бруси і опиняєшся всередині купола. Металеві рейки вздовж обводу і по діагоналі втримують всю конструкцію.

Ще трохи балансуєш на містках і драбинах – стають у пригоді вроджені якості скелелаза – й ось закінчується шлях із глибин.

Просто над головою нависає ще одна колодка.

Врешті люк підводного човна відчинено, ти виринаєш у центрі Львова. Навколо розлягаються хвилі, вони конденсують, набувають ламаних ліній і коричневих відтінків оцинкованої бляхи. Першими в око впадають видовжені куполи Преображенської церкви і Ратушева вежа. Про це ти вже читав у Гюґо: «Задиханого глядача, що виходив по темних сходах на самісінький верх Собору, Париж насамперед осліплював виглядом дахів, димарів, вулиць, мостів, майданів, дзвіниць. Усе водночас впадало в око: різьблений шпиль, шпичастий дах, башточка на розі будинку»¹. Дахи зливаються, збурюють палітру, складаються в химерні заморочки, нагадують морські хвилі. Ближча перспектива вирізняє пальмову гілку алегоричної фігури Слави, встановленої на аттику Оперного театру, а перед нею на тому ж рівні, зовсім близько видніється факел і зоряний вінець сидячої Свободи. Здається, до неї можна дотягнутися рукою.

***

Вертикальна вісь спадає від купола до підземних глибин. За мить вона перетвориться на енергетичний канал, яким струменіє життєдайна плазма, розпадаючись на міріади і зливаючись у згустки. Вони наповнюють міські надра, розпорошуються в пазухах і сотах і будять їх до життя.

Тепер ти перебуваєш під сценою Опери. Це – перший рівень, тут працюють плунжери, далі котлован заглиблюється в землю на кілька метрів нижче від рівня міської бруківки. Поряд за стінами тече Полтва. Її головний тунель пролягає на глибині семи метрів під проспектом Свободи. По обидва боки тунелю викладені «тротуари», вузькі і слизькі, на пів метра завширшки, між ними внизу – стрімка течія. Це, власне, вже не річка, а нечистоти. Там живе сила-силенна щурів. Коли нагорі збирається на дощ, вони тисячами піднімаються до підвалів міста.

Гіпотетичний атракціон має початися біля правої стіни тунелю, якщо рухатися за течією Полтви – в ній видніються замуровані отвори, кожен близько метра в діаметрі. Це сліди середньовічних підземних входів до Середмістя, там переховуються повстанці.

Сітка підземних артерій все ще справно циркулює, просочується до підвалів і пивниць, кам’яниць і храмів, пронизуючи середньовічний урбанізаційний острів. Каналізаційні стоки наповнюють підземелля, а там – «кам’яні корені будинків, які нагадують корені зубів, завислі труни, а також підземні яруси вулиць, якими течуть каламутні смердючі смарагдові води. Це лімфа міста».²

Коли будували театр, річище Полтви відвели вбік, вправо за течією річки, отже від підземного царства Оперу відділяють потоки міської лімфи. З глибин долинає притлумлене шамотіння. Раз по раз підземелля засвідчує свою невидиму, але постійну присутність.

Алік Олісевич:

– На сцені темно. Закінчується увертюра, звучать аплодисменти. Розсувається завіса. У порталах вмикаються прожектори, наростає світло софітів, загораються вогні рампи, з них виринає сцена. Ближче до краю ще панує пітьма. Чується гомін, хвилювання з оркестрової ями. Лівий прожектор з висоти другого ярусу вирізає потужним променем яскраве коло – за секунду очікується вихід балерини.

Мій вступ. Включається «пушка»³. Потужний струмінь б’є зліва в центр, окреслює друге яскраве коло – і… На місці суфлерської будки сидить товстезний пацюк, його хвіст стрілою націлений в зал.

Писк балерини. Гул в залі.

Гасне світло.