Щастя, де ти живеш?

“Щастя, де ти живеш?”: довкола роману “Микольцьове щастя” Мирослави Кирильчук (Львів: Видавництво Юлії Сливки 2025)

Буває, що шлях до щастя провадить крізь біль і розпач, саме тоді, коли людина відчуває себе нещасною та приреченою на страждання. І буває, що саме цей шлях, а не кінцева омріяна точна, є істиною того-таки щастя. Чи саме така антиномія людського життя, що наштовхує на розуміння щастя крізь призму глибоко нещасливих доль, відкриває нові можливості для інтерпретацій? Зокрема в романі − жанрі з розлогими горизонтами для осмислення екзистенційної проблеми щастя. Адже романи продовжують народжуватися і ставатися з нами хоча би для того, щоб “утримати “світ життя“ постійно осяяним і захистити нас від “забуття буття””, зважаючи на що, автор цієї цитати – Мілан Кундера – врешті запитує: “то чи не слід вважати, що сьогодні роман необхідний як ніколи?“ (Мілан Кундера “Мистецтво роману”).

Романи стаються з нами й для того, щоб оприявнювати порухи людської душі у вимірі історії. Кожний душевний порух, збережений в часі, має властивість творити історію людських доль. “Микольцьове щастя” – сучасний український роман Мирослави Кирильчук про незворотність долі. Водночас – це роман про долі, з яких людина звертає, щоб вибрати “правильний” шлях. Це долі про які ми геть нічого не знаємо, доки їх не виберемо. І це долі, які обирають нас, коли ми про це ще не здогадуємося. “Оберне Бог чоловіка в той бік, звідки прийшов, і спитає: “Де тепер ті дороги, що ти на них мучився?” − “Нема” − відповідає чоловік. Потім оберне його і показує райську, нескінченну путь перед ним” (Михайло Яцків “Горлиця”).

“Микольцьове щастя” – це значною мірою роман-виховання із соціально-історичним наративом. Поняття “роман формування” був запроваджений у критичну термінологію Вільгельмом Дильтаєм у “Житті Шляєрмахера” (1870) , означений як “роман, що описує формування молодої людини, яка водночас шукає свого місця в суспільстві, і що часто також називають “роман розвитку” або “роман виховання”” (Європейський словник філософій. Т. 3). Зокрема формування в собі морально щасливої людини.

Назва цього есею − із 21-ї Пісні Григорія Сковороди (“Щастя! Де ти живеш?”) − є рефлексією щодо сучасного українського роману “Микольцьове щастя” Мирослави Кирильчук, а надто щодо його позірно простої і водночас складної у своїй оманливості назви. Художні пласти роману умовно можна поділити на кілька вимірів:

- вимір реального життя;

- вимір підсвідомого в людині;

- вимір трансцендентального буття (Бог, доля);

- вимір пошуку себе і свого щастя (своєї ідентичності).

Роман “Микольцьове щастя” зображує життя, починаючи з дитинства і бурхливих юнацьких років, та родину одного з головних героїв – Микольці. Його виховували на початку XX століття в традиційній сільській родині батько Гнат та матір Ганна, котрі жили, хоча в невеликих статках, проте цінували й поважали одне одного. Під час читання їхніх діалогів не раз відчувається тепла спокійна любов, зміцнена часом та життєвими перипетіями, викликаними втратою дітей, а також важкою травмою в дитинстві молодшого сина Тимка, після чого він став калікою на все життя, не раз терплячи булінг і відстороненість від ближніх. А втім, до певного часу не розкрито повністю його характеру і його місії у цьому творі.

Дещо подібна наративна стратегія застосована і для жіночої протагоністки – Теклі, яка спочатку здається відстороненою, відлюдькуватою та закритою, перебуваючи немов у панцирі мушлі, як у захисному бар'єрі. Одначе межова ситуація відкриває мушлю її серця. Зокрема, першою такою подією є випадок, коли Текля захистила Тимка від ув'язнення або навіть можливої страти, випрошуючи у свого коханого німця Ганса вплинути на ситуацію, незважаючи на те, що Тимко знав про її роман на стороні з Гансом і зізнався їй у всьому. Тут ми бачимо перший рушійний вияв мужності Теклі, її виняткову здатність співпереживати та безкорисливо допомагати ближньому. І тут виявляється спорідненість душ Теклі й Тимка, що підтверджують її слова: “Але знаєш, ти мовчатимеш, бо ми з тобою їднакові – бідні й нещасні – і ти і я. Нині я тебе пошкудувала, завтра ти мене пошкудуєш і нікому нічого не скажеш [...] Два нещасні обчухрані дерева – то ще не ліс, але вже хоч якась тінь і прихисток”. І згодом слова вдячності Тимка: “І хоч у тебе своїх дітей наразі нема, але повір, життя ти нині таки подарувала – мені. Я ніколи того не забуду, а ти жий так, аби потім за нічим не шкодувати...”.

Повертаючись до Микольця та предмету назви книжки, у центрі якого перебуває поняття “щастя”, читаємо вже в першому реченні на першій сторінці: “Микольцьо мав бути щасливий. Так завжди казала вся ближня родина”. Аргументів Микольцьового щастя було вдосталь: був схожий до матері, що в народі вважається ознакою щастя дитини; будучи найстаршим у сім'ї, мав успадкувати найбільшу частину землі й до того ж залишитися в батьківській хаті. Ба більше, природа наділила Микольця неабиякою зовнішньою красою, що за ним усі дівчата на селі упадали, а він цим радо користався, “що дівки ліпилися до нього, мов до горшка з медом. А він нікому того меду не шкодував”. Він тішився своїй юній красі подібно до Доріана — головного героя роману “Портрет Доріана Грея” Оскара Вайльда. Тож Микольцьо був певний, що зловив щастя за хвіст, не докладаючи при тому ніяких зусиль, бо думав, що йому це щастя дано з Неба. “Микольцьо дуже тішився своїм майбутнім щастям. Так, що в неділю, коли вертався з церкви і ставав перед люстром у біленькій із вишитими полами сорочині, усміхався собі самому й перепитував бабу Одарку:

– Бабуню, то ж правда, що я маю бути щасливий? Люди ж не брешуть, ба?

– Люди не брешуть, але і всієї правди не кажуть, дитино! [...] що треба вміти щасливим бути”. Оця достоту проста і водночас мудра відповідь баби Одарки наштовхує на думку про залученість людини у творенні власного щастя і відповідальність за рішення, які вона приймає на цьому шляху.

Що ж заважає нам бути щасливими?

Бажання бути щасливими нам заважає

(Микола Воробйов)

 

Як можна буде побачити згодом у романі, бажання бути щасливим у Микольця йде не від серця, а з надуманих і до того ж оманливих його формальних ілюзій. Намагаючись перехитрити долю, він обманює себе, що призводить до внутрішньої руйнації. Причиною і наслідком цього стає кохання. Микольцьо не дає волі своєму серцю, навпаки, замикає його під сімома замками і подекуди й сам забуває про його існування.

Микольцьо закохується з першого погляду в Гелену, дочку збіднілого польського пана. Тож це кохання є дуже невчасним для Микольця, який постановив собі мету – стати знатним господарем – і сліпо йшов за нею. Вже погодився на пропозицію Гамана одружитися з його старшою дочкою Теклею в обмін на коні й поля. І навіть ніжне й піднесене кохання до Геленки з тією мірою чуттєвости, чого раніше він ніколи не відчував, не в силі змінити його вибір. Ба більше, він лякається цього почуття і врешті відштовхує його назавжди. Замість того, щоб прийняти звістку про вагітність Гелени, як знак Божий, яких так чекав Микольцьо, коли погодився на пропозицію Гамана (“Тепер надія лиш на Бога, бо ж недарма він своїми знаками провадить мене до кінця”), – Микольцьо заперечує сам факт його батьківства, а отже зрікається любові.

“– Ти знаєш, що в нас буде дитинка? – чи то загнічуючись від сонячного проміння, чи то від стиду, що мусить про таке говорити з хлопцем, червоніла Гелена.

– У кого це – в нас?

– У тебе, Микольцю. І в мене...

– А чого ти так рішила? Певно, почула, що я до Гаманівни у свати зібрався, і хочеш, щоб твоя придумка мене спинила? Не надійся взяти мене на гарапа, я не з таких!“ Відсутність довіри до коханої людини породжує фатальний сумнів у запереченні дійсності:

“– Ти ж знаєш, що в мене нікого крім тебе, не було... – майже плачучи, відповіла Гелена.

– Так і в мене з тобою, рахуй, ніц не було. Той їден раз на мої іменини – не рахується! Їден раз – то, рахуй, є ніц! Чисто ніц – зеро!

– Микольцю, у твоєму житті все рахується. І з Гаманівною ти все вже добре вирахував, через те наша дитина до тої рахуби не надається...”

У романі “Микольцьове щастя” дві жінки в житті Микольця, між якими в нього нелегкий вибір, – Гелена і Текля – це, як спочатку може здатися, алюзія на Мавку і Килину з “Лісової пісні” Лесі Українки. Гелена – мрія, недосяжна й далека, красива, ніжна, невинна, її спів проймає таємні закутки серця Микольця. Текля повна протилежність – приземлена й практична, некрасива, різка, відлюдькувата й мовчазна. Гелена молодша за Микольцю, у своїй тендітності виглядає як дитина, яку хочеться ніжно любити й оберігати. Текля старша за нього на шість років, яка засиділася в дівках надто довго (за тогочасними мірками), незважаючи на багате господарство сім'ї, їй близько 30-ти і батько Теклі вже сам шукає нареченого, який би полакомився на багате придане його старшої дочки Теклі.

Свідомо одружуючись із некоханою, Микольцьо відмовляється брати відповідальність за найважливіший вибір у своєму житті, незважаючи на ненависне перше враження від зустрічі з Теклею, що з кожною наступною зустріччю лише наростало й накопичувалося в серці Микольця: “А вона... У неї губи такі вузькі, філітовані, ними б лиш смолу в пеклі пити. Вона ж мене ними життя вчить?! Як жити з такою?... То хіба сподіватися, що колись пекло за рай стане, бо на землі намучуся й буду до нього вже звичний. Нащо було мені чути про її віно? Чого він до мене вчепився, той старий Гаман? Може, хіба через те, що вибрав як найліпшого?” Таке неприйняття Теклі як дружини виявлялося на всіх рівнях чуттєвости Микольця – і побутовому, і психологічно-емоційному, і сексуальному. Що притому відчувала Текля? Як вона жила, знаючи мету одруження Микольця з нею?

Текля, напротивагу Микольцьові, сама творить власне щастя, усвідомлюючи, що щастя треба не чекати, коли воно об’явиться. Треба виховувати у собі філософію власного щастя, беручи відповідальність за свою долю, яка, як бачимо, не надто прихильна до неї: “Не дав мені Бог краси ані половинки до повної жменьки? Я сама собі нашкрябала трошки. Бо воно, якщо не лінуватися, то можна людиною до самої смерти бути”. Отож, щастя для Теклі – це “бути людиною”, це звичайна, на перший погляд, людяність, що стає особливою в конкретних обставинах, позаяк, за словами Ганни Арендт, “людина є тим, що вона переживає”. Чим більше переживала Текля, тим більше вона набувала життєвої мудрості й кмітливості, мужності й добросердності.

Її слабкість на цьому шляху – кохання до Ганса – врешті стає її силою. Текля вперше відчуває себе бажаною і потрібною: “Бо ж як її можна любити? За що? За красу – не мала її стільки, як инші, за добре серце – не мала тоді Текля й серця доброго. А він любив і говорив про свою любов на кожнім кроці”. Ця сила любові тримає Теклю в найскладніші періоди її життя. Короткий тимчасовий роман із німцем дав їй те, що не дали довгі роки подружнього життя з Микольцем – емоційне піднесення через пристрасну сердечну любов, у якої, здавалося б, не було майбутнього. Однак Текля пронесла цю любов у серці крізь час аж до своєї смерті. Вже на схилі літ вона зізнається сама собі в цьому: “Чи любила Текля Микольця? Коли б її спитали люди, сказала б, що так. Бо перед людьми не можна своєї душі показувати й серця звіряти [...] А Богу, коли настане час, розкаже правду...”

Текля – це перлина неправильної форми, що з часом стає красивішою. Спочатку вона носила панцир, щоб захиститися від інших, недовіряючи нікому. Однак, читаючи роман, ми можемо спостерігати за динамікою формування її характеру, напротивагу статичності Микольця. Текля розкривається поступово, але кожне відкриття проливає світло на винятковість цієї героїні та відповідь на питання: хто вона така? У цьому контексті рушійним є момент, коли Текля почула по радіо уривок із книги Тимка, який на той час був уже в еміграції, а у своїй автобіографічній книзі розповів про події боротьби підпільної армії, учасником якої був і він. Особливе місце в цій розповіді належало власне Теклі, позаяк ми довідуємося таємну інформацію – як Текля допомагала оунівцям, укотре рятуючи Тимка та його побратимів від смерти.

Звідси випливає ще одна важлива складова щастя – це розуміння національної ідентичності, її цінності та захисту від загрози, що в романі виразно демонструє Тимко. Його впевнений характер дуже контрастує з пасивною байдужістю до державних справ і навіть ворожістю брата Микольця. Спершу, коли Микольцьо дізнається про діяльність брата, він валить Тимка з ніг, погрожуючи, “України хочеш? Свободи? А Україна хоче тебе – каліку безпорадного? Здався ти їй, як чортові ладан! – після кожного Микольцевого запитання його чобіт старався поцілити Тимкові в плечі, у живіт чи в голову. – Люди мені розказали, що ви робите! Герої засрані!”, – а потім ледве не вбиває у засідці біля могили їхньої матері. Хоча проблема братовбивства наявна в романі, оскільки Микольцьо все ж убиває брата, спочатку своїм наміром, а потім у своєму серці й пам'яті, зрікаючись його назавжди.

Микольцю не цікавлять тогочасні державотворчі процеси, які можуть завдати шкоди його “добробуту”. Навіть ширше — його не цікавить будь-яка політика, через що він відкупляється від армії фальшивими документами про наявність фізичних вад, після чого згодом унаслідок вибуху справді зазнає важких тілесних ушкоджень і стає калікою. І коли Митрофан Петрович намагається затягнути його до комуністичної партії, Микольцьо шукає способи не вступати туди. І навіть, коли чоловіки із села по черзі охороняли місцеву церкву від радянського вторгнення, Микольцьо все одно не пішов, незважаючи на прохання дружини Теклі. Виникає враження, що Микольцьо жив у якомусь своєму світі, адже він був глибоко нещасний, і цим світом було його минуле. Він і далі жив у минулих невтілених мріях, шкодуючи, що колись не вибрав Гелени.

Коли Микольцьо збирався на концерт до Гелени, яка приїхала виступити в рідному селі по довгих роках життя в Польщі і вислання перед тим, то знайшов виший рушник Теклі з криптонімами “Т” і “Г”, мовляв, не вистачило їй ниток, щоб довишивати другу літеру. Хоча насправді ці букви означали “Текля” і “Ганс”. Тоді-то Микольцьо по-іншому відчитав ці літери і тоді-то чи не вперше розплющив очі в усвідомленні наслідків свого вибору. “Але ж ні – то його життя вишите на тому рушнику: з їдного боку “Т” – Текля, з другого “Г” – Геленка, а він десь посередині. Певно, ота дзюрка, де нитки розлізлися й витріпалися від часу, прання й витирання, то і є він. Порожнє місце. Навіть більше – чорна бездонна дзюра... Нині Микольцьо не мав злості на Теклю. Бо чим він инакший? Так, не мав такого рушника, зате в серці оте його “Г” вишите зашкарублою від часу кров'ю. Вишите на великій рані, що зосталася по тому, як послідній раз дивився в Геленчині очі, їдучи своїми саньми за кіньми, якими вивозили у безвість панів Думановських” […] “Він конче мусить побачити її, навіть якщо після того впаде мертвий. Зрештою, нині він зрозумів, що вже давно був мертвий зсередини – порожній, як оте око, що витекло ще за войни”.

Ймовірно, це усвідомлення, хоча й на старості, повернуло його до життя. Адже тільки на схилі літ Микольцьо прийняв свого позашлюбного сина від Осінчучки – Миколу. Тоді ж, поруч із внуками, він відчув спокій у своєму розбурханому юнацькому серці. Усе своє життя Микольцьо прожив у “підвішеному стані”, в непевному очікуванні та невизначеності, перебуваючи в екзистенційній прогалині теперішнього як безчасся, відчуження від часу, що апелює до філософської концепції Серена К’єркеґора: коли людина позбавляє себе сподівання, то це є “більш щасливою оманою”, ніж коли вона розчарована спогадами. “Для першої існує майбутнє, нескінченність можливого, тоді як друга повертається до минулого, в якому вже немає нічого теперішнього. Проте “найнещаснішим” є той, хто живе двома нещастями воднораз. Коли ці дві пристрасті суперечать одна одній, виникає театр неспроможності, який полягає в тому, що “часу немає ні на що””.

До того ж К'єркеґорівський підхід до часу (“існування між”) демонструє “маятниковий рух”, який “задає ритм цінуванню та знеціненню постійного як раптового. Тривалість у чергуванні визначає право “першого разу”, одноразовості [тобто унікальності, винятковості] того, що “трапилось лише раз”, такого як “перше кохання” чи Втілення” (Жак Колет. “Praesentisk” / “nuvaerende”: теперішнє в данській мові К'єркеґора // Європейський словник філософії: Лексикон неперекладностей. Т. 3). Звідси випливає твердження, що кохання буває лише раз. Таке кохання – на все життя – відбувається у романі з Микольцем і Теклою поокремо: у нього з Геленою, у неї з Гансом. Однак сердечна сліпота перешкоджає Микольці побачити те, що приховане від очей. Адже любов потребує бачення серцем. Микольцьо, як можна простежити в романі, був позбавлений чуттєвого сприйняття: “Літа перейшли, наче коні через брід, але чи Микольцьо з того часу змінився — не певна. Як кажуть у народі: горбатого могила справить”; “Кажу ж тобі, наш дід не сліпий був, бачив і очима, і серцем, тілько мовчав [...] Але ти не бійся, він не злий, у нього їдне око слабе, через те він і здається таким набомченим. Може, зачерез око й бачить менше, як наш дід угледів. Він із тих дядьків, що гонорові до пори до часу, а як їм гонор троха надщербити, то, буває, і людьми робляться”.

І насамкінець, повернімося до критики назви роману: чому щастя все-таки “Микольцьове”, а не Миколине? До чого ж апелює ця зменшено-пестлива форма? Тут мені одразу пригадується дещо дотична з цього погляду назва українського роману “Солодка Даруся” Марії Матіос, у якому дитяча травма, зумовлена пережитим психологічним насильством, супроводжує головну героїню Дарусю протягом усього її життя, не дозволяючи їй звільнитися від пут провини самої себе і рухатися далі, до, так би мовити, дорослості. Її свідомість застигає у часо-просторовості її ж дитячої травми. Микольцьо, навпаки, проживає повноцінне дитинство, його, люди любили й поважали, на відміну від його брата Тимка. Ймовірно, тут ми знову-таки маємо застигання часу, коли Микольцьо в дитинстві унеможливив свій подальший шлях до самодостатнього щастя, замкнувшись у лабетах щастя, навіяного ззовні-згори через “недосвідченість як властивість людської долі” (Мілан Кундера “Мистецтво роману”). Прикметно, що він так і залишається Микольцем на все життя, впритул до старості. І якщо в “Солодкій Дарусі” є пояснення першопричини конотації імені Дарусі, то в “Микольцьовому щасті” не має жодних відсилок, чому всі довкола звертаються до нього, як до дитини, виявляючи тим самим не сприйняття його як сформованої особистості. А втім, по прочитанні роману ми можемо побачити, що там за завісою.